2. Формування концепції регіональної політики ес

У 1957 році в Римському договорі про утворення Европейського економічного співтовариства (ЕЕС) лише у преамбулі була визначена необхідність зменшення суттєвих відмінностей у соціально–економічному житті різних реґіонів держав ЕС. Нині, у 2000 році, мета, засоби реалізації, загалом концепція і стратегія реґіональної політики Европейського Союзу значно модифікувалися поряд із трансформацією самого Евросоюзу.

Формуючи стратегію реґіонального розвитку, ЕС протягом уже понад сорока років намагається діяти так, аби ця стратегія базувалася на наявних можливостях і за допомогою якої можна було би посилити конкурентоспроможність реґіонів та паралельно ліквідувати їх відсталість. Однак, як це не прикро констатувати, але відмінності між реґіонами ЕС у XXI столітті не тільки не зникнуть, а навпаки, вони знову посиляться за умов вступу у 2004 – 2006 pp. нових країн ЦСЕ до Европейського Союзу. Так, навіть ВВП на душу населення в економічно найрозвиненіших державах ЦСЕ є нижчим від 50 відсотків аналогічного показника в Греції (найнижчий рівень в ЕС). По суті, низький економічний рівень розвитку робить для країн ЦСЕ неможливою участь майже у всіх структурних фондах. Значне зниження середнього ВВП у Европейському Союзі призведе до зниження порогу голосування для тих реґіонів, які сьогодні мають менше 75 відсотків ВВП на душу населення від середнього в ЕС. Більше того, цей умовний поділ на донорів та реципієнтів підсилиться також і боротьбою (активною лобістською діяльністю) між самими реципієнтами, позаяк треба буде здійснювати перерозподіл коштів із встановленого бюджету та фондів між більшою кількістю так званих “бідних” держав ЕС.

Важливим є і такий факт, що найпотужніша країна европейської інтеґрації – Німеччина – нині сплачує до бюджету ЕС найбільший внесок (за нею – Нідерланди, Швеція, Австрія), що свідчить про латентне визрівання конфліктної ситуації, яку можна попередити лише реформуванням інституцій Евросоюзу. Адже понад 80 відсотків видатків бюджету ЕС припадає на спільну аграрну політику та структурну політику ЕС (згідно з класифікацією ЕС реґіональна політика вбирає в себе соціальну та аграрну і є складовою структурної політики ЕС) і це за умов, коли очікується вступ нових “бідних” держав ЦСЕ до Евросоюзу. Взагалі реґіональна політика ЕС формується як окрема сфера, яка за бюджетом посідає друге місце після сільськогосподарської політики Співтовариства.

В інституційному плані слід відзначити, що Европейський Парламент узгодив у Реґіональній Хартії, Статуті мінімум вимог, які розглядаються як повноваження реґіонів в усіх країнах–членах ЕС. Проблематичним є також і питання реалізації єдиної аграрної політики для держав ЕС, яке ускладниться із вступом нових членів держав ЦСЕ, що є переважно аграрними державами. Адже серед головних принципів Common agricultural policy (CAP) можна відзначити єдині ціни, фінансову солідарність та преференції ЕС – як аграрні субсидії держав–членів ЕС. Утім, реалізація Єдиної аграрної політики в реґіонах Европейського Союзу вимагатиме реструктуризації – вирішення питання власности на землю, зближення рівнів розвитку сільського господарства між реґіонами ЕС, перерозподіл системи квот тощо.

Щодо такого важливого сегменту европейської реґіональної політики, як конвергенція на національному і державному рівнях, то Іспанія (як провідний лідер цієї четвірки),Портуґалія та Ірландія обрали стратегією економічного розвитку національну конвергенцію з метою досягнення вищих макроекономічних показників на зразок економічно найрозвиненіших країн–членів Европейського Союзу. Це в результаті не сприяло зменшенню реґіональних відмінностей між територіями всередині цих держав, навпаки, лише посилило реґіональний дисбаланс у них. Відмінним був стратегічний вибір Греції (за умов “потужного” впливу з боку ЕС), яка головною метою мала визначити реґіональну конвергенцію як зменшення реґіональних відмінностей в державі. Але як свідчать статистичні дані, за економічним розвитком Греція в структурі ЕС є однією з найбідніших країн.

Поряд із реалізацією реґіональної політики окремо кожною державою–членом ЕС на національному рівні (навіть перед тим як ці держави вступили в ЕС, вони вже впроваджували свою політику реґіонального вирівнювання, особливо за умов існування значних реґіональних розбіжностей – одним із найкращих прикладів є італійська політика щодо MEZZOGIORNO, спрямована на вирівнювання структурно слабкого півдня до стандартів “багатої” півночі) в Европі з середини 1970–х років розпочався процес формування та реалізації саме реґіональної політики Европейського Співтовариства з метою допомоги найдепресивнішим (відсталішим) реґіонам країнам–членам ЕС (передусім, це були вугільні та металургійні промислові реґіони, які знаходилися в умовах економічної стагнації, позаяк одним із головних завдань реґіональної політики ЕС є підтримка структурно слабких реґіонів, що класифікуються за рівнем безробіття, динамікою міґраційних потоків, показником ВВП на душу населення).

У 1980–ті роки істотні відмінності у соціально–економічному розвитку між державами–членами ЕС, а також значні диспропорції між реґіонами всередині країн ЕС набули актуальности і стали проблемою, що вже вимагала негайного розв’язання:

• Приєднання у 1973 році Великобританії до ЕС дало поштовх до формування власне концепції реґіональної політики Европейського Співтовариства, яка вже формується як окрема сфера і за бюджетом посідає друге місце після сільськогосподарської політики співтовариства. Протягом 1975–1988 років ЕС уже координувала реґіональну політику саме через Европейський фонд реґіонального розвитку (ЕФРР). По суті, реґіональної політики Співтовариства реально не існувало до вступу в нього Об’єднаного Королівства, і принципова мотивація щодо необхідности розробки концепції реґіональної політики була зумовлена економічними, передусім, фінансовими причинами – як підсилення політичної схильности британських громадян до членства в ЕС шляхом повернення внесків через реґіональну політику. Важливою була також і підтримка Італії в цей період, яка теж була зацікавлена у формуванні реґіональної політики Співтовариства, багаторічні зусилля якої у подоланні північно–південного дисбалансу не досягли реальних результатів.

• Вплив зовнішніх чинників ґлобального економічного розвитку (наслідки економічної кризи 70–х років, стагнація, проблеми виробництва та збуту продукції, зростання інфляції, збільшення кількости безробітних у країнах ЕС, ріст дефіциту торгівельного балансу) теж сприяв прискоренню формування власне концепції реґіональної політики Співтовариства, чітко визначивши два типи реґіонів, які потребують допомоги: по–перше, ті, що відстають у своєму розвитку (зокрема реґіони Італії та Ірландії) і по–друге, реґіони, що страждають від занепаду промисловости (переважно території Великої Британії).

• Із вступом у ЕС нових “бідних”, переважно аграрних держав (Греції, 1981 p.– ВВП у цій країні складав менше половини від середнього у ЕС, а внесок третини працездатного населення, зайнятого у сільському господарстві, складав 1/5 ВВП) співвідношення 10 найбагатших реґіонів та 10 найбідніших реґіонів за ВВП на душу населення збільшилося з 4:1 до 5,1:1. ПриєднанняПортуґалії та Іспанії (1986 p.), де вже з 70–х років ЕС займав основне місце в експортно–імпортних операціях цих країн, – надало Співтовариству більше сільськогосподарського характеру та призвело до зростання витрат фондів та внутрікомунітарних податків, адже нові аграрні реґіони Греції таПортуґалії виробляли ВВП на душу населення близько 40 відсотків від середнього показника по ЕС, тоді як “найбідніший” реґіон ще “дев’ятки” – півострів Калабрія – у 1973–1981 pp. виробляв 59 відсотків ВВП.

Поряд із необхідністю підпорядкування країн–членів головним правилам Співтовариства, із врегулюванням проблем рибальства, сільського господарства, імміґрації робочої сили, европейської монетарної системи, зросли і витрати Сільськогосподарського фонду, Европейського фонду реґіонального розвитку, Европейського соціального фонду, що зумовлювало необхідність збільшення бюджетних ресурсів Співтовариства і призвело до зростання внутрікомунітарних податків – ПДВ збільшився до 1,4 відсотка.

Отже, збільшення диспропорцій між реґіонами ЕС, намагання реґіонів посилити своє значення на противагу централізованим діям ЕС, нездатність ЕС швидко адаптувати у свій економічний простір нові “бідніші” держави – все це вимагало формування нової стратегії реґіонального розвитку. Протягом 80–х років XX ст. була розроблена нова стратегія реґіональної політики ЕС, головними детермінантами якої стали:

1) пріоритет інтересів саме економічного розвитку, на відміну від колишнього переважання соціальних чинників;

2) стимулювання приватного підприємництва, малого та середнього бізнесу;

3) сприяння розробці та реалізації не великомасштабних реґіональних проектів, а передача реґіонального планування “нижчим” територіально–адміністративним одиницям;

4) посилення інноваційної спроможности самих реґіонів;

5) вироблення нових механізмів щодо регулювання економіки відсталих територій, позитивна дискримінація периферійних прикордонних територій, як створення умов для розвитку вже існуючих підприємств.

З метою сприяння більшої цілеспрямованості та прозорости фінансування відсталих реґіонів і класифікації найвідсталіших реґіонів ЕС, у 1983 році були визначені єдині критерії з “проблемних” реґіонів ЕС:

• з рівнем ВВП на душу населення нижче середнього по ЕС;

• з мінімумом у 20 відс. зайнятости населення в депресивних галузях економіки;

• з більшою ратою зайнятости населення у сільському господарстві, ніж в інших реґіонах держав–членів ЕС;

• з високим рівнем безробіття (мінімум 3,5 відсотка), а також не менше, ніж на 20 відс. вище середнього по країні;

• із стійким негативним сальдо міґрацій.

Згідно з цією класифікацією, у 1983 році рата “відсталих” реґіонів становила відповідно 100 відсотків населення Ірландії, 51 – Італії, 36 – Великої Британії, 33 – Франції, 32 – Данії, 17 – Бельгії, 15 – Нідерландів, 12 – ФРН та 11 – Люксембурга. Усього на території цих відсталих чи проблемних реґіонів проживало 40 відсотків населення Европейського Співтовариства.

З метою формування єдиного европейського ринку з 1988 року розвиток реґіональної політики виокремлюється як пріоритетний напрям ЕС. Про що свідчить, зокрема, Єдиний Европейський Акт (1986 p.), який набув чинности у 1987 р. (ст.130 а.): “З метою гармонійного розвитку в цілому, Співтовариство продовжує поширювати діяльність, спрямовану на закріплення свого соціального та політичного єднання. Зокрема, Співтовариство намагається скоротити диспропорції між різними реґіонами та ліквідувати відсталість реґіонів, які знаходяться у несприятливих умовах”.

Для здійснення цієї мети були реформовані Структурні Фонди (секція Европейського сільськогосподарського орієнтаційно-гарантійного фонду, Европейський Соціальний Фонд), а також мережа фінансових інститутів (Европейський інвестиційний банк тощо). Серед головних заходів було визначено модифікацію діяльности Европейського фонду реґіонального розвитку (ЕФРР), який згідно ст.130 (с) був створений з метою “внести вклад в усунення значних реґіональних диспропорцій у Співтоваристві шляхом участи в розвитку та структурній перебудові реґіонів, що відстають у розвитку, а також і в конверсії індустріальних реґіонів, які перебувають у занепаді”.