4. Статус реґіонів в Евросоюзі, їх функції та класифікація

Аналізуючи процес розвитку інтеґрації держав Европи у другій половині XX століття, цілком справедливо та об’єктивно можна стверджувати, що реґіони Европейського Союзу сьогодні значно посилили свій економічний та політичний статус і вже не сприймаються лише як звичайні адміністративно–територіальні об’єднання.

Позитивними прикладами щодо формування вже у найближчому майбутньому “Европи реґіонів”, слугують такі дві країни, як Іспанія (яка проголосила в Конституції 1978 року, що є “державою автономних спільнот (реґіонів)” і “визначає організацію держави у взаємодії різних, по суті, рівних територіальних влад або навіть національностей”) та Франція, держава, що фактично презентує найсильніші нейтралістські традиції, у 1982 p. прийняла закони щодо незалежности реґіонів. Навіть такі невеликі країни ЕС, як Бельгія, нині почала “сповідувати вірність” принципу федералізму, а Австрія взагалі має сильні конституційні традиції федералізму, досить ефективно впроваджує принципи субсидіарности та децентралізації.

Статус 11 німецьких реґіонів (Lander) визначає посилення їх ролі та здобуття ними певних переваг у Европейському Союзі порівняно з 50–60–ми роками, коли ці реґіони–ландери лише самостверджувалися згідно з Конституцією 1949 року. Або, приміром, вимога формування реґіонів в Італії згідно принципу децентралізації (що зазначено у ст. 5 Конституції Італії) була втілена лише у 70–ті роки, бо факт незалежности реґіонів із власним конституційним статусом сприяв би реґіональній автономії в Европейському співтоваристві взагалі та посилив би позицію реґіонів усередині держави зокрема.

Уперше на інституційному рівні саме Маастрихтські угоди надали можливість реґіональним міністерствам презентувати свої інтереси у Раді Міністрів, але слід підкреслити, що реґіональні представники повинні презентувати цілу державу, а не тільки реґіони, і що погоджені положення мають бути досягнуті спочатку на національному рівні перед тим, як справа перейде до Ради Міністрів. Втім, Рада Міністрів (презентуючи інтереси країн–членів), як і національні уряди, несе таку ж саму відповідальність. Отже, лобіювання головним чином сконцентровано у Комісії з постійними делегаціями включно і реґіонів.

Тепер міжурядове співробітництво в Европі все більшою мірою схиляється до посилення ролі виконавчої влади, про що свідчать, зокрема, і процедури втягнення реґіонів у прийняття рішень Спільноти як частини троїстої системи міжурядових відносин.

З точки зору посилення та активізації власне реґіонів як суб’єктів европейської політики, згідно Маастрихтської угоди було створено Комітет реґіонів, що можна вважати першою спробою врахування реґіонального чинника у европейському правовому економічному та політичному просторі. Утім, фактично реґіон в Европейському Союзі ще не завжди розглядається як фундаментальний та головний детермінант ідентичности з суспільством чи з державою, а використовується нею лише як засіб для досягнення певних цілей. Про що свідчить, зокрема, і активне використання принципу субсидіарности з точки зору тактики лише у площині країна–член ЕС і Евросоюз, та ігнорування подеколи цього принципу саме у внутрішній політиці держав ЕС.

Створення Комітету реґіонів сприяло також і завершенню довготривалої дискусії щодо поняття “реґіон”, адже визначення, що дається Парламентом у Хартії Реґіоналізації ЕС, є досить загальним, хоча чітко виокремлює повноваження і відповідальність “реґіонального фактору” у Европейському Союзі. Більше того, – навіть визначає ймовірні шанси імплементації. Для прикладу доречно навести визначення реґіону, сформульоване Асамблеєю Европейських реґіонів: “реґіон – це територіальне об’єднання під безпосередньою юрисдикцією суверенної держави з системою самоврядування. Реґіон повинен мати свою конституцію, статус автономії чи інший закон, який є складовою законодавства держави, яка визначає організацію та повноваження реґіону“.

Головним завданням реґіонів є їх комплементарна (доповнююча) функція, що пов’язано із процесом европейської інтеґрації. Фактично европеїзація як процес призводить до зміни всієї системи взаємозв’язків – ролі, компетенції та співвідношення функцій органів виконавчої влади, – модифікується система прийняття рішення національними органами влади (national decision–making), що з усією чіткістю виявилося вже у процесі ратифікації Маастрихтської угоди. Саме тут виявляється доповнююча, комплементарна функція реґіонів, що залежить від “ваги” певної держави в структурі Евросоюзу.

У контексті пошуків інтенсивних форм кооперації на всіх рівнях усередині Европейського Союзу вкрай важливою є функція сумісности (compatibility) реґіонів. Розмір адміністративного об’єднання має важливе значення для держави і меншою мірою стосується реґіону. Приміром, у Німеччині відмінність між розмірами реґіонів значніша, ніж у централізованих державах, де адміністративне і реґіональне планування вимагає стандартизованих розмірів об’єднань. У той же час реґіони в децентралізованих державах ЕС сприяють саме зменшенню відстані між великими і малими державами–членами ЕС.

У цьому зв’язку доцільно виокремити такий важливий сегмент соціально–економічного та реґіонального планування, як вимога самодостатнього розміру (self–sufficient size) для реґіонів. Безперечно, що розмір – це досяжна мета: чим більше реґіональні кордони пов’язані з місцевою історією, тим менше вони можуть бути змінені кризою. Також реґіони можуть відчути на собі і ґлобальні впливи – негативні і позитивні наслідки розвитку ринкової економіки. Самореформування може відбуватися на рівні кількох невеликих реґіонів з метою набуття самодостатности серед інших европейських реґіонів, адже пріоритет мають ті реґіони, що отримали компетенцію, відповідну до їх значення і розміру для прийняття рішень.

Реґіони можуть посилити своє значення кількома засобами, які, приміром, зосереджуються у горизонтальній кооперації та рівності інтересів. У першу чергу це відбувається в національних державах, через національні кордони та на рівні ЕС. Адже міжнаціональна кооперація передбачає (у теоретичній площині), що досягнуті угоди підписані в інтересах територій. Хоча це може призвести до створення альянсів чи союзів навколо політичних партій, аби посилити позицію реґіону в конституційній структурі держави. Тому важливим є ступінь, до якого мають піднятися европейські реґіони – з розробленими ініціативами і концептуальними рішеннями саме з метою посилення свого впливу.

Значення четвертої функції – “підштовхування “ (impulse function) реґіонів – полягає в першочерговій здатности до орієнтації і допомоги в посиленні спільних елементів серед місцевого населення від розвитку мови, культури, історичних традицій до активізації економічних традицій та інтересів, що найоптимальніше можна здійснити саме на горизонтальному і локальному рівнях. Вироблені в цьому контексті реґіональні стратегії мають сприяти формуванню та розв’язанню таких проблем реґіону, коли вони в компетенції саме реґіонів.

У процесі розвитку мережі зв’язків (networking) реґіонів, як функції, виявляється їх здатність створювати зв’язки між собою в різних сферах на основі рівноправ’я та партнерства, що є дуже ефективним як між реґіонами всередині ЕС, так і між транскордонними реґіонами. Саме в цьому сенсі дуже важливим є двостороннє та багатостороннє міжреґіональне співробітництво з метою розв’язання окремих конфліктів інтересів і реалізації транскордонної співпраці на горизонтальному рівні. Як позитив, слід відзначити, що передумовою таких зв’язків є відсутність перешкод для реалізації “внутрішньої” та “зовнішньої” політики реґіонів.

Принцип реґіонального партнерства визначається, зокрема, ступенем активности населення реґіону, діяльністю асоціацій, соціальних акторів і розвитку ними своїх ідей для загальних цілей. Майбутній процес реґіоналізації (про що свідчать передусім Маастрихтські угоди, “Аґенда – 2000”) в рамках Европейського Союзу визначається тим, яким чином, якою мірою і з якою метою у практичній площині реґіональні розміри залежать від соціальних акторів.

Підбиваючи підсумок щодо вищезазначених функцій реґіонів, слід відзначити, що ці функції треби розглядити лише комплексно і в контексті визначення реґіону як найважливішого резерву для внутрішньої єдности Европейського Союзу (pure cohension potential). Саме цей аргумент є дуже важливим навіть з політичної точки зору, бо усуває будь–які сумніви щодо можливого переважання відокремлюючих чи відцентровуючих тенденцій, які можуть призвести до дезінтеґрації чи спричинити збройний локальний конфлікт.

Таким чином важливість цих функцій, а також і принципів реґіональної політики Евросоюзу (зокрема статус, що надасться реґіонам згідно головних цілей ЕС, acquis communautaire – як збереження забезпечених досі досягнень співтовариства) полягає в тому, що для узгодженого переходу компетенцій і відповідної зміни окремих прав на рівні прийняття рішень (що характеризує процес “знизу вгору” (bottom up) інтеґрації від націй до Співтовариства) необхідні спільні єдині правила.

У 1988 році з метою надання ЕС фінансових ресурсів передусім найвідсталішим реґіонам була розроблена єдина система класифікації NUTS (Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes), яка полегшує проведення статистичного аналізу відсталих реґіонів, зокрема, і реґіонів ЕС, а також сприяє чіткому визначенню різного рівня розвитку реґіонів, категоризуючи їх як територіальні одиниці. Усього NUTS поділяється на 5 рівнів (три з яких NUTS 1–3 реґіональні, а два NUTS 4–5–місцеві одиниці реґіональної статистики ЕС).

Саме рівень NUTS 2 вимагає у більшості випадків якомога повної відповідности – уніфікації територіального адміністративного поділу держави–члена ЕС до критеріїв реґіонального поділу (NUTS 2) Европейського Союзу. Адже від виконання цієї умови залежить, по суті. надання фінансування і дотацій із Фондів ЕС. Отже, відповідність NUTS 2, по суті, є необхідною умовою для держав–аплікантів Центрально-Східної Европи, а також і для України.