Господарство і побут ленковецьких селян в хіх ст.

Головне заняття ленковецьких селян для власного матеріального забезпечення становило хліборобство і городництво. Вони сіяли на своїх полях пшеницю, ячмінь, овес, кукурудзу. На городах селяни сіяли цибулю, часник, моркву, петрушку, буряк, картоплю, всі роди бобових, капусту, огірки, кавуни і дині. Але сільське господарство, за відсутності агрономічних знань та правильного обробітку землі не завжди приносило кількість плодів бажаних для селян.

У ленковецьких поміщиків , які мали кращі засоби і можливість раціонального ведення господарства, хліборобство розвивалось набагато краще. Селяни за недостатньої кількості землі мало утримували корів, волів, коней, кіз, овець тощо. Хто з селян був більш багатий, віддавали частину землі на випас в першу чергу робочих волів, сплачуючи поміщикам за кожного вола по 5 рублів за голову. Через це в селі мало було таких господарів, які б мали свій плуг з двома, або трьома парами волів, одну або дві корови і до 50 овець.

Посіви збиралися вручну. Для розпушування грунту застосовували чотирикутну борону. Вона мала міцне рало з дерев’яних брусків, що скріплювалися чотирма-пятьма поперечками, в яких закладалися від 5 до 7 зубців. Кукурудзу сіяли за плугом, що полегшувало подальшу обробку цієї культури. Озимі хліба збирали серпом, а ярові переважно косою. Селяни обробляли свої землі стародідівськими знаряддями праці – сапами.

Більшість селян – народ бідний, і окрім хати – мазанки не мали ніякого господарства. Окремі селяни займалися вивозом за плату єврейського хліба в Селянська хата періоду ХІХ століття

Кам’янець – Подільський, Хотин, Бричани. Частина селян працювали у поміщиків та посесорів. Більшість ж населення, перебуваючи в крайній бідності, вважали для себе роботу в інших приниженням, і говорили, що «ліпше буду на печі сидіти, чим служити, бо сором, і будуть з мене люди сміятися». Якщо у селян взимку залишився на току не вимолочений хліб, то вони вдень в ясну погоду займаються молотьбою хліба, використовуючи ціпи. Інших способів молотьби (кіньми, волами, машинами), так як на півдні Бессарабії, тут не використовували.

Пізньої осені і взимку чоловіки проводили більшу частину часу в пустослівних розмовах. Селяни лягали спати в 7 годин вечора і вставали о 7 годині ранку. А жінки навпаки, до пізньої ночі сиділи за роботою: пряли коноплю і овечу шерсть на своїх оригінальних прядках, які називалися куделями.

Господарство селян складалося з хати, огорожі біля дому, току (гумно), городу, саду, загону для худоби.

Хата мала форму прямокутника, будувалася без всякого плану, де-небудь, і тому в Ленківцях не було планування вулиць. Це підтверджує сучасна частина старого села. Хати будувалися дерев’яні, обмазані глиною. Під час будівництва хати по вуглах закладалися сохи (стовби), на них встановлювалися і кріпилися платви (балки) для даху, на яких встановлювалися зверху крокви. Дах покривався соломою в кількості від 3 до 5 возів. Стелю робили з товстих пруттів (кіля), що ставилися на верхню частину балків, перекинутих через сволок (довгий дерев’яний круглий стовбур). Кругом стіни ззовні для укріплення ставили призьби. Потім хату білили або білою глиною, що добували навколо села, або гіпсом, що купувався в Хотині, рідко вапном.

Переважно така будівля складалася з трьох частин: хатчини (малої кімнати), сіней і великої кімнати «велика хата». Дана термінологія частково збереглася в селі і до сьогодні. В хатчині сім’я жила постійно. Там мурувалася піч, біля неї топчан (припічок). На печі спала вся сім’я. А у великих сім’ях спати лягали на топчані та лавках, які були розміщені вздовж стін кімнати. У печах також готували їжу. Влітку часто лягали спати надворі у возі, та на сінажі.

Господарі турбувалися, щоб в хаті було більше ікон, які ставили на почесне місце в кутку. Меблі були простими. Попід стелею полиці з дощок. Простий дерев’яний стіл ставився на почесному місці. Інші меблі носили такі назви : мисник, ослін, стільчик, скриня тощо. Домашній посуд: горшки, горщики, близнята, гладущі, миска, полумисок, казан, діжка, діжечка, цебер, дійниця, цідилко, коцюба тощо. Господарка накривала лавки пислою з овечої шерсті, а потім веретою. На стінах були килими (переважно на 2 – 3 квітки).

Заможні селяни ставили ряд подушок, наповнених курячим пір’ям і вишитих по краях червоною, або чорною ниткою (рідко гаптовані).

«Хата велика» завжди була прибрана. Там проводилися весілля, похорони і всякі урочисті заходи. Інтер’єр цієї кімнати був простим: великий довгий стіл, навколо якого широкі лавки, а під стелею полиці. У сінях завжди було повно диму. В хаті все було прокурене димом, бо дим з печі через димохід виходив в сіни, піднімався на під (горище),і поступово крізь солому виходив назовні. Позитивом цього було те, що в хаті було тепло, враховуючи дуже маленькі вікна. Двори селян огороджувалися плетеними заборами (тинами). В дворі були також інші господарські споруди: стодола(приміщення для зберігання хліба та іншого майна), обори(загін для худоби), кошниця(місце зберігання кукурудзи), плетені з пруття, комора(приміщення для зберігання господарських запасів).

З розвитком капіталістичних відносин наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в селі поступово стиралися відмінності між окремими невеликими соціальними групами , посилювався процес майнового розшарування населення.

Ленковецькі весілля в ХІХ столітті

Сватання, як і весілля, що відбувалися з давніх-давен в Ленківцях супроводжуються з більш чи менш зміненими обрядами та традиціями що зустрічалися в сусідніх селах. Тут можна зустріти сукупність різноманітних обрядів та звичаїв : українських, молдавських, російських і навіть польських, що вказувало на те, що тут проживали не лише корінні жителі, але й вихідці з різних регіонів. Перед тим, як вступити в шлюб хлопець відправляє сватів до хати своєї дівчини. Сватання завжди було ввечері. Свати, які зайшли до хати не безпосередньо приступають до цілі свого візиту, а бесідують з батьками дівчини про різні речі, які відносяться до буденних справ. Наречений при цьому не присутній, а знаходиться або у себе вдома. або ж у дворі нареченої. В останньому випадку інші парубки як тільки дізналися про його сватання розпочинають ходити біля вулиці вигукуючи різні жарти. Наприклад: «Кабак! Та не бий собак! Нехай той б’є, що дівку бере»

В цей час свати наговорившись доволі з батьками нареченої приступають до цілі свого приходу. Батьки ж нареченої зазвичай попереджені наперед про сватів, так як наречений наперед запитує у нареченої та батьків дозволу прислати сватів. а як одержує такий дозвіл то тоді присилає. Хлопець же який такої згоди не одержав не наважується прислати сватів, хоча були поодинокі випадки і таких ситуацій.

Свати при розмові про весілля ставлять на стіл пляшку з горілкою та розпочинають пригощати домашніх. Далі вони запрошують зайти до хати і нареченого. Такі попередні згодини називалися «випити слово». При цьому батьки нареченої разом із сватами призначають день могоричу.

На цей могорич, що також проходив завжди ввечері запрошувалися до хати найближчі родичі нареченої: родина, куми, свати. Часто сусіди, а інколи навіть і приходський священник. Частування виставлялися з обох сторін. Із сторони нареченого горілка, а із сторони нареченої закуска. Зібравшись в домі гості виконують прийнятий на той час звичай заручин. Він складається з того, що спочатку питають згоди наречених вступити в шлюб, а потім обмінюються перснями, які клали в миску наповнену житом та пшеницею. Наречені при цьому перехрестившись відшукують в мисці свої персні. Після цього всі сідають до застілля, яке завжди проходило далеко за північ. Під час цього визначався день весілля. На цьому могорич закінчувався.

Весілля після цього відбувалися через три, рідко через чотири тижні. Впродовж цього часу відбувалися приготування до весілля з обох сторін. До числа приготувань відносилися запрошення батька і матки, дружбів і дружок. Так, як весілля проводилося окремо в будинку нареченого та окремо в будинку нареченої, то і для нареченого, і для нареченої окремо знаходили по двоє дружбів та двоє дружок. При цьому для наречених окремо наймалися музики і старости, які керувало процесом весілля та дотриманням весільних обрядів.

Весілля зазвичай розпочиналося ввечері в п’ятницю, коли готували молодим вінки для весільних букетів. Вінок для молодих приготовляють таким чином. Нареченому плетуть ободок величиною в мідний п’ятак, який обплітають барвінком, до середини ободка прикріплюють васильок, зверху пір’я з павлина, а знизу пришивається киточка. Приготовлений таким чином вінок при співі весільних пісень пришивається до баранячої шапки нареченого, яку потім ставлять нареченому на голову, але знімає її лише дружба. Вінок нареченої плетуть також під спів весільних обрядових пісень і покривається барвінком. Виготовлений таким чином вінок ставиться навколо розплетеної та розчесаної під пісні голови нареченої, де зверху ставлять золотисті зірочки. Подібні зірочки прищеплювали всім «весільним». Чоловікам на шапки, жінкам до хусток, а дружкам до волосся.

Вранці в суботу наречені приходять до церкви та після Божественної Літургії сповідаються очищенням своєї совісті для вступу в шлюб. Після Літургії в суботу запрошують священика в будинок нареченого і нареченої для здійснення молитви. Священний благословляє хліб та вінки сплетені для наречених. Після чого всі присутні пригощаються. А потім залишаються тільки «весільні». Після цього приходять музиканти, які пообідавши розпочинають грати різні мелодії. В цей час сідають за стіл дружки, свахи та близькі родичі і закінчують плести вінок співаючи під музику різних весільних пісень.

Наприклад:

Із руточки три квіточки най Бог благословить

І отець і мати своєму дитяті віночок зачинати

А в другий раз та в добрий час благослови Боже

По закінченні плетіння вінка дружки садять наречену на стілець, покладають на голову вінок і розплітають коси та чешуть голову під пісні. Після цього під спів пісень наречена встає і кланяється низько батьку та матері по три рази і всім родичам. Після поклонів наречена стає між своїми дружками. Старший дружба бере під руку старшу дружку. Всі ловляться за руки і під музику направляються до виходу. Біля кожних дверей старший дружба палкою хрестить двері говорячи «Пане староста просимо благословіння». Староста відказує «Най Бог благословить» Ці слова говорять старший дружба і староста тричі, після чого під ухкання і музику гості виходять на подвір’я. Така ж церемонія відбувається в домі нареченого , але там замість дружок присутні батько і матка.

При виході «молоди» з дому вся ця «процасія» із старостою попереду, який несе калачі і горілку, з різними вигуками із сторони дружок відправляється до сільського старости та священика для благословення. Закінчивши обхід пізно ввечері повертаються додому сідають за стіл та пообідавши танцюють цілу ніч.

Вранці в неділю гості збираються в молодих та готують їх до вінчання в церкві. Приготування заключається в тому що молодят, кожного в своєму будинку, садили на стілець, і під спів обрядових пісень, чесали голову та надівали нареченій вінок а молодому чіпляли квітку. Після цього наречені кланялися в хаті батькам, далі на чотири сторони, а потів старший дружба під музику разом із дружками та дружками виводив їх на вулицю. По дорозі до церкви молодята кланялися до всіх кого зустрічали по дорозі до церкви. Вважалося за добро, якщо молоді за час дороги до церкви поклоняться багато разів.

Після вінчання в церкві молодята повертаються додому де їх зустрічають батько і мати з хлібом і сіллю та благословенням. В цей час приходять на весілля інші гості. В основному старшого віку, яких називали «хазії». Всі вони приносять із собою частування: горілку, вино тощо і віддають батькам наречених, які пізніше розносять це питво на столи. При вході на подвір’я молодих для кожного «хазяїна» окремо звучить марш, а «хазії» платять музикантам за це гроші.

Після цього всі гості сідають за стіл та пригощаються. Під час гостин виконуються дружками весільні пісні. Далі гості виходять із-за столу на подвір’я, де розпочинаються танці до приїзду нареченого. Почет нареченого до нареченої також супроводжується різними обрядами. Наречений зазвичай їде на коні. А його супроводжують дружби та інші парубки також на конях. Інші весільні разом із музикою їдуть на підводах. Під час переїзду до нареченої всі співають обрядових пісень.

Наприклад: Попід Кам’янець втолочений гостинець

Хто ж його вбив – Іванко з боярами

Йому калина дорогу заступила

Вийняв шабельку став калину рубати

А до його калина стала промовляти

Не для тебе калина посажена

Тільки для тебе Марійка наряжена

При в’їзді у двір нареченої співали пісню:

Не лякайся теще не багато нас плеще

Тридцятеро і двоє на подвір’ї твоїм

А в нашого свата на петрушці хата

Петрушка підгнила та й хату звалила

Назустріч нареченому підходить наречена та її рідня. Наречена кропить нареченого святою водою. А він ставить їй на тарілку гроші. При цьому виконується пісня:

Шовковий шнурочок спину гне, зять до тещі чолом б’є

А теща тим ся не турбує, пішла до зятя та й частує

Стелися зятьочку стелем на подвір’ячку хмелем

А в сіни барвінком а в хату васильком

За столом із соколом бо він хоче бути господарем

Після цього дружби стають біля нього верхом на конях та приймають від нареченого колачі. Далі дружби протикають великою палкою колач а наречений має три рази проїхати на коні попід цей колач. А далі старший дружба вихвачує колач і на коні втікає. Дружби стараються наздогнати його і відібрати колач. Цей обряд в селі називався ловлінням колача. Коли хтось наздогнав старшого дружбу і відняв колач ділить його на дрібні шматки поділивши між усіма гостями за що одержує похвалу від усіх весільних. Потім наречений у супроводі дружбів, дружок, старостів під музику сідають до столу для гостин. Доволі попоївши проходить обряд покриття голови нареченої. Даний обряд з хустиною на двох палках виконує старший дружба танцюючи під музику. Наречена яку захищають від покриття дружки при цьому плаче. По закінченні покриття голови дружби разом із старостами під музику та ухкання виносять із хати придане нареченої і виходять на вулицю виконуючи пісню:

Куда ж ти Марійко походила, що твоя головонька побіліла

Ходила ж у вишневий сад, та й на мою головоньку цвіт впав

Татарин братчик татарин продав сестричку за талер

А русу косу за шостак а рум’яне личко вже за так

Далі увесь почет, де наречений з дружбами на коні, а наречена у повозці з музикою та піснями їдуть до хати нареченого.

Приїхавши до нареченого гості сідають за стіл пригощатися. Перед поданням останньої страви проходить «завитання» гостей. Це обряд за яким батько і матка під музику проходять та збирають від гостей в дарунок молодятам гроші, які гості кидають на тарілку. Молодята в цей час дякують гостям за гостину. Староста, який іде позаду частує бажаючих горілкою. Цей же обряд виконувався і дома в нареченої, коли той забирав її з приданим до себе додому. Після виходу із-за столу гості танцюють далеко за північ, а далі під обрядові пісні молодят проводжають до опочивальні. На цьому весільний обряд закінчується.

Фото наречених кінця ХІХ століття

Одяг ленковецьких селян в ХІХ столітті

Одяг жителі носили переважно з домотканого полотна виготовленого з коноплі. Для цього використовували такі знаряддя праці, як верстат, бердо, дергівка, веретено, цівки, прядильниця, мотальниця, кросна, щітківниця, мотовило, віялки, плітальниця.

Чоловічий костюм складався з : довгої та широкої білої полотняної сорочки з широкими рукавами ; до колін, що вдягалася навипуск та перепоясувалась шкір’яним або в’язаним поясом, нешироких штанів (сорочка часто оздоблювалася вишивкою, на поясі кріпилися необхідні інструменти: ніж, гребінь); вузьких, білих полотняних штанів; крайки; ременя; чугая (верхній одяг з домотканого білого або чорного сукна, що одівався поверх сорочки); лейбик (верхній одяг без рукавів, гарно розшитий узорами);шапка ( головний убір з ягнячих смужок чорного або сірого кольору); капелюх з пшеничної соломи; чоботи пошиті з юхтової шкіри; постоли пошиті з товстої шкіри тварин. Взимку поверх рубахи вдягався хутряний кожух, восени та навесні — сукняна свита. На ноги одягалися постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, більш заможні чоловіки — черевики, чоботи. Волосся різали під макітру. Цей вид стрижки поступово замінював розповсюджене в XV—XVIII ст.ст. гоління голови із залишенням оселедця. Бороди носили літні чоловіки.

Жіноча одежа складалася з : довгої , білої полотняної з широкими рукавами сорочки, вишитої на грудях; спідниці з домотканого полотна; крайки; сардак; юхтові черевики ; кацавейки (довгий кожух); чугайки (коротенька жилетка ) ; манту; шерстяної катрінці, запаски або юпки. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Голову влітку обв’язували стручкою або хусткою. Святковим взуттям були черевики. Здебільшого повсякденно ходили босоніж або у постолах.

Матеріалом для пошиття одягу були конопляні білі домоткані полотна та вовняні тканини. Коноплі всі селяни садили в себе на городі. Далі везли до річки. Там вимочували. Потім тіпали коноплю на бердах, пряли, ткали на верстатах і з тканини вишивали одяг.

Різні зміни одежі вважалися поганим, і осуджувалося людьми «а дивіться такий то, або така то вже пнеться до панства».З розвитком капіталістичних відносин наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в селі поступово стиралися відмінності між окремими невеликими соціальними групами, посилювався процес майнового розшарування населення.

Предмети для виготовлення одягу

Одяг ленковецьких селян періоду ХІХ століття

Харчування ленковецьких селян в ХІХ столітті

Сіяли гречку, просо, ячмінь, овес, горох, квасолю, коноплі, мак, льон. Поширюється соняшник. З кінця XIX століття розповсюджується кукурудза, але помітної ролі в харчуванні вона не відіграє.

Овочеві культури — капуста, буряк, морква, огірки, цибуля, часник. З XIX століття картопля починає поступово замінювати хліб в раціоні селян. Вирощувалися гарбуз, кавуни і дині. З приправ росли пертрушка, пастерна, хрін, кріп. З садівних культур — яблука, груші, сливи, вишні, смородина.

Тваринництво складалося з вирощування корів як тяглової сили, свиней, овець на м’ясо, птиці.

Основним способом переробки зерна був млинарський. Млини в селі переважали водянні на річці Сурша, але було і кілька вітряних. Крім ього частина селян мали вдома власні жорна для зелення круп. Мололи жито, пшеницю, гречку, просо, ячмінь, кукурудзу. Робили крупи з проса, гречки, ячменю, пшениці, кукурудзи. На зиму солили та квасили овочі та фрукти. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби.

М’ясо намагалися продавати через його дорожнечу. Інколи продавали не тільки надлишки, але й те, що було необхідно для власного споживання. Свинину звлишали собі, продавали яловичину та телятину. Худобу звичайно забивали двічи на рік — на Різдво та на Паску. Сало солили, м’ясо готували свіжим або мороженим, інколи теж солили. Кишки та шлунок після ретельної обробки начиняли м’ясом, салом, кров’ю, і робили ковбаси, кров’янки.

З молочних продуктів готували сир, готували овечу бринзу, сметану яку частково переробляли в масло, здебільшого на продаж. Молоко квасили на кисляк.

Більшу роль відігравали страви з зернових. Каші виготовлялися з проса, гречки, кукурудзи, ячменю, вівса, зрідка пшениці. Каші з жита не готували. Хліб завдавали у дерев’яній діжці на залишкові розчини з минулої випічки, вимішували спочатку дерев’яною кописткою, а з додаванням борошна та загустінням тіста — рукою. Тісто підходило декілька годин у теплому місці, потім його сажали у піч, на дубовому або капустяному листі, без форми. Хліб пекли жінки, рідше дівчата, раз на тиждень, найчастіше в суботу. З випіканням хліба було пов’язано багато заборон і правил. Так не можна було випікати хліб у п’ятницю, тримати двері відчиненими при садженні хліба у піч, торкатися тіста “нечистій” жінці.

З супів були розповсюджені два. Це різні види борщу, капусняк. Борщ готували найчастіше з буряком, капустою, морквою, картоплею. На свята в борщ клали мясо, у будні заправляли салом. Навесні готували зелений борщ з щавлю, копиви, лободи, кропу, петрушки. Заправляли сметаною і вареними яйцями. Пили узвари з сухих і свіжих фруктів та ягід, кваси, настої з трав.

Хліб мав і велике ритуальне значення. На весілля пекли коровай. Короваї виготовляли у обох молодих і ділили під час їх дарування.

Давній посуд для їжі

Звичаї, традиції і обряди села Ленківці періоду ХІХ століття

Сільска територіальна община називалася громадою. У користуванні громади знаходилися спільні ліси, водоймища, пасовища. Вона слідкувала за станом доріг, мостів, громадських будівель. Члени громади спільно наймали пастухів для догляду за стадом. Платили пастуху як в грошовій, так і в натуральній формі. Крім того, господарі по черзі давали пастуху одноденний харч.

Своєрідним клубом була корчма. Сюди збиралося в години дозвілля все село. Тут же у корчмі укладалися різні усні угоди, які скріплювалися рукобиттям та могоричем. У окремі громади збиралась молодь. З такої парубочої громади обирався ватажок, який захищав інтереси громади, організовував дозвілля. Менш чіткою була організація дівочих громад, які поступово зливалися з парубковими. Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці, а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці.

Селяни нерідко замовляли хресний хід і молебень у полі до початку оранки, сівби, перед початком жнив.Особливо обов’язково щороку хресний хід здійснювали на другий понеділок після Великодня. Процасію супроводжували всі жителі села за виключенням старих і найменших. Відмічали день святих первоверховних апостолів Петра і Павла, ім’ям яких був названий місцевий храм.

Напередодні свята Андрія Первозванного дівчата ставили в ринку з вазоном гілочки дерева, загадуючи на кожну бажання. Яка гілочка невдовзі розквітне те бажання здійсниться. На Андрія проводилися великі вечорниці. В ніч на Андрія дозволялися жарти та навіть хуліганські вчинки, такі як замикання дверей хати ззовні, затикання комина, та інші.

На Різдво колядували. Ходили по хатах, співали, славили господарів, бажали їм щастя, добробуту, за що отримували певну винагороду. Колядка. яка ще з ХІХ століття і по сьогодні використовується в Ленківцях називається «А вчора звечора». А вчора звечора прийшла нам новина

З небесного двора роди Діва Сина

Родився создався на Бога предався

На Божії руки на єврейські муки

Єври його змучили і в гроб положили

На третій день воскрес на небо савознес

Там будут судити правідних і грішних

Правідних на право за Божеє слово

А грішних наліво за Христове тіло

Перед Паскою фарбували яйця, випікали паску, начиняли ковбаси, готували інші страви для великодньої вечері. У святкові дні відбувалися триденні народні гуляння, які відбувалися на майдані біля церкви. В ці дні всім дозволялося дзвонити у церковні дзвони.

Першу неділю після Великодня вшановували память померлих. Йшли на кладовища провідувати мертвих, туди ж несли їжу. Обідали на могилах. У цей день годували старців та роздавали милостиню «за упокій душі». Спільна молитва по покійниках в селі здійснювалася три рази на рік: в першу неділю після Великодня, на Зелені свята (Трійця) та на свято мироносиці Марії Магдалини. Останій звичай згадувати померлих було запроваджено після сильної холери 1848 року, яка забрала велику кількість житель села.

Завершення весни і початок літнього періоду пов’язувався із Зеленими святами (Трійця). В ці дні хату та господарські будівлі обов’язково прикрашали зеленими гілками. Відвідували померлих на кладовищах.

В ХІХ столітті в селі існувало ряд звичаїв. Деякі з них були обов’язковими для виконання, інші за поглядами людей. Побудувавши новий дім кожен господар вважав за потрібне його посвятити, інакше в домі не буде щастя.

Понеділок в селі вважався важким днем, і тому не потрібно в цей день розпочинати нову справу. Перейде хто - небудь дорогу з порожніми відрами – буде невдача ( даний погляд існує в суспільній думці і по сьогоднішній день).Перевернувся горшок в печі – не на добро. Кричить над хатою сове буде покійник.

Під час пологів відкривали двері, відчиняли всі замки, розв'язували усі вузли, щоб дитина легше вийшла на світ. породіллю ж обкурювали зіллям. Усі ці дії виконувала спеціально запрошена жінка, досвідчена у таких справах— баба-повитуха. Прийнявши дитину, вона відтинала пупа: хлопчику на сокирі (щоб господарем був), дівчинці на гребені (щоб доброю пряхою була). Щоб дитина росла здоровою, використовували освячені трави та квіти (свячене зілля), у купіль дівчинки додавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев'ясила (щоб сильними були) або й сокиру (щоб умів майструвати).

Після народження дитини господар запрошував до себе додому священника, для читання молитв і надання імені дитині. По закінченні молитв священник одержує по кілька колачів та гроші. Господар запрошує в гості гостей, сусідів, родичів для хрещення дитини. Таїнство хрещення здійснювалося влітку в церкві, а взимку в сторожці біля церкви.

В обряді хрещення важливу роль відігравали куми, або другі батьки новонародженого (у церковному варіанті — хрещені батьки), яких запрошував батько немовляти. Відмова від кумівства вважалася за гріх. По відношенні до батьків хрещеника вони одержують назву кум і кума, а по відношенні до хресника нанашко і нанашка. По відношенні до нанашків вони називаються фінами. По закінченні хрещення всі відправляються до чисто прибраної хати батьків дитини, де відбуваються хрестини із застіллям та інколи із музикою.

Церковні дзвони, яким понад сто пятьдесять років