Ленківці в період незалежності України

1 грудня 1991 року жителі села одностайно проголосували за підтвердження Акту про незалежність України від 24 серпня 1991 року. Здобуття незалежності стало закономірним явищем багатовікової боротьби українського народу за свою державність. Але розпочалася економічна криза, яка охопила всі галузі розвитку села. Інфляція, ріст цін та інші негативні явища цієї кризи ми спостерігаємо на історії розвитку села. Високі ціни на паливо-мастильні матеріали, запасні частини, мінеральні добрива, засоби захисту рослин та техніку і низькі ціни на сільсько-господарську продукцію привели до розпаду колгоспу. Колись перший колгосп на Буковині, колгосп-міліонер став масово розпродавати ВРХ, що була неефективною для господарства.

Більшість галузей занепала. Різко впало виробництво сільськогосподарської продукції. В той же час різко зросла частка приватного сектора у тваринництві та рослинництві. В результаті розпаювання земель, значну кількість землі одержали селяни. На початку 1999 року колгосп перетворився у товариство з обмеженою відповідальністю.

У 90-х роках колгосп був перейменований у сільськогосподарську спілку , що мала спочатку назву «Буковина» , а потім «Нива-Л». В цей період спілкою керували Лазарюк Валерій Ілліч, Мартинюк Віктор Володимирович, Круглий Володимир Петрович, Хохуляк Віссаріон Ілліч.

1991 року спілка відмічала 50-річчя заснування першого колгоспу на Буковині. На замовлення правління спілки до цього ювілею вийшов святковий номер газети «Надддністрянська правда»

В цей період новим явищем сільського господарства стало фермерство. Ще 1998 року Микола Кушнір та ще 5 фермерів фактично кооперували 150 га ріллі, 90 га власних земель, 31 га паїв жителів села Макарівка, та 29 га взятих в оренду від сільської ради.

Із настанням реформування в 90-х роках, колись один із найбільших колгоспів області було розпайовано, і на його території створено ряд фермерських господарств, які і донині продовжують свою роботу. Сьогодні значний внесок в розвиток сільського господарства села вносять фермерські господарства Хохуляка В.І., Алєкси Л.В., Мартинюка В.В., Круглого В.П., Бабія М.І. та інші.

З власниками паїв розраховуються пшеницею та ячменем

Наприкінці травня 1997 року в урочистій обстановці відкрито пам’ятник Т.Г.Шевченку в селі, навпроти сільської ради, автором якого є скульптор з Чернівців В.Кузьмін

Економічна криза кінця 90-х років позначилась на життєвому рівні селян.

Зросла смертність, знизилась народжуваність людей. У зв’язку з розпадом колгоспу більшість жителів села залишилося без роботи. У пошуках заробітку багато селян виїхало в інші країни на заробітки - в Італію, Іспанію, Росію, Португалію, Ізраїль, де працюють 10 і більше років.

Велике значення для села стала його газифікація. В серпні 2004 року в урочистій обстановці відкрито газорозподільчу станцію, і голубий вогник пішов до будівель селян. Хоча газифікація села здійснювалася виключно за власні кошти громадян. З цією метою було створено товариство з газифікації, яке очолило цю роботу. Так, як матеріали та обсяг робіт коштували недешево, в середньому по кілька тисяч гривень на сім’ю, то матеріально незабезпечені групи, як правили не змогли газифікувати своє житло.

З початком незалежності жителі села почали проявляти інтерес до політичного життя суспільства. В селі створено осередки політичних партій Батьківщина, Наша Україна, соціалістичної партії, партії регіонів, комуністичної партії. Селяни активно приймали участь у виборах, під дією агітації політичних партій. Хоча в останніх виборах 30 вересня 2007 року прийняли участь 61 відсоток виборців села, через зневіреність людей до обіцянок політичних партій та їх лідерів.

Село Ленківці славиться своїми талантами. Чимало вихідців села є видатними людьми світу, регіону, району.

Ленківці є малою батьківщиною народного артиста України Павла Дворсь-кого, який часто приїзжає до родичів у гості. Тут народився колишній народний депутат України Анатолій Корчинський. Із села вийшли вчені, діячі, службовці. Серед них Кондрацька Н.К. – доктор медичних наук, Цвинтарний Л.П. – голова Чернівецького облвиконкому, Хохуляк Г.В. – доктор медичних наук, Кушнір Н.К. – доктор медичних наук, Грушка В.М. – доктор медичних наук, Буряк І.А. – заслужений лікар України, Вдовічен О.Д. – головний лікар обласного діагностичного центру, Моторнюк А.В. – зав. відділенням хірургії обласного госпіталю, Хохуляк В.В. – кандидат юридичних наук, викладач Чернівецького університету, Швець О.І. – викладач Чернівецького університету, Дєдов В.І. – голова районної ради, Шарагова Т.М. – начальник відділу культури райдержадміністрації, Присакар Т.О. – начальник районного відділення Пенсійного Фонду, Мотрюк О.Г. – начальник управління сільського господарства райдержадміністрації. Попович Г.Г. – начальник відділу апарату контролю райдержадміністрації , депутат районної ради 5 – ти скликань. Попович Олексій Дементійович – кандидат наук , викладач Чернівецького національного університету ім.. Ю. Федьковича , директор фірми «Захід автолюкс».

Багато вихідців села командири військових частин Вдовічен А.В., Корній М.П., та інші. Випускниця школи Хіміч Мар’яна закінчила університет у США.

Ми не знаємо, що принесе нам завтрашній день. Але людина жила і живе вірою та надією на краще. А щоб жити краще, треба краще працювати. Тим більше, що люди в Ленківцях працьовиті.

Історія церкви села Ленківці

Легенди, перекази, історичні відомості свідчать що ще у 1Уст. до н.е виникли перші поселення на території нашого села Ленківці. З Київської Русі на наші землі поширювалося християнство. І ось перша згадка з сивої давнини про Цимбалеву церкву. Понад Дністром у скелі є таємне місце, яке звуть Цимбалевою церквою. З приводу цього існують різні легенди, Нібито у важкодоступному місці колись дрімучого лісу жив відлюдник Цимбал, який відокремився від усього мирського і тільки служив Богу. Цимбалева церква- це місце таємного зібрання християн у часи турецького панування, коли село входило до складу Молдавського князівства.

За матеріалами Кишинівських єпархіальних відомостей №13 від 15 липня 1880 року відомо, що в селі Ленківці було дві церкви. На місці першої залишилися знаки – кілька кам’яних хрестів. Хрести ці символічно були розташовані по долині, що іде до урочища Безшлюбна або Андріяшова ( за іменами осіб, що жили по ту і другу сторону долини). Про цю церкву є різна інформація. Одна із них, що під час набігу буджацьких татар на хотинську райю, церква була пограбована і спаплюжена. Татари – мусульмани, які керувалися фанатичним духом перетворили церкву на конюшню. Друга церква находилася біля теперішньої. Вона була спалена в середині ХУ111 століття турками, так як останні не могли дивитися на те, що церква заступає їхню мечеть.

У 2 половині ХУ111 століття храм Воздвиження Хреста Спасителя побудовано прихожанами тесом з дубового дерева. Церква була розташована посередині села. Біля неї з західної сторони була невелика дзвінниця, побудована в 40-х роках Х1Х століття. Церква в середині і зовні була пофарбована масляною фарбою. Новий іконостас придбано стараннями священника Мелетія Завойчинського і поміщика Миколи Христофоровича Червонводалі – тодішнім церковним старостою, за що разом із своєю дружиною Катериною Аврамівною одержали грамоти від Священного Синода. До ленковецького приходу була приписана церква Іоанна Богослова села Макарівна.

В 1824 році в ленковецькій церкві побував Архієпископ Дімітрій , під час інспекції єпархії. Він побував в гостях у поміщика Палаузова. На другий день відправив Божественну Літургію. В 1867 році в церкві побував Архієпископ Антоній. А 1 травня 1875 року Архієпископ Павло, який побачивши, що тодішня церква є тісною порадив прихожанам потурбуватися про будівництво нової кам’яної , більшої церкви.

В селі Ленківці є кілька старовинних цвинтарів. За 3 км від села по дорозі до села Макарівна в урочищі Бурдеї ( назва походить від періоду, коли люди ховалися від татар і жили в напівземлянках, які звалися бурдеї), був перший цвинтар. Другий цвинтар був поза тією церквою, що спалили татари ( на місці сучасної школи ). Третій цвинтар знаходився на місці сучасного базару, автобусної зупинки, скверу та магазину Гермес. Четвертий цвинтар засновано в сер. Х1Х століття біля території сучасної церкви. І новий цвинтар зараз розташовано на околиці села в напрямку села Мошанець. Ще існував невеликий цвинтар для християн – баптистів, який закрито. І було поховання під лісом Вила людей, які померли від чуми і тифу.

До 1808 року при церкві не було ніяких даних про священників. З 1808 року в метричних книгах були записи про священників ленковецької церкви.

1. Мелетій Орловський (родом з Камянець-Подільської губернії).

2. Петро Цвинтарний Місцевий).

3. Максим Ілліч Завойчинський (Камянець-Подільська губернія. 12.07.1822-27.03.1842).

4. Мелетій Максимович Завойчинський (1852-1861).

5. Антон Максимович Веселовський.

6. Іоан Сугак (23.12.1862-1863).

7. Євграф Мелетійович Ранецький (24.11.1863-1873).

8. Дмитро Дмитрович Шевадуцький (12.03.1873-1875)

9. Василь Мелетійович Завойчинський (28.07.1875 . З 22.01.1876 благочинний 10го округу хотинського повіту).

Ось черпаємо відомості з історичної пам’ятки – великого кам’яного хреста, що височить на цвинтарі « На сем месте покотися священник села Ленковци Завойчинский Мелетий со своей женой. Скончался 15 января 1883 года. От роду 43 года». 20 років служив він у нашій церкві.

На утримання церкви в цей період виділено 33 десятини землі в 1839 році з поміщицьких земель.

Та архівні відомості розповідають , що горіла церква. І тоді люди вирішили, що всією громадою збудують нову кам’яну Петро – Павлівську церкву. Проект церкви виготовлено Будівельним відділенням Бессарабського Губернського правління. Будувалася церква під керівництвом Василя Мелетійовича Завойчинського . Спочатку планували будувати 5 купольний напівсобор. Але у зв’язку з нестачею коштів будівництво скорочено в об’ємі на 5 метрів. Значні кошти на будівництво церкви виділив князь Катакузін та поміщик Червонводалі. Та невдовзі після цього священник помер. І ось на цвинтарі поруч з хрестом Завойчинського Мелетія височить і другий хрест. А на ньому написано

« здесь почил вечним сном священник села Ленковци Завойчинский Василик Мелетийевич при котором постоена новая церков в месяце апреле в 19 день в год 1890». А помер він 21 листопада 1890 року. Від роду 54 роки. А село прикрасила церква довжиною 21 метр і шириною 13,5 метра. Стіни з місцевого каменю. Над входом у церкву побудована дзвінниця, де розташовано три церковні дзвони. Їх закупив для храму Філіпчук Яків за 25 тисяч рублів.

З 1891 року священник в селі Іоан Ксенофонтович Халдевич. Створено задум про розширення вже збудованої церкви. Та проект на розширення прийшов дуже пізно.

Проекть

На расширение здания церкви села Ленковци Хотинського уезда Бессарабской губернии. Проекть рассмотрень и одобрень строительним отделениемь Бессарабського Губернського правления по протоколу оть 28июня 1905 года за № 41. Губернський інженер.Губернськийархітектор.Делопроизводитель. Епархиальний архітектор м. Стражинський

В цей же час в мальовничому місці, де майже на поверхні землі били фонтаном водні джерела споруджується величезна криниця з капличкою під назвою « Фонтала».

1921 рік. Священником працює Єлизар Боровенко, який мав трьох дітей. Старожили говорили, що зятем його був Гойда – румунський офіцер. Помер священник 4 грудня 1931 року.

Як відгомін тих далеких часів є розповідь дочки Василя Грушки – Люби. Із сльозами на очах вона пригадує свої молоді роки, коли реєнтом хору був Василь Арсенійович Грушка. На чотири голоси линув у церкві спів хору, а налічував хор до 60 чоловік.

А потім священником був Борис Гербановський , який дітей не мав. З приходом радянської влади втік до Румунії.

Радянська влада не особливо поважала людей, які вірили в Бога, і відвідували Храм Божий, і особливо служителів храму. Тому до 1948 року в нашій церкві священники мінялися так, шо знайти будь-які відомості про них не було змоги.

З 1948 пао 1963 рік священником нашої церкви був Протоїрей Сімеон Табан. Шану й повагу заслужив він у наших односельчан., І пізніше, коли перейшов проживати до Кельменець, щороку приїздив до Ленківців на храмове свято, і його радо зустрічали півчі та прихожани.

З 1963 року священником працює протоієрей Василій. Влада старалася витіснити релігію з життя селян, активно впроваджуючи нові обряди. Широко пропогувалися радянські свята. Храм села, що з 80-х рооків Х1Х ст.. відзначався на святих первоверховних апостолів Петра і Павла перенесено на день молоді. Проте у всі радянські роки церковна двадцятка не звертала увагу і не дозволяла зруйнувати храм. У Ленківцях питання про закриття церкви виносили на збори один раз. Районне та місцеве керівництво зрозуміло, що люди не дозволять закрити церкву, і тому терпіли громаду віруючих. Але цькували учасників церковного хору. Жителі села дотримувалися православних релігійних свят, таємно охрещувалися, брали шлюб у церкві.

З 1970 по 1972 рік в церкві служив протоієрей Федір Борецький. Але сталася прикра подія: ввечері читав молитву благословляючи матір і дитя, а на зорі 9 травня відійшов у вічність. Прожив неповних 45 років.

З 1983 по 1986 рік протоієрей Михайло Миронюк. В даний час настоятель Кельменецької церкви і благочинний.

З 1986 по 1988 рік ієрей Михайло Карпюк. Та 7 листопада 1989 року поїхав на храм на Хотинщину і разом з дружиною трагічно гине в автокатастрофі, залишивши 4 річну доньку.

1988-1989 роки править протоієрей Корній Терлецький .

З 1989 року митрофорний протоієрей Микола Афтанатійович Рус. Певне не кожне село може похвалитися таким священником. Для нього село стало рідним. Тут в нього народилися 3 доньки і 2 сини ( всього 6 дітей). Його проповіді сповнені любові до Бога і людей, милосердя. Доступні і зрозумілі всім. За роки свого служіння кілька разів провів ремонт храму ззовні і всередині, після чого храм став одним з найкращих в районі. На посвячення храму приїздив владика митрополит Онуфрій.

Складний і багатогранний шлях православної церкви в історії села. Перебуваючи при різних владах ( молдавській, турецькій, російській, румунській, радянській, українській) вона несла і несе в душі людей добро і милосердя, натхнення і любов до Всевишнього. І багато років найкращою архітектурною спорудою села є церква святих первоверховних апостолів Петра і Павла.

Історія школи села Ленківці

До 1875 року ленковецькі священники кілька разів намагалися влаштувати в своєму приході школу для навчання дітей грамоти. Але ця справа проходила недостатньо. Священники то відкривали, то закривали школу. Так, що при такому веденні справи в селі не було жодної людини , з місцевих поселенців, яка б знала грамоту.

З призначенням в 1875 році нового священника Василя Мелетійовича Завойчинського справа по начанні дітей пішла на краще. Він звернув увагу на шкільну справу. Порадившись з ленковецьким поміщиком Миколою Христофоровичем Червонводалі, від якого одержав 10 рублів на стартовий капітал для школи, запросив дозволу хотинської повітової училищної ради.24 листопада 1875 року він відкрив школу в своєму домі. Спочатку на навчання прийшло 5 хлопчиків і до середини грудня їх було уже 30 учнів. Так, що шкільна кімната стала тісною для навчання. З січня 1876 року до школи поступили і 5 дівчаток. В новій школі цілий навчальний рік священник без підручників і посібників займався з дітьми, ознайомлюючи їх з азами російської граматики – читання і письма. В той же час навчав їх молитви з поясненням, і коротку святу історію Старого та Нового Заповіту. Крім того він не переставав запрошувати прихожан до будівництва окремого училищного будинку, тому, що училищна рада відмовила у фінансуванні будівництва та забезпечення ставки вчителя.

В 1876 році з призначенням священника благочинним 1-го округу Хотинського повіту, він став ще більше просити училищну раду про призначення йому помічника, для заняття школою. Повітова шкільна рада погодилась на його прохання і з 2 половини 1876 року на оклад вчителя призначено 15 рублів на місяць, що становило 180 рублів в рік. До листопада 1876 року ніхто з учителів не погоджувався іти на роботу на такий малий оклад. На початку листопада Северіан Лисинський, що закінчив курси Кишинівської духовної семінарії, погодився бути вчителем ленковецької школи. Це був перший вчитель нашого села. Але при цьому потрібно було подумати про пошук приміщення для училища і квартири для вчителя. Після

пошуків було вийнято дві селянські хати: одна під училище, а друга під квартиру вчителю. Плата за оренду покладалася частково на ленковецьке суспільство, частково оплачував священник, а частково вчитель. На другий рік свого існування школа перебувала в хаті селянина Івана Моніча, а на третій рік в хаті псаломщика Маркіяна Поремського.

Перше приміщення школи почало будуватися жителями села з квітня 1877 року. В тому ж році училищна рада виділила на будівництво 200 рублів. Але за деякими перепонами, які виникали в першу чергу через безгосподарність тодішнього сільського старости, в тому році будівництво не було закінчене. І лише завдяки допомозі поміщика Червонводалі приміщення школи було побудовано в 1878 році. На початку цього року після офіційної ревізії повітової ради паном Булатовичем, школа отримала статус однокласного народного училища з утриманням штату. В 1878 році 10 травня повний курс школи закінчили перші випускники: 4 хлопчики і 1 дівчинка.

« Исповедная роспись видана из Кишиневской Духовной Консистории в Кресто-воздвиженскую церковь села Ленковци Хотинського уезда на 1890 год» А далі на сторінках «Духовние лица и их домашние» наприкінці читаємо:…учитель народного училища Ипатий Андреевич Перепелюк. А далі відомості черпаємо з преказів старожилів. Ось що згадує Грушка Люба 1912 р.н. Розповідав її батько Грушка Василь, що в квітні місяці 1890 р. була побудована нова кам’яна церква. А поряд уже стояла церковно-приходська школа. В ній навчалися діти селян. Тодішній князь Григорій Катакузін був людиною щедрої душі, та хотів, щоб у селі була школа. З своїх володінь виділив декілька гектарів землі для утримання вчителя.

1896 рік. « Исповедная роспись видана из Кишинеквской духовной Консистории». І знову запис в якому читаємо цінну для нас інформацію: в свої володіння приїзжає поміщиця Катерина Аврамівна Червонводалі « 58 лет, вдова, и с ней учительница Вера Ипатиевна Нелюновская».

На початку ХХ століття в селі працювала двокласна церковно-приходська школа. В Кишинівських Єпархіальних відомостях № 27 за 6 серпня 1906 року

записано, що в Кишинівській губернії існувало 5 двокласних шкіл: Ленковецька Хотинського повіту, Нападенська і Данульська Бельцького повіту, Котюжанська Сорокського повіту, і Девлет-Гірейська Аккерманського повіту. В Ленковецькій навчалися і хлопчики і дівчатка. Згідно цього документу в Хотинському повіті це була єдина двокласна школа.

1918 рік. Село Ленківці в складі хотинського повіту відійшло до Румунії. В селі з’явилася семирічна початкова школа. В ній навчалися діти різновікових груп, в складі одного класу різновікового віку. Перша вчителька Софія Олександрівна Нігаєва. Навчання розпочиналося 15 вересня і проводилося на румунській мові. Українська суворо заборонялася. Основними предметами були румунська мова, Закон Божий, арифметика. Значна кількість дітей не ходили в школу через відсутність у батьків коштів на навчання у зв’язку з економічною кризою. Зменшується кількість уроків праці і збільшено кількість румунської мови. Підручники, зошити, письмове приладдя були неможливими для бідних верств населення. Учителі жорстоко били дітей і таким чином діти змушені були вивчати той чи інший предмет на незрозумілій для них мові, яку необхідно було швидко опанувати. Порушників дисципліни і невстигаючих вчителі били нагайками, що стояли в діжці в кутку кімнати. Вся робота школи спрямовувалась через позакласні заходи, уроки релігії та багато іншого. В пам’яті багатьох старших людей залишилося муштра, строгість, страх, послухання, переживання.

1924 рік – румуни розпочали будівництво нової кам’яної школи . Завезли дикого каменю, заклали фундамент. А потім… Політична карта Європи починає перекроюватись. На зміну одним господарям , які панували в краї 24 року, приходять інші. Школа залишилася недобудованою.

1940 рік. На зміну румунській владі приходить радянська влада. В цьому ж році відкрито неповну середню школу з українською мовою навчання. Всі діти села отримали можливість навчатися. Велика увага приділялася ліквідації неписьменності і малописьменності. При школі і на десятихатках почали діяти класи і групи навчання грамоти. На зміну румунській муштрі прийшло створення піонерської та комсомольської організації, проводяться спортивні змагання. В учнів змінюється інтерес до навчання. Їм не зрозумілий Великий Жовтень, але вони змагаються між собою, і це викликає

в них захоплення. До свят проводяться суботники з прибирання території. Дуже велике значення мало моральне заохочення, для когось отримати грамоту – велика честь. Вивчалася сталінська конституція, біографія вождів Леніна і Сталіна.

1941 рік. Знову село під румунами. І знову відновлюються старі порядки і румунізація. Знову жорстока муштра, страх, покора.

1945 рік. В селі відновлено роботу української школи, яка зразу ж стала семирічною. З січня 1949 року директором школи був Михайлець А.В. Навчальна програма включала в себе слідуючі предмети : російська мова і література, українська мова і література, фізика, математика, хімія, біологія, географія, радянська конституція. В цей період школа розташовувалася у трьох будиночках, споруджених ще до 1914 року. Велику кількість класів – комплектів неможливо було розмістити навіть у дві зміни, і доводилося орендувати приміщення у селян. З 19 січня 1951 року директором школи призначено Завалецького Омеляна Юхимовича, що працював на цій посаді 10 років. Директор школи господарським методом розпочав спорудження нового приміщення. В таких умовах директор перетворився на виконроба, постачальника, прохача, котрий мусив ходити з протягнутою рукою, випрошуючи кошти на будівельні матеріали для спорудження об’єкта, та продукти харчування для дітей-сиріт. В 1957 році в селі побудовано нову школу, на місці фундаменту закладеного ще румунами в 1924 році. З 1957 року розпочала роботу середня школа. При школі був інтернат на 80 місць, в приміщенні колишнього панського маєтку, відкрито їдальню, майстерні, працювала група продовженого дня. Біля школи відкрито новий пам’ятник воїнам-односельчанам, які загинули у Великій Вітчизняній війні, і учні стали шефами по догляду за пам’ятником і навколишньою територією. .

З 1 вересня 1960 року по 14 серпня 1961 року директором школи працював Ботушан Анатолій Арсенійович. Село цього періоду переживало крайню нужду. Селяни жили впроголодь. Школярі молодших класів росли без молока, що негативно впливало на їх здоров’я. Учителям видавали по кілограму вермишелю на місяць.

З 14 серпня 1961 року по 1 вересня 1965 року директором школи працював Добржанський Володимир Францович. Саме в ці роки школа нараховувала найбільшу кількість учнів за всю свою історію. В 1964 році в школі створено першу учнівську агітбригаду в районі з 7 учнів (керівник Попович Г.Г. – секретар комсомольської організації школи

В цей період за ініціативи директора створено хор хлопчиків та хор старшокласників, що був постійним учасником районних і обласних конкурсів художньої самодіяльності. Керував його роботою і проводив музичний супровід учень школи Павло Дворський. Учні під його керівництвом влаштовували для колгоспників концерти на току та фермах колгоспу. Про них писали в газетах, записували на радіо. В цей період проходило становлення особистості учня Павла Дворського, як музиканта. Він крім відмінного навчання в школі, ходив за 7 кілометрів пішки до Кельменців для заняття в музичній школі.

Директор школи багато зробив для створення матеріальної бази школи, випрошуючи обладнання та спортивний інвентар в обласному магазині наочного приладдя для школи новобудови. Саме в цей період став запроваджуватися в школі новий вид спорту – настільний теніс. Ініціаторами його були Добржанський Володимир Францович – директор школи, Марянін Олександр Григорович – вчитель фізкультури та Добрецький Григорій Михайлович – вчитель фізкультури.

З 15 серпня 1966 року по 26 жовтня1967 року директором школи працював Марянін Олександр Григорович. Вчитель історії Колодніцький О.В. створив шкільний історико-краєзнавчий музей, в якому нараховувалося понад 500 екземплярів історії минулого і сучасного села. З дошкільних установ 1966 року працювало 5 дитячих садків та ясел.

26 жовтня 1967 року директором школи призначено Домбіка Станіслава Леонтійовича – людину водночас і серйозну, і з почуттям великого гумору, що працював на цій посаді найбільше з усіх директорів. Саме в цей час школа досягла найбільших результатів. Танцювальний колектив школи роками був лауреатом районних та обласних конкурсів художньої самодіяльності. За допомогою колгоспу в школі створено учнівський духовий оркестр, один з кращих в області. Великі досягнення мав шкільний хор - переможець обласних конкурсів ( художній керівник Кицюк В.Д.).

Вагомий внесок в розвиток танцювального мистецтва вносив керівник танцювального ансамблю Паламарчук Володимир Григорович. В цей період сформовано сильний педагогічний колектив, який формував атмосферу праці і зацікавленості учнів у навчанні. До його складу входили видатні особистості Буряк Ольга Василівна, Бортнікова Галина Василівна, Літавська Віра Володимирівна, Жалоба Галина Степанівна, Дворська Валентина Володимирівна, Моніч Глафіра Павлівна, Маренюк Людмила Миколаївна, Біла Софія Петрівна, Паламар Людмила Василівна, Гречанна Марія Ананіївна, Петришина Катерина Федорівна, Паламарчук Ганна Дементіївна, Мартинюк Надія Олексіївна, Думітраш Ганна Іванівна, Цвинтарна Ольга

Кирилівна, Коркоїл Дора Павлівна, Кицюк Василь Дмитрович, Рибак Анатолій Миколайович, Грушка Ліда Іванівна, Мартинюк Марія Володимирівна, Моторнюк Марія Ананіївна, Друганов Іван Миколайович, Думанський Анатолій Миколайович та інші.

З 2 вересня 1980 року по 10 червня 1982 року директором школи працювала П’ятницька Валентина Михайлівна.

Далі Ленківці стають кузнею створення директорських кадрів. Школою керували:

З 10.06.1982 по 30.08.1987 р. Бабій Михайло Іванович,

З 30.08.1987 по 12.12.1992 р. Бурдейний Юрій Володимирович,

З12.12.1992 по 4.07.1994 р. Дімітрюк Олександр Павлович,

З 7.07 1994 по 7.09.1996 р. Мартинюк Любов Іванівна,

З 31.05.2000 по 30.08.2002 р. Кушнір Юрій Миколайович,

З 30.08.2002 по грудень 2004 р. Мартинюк Любов Іванівна,

2005 рік Дєдов Ігор Никанорович,

З 2006 року директором школи працює Бурдейний Юрій Володимирович.

За ці роки зроблено значний внесок в розвиток освітнього процесу та покращення навчально-матеріальної бази школи.

Нині в ш9колі працюють 21 вчитель. Серед них : 3 вчителі-методисти, 7 старших вчителів, 13 вчителів – спеціалісти вищої категорії.

За всі ці роки школа щороку має досягнення на районному та обласному рівні з предметних олімпіад, конкурсів наукових та дослідницьких робіт,

конкурсах « Історія міст і сіл України», « Обєднаймося, ж брати мої», « До оберегів відродження», фестивалях « Чисті роси», спортивних змаганнях тощо.

Стараннями учнів школи створено музей історії села, експонати якого датуються ХУ1 – ХХ1 століттями. На базі школи проводилися районні та обласні семінари. Всі ці досягнення школи виходять з науково – методичної проблеми « Розвиток творчого потенціалу учнів, та реалізація їх нахилів у різноманітних сферах діяльності».

На жаль матеріальне забезпечення школи на сьогодні потребує кращого. Приміщення початкових класів побудовано ще в 1878 році. Приміщення середніх і старших класів закладено ще румунами в 1924 році, а побудоване в 1957 році. Немає актового залу, спортивного залу, газового, парового опалення. Але робота колективу школи ґрунтується на ентузіазмі , завдяки підтримки батьків. І цей ентузіазм приносить творчі успіхи.