Вячеслав Липинський

Хоч кількісно українська історіографія, історична публіцистика і публікації з обсягу історіософії не витримують порівняння з продукцією західноєвропейських народів у цих ділянках, на підставі українських публікацій останніх десятиліть з обсягу згаданих ділянок, неначе в мікрокосмі, можемо простежити і відтворити головні етапи розвитку образу історії модерної людини, які є одночасно розвитком її кризової ситуації.

Було б, однак, цілком хибно зробити з цього висновок, що це доводить тільки відсталість українства, яке, хоч-не-хоч, перебирало з Заходу нові, модні інтелектуальні течії. Інтелектуальні запозичення, в про-

Українська історіософія

тилежність до технічних, потребують сприятливого духового клімату, щоб бути дійсно засвоєними, мусять відповідати наявним потребам, внутрішній ситуації даного колективу, щоб відіграти формуючу ролю в його розвитку. Згадану тут пов’язаність і паралельність в духовій ситуації та в історичній думці України і Заходу треба пояснити, в першу чергу, тим, що еволюція української людини проходила (правда, з великими перепонами на території УРСР, спричиненими ізоляцією від європейського культурного процесу) в загальних рамках еволюції «людини модерної».

Але коли М. Грушевський, як ми бачили, віддзеркалював у своїх писаннях панівний напрямок так загальноєвропейської, як і української історичної і політичної думки, можна б сумніватися, чи Вячеслав Липинський як постать виняткова, своєрідний «білий крук», що йшов проти течії, не був у грунті речі чужим українській духовости, а тим самим феноменом епізодичного характеру, який не мав і не може мати більшого впливу на кристалізацію нашої духовости в загальному, а нашого образу історії зокрема.

* * *

Ми бачили в попередньому, що історична концепція нашої народницької інтелігенції, завершена Грушевським, розвинулася з іудейсько-християнського кореня і по своїй суті була секуляризацією християнської теології історії. Негація цієї схеми, байдуже, чи внаслідок негації християнства, чи внаслідок негації політичної та соціальної утопії, до якої привела його секуляризація, неминуче мусила привести до відновлення протилежної, альтернативної концепції історичного процесу. В протилежність персько-іудейсько-християнській прямолінійній, – від сотворення світу до його кінця, – до індійсько-вавилонсько-грецької концепції вічного кругообігу, що не знає ні початку ні кінця, думка, що ця концепція чужа українській духовости, навряд чи слушна. Збережені рештки українських передхристиянських звичаїв і усної словесности вказують на те, що ідея вічного кругообігу, яку так переконливо демонструвала нам природа вічним чергуванням дня й ночі, зими й літа, народин, молодости, старости й смерти, – була основною для нашого передхристиянського світогляду. Впливам такого світосприймання треба, мабуть, приписати велику ролю, яку відіграє поняття «долі» в нашому світогляді (подібно, до речі, до римської «фортуни»). Можливо, саме тут скрите джерело деякої «антиісторичности» української людини, її часто легковажного ставлення до історії, історичної тяглости і традиції. Тим самим закид, що концепція Липинського зовсім чужа українській духовости, недоречний. Недоречно й говорити про «запозичення» від Па-

Лев Білас

рето і Шпенґлера без конкретного аналізу цих запозичень. На Заході антична ідея циркуляції ніколи не була зовсім забутою (про це свідчать Макіавеллі в XVI ст., Джамбаттіста Віко в XVIII ст., Ніцше в XІХ ст.

Двадцяте сторіччя і криза теорії прямолінійного поступу викликали намагання відновити циклічне розуміння історичного процесу, і вже останніми роками англійський історик Арнольд Тойнбі зробив багато дискутовану спробу пов’язати циклічне розуміння з лінійним, користуючись при цьому символом воза, який рухається до своєї мети на колесах, що постійно обертаються.

* * *

Якщо для народників єдиним героєм історії був простий народ, то шляхтич і «гомо політікус» Липинський не міг не бачити вирішальної ролі політичної верстви в нашій історії: князів, їхньої дружини та боярства в княжу добу, шляхти й вищого духовенства в литовську і козацьку добу, інтелігенції в добу модерну. Реабілітуючи у своїх ранніх історичних розвідках ці провідні наші верстви, він виводив з них (очевидно, теж на підставі праць іноземних авторів) поняття «еліти» (чи, за його термінологією, «аристократії») та узалежнив від її наявности, політичної здібности, активности і методу організації існування (або неіснування) та кожночасний стан держави й нації. Знову ж, без держави Липинський виключав можливість природного розвитку не тільки нації, але також громадянства й індивіда. Так хід історичного процесу був зведений до циркуляції методів організації влади на даній території, яка поліпшується чи погіршується відповідно до моралі та здібности правити кожночасної підлеглої еволюції еліти, та здібности широких мас їй коритися.

Існування «двох націй», за висловом Дізраелі, в одному національному організмі – «активної» меншости – еліти, що править, і «пасивної» більшости, що має слухати, – було для Липинського нормальним і природним, оскільки, хоч людська природа завжди однакова, люди для нього не є рівні. Сама природа, повторював він за старими греками і новітніми критиками ідеї загальної рівности, подбала про цю нерівність, зробивши людей різними: великими й малими, сильними і слабими, мудрими і менш мудрими, активними і пасивними. Ця нерівність мусить, отже, знайти відображення в державі, завданням якої ніяк не є, як думають демократи і соціалісти, стати охоронцем загальної рівности. На даній території вертикально побудована, утворена з горизонтальних суспільних класів зразкова держава (класократія), з забезпеченими сферами для розвитку індивідуальних і збірних таланів, чи, як казав Липинський за Жоржем Сорелем, «інстинктів», є, власне, місцем, де ці інстинкти можуть і повинні, для добра загалу, виявитися, а не галь-

Українська історіософія

муватися штучно в ім’я загальної рівности. Щоб це «виявлення» не знищило держави, воно повинне бути обмежене для всіх обов’язковим законом, на сторожі якого Липинський хотів бачити ні від кого не залежного, безпартійного, єдино суверенного монарха.

Якщо, отже, найвищими вартостями в образі історії Грушевського і народників є народ, суспільство, людство, вічний поступ, динаміка руху вперед, майбутнє, в якому здійсниться загальна рівність і свобода, самоврядування, демократія, для Липинського рушійними вартостями історії є динамічна, повна прагнення влади, войовнича за своєю вдачею провідна верства; її проводові послушна маса, організована в націю; єдність як у провідній верстві, так і між аристократією й нацією; рівновага компонентів динамізму та консерватизму в державі; законність, яка охоплює всіх і гарантом якої є суверенний монарх; традиція як противага до поступу; держава як спосіб організації еліти. Може найважливіше поняття Липинського є поняття всеобіймаючої влади, існування якої нерозривно пов’язане (як і в Ніцше) з існуванням людини, атрибутом і функцією якої вона є. Всі політичні теорії, які цю фундаментальну ролю влади заперечують, є, згідно з Липинським, не тільки ілюзорні, але й злочинні. Вони не тільки ошукують народні маси (що, мабуть, не було б ще в його очах таким злом), але й дезорієнтують дійсні чи потенційні еліти і унеможливлюють таким способом будування держави й нормальний розвиток нації.

Йдучи слідами Сореля, Липинський уважав, що тільки міф, який репрезентує підсвідомі бажання мас, надаючи їм архетипічні, образові форми, може вивести нас з політичної, отже і з історичної кризи. За такий спасенний міф він вважав міф суверена, що на його думку дрімає в підсвідомості українських мас і мусить бути ними тільки усвідомленим, щоб стати реальною політичною історично-творчою силою. Але нагоди до «пробудження» цього міфу в українських масах дотепер не було. Теорія Липинського не могла бути стверджена на фактах.

Те, що теорія кругообігу не вивела ні «модерної», ні української людини з кризи, треба приписати її в цілому несприйнятній (або тільки незвичній) для них інтерпретації історії, що не відповідає їх будованому впродовж тисячоліття християнському світогляді світосприйманню. Історичний світ циклічного типу, в якому все наново повторюється, видається нам безсенсовним. Безоглядне панування «долі» в цьому світі пригнічує нас, відбирає нам ілюзію власної суверенности і спонтанности. Циклічна історія видається нам безцільною. Єдино можливою філософською поставою до такої історії був би ніцшеанський «amor fati». 3 погляду модерної «української людини», прийняття цього світогляду було б однозначним із зреченням від ідеї месіанізму, яка обіцяє і запевняє

Лев Білас

нам, дотепер покривдженим, державність силою закономірної реалізації історичного процесу. Липинський виразно сказав, що створення української держави належить до найважчих завдань, перед якими будь-коли стояв якийсь народ, і вимагатиме величезної напруги волі і високих моральних якостей як від еліти, так і від маси. Логічно отже, що воно може не вдатися. Тільки перехід емоційної української людини на цілком реалістичний спосіб життя зможе актуалізувати образ історії Липинського принаймні в тих його аспектах, які витримають іспит часу.

IV