1.1.2. Консерватизм

Виникнення консерватизму як європейської політичної ідеології зазвичай пов’язують із реакцією на події французької буржуазної революції 1789 року. Українська консервативна думка також розвивається у межах цих реакційних відповідей різним варіантам народницько-соціалістичних ідеологій (В’ячеслав Липинський). Такий консерватизм виразно контрастує як із принципами ліберальної ідеології, так і, до того ж набагато ширше, з усією раціоналістично-індивідуалістичною філософією Просвітництва. Проте політичний консерватизм своїм підґрунтям має консервативний Weltanschauung (світогляд) і відповідний йому спосіб мислення. Тобто консерватизм є не тільки політичною ідеологією, а ще й «способом почування, способом життя». Якраз питання консервативного способу сприйняття світу й розглядає відомий німецький філософ і соціолог Карл Маннгайм (1893 – 1947) у своїй праці «Консервативна думка» (1953 р.), на висновки якої ми будемо спиратися надалі. Він вважає, що

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

«консерватизм предполагает также существование общего философского и чувственного комплекса, который может даже создавать определенный стиль мышления» [150, с. 596].

К. Маннгайм говорить також про «метафізику консерватизму», якою, по-перше, є ідея ірраціональності дійсності, що не піддається аналітичному розкладу. Це, звичайно, не означає, що консерватизм не може послуговуватися певними раціональними методами чи логічними процедурами, однак у будь-якому предметі, що підлягає науковому дослідженню, є певні межі, вихід за які науці заборонений. Цими іншими сторонами предмета можуть займатися такі нераціональні форми пізнання, як магія, містика чи мистецтво. Результатом стане отримання зовсім іншого за природою знання , ніж наукове.

По-друге, ще одним принципом метафізики консерватизму є конкретність мислення. Конкретність у нашому випадку означає, що консерватори не мислять системно і що

«неоромантический консерватизм исходит из конкретного случая и никогда не выходит за горизонт, очерченный конкретным окружением. Он – занимается непосредственной деятельностью, изменением конкретных частей и в результате не дает себе труда заняться структурой мира, в котором живет» [150, с. 601].

Тому консервативний реформізм, наприклад, у соціальній сфері, намагається замінити одні окремі фактори, що якимось чином скомпрометували себе, іншими – покращеними окремими факторами. Суспільство, з точки зору консерваторів, – не система, а швидше організм. Хоча в організмі, як і в системі, все взаємозв’язане, проте інакшим способом. Існування принципу організму як чергування поколінь – це «поява», «зростання», «розквіт», «зрілість», «старіння». Саме через послідовність таких органічно-життєвих понять описується процес повільних еволюційних змін у суспільстві, на відміну від революційних, які,

Тяглість історії й історія тяглості

у свою чергу є наслідком системного осмислення, абстрактного конструювання і, врешті, соціального утопізму.¹

Принцип конкретності, повернутий іншим, не завжди видимим боком, постає перед нашим зором як принцип якісності. Якісне сприйняття дійсності, на відміну від ліберального кількісного, передбачає висвічення унікального, своєрідного – у суспільстві ця автентичність проявляється у національній ментальності, традиціях, дусі спільноти, її мові тощо.

По-третє – це принцип якісної індивідуальності. Його потрібно відрізняти від ліберального принципу індивідуалізму. Лібералізм подає людину абстрактною особистістю, позбавлену будь-яких конкретних національних, релігійних чи професійних рис, із яких вона і складається як конкретна особистість у певній точці простору і часу. Індивід у консервативному розумінні цього слова – це якісно неповторний індивід, чітко «вмонтований» у неповторну історичну ситуацію, з конкретною біографією і соціальним середовищем, що його оточує. Такий індивідуум не піддається процедурам абстрагування і тому його не можна вирвати із єдино можливої історичної точки й перенести до певного утопічного проекту, що так полюбляють робити ліберальні чи комуністичні раціоналісти.

Четвертим принципом метафізики консерватизму є своєрідне розуміння моменту історичності. Консервативний спосіб переживання явищ цього історичного світу грунтується на підході до них з боку їх минулого, тобто що стоїть за кожним сучасним явищем. А стоїть за ним уся його минула історія: його зародження й подальша еволюція. Колишність явища пояснює

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

момент сучасної його ситуації двояким чином: по-перше, вважається, що зараз явище має якийсь сенс тому, що виникло внаслідок процесу розвитку; по-друге, явище в теперішньому часі має сенс тому, що проявляє певну незмінну тенденцію (закономірність) розвитку, яка визначається вже фазою його зародження. І в цьому пункті консервативне бачення світу вступає в суперечність із прогресистським його сприйняттям, адже

«прогрессист, – зазначає К. Маннгайм, – переживает настоящее как начало будущего, консерватор же считает его последним пунктом, которого достигло прошлое… Консерватор переживает прошлое как нечто равное настоящему, поэтому его концепция истории скорее пространственная, чем временная, поскольку выдвигает на первый план существование, а не последовательность» [150, с. 609].

Тобто, модус теперішнього утримує в собі і своє минуле, наявні форма й зміст історії вміщують усі попередні сходини. Завдяки включенню минулого в теперішнє, розширюється сам модус теперішнього, убезпечуючи таким чином людину від виникнення в її свідомості нігілістичних настроїв, оскільки проміжним моментом до стану їх існування є якраз відчуття «скорочення перебування в теперішньому часі» (Г. Люббе). Минуле в очах консерватора – це не те, що пригадують час від часу, а те, в чому живуть повсякчас, і будь-яка думка сьогодення виростає із такого фрагментарного минулого. Минуле у консерватизмі є інтегративною частиною людського життя, інтенсивним переживанням подій, які все ще існують зараз. І захист такого минулого-теперішнього відбувається повсякчас, тому що воно опиняється під загрозою в сучасності. Просторове ж упорядкування часових подій призвело до того, що наприклад, німецький консервативний романтик А. Мюллер навіть запропонував уживати не термін сучасність, а співпросторовість (цит. за: [150, с. 610]).

Більше того, сам принцип історичності в К. Маннгайма (і тут вчений виходить із обумовленості «стилю мислення»

Тяглість історії й історія тяглості

соціальною позицією мислителя)¹ має риси консервативного способу осягнення дійсності. Принцип «соціальної вкоріненості» приводить консерватора до формування історичного мислення з його моментами послідовності, неперервності й традиційності. Тому там, де з’являється історизм, він

«играет роль политического аргумента против революционного разрыва с прошлым. Обычный интерес к истории преображается в историзм, когда исторические факты уже не сопоставляются пристрастно с фактами современности, и развитие как таковое становится реальным переживанием» [150, с. 631].

Отже, історія у сприйнятті консерватора повинна обов’язково закорінюватись у певному «грунті» – ним може бути як реальна, матеріальна земля, так і таке бачення минулого, що постулює обов’язкову наявність певної основи, онтологічного підґрунтя подій чи артефактів, що рухаються в часі. Все це, відтак, пов’язане, як вважає К. Маннгайм зі старими формами переживання світу:

«Чтобы действительно видеть мир глазами консерватора, нужно переживать события в категориях подходов,

Розділ І. Проблема контексту української історіософії

порожденных укорененными в прошлом общественными обстоятельствами и ситуациями…» [150, с. 612].

У свою чергу, в основі консервативного способу переживання минулого лежить відданість традиції, або традиціоналізм. Традиціоналізм – це така психологічна настанова, яка проявляється як тенденція триматись у всьому минулого й уникати новацій. Традиціоналізм є своєрідним «материнським світоглядом», або ще «внутрішнім ядром» для політичного консерватизму. Якщо порівнювати традиціоналізм і консерватизм, то у баченні К. Маннгайма традиціоналізм – елементарна, прихована від свідомості тенденція, що притаманна кожному індивіду і яка може актуалізуватися за певних соціальних умов. Тоді консерватизм постає усвідомленою, рефлективною позицією, по-іншому – усвідомленим традиціоналізмом.

Консервативне сприйняття людини спирається на ідею принципової нерівності між людьми: за фізичними даними, розумовими здібностями, врешті за походженням. Звідси функціонування принципу «вертикальної дистанції» за середньовічної доби між феодалом і тим, хто під його владою. Отже, консервативна ідея є необхідним фактором для утворення стійких форм соціуму й державності, нації та культури.

Консервативні інтенції в українській історіографії та історіософії представляли Дмитро Дорошенко (1882 – 1951), Степан Томашівський (1875 – 1930), Василь Кучабський (1895 – 1944) і, звичайно ж, В’ячеслав Липинський (1882 – 1931). Саме ідейна спадщина В. Липинського дає нам зразки найглибшого закорінення у консервативну світоглядну традицію. Ідеологічні монархічно-аристократичні вподобання В. Липинського виразно виділяються на тлі суцільного захоплення українських інтелігентів різними варіантами егалітаристсько-соціалістичних ідеологій. На противагу їм він сповідує інтереси «осілого хліборобського рицарства, як основного консервативного ядра української провідної верстви…».

В. Липинський пропагує відновлення української держави у формі спадкоємного Гетьманату, оскільки цей акт відновлює

Тяглість історії й історія тяглості

ієрархічну структуру українського суспільства. Наслідком має стати подолання ідейного хаосу в політиці, браку організації та дисципліни, що було характерно для тогочасних національно-визвольних змагань селянської («безбуржуазної») нації.

Консерватизм вибудовує таку модель філософії історії, в якій сам історичний процес постає неперервним, де момент теперішнього є прямим продовженням подій минулого, відтак шар минулого обов’язково знаходимо у модусі «тепер», а модус майбутнього, навпаки, не відіграє якоїсь надзвичайно важливої ролі у розумінні цілісності історичного процесу.