Юрій липа

(1900–1944)

ПРИЗНАЧЕННЯ УКРАЇНИ¹

Великі заповіти

62. Одність історії

Окреслення терену діяльности української раси, опис її формації і виявів її зайняли головне місце в цій скромній праці. Може, найважливішою річчю в цьому було виявлення духовної великости України і її цінности для світу.

Тепер приходимо саме до найважливішого, до висновків. Які можна поробити висновки з багатства, різнорідности і своєрідности українців? Висновки ці, річ ясна, мали б дати щось практичне для будуччини. Це мало б бути щось, може, таке, що «направляє», «п’ятиліткує», «пророкує» чи хоч творить атмосферу пересади. Але це було б, однак, чуже українському характерові, як чуже йому шаманство, юродивство сходу або блеф і натягання заходу. Чи така асекурація себе формулками не була б самоошуканством, ба – втечею від історичности? Втечею від практики життя?

Може, єдиною формулою було б: будь приготовлений до власної історії! Гляньмо на політиків британської держави. Вони при своїх інтелектуальних ресурсах могли б приготувати тисячі «п’ятиліток», «динамістичних певників» чи планів і ними б кермувалися v політиці. Так не є.

В своїх «Порадах французькому державному мужеві, що їде до Англії» (l938) підкреслює А. Моруа: «Не вимагайте від бритійських політиків завеликої докладности в планах. Вони ніколи не уявляють, що є можливим для людей наперед організувати будуччину. Вони приготовлюються, але не вірять, що можна передбачити вередливі посуви долі».

Отже, властиво, найважливішою річчю в реальній зустрічі з історією була б готовність бути історичним краєм. Отже. на першім місці – відчуття історичности. Яке ж воно є в українській еліті?

В деяких українських письменників, що беруть на себе відповідальність інформувати про Україну, ба, й про «душу України» чужинців, зустрічаємо згадку про фрагментарність, розшматованість

Юрій Липа

історії України. Чи ж так є справді? Адже ж великий організм, поки він живе, не може бути розшматований, – всупереч усьому він існує. Те, що тепер українська раса живе, – це ж є передусім запереченням того, що вона була більш чи менш розшматована.

Ні, розшматовані є такі сучасні інтелектуалісти, що «приймають чи не приймають» … українську історичну постать, явище чи подію. Ці «цензори» власної раси – самі каліки, розшматовані власними суперечностями і пораженством. Бо коли б мали просту, суспільну душу, змогли б прийняти свою історію як суцільність. Коли хтось не може прийняти постаті своєї матері в цілости, нехай нарікає на себе, що є недобрим сином. Коли хтось має заслабі очі, щоб устежити за всіма ширяннями орла української історії, нехай не дивиться. Хто не може знести всіх проявів українського характеру, нехай не береться до української історії. Поки в XIX столітті злякані інтелектуалісти і «відсебетники» не забралися до української історії, мали українці поняття України як цілости в минулому.

Одність історії України – це підстава, хліб насущний тих, що живуть нині. Все, що було досі на Україні, все є близьким сучасним українцям. Бо ж і нині, і вчора – це ж одно, це характер раси й його прояви. Це одність акції української раси. Все, що було, все є недалеке від сучасности, і в житті окремої людини, і в житті раси.

Не берім справи цивілізаційних догідностей як чогось важливого. Душа раси не змінилася. Пізнавати свою історію – це просто пізнавати всі сили своєї раси.

Раса з погляду історика – це ж передусім сума здібностей і відчувань українців у віках. Всі можливі засоби українського життя, що досі дала українська раса, треба зберегти. Були доби, коли розвивалася та чи інша прикмета українського характеру і зв’язані нею групи українців, але завжди то був той самий, що й нині, український характер. Українська історія – це не те, що перейшло, що проминуло це така ж сучасність і така ж майбутність, як те, що ми poбимо нині.

Нічого нема дивного, що як і під час збирання данини для басків сімсот літ тому, так і тепер, населення України воліє переховуватися в лісах. Напевно, політична еміграція з київсько-чернігівських князівств до Володимира й Галича в XIII–XIV віках мала тоді не менше значення, як тепер, в останніх десятиліттях, і запорожці в 1918 році, виступивши в Криму проти німців, властиво, боронили значення і можливості Боспорського Цісарства та висловлювали наміри козацтва з XVI–XVII століть.

Історія дає передусім можливість зрозуміння власного характеру: як же ж можна хоч найменшу дрібницю відкинути в ній. не стараючись

Українська історіософія

навіть зрозуміти її? Як нужденне виглядає таке «цензурування», калічення, що пригадує скоріш зусилля хоч би большевіків, що перейменовують місцевості, нищать портрети і рукописи, щоб тільки українці не побачили свого характеру в історії, а значить, і своєї великости.

Батько сучасних істориків України Михайло Грушевський висловив розуміння історії, близьке до сучасного. В своїм вступнім-викладі у Львові (дня 12. X. 1894) він зазначив, що хоче зрозуміти в історії «стан економічний, культурний, духовний цієї маси українців, їх пригоди. Їх бажання й ідеали». Отже, й для нього, що, може, не вмів підійти до тієї «маси українців» як організму, все ж найважливішим було те, що висловлює пригоди, бажання й ідеали – характер раси.

Одність історії як вислів характеру – це в сучасних європейських країнах нормальна річ. В Великій Британії, що розвивалася нашаруванням, збереглися звичаї й ідеї з-перед кількасот літ у щоденнім житті. В грудні 1937 p. Самюель Хор, міністр внутрішніх справ Британії, сказав у парламенті з нагоди обговорення закону про протилітунську оборону: «Я звертаю вашу увагу, що наші заходи в дійсності суперечні з ідеалами кількох поколінь. Ми обертаємо годинник докладно на тисячу літ назад. Ми готуємо план, щоб відірватись від звичайного цивілізованого життя мужчин, жінок і дітей». Коли так з уст міністра падають слова про поворот до Х століття, то це є реальність. Х століття живе і допомагає англійцям орієнтуватися в сучасності.

В «Моїй боротьбі» Гітлєра зустрінемо такі вирази, як «ми (німці) наново починаємо те, що скінчили шість століть тому». Чи ж згадувати, що й сучасні італійці в своїх посувах більше рахуються з посуваннями своїх політиків з-перед п’ятнадцяти століть, як із Кавуром чи Нітті.

Ця зрозумілість давньої історії має своє пояснення: людина не має поступу в своїх емоціях. Цей біологічний підхід до історії одночасно є найпрактичнішим. Це ж таке просте, що з покоління в покоління діють ті самі емоції в українській расі. Нема різниці, чи українська пиха буде вбрана в туніку герольда Борістеніта з Ольбії, що понижує криком ринкових купців десь з-над Сожі або Бистриці, чи та пиха промовлятиме вбрана в кармазини січового підшафаря, що ганить чернь, чи то буде пиха сучасного паперового «донкихота», що виписує про свою кров «народ без пуття». Не зміниться й українська жадібність – все одно чи буде вона озброєна тільки сітями керченського рибака оселедців, чи модерними машинами до видобування нафти на Бойківщині, чи золота – на Кавказі.

Такі були б зариси відчуття історичности. Лишень якою є дорога до того відчуття? Не легко дістається й окремій людині відчуття власного шляху, ще тяжче здобути відчуття власного расового історизму.

Юрій Липа

Лівінгстон, що шукав джерел ріки Нілу, мав багато труднощів, щоб розібратися в заплутаній сіті африканських рік, водоспадів і порогів в хащах та пралісах. Негри, що жили над водою, дивувалися з його розпитувань: «Ви питаєтеся про джерело ріки? – говорили вони, – Пощо? Ми п’ємо з неї скільки захочемо, а решта води нехай пливе собі далі...».

Треба брати образ раси як цілість. Бо ж не можна бавитись у наповнювання «бляшанки» абиякої доктрини і тільки цим обмежувати своє відношення до «ріки» раси, що пропливає в нас і – нами.

В кожному разі, мряка XIX століття, інтелектуальна нівеляція континенту Европи розвіюється, і тепер, може, легше буде знайти індивідуальність своєї ріки-раси.

Сучасні європейські раси (особливо ті, що спізнились) поспішають з окресленням себе в минулому.

Останній (1937) з’їзд передісториків у Німеччині був дуже характеристичний. Протоісторики (як і біологи) надають напрям сучасним духовностям. Що ж німцям дав цей з’їзд? Ще одне відірвання Німеччини від Европи в свій окремий світ. Погляд на всесвітню історію виключно з погляду інтересів германської раси. Баймлер подав такі свої тези в історії світу: дві доби, нерівні щодо важности, складаються, за думкою німця, на зріст світу: перша – від Олександра Великого до занепаду античного світу – це доба загального хаосу, мішанини духовностей; друга – від виступу німецьких племен аж донині – це епоха організації німцями світу, що закінчиться перемогою Німеччини. Загалом цілий з’їзд був одним спільним зусиллям учених вижолобити окреме ложе для німецької ріки-духовности не тільки в минулому, але й на віки вічні, на майбутнє. Вони хочуть цією амбіцією окремішности не тільки здобути енергію своєї раси, але й замкнути її в доцільності, зберегти від розпорошення.

Отже – шукати своєї власної одности історії. Це легка річ для англо-саксонця, італійця, німця, але важка для українця. Так мало зроблено в синтезі української історії.

Але коли є відчування одности, то вже з нього можна сформувати методу шукання тої одности. Бо це відчування є прагненням наситити себе українською історичністю. Отже, спочатку візьмімо історичність довкола. Берім усе, що є історичне й українське!

Так. А людські слабости? Незгідність між малістю людини і високістю світогляду, що вона переносить з покоління в покоління, висловлює історична анекдота про будівничого держави Петербургу – Петра І. Десь у глухій провінції він увійшов до церкви, вислухав службу Божу, а потім підійшов, щоб поцілувати руку священикові. Переляканий москвин сахнувся: «Ваша Величносте, – сказав, – як же Ви мені, простому попові, руку цілуватимете? – Мовчи! – відповів суворо цар-тесля. – Не те-

Українська історіософія

бе, дурню, цілую, а цілую хрест, що на тобі висить».

Варто пригадати це тим сучасним українським хаотикам, що не шукають хреста традиції в українцях. Тим часом традиція є скрізь довкола. Як прегарно заховувалися українські урядовці по поразці! Як голодували, гинули від хвороб, не мали житла й опіки, але вірно роками трималися своєї української державної групи. Як вірно несли традицію українські воєнні групи з усіх українських земель! Як всупереч усьому до смерти несуть ії не раз і донині. Позбирати з них відблиск їх історичних хрестів, позбирати подробиці історії і разом – яку ж історичну великість та одність дасть це збирання! Дуже багато вже зроблено, дуже багато (особливо в воєнній історії) ще треба зсинтезувати.

Але цього мало, цієї недавньої історичности. Недарма ж вибрали ми за методу одности ненаситне шукання української історичности. Адже усі ці «вірні русини» і «вірні малоросіяни» не були з порожніми руками: вони пригорщами несли з собою традиції принаймні XVIII століття. Чи з ними маємо відкинути цю Україну, так, як зробили це члени Центральної Ради на одному з засідань у 1917 році? Тоді прийшов на залу старий сивий генерал і промовив до них як до нової України: «Приходить до Вас стара Україна. Цілий свій вік на війнах Росії, почавши від турецької, організував я військо. Я робив це чесно, бо вірив у фантом Росії. Але я – із старої козацької родини. Тепер жаль гнітить моє серце. Дайте мені можливість окупити мою вину щодо України. Всі сили, всі відомості, що були так цінені чужинцями, хочу віддати своїм». В шуканні одности треба взяти і їх до скарбниці раси. Наприклад, думки єдиного теоретика російської військовости Михайла Драгомирова – це думки українця, і то великого українця. Вони належать до української раси, до української воєнної історії. Українська кров в особі графа Розумовського опікувалася геніяльним Бетовеном¹, українська кров подорожувала світами в особі Миклухи-Маклая. Що з того, що Василь Наріжний писав мовою Петербургу? Він ненавидів Петербург і написав, може, найгарніші й найпатріотичніші повісті про Україну.

Далі за традиціями XVIII ст. бачимо історію козаччини з традиціями підбиття Риму (Одонацер), врешті – Київ, Вічне Місто, що продовжує традиції Боспорської Таматархи в руській Тмуторакані.

Душа сильної людини мусить бути суцільна, і душа раси в історії – одністю. Це є закон Провидіння.

Але коли для здобуття одности з недавньою історією не треба посередників, то для одности з давніми віками треба істориків із суцільними переживаннями історії. Тоді виросте велика історія. Лишень

Юрій Липа

треба визволитись. Треба визволитися від змови істориків. Легко на війні вогнем бити в позиції ворога, тяжче вгадувати чужі пропагандистські й провокаторські посуви в українськім житті, – але річ незмірно тяжча дослідити, хто і як, чому й де затроїв українців чужим історизмом. Затроїв, треба це підкреслити, бо не тільки накинув корисні для чужої індивідуальности погляди, але й дав те, що в істоті своїй нищить українців, паралізує всякий розвій.

Як дивно виглядають чужинецькі схеми історії! Як пригнобливо діє така нерасистська історія на читача. Як низько, як нелюдяно гнобить людську душу. Якийсь Хтось зіпхнув Когось, щоб стати на його місце, і в цім є зміст безпросвітньої чехарди перескоків один через одного, цих Хтосів і Когосів. Часами це якісь особи (династ, гетьман, фюрер), часами – це форми устрою (демократія і автократія), часами – це класи (робітники і визискувачі), часами – абстракційні ідеї (реакція і поступ) чи навіть літературні типи (Гамлети і Дон Кихоти російських університетів, Санчо Панси і Дон Кихоти «Вістниківців») і т. д., і т. д.

Яке сплощення індивідуальности раси, яке знищення границь раси, відкинення її островности! Причому на цій безборонности українського історизму чужі народи і раси залагоджують свої порахунки. Пропаганда і просто ненависть роблять чудеса. Наприклад, щоб знищити славне українське поняття «козак» і «Козацька Нація», чи ж недавно не прозвала Москва киргиз-кайсаків козацькою республікою і чи тупоголові чужинецькі подорожні слухняно не почали описувати «типові азіятські обличчя козаків і калмиків»?

Між історизмом західніх народів і деяких народів номадського кругу між Балтією і Уралом є лишень одна різниця. З’ясуймо це в короткім прикладі. Коли французький лицар здобув еспанський замок, він полонив власника замку, але зоставив старі замкові папери в порядку. Коли московський чи інший подібний войовник здобув український замок, він або спалив старі замкові папери, або, ще частіше, попідробляв там підписи і дати.

Але не вдалося знищити одного – незнищимого історичного інстинкту української раси. Незнищимого, бо опертого на культурнім підложжі і одности характеру раси. В цім є одність історії.

По цім обговоренні практичних і теоретичних підстав одности української історії послідовно виникає думка: які ж висновки з тої одности історії? І взагалі, з цілих попередніх роздумувань над одністю території і одністю раси?

Дуже легко б дефініювати – тепер це робить який-будь «спец від планів» дуже легко, але це є звичайне вгадування. Зрештою. задокладне дефініювання в житті раси є річ і небезпечна.

Українська історіософія

Запитаймо про це одного з найбільш практичних політиків Европи. Говоримо тут не про політика, що живе світоглядом п’ятдесяти мільйонів французького світу чи ста мільйонів германського світу. Це політик п’ятисот мільйонів британського світу.

Недавній прем’єр В. Британії Болдуїн (Baldwin) мав надзвичайно глибоке чуття відповідальности перед своєю расою. Коли збунтований емоціями й інтелектуалізмом Едуард VІІI допровадив британську імперію до межі катастрофи й розпаду. Болдуїн урятував Британію. Він репрезентував расу в обличчі небезпеки. Це могло йому дати принаймні нечувані овації в парламенті при виході з міністерства. Та він передав слово на засіданні іншому і під час промов вийшов потай бічними дверима. Він не потребував овацій. Він не прив’язував до них ціни. Його, як сина своєї раси, завданням було те, щоб раса справно й успішно функціонувала в своїй державі. Можливо, він є найбільшим англійцем наших часів.

Його характер варто пізнати. «Дехто, – пише біограф, – уважав його за ліберала або навіть за соціяліста, інші – за стопроцентового консерватиста. Не посідав блискучих талантів. Але часами виявляв, особливо в своїх останніх промовах, предивне вичуття тенденції раси. Не довіряв людським здібностям і мав велике недовір’я до «високодумних» людей. Дуже часто повторював:

«Передусім уникаймо дефініцій. Коли б ми хотіли занадто докладно окреслити нашу конституцію, дійшли б до розтинання імперії на кусні. По такій операції вона б уже не прийшла до себе».

Передусім уникаймо планувань, дефініцій, логіцизмів, декламаторства – вичуваймо і шануймо якнайглибше своє власне призначення, що його в собі носять українці.

Всі властивости раси, всі прикмети терену і всі генеральні ідеї, однак, мають щось, що не є формулкою, але є тривале, не є дефініцією, але завжди зостанеться важливим у практиці і, врешті, є цілком українське.

Ті поняття є прості, але вони є певні, вони є важливі, вони були відвіку.

Це – великі заповіти української раси. Вони лишень можуть дати одність будуччини, в оперті на одности організації і одности історії.