5. Структурні Фонди ес

Щодо розвитку реґіональної політики ЕС слід виділити такий важливий сегмент правової основи розвитку реґіональної політики Европейського Співтовариства, як діяльність Структурних Фондів. Ще Паризький договір (1952), що заснував Европейське співтовариство вугілля та сталі, містив положення про позики реґіонам, де проводилася реструктуризація цих галузей промисловости. Згідно з Римським договором (1957) вже було засновано Европейський соціальний фонд з метою “поліпшення працевлаштування робітників і підвищення їхньої професійної мобільности в рамках Співтовариства”. Стаття 41 подібним чином розширювала можливості використання сільськогосподарської політики як інструмента реґіональної політики у сільській місцевости. До вступу Великої Британії, Ірландії і Данії було створено інструмент ширшої реґіональної політики – Европейський фонд реґіонального розвитку.

Договір про Европейський Союз (1991) – Маастрихтський договір – вніс поправки до Римського договору, створивши окремий розділ (ХVI) про економічну і соціальну згуртованість згідно з принципом, що діяльність різних фондів має бути скоординованою. Однак використання фондів усе ще здійснювалося через окремі встановлюючі статті і фрагментарно впроваджувалося через 7 (пізніше 8) цілей (objectives), які пересікають як різні фонди, так і ініціативи громад (Community Initiatives), що стосуються окремих проблем, спільних для реґіонів.

Структурна політика, особливо реґіональна підтримка, стала однією з найважливіших в ЕС. Її доцільність визначається передусім із огляду на видатки на структурну підтримку, що у 1992 році становили більше, ніж чверть усього бюджету ЕС. По–друге, ЕС набув широкої компетенції у цій галузі, значною мірою впливає на оформлення і розмах засобів реґіональної підтримки в державах–членах. У той же час реґіональна політика – це одна з тих сфер, яка є спробою розвитку европейської економічної інтеґрації шляхом активізації політичних ініціатив. По суті, Структурні Фонди слугують правовою основою реформування реґіональної політики Европейського Співтовариства. Структурна допомога слугувала формою компенсування за реальні або передбачувані втрати в результаті інтеґрації. Отже, хоча перші цілі реґіональної політики мали другорядну роль, втім ця політика була першою спробою усунути негативні диспропорції в реґіонах.

У цьому контексті заслуговує на увагу остання реформа Структурних Фондів на період 2000–2006 років. Так, 24–25 травня 1999 року Европейська Комісія у Берліні досягла згоди щодо пакета “Аґенда–2000”. який складається із визначених фінансових перспектив на період 2000–2006 років та плану регулювання і управління Структурними Фондами, загальною сільськогосподарською політикою. Істотною складовою реалізації ефективної реґіональної політики Европейського Союзу є також і втілення програми комплексного пакета документів “Аґенда – 2000”, (2000–2006 pp.), який містить вичерпний перелік важливих заходів – проведення фінансової реформи, реформування аграрної і податкової політики, вирішення питань, пов‘язаних з розширенням Евросоюзу. Згідно з цим документом передбачається скорочення цільових категорій Структурних Фондів до трьох:

• I категорія – найвищий ступінь сприяння тим реґіонам, де ВВП на душу населення становить менше 75 відс. ВВП у середньому по ЕС.

• II категорію становитимуть реґіони із високим рівнем безробіття (мета – підтримка структурно слабких реґіонів).

• III категорія – здійснення підтримки ініціатив в освіті, перекваліфікації (мета – розвиток людських ресурсів).

Нині одним із основних пріоритетів реалізації реґіональної політики ЕС є вимога ефективніше використовувати вже наявні ресурси, можливости реґіонів. Адже поряд із такими важливими принципами реалізації реґіональної політики ЕС, як субсидіарність, децентралізація та інші, найпотужнішим в “Аґенді – 2000’’ визначено принцип ефективности.

Таким чином, можна зробити висновок, що ця остання модифікація еврореґіональної політики в структурі проекту “Аґенда – 2000” не виходить за межі первісної ідеї “Европи реґіонів”. Більше того, наприкінці XX століття цей документ лише підтверджує факт посилення ролі реґіонів у Европі, актуальність проведення ефективнішої реґіональної політики.