1

Теорія політичного процесу (Л.Пай, Д.Ричардсон)

Загальнонаукова трактовка терміну “процес” припускає два підходи: а) послідовна зміна явищ, станів у розвитку певного об’єкту; б) сукупність послідовних дій заради досягнення певного результату. Виходячи з такого розуміння родового поняття “процес”, політичний процес можна визначити як:

1. специфічну взаємодію суб’єктів політики і носіїв політичної влади на основі політичних ролей і функцій, що вони виконують;¹

сукупну діяльність всіх суб’єктів політичних відносин, що пов’язана з формуванням, розвитком, перетворенням і функціонуванням політичної системи та опосередковує публічну владу

У західній політології розповсюдження отримала типологія політичних процесів, яку запропонував американський політолог Л.Пай, порівнюючи політичний розвиток західних і незахідних країн згідно критерію “культурного коду”, що визначає поведінку і політичні орієнтації населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені цивілізаційними особливостями західного і "незахідного” світу. Отже, Л.Пай здійснив на прикладі так званої “ідеальної моделі” характеристику “незахідного” (фактично, афро-азіатського) політичного процесу.

У рамках теорії політичних мереж були сформовані два головні підходи: описово-аналітичний та змістовно-аналітичний.

В описово-аналітичній перспективі політич-ні мережі розглядаються, зокрема Дж. Річардсо-ном і Г. Джорданом [9]. Спочатку вони використовували концепт мереж здійснення політики та спільнот здійснення політики, які були взаємозамінними для того, щоб показати як близькі зв’язки між державними службовцями та групами інтересів, з якими вони працювали. У 1979 р. вони вперше виокремили спільноти вироблення із здійснення політики, а також виокремили політичні спільноти вироблення політики в таких сферах, як освіта, транспорт, місцеве самоврядування. Пізніше, у 1982 р., Дж. Річардсон і Г. Джордан ввели до наукового обігу більш інституціоналізовану концепцію, суть якої полягає в тому, що політичні спільноти з вироблення політики краще простежуються на прикладі окремих підрозділів або відділень, або урядових департаментів. Зазначене було розвитком ідеї, яка стверджувала, що спільноти з вироблення політики відрізнялися від спільнот за інтересами або груп інтересів. Спільноти з вироблення політики розуміються у науковій літературі у значені загальної культури та розумі-ння про природу проблем процесу вироблення рішень в середині певної галузі політики.

Дж. Річардсон і Г. Джордан використовували термін «мережі» в істотно-метафоричному сенсі і не дуже переймалися розробкою теоретичного апарату політичних мереж. Вони визначали вироблення і здійснення політики як серію вертикальних компонентів, відділення від істотних аспектів вироблення політики публічних та парламентських груп і підрозділів. У принципі їхні аргументи не відрізнялися від аргументів дослідників стандартних груп інтересів як відносин та взаємних двосторонніх переговорів та до угод.

27 .Пpo6лемa Bідчуження y твopчoстi к.Mapксa

Марксизм виник у 40-х роках XIX ст. Карл Маркс та Фрідріх Енґелс, аналізуючи існуючий суспільний лад, його суперечності та недоліки, прагнули з'ясувати умови і вказати шляхи реального визволення трудящих мас від будь-якої експлуатації, від усіх форм соціального гноблення і нерівності..

Специфіка марксистського підходу до вивчення держави і права полягає, насамперед, у тому, що аналіз явищ політичного та правового життя проводився, у першу чергу, як органічних складових частин класової суспільно-історичної формації, відмовляючись від того, щоб вбачати у політико-юридичних інститутах феномени релігійного, психологічного, етнічного, етичного порядку

Карл Маркс (Marx), 1818-1883 - автор праць: "Капітал" (перший том - 1864р.; другий і третій том - пізніше), "Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта", "Громадянська війна у Франції", "Критика Готської програми". Фрідріх Енґелс (Engels), 1820-1895 - автор праць: "Становище робітничого класу в Англії", "Анти-Дюрінг", "Роль насильства в історії", "Про розклад феодалізму і виникнення національних держав", "Походження сім'ї, приватної власності і держави", "Розвиток соціалізму від утопії до науки".

Спільно ними написані: "Маніфест комуністичної партії", "Святе сімейство, або критика німецької критичної критики", "Німецька ідеологія".

Проблему відчуження Карл Маркс розглядає у ранній своїй праці «Економічно-філософські рукописи» [вперше опубліковані 1932 року після смерті Маркса]. Власне розуміння відчуження у Маркса формувалось під впливом таких відомих німецьких філософів, як Гегель, Гесс, Фейербах.

У розумінні Маркса, феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною, повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Зі зростанням влади людини над природою зростає і її відчуження. Карл Маркс розрізняє чотири види відчуження:

від результатів своєї праці, бо продукти забирає капіталіст і вони надалі «живуть власним життям»;

від процесу виробництва, адже слабко уявляє, що робить і для чого;

від себе, тому що йому протистоїть власне я, жорстко запрограмоване на виробництво, а не на творчість;

від суспільства, а точніше — від власної родової соціальної сутності;

Карл Маркс наголошував, що відчуження — це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного. Відчуження у нього виступає і причиною, і наслідком капіталізму. Шлях подолання відчуженння, за Марксом, — скасування приватної власності.

Ця концепція допомогла Марксу знайти підтримку серед багатьох західних інтелектуалів, вказавши нові недоліки капіталізму. Вплив марксистського розуміння відчуження можна прослідкувати у працях відомих соціологів ХХ століття.

29.Ідеї українських шестидесятникі Досить політично цікавою групою стала організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитро Квецько та Зіновій Красівський. Як вважали учасники УНФ, до економічної експлуатації й політичного гноблення народів СРСР долучається ще й позбавлення їх власної національної культури, прилучення цих народів до фактично провінційної російської культури з елементами національної 15. Важливим складовим елементом поневолення залишається й ідеологічний апарат влади всіх рівнів. Лише з появою незалежної України можна буде говорити про незалежність від Москви інших народів Східної Європи.

Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960—1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти).

.Серед публіцистики 60-х років яскраво вирізняються есе Валентина Мороза. Він перший описав систему КДБ, її механізми нагнітання жаху у «Репортажі із заповідника імені Берія». В.Мороз подав у донцовському спрямуванні (хоч і не читав Донцова) значення і роль сили духу в русі опору владі. Коли прийшло нове покоління, яке позбулося або й не знало жаху перед системою, то виявилося, що нічого в ідейному плані влада протиставити не може, а тільки грубу силу. У есе «Серед снігів» Мороз вказав і на дві течії в українському національному русі, які відрізняються одна від одної ступенем нонконформізму до обставин, ступенем одержимості 18. Ці критерії, здавалося б, швидше з царини філософії, моралі, ніж політики, в умовах тодішнього часу були чи не головними для існування українського визвольного руху, ставали величинами дійово-політичними.. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітнично-селянської спілки (УРСС) Л.Лук’яненка (1959 р.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. Становище України Л.Лук’яненко оцінював як колоніальне 19. У критиці суспільства він стриманіший, ніж націоналісти, але чітко вказує, що в Союзі панує диктатура партії, народ усунено від влади. Робітників нещадно експлуатують, становище селян невільницьке.В таких умовах, вважає Л.Лук’яненко, відкрита аґітація за вихід України з СРСР — неможлива, тому на першому етапі боротьби за незалежність головна увага має бути спрямована на розширення демократичних прав і свобод в СРСР, демократизацію країни. Цю роботу членам групи доведеться вести в підпіллі, поєднуючи леґальні та нелеґальні форми роботи. Водночас проект програми УРСС не позбавлений і деяких внутрішніх суперечностей чи взаємозаперечень. Так, він визначає ту боротьбу, що велася в Україні в 40–50-ті роки, як національно-визвольний рух, але заперечує націоналізм, хоч саме на його засадах ґрунтувалися організації, що складали основу того руху. Л.Лук’яненко повторює за публіцистами ОУН тезу про відсутність в українському суспільстві ворогуючих класів, бо воно складається з партійно-радянського чиновництва і багатомільйонного трудового народу.

І.Дзюба у добре відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 20. Автор виходив з того, що декларована сучасна національна політика компартії не відповідає основним положенням марксизму-ленінізму з цієї проблеми, а це призводить до кризової ситуації в розвитку народів, українського зокрема. Робота І.Дзюби була своєрідною ідейною ревізією марксизму-ленінізму, оскільки спростовувала декілька офіційних концепцій щодо національного питання, з-поміж них — спадкоємність політики партії в національному питанні, ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР і про добровільність територіальних «возз’єднань» під егідою Росії, про нібито існуючу рівність українців і росіян у самій Україні 21. У книзі І.Дзюби відкривались і деякі незнані для тодішнього українського читача питання вітчизняної історії..

З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких російська, а згодом і радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу 22. Піддаючи критиці теорію «злиття націй», Ю.Бадзьо вважав це витвором В.Леніна, який, по суті, леґітимував асиміляцію націй. В основі ж цієї теорії залишається російський великодержавний шовінізм 23. Торкаючись майбутнього країни, автор говорить про необхідність існування ідеологічного, культурного та політичного плюралізму.

В’ячеслав Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету. Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).

За відмову давати свідчення на закритому суді братів Горинів В.Чорновола засудили до троьх місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням "Правосуддя чи рецидиви терору?" (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший. За звинуваченням у "наклепі на радянський суспільний і державний лад" йому було присуджено три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку "Лихо з розуму" (Портрети двадцяти "злочинців"), де подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Звільнили його в 1969 році.

2