Образ української історії (короткий перегляд)

Похмурий образ української минувшини не має провідних ліній суцільної епопеї. Це ряд дій, не зв’язаних спільним мотивом героїчних зусиль, – тому й найбільші катастрофи нашої історії не прокидають враження трагічної глибини. Кожна велика історія у своїй основі трагічна, бо напруга вольового зусилля – хоч би воно кінчилося й найбільшим успіхом – мусить ламатися, щоб з невдач черпати сили до ще болісніших напружень. Велич поляглих титанів так само безумовна-абсолютна, як і їх переможців, коли цей упадок стається після найбільшого зусилля¹. Де ж бракує особистої волі, буде й найбільше страждання тільки проявом фізичного болю, що для нього маємо багато співчуття, але мало подиву. Об'єктивні розміри страхіть і лихоліть, що упродовж віків спадали на українську землю, може не мають рівноважних прикладів у цілій світовій історії. Одначе, їм часто бракує основного моменту моральної величі, що її дає прийнятий змаг з викликом долі, розколений у бою шоломом і геройська смерть на бойовищі. Бути битим шляхом для степових навал, що лиховісною чергою простували углиб соняшної країни, щоб принести загладу квітучим її городам, ставати на сторожі християнської Европи і боронити перед наступом азійства святощі східньо-римської цивілізації – яка почесна роля припала нам присудом історії! Для тієї справи поклав український нарід гекатомби жертов майна і крови, а проте, тим його подвигам забракло тривалости, завзяття і свідомої ідеї історичного підмету. Ми дозволили видерти з наших рук криваві трофеї перемог і затерти сліди багатьох бойовищ, де кривавилася у смертній судомі княжа рать наших хоробрих предків. Згодом хвиля історії викидає нас на берег забуття і ми зникаємо на цілі сторіччя з арени дійових сил, наче б ми там ніколи й не були. На наше місце вриваються сміливіші народи і владно хапають у свої хижі руки керму подій.

Нетворчий час ялового животіння швидко зарівнює плястичні і яскраві колись пам’ятки давньої слави і по літах... знову стелиться пахучим килимом зелена рівнина, проткана тендітними нитками польових

Українська історіософія

доріжок. Ніякого сліду з великої драми воєн ні на землі, ні в пам’яті майбутніх поколінь. Пропащий час, забуття і довга степова ніч... Безпам'ятний сон стулив знову на цілі сторіччя сонні повіки українця і він несподівано прокинеться з нього у хвилині, коли чигиринський сотник за особисту образу розбурхає степове море і пірве за собою стихійну лявіну народнього гніву. Випадково воєнний і політичний геній Великого Гетьмана блискавицею освідомить собі великі наслідки химерного початку, оформить хаотичний живловий рух у національно-політичну ідею і на протязі кількох літ створить українську державу. Велич Богданового духа і його твору перевищує всі інші досягнення в нашій історії. Це найгеніяльніша українська імпровізація, бо відбулася вона буквально в кількох роках і виявила при своїй яскравій революційності такий високий рівень оформлення національної ідеї і таку міру конструкційности в державному будівництві, що заслуговує на тривалий подив усіх майбутніх українських поколінь. Одночасно дає вона блискуче свідоцтво на те, що в нашому народі дрімають великі творчі сили, та вони, на жаль, пробиваються назверх випадково, спадають немов могутні метеори з небесних висот і потім вітріють забуті підо впливом нетворчого часу.

Хмельницькому не пощастило завершити свої володарні задуми у формі міцної, упорядкованої держави. Він упав поражений ударом зрадницького ножа в спину. Вістка про зраду свого полковника¹ викликала в ньому таке сильне потрясення, що навіть його великий дух подався перед тим черговим виступом найбільшого українського зла – зради. Причина смерти Хмельницького глибоко символічна для характеристики українського середовища, що в ньому зрада була прокляттям злого духа, що одним потайним ударом нівечив досягнення невсипущих зусиль. Це напевно не вперше вжалило Богдана гадюче жало зради, він мусів важко і часто переживати в собі оцей проклін непевної крови своїх, коли вістка про зраду вдарила його громом і передчасно звалила найбільш кремезного дуба в лісі української минувшини².

Не одним самоцвітом характеру, геройства і посвяти заблисла козацька Україна після Богдана, однак столітній період української державности був на ділі тільки довгим епілогом короткого ренесансу справжньої самостійности за панування Великого Гетьмана. Політичний відступ, корчення державних кордонів – Руїна. Наочний спад організаційної напруги, скривлення первісної будівельної форми, заламан-

Юліан Вассиян

ня основних ліній монументально задуманого пляну. В добі після Богдана суворий своєю простотою і рішучістю стиль його творчого почину щораз більше підлягає розкладовому впливу назріваючого хаосу. Україна живе і тримається силами, що їх черпає із здорового вкладу Богданового чину, однак він мусить вичерпуватися тим скоріше, що бистріше поступає внутрішній розклад козацької нації, розточуваної з основ лихими інстинктами української душі¹. Повторюється давній образ заколотів, кирині, підступів і братовбивств. Боротьба за владу не перебирає в засобах, не гребує і національною зрадою на користь сусідів-ворогів. Ролю давньої татарської орди переймає монголо-фінська Москва, скріплена на традиції жорстокого азійського деспотизму, що ним вона донині скувала Батьківщину мрійливих хуторян. У той час, як попередні набіги азійських орд виснажували свою ударну енергію в безнастанньому бойовому русі, пролітали буревієм над просторами культурних країн і, вичерпавши всю свою стихійну лють, зникали з поверхні історії як нагло розтаяний сніг, – московське плем’я створило міцну державну організацію, перейнявши основні психічні первні жорстокого азійського деспотизму і неприборканого завойовницького гону. Постійність території запевнила тривкість основи, цієї елементарної умовини історичної тяглости² етнічної форми, що в злуці з динамікою заборчих інстинктів монголо-татарського духа зродила страховище московського імперіялізму. Він виріс як законний син Джінґісханового духа, перейнявши у спадщині його зажерливу жагу простору і жорстоких форм панування. Україна сталася його головною жертвою виключно завдяки нікчемности власної провідної верстви, що залізній твердості московських завойовників протиставила оборону дрібних особистих справ, честилюбства, слави і почестей і ніколи не вміла відповісти на ідею – ідеєю, на месіянізм – месіянізмом, на жорстокість – жорстокістю. Тепер удруге почався винародовний процес серед українських верхів, а історія цього явища належить до найбільш прикрих і принизливих картин української історичної самосвідомости.

Знесилена, позбавлена власного імени, покинута своєю провідною верствою, що покірно схилила чоло і перейшла тілом та душею на службу до ворога, вступила країна «рабів незрячих, гречкосіїв» у пороги XIX століття, помазані червоним миром великої революції. На всіх кінцях Европи гриміли бойові сурми Наполеона, за їх гомоном пливла його велика армія в безмежні простори імперії білих царів, – але тим разом найбільша драма европейської історії не доторкнулася нашої Батьківщини. Славетний «Campus Martius» мовчав, немов заворожений, заклятий лицар,

Українська історіософія

що його не збудив буревій наполеонських громів. Не забриніла ні одна струна на золотій арфі пшеничних ланів України. Нечинна постава українського народу в найбільшій хуртовині історичних подій проречисто промовляла, що рівень національної свідомости впав на саме дно, що нація – не жила. Літопис величної кривавої епопеї ні словом не згадує нашої Батьківщини, бо вигорів вогонь воєнного козацького запалу і не стало гордої колись провідної верстви українських варягів, щоб у годину велетенського змагу народів і держав підняти вгору прапор самостійної України.

У сивому попелищі минулої слави догасали останні іскорки активного духа і над плесом українських рівнин простяглася темна ніч упадку, забуття і кволого сну. Незабаром український нарід сплощився і вирівнявся в одну масу кріпаків, по коліна вбитих у землю, що її вони благословили, проклинали і в поті свого чола орали чорними, дужими руками невільників-злидарів. Заник внутрішньої ієрархії свідчить, що нарід не жив, як нація, а зіштовхнений на найнижчий щабель животіння утратив цілком почуття історичної свідомости, не проявляв ніяких відродних політичних прямувань, не бажав, не чинив, не боровся. Під порогом історії було його життя біологічним процесом анімальних інстинктів, що стихійно розростався, як росте ліс, степ, тваринний світ. Україна XVIII і XIX століть відступила з історичного кону і знизилася до форми села, сталася однородною масою, етнографічним явищем, примітивом, фолкльором. У цій формі заниділи остаточно історіотворчі сили і висохли джерела політичної волі. Відземі виростові гони вгору перемінилися в поземий і площинний дух розросту, що просторився довкола як трава, і вкривав зеленню життя все дальші й нові загони землі. Життєва енергія народу тісно переплелася із землею¹, і наслідком цієї одновимірної функції була велика перемога українського плуга, що завоював для українського народу великі нові території.

Україна була перед віками золотим степом і сталася потім блискучим чорноземом. Це й єдиний тривалий чин української людини, хоч істотно цивілізаційний, є в дійсності не історичний осяг. Він у цілості доконався у сфері природи, це чин неособової стихії життя, що вкорінене у плідну землю розросталося, здобуваючи для себе відповідний ґрунт. Глибока взаємність української людини і землі не є вислідом її культури волі, що шляхом постійного зусилля витворила окрему форму розвитку. Ця взаємність зачата в духових глибах духової природи українця і є апріорним засновком його душі. Своїм почуттям приявна вона в землі, а не опановує її волею, як зовнішній предмет. Наочно переконує про те лі-

Юліан Вассиян

ричний тон цього містичного зв’язку із землею, що місцями підіймається до висоти палкого еросу, любосної пісні, елегійного смутку. Звідсіль непоборна туга до землі², що причарувала до себе українця на все, оформила його душу вродженого хлібороба і наповнила її вщерть своїм п'янким пахом. Гіпноза землі на людську душу досягнула в нас нечуваної сили – так, що треба говорити про підданство українця землі, що під її неписаними законами й наказами стелиться шлях його життя. На цьому шляху він два рази загубив свою державу, призабув вікопомні діла своєї історії, але знайшов своє призначення, свою відвічну мрію – землю.