Облік витрат на ремонт основних засобів

Ремонти поділяють на поточні і капітальні. Поточні ремонти, як правило, проводять з проміжками часу до одного року. При капітальному ремонті машини, зазвичай, розбирають агрегати, замінюють зношені конструкції, вузли, деталі. Капітальний ремонт відновлює вартість основних засобів, їх потужність та експлуатаційні властивості. Для тракторів, комбайнів, автомобілів залежно від марок машин встановлені міжремонтні строки, які визначаються обсягом виконаних робіт.

За будівлями, спорудами, передавальним устаткуванням ремонт вважається капітальним, якщо замінюють зношені конструкції й деталі міцнішими і економічнішими, що поліпшить експлуатаційні якості відремонтованих об'єктів. Якщо ж замінюють основні конструкції на об'єкті, встановлюють нові пристрої, що сприяють збільшенню потужності об'єктів, змінюють їх якість, то такі роботи вважають не капітальним ремонтом, а капітальними інвестиціями.

Ремонт основних засобів здійснюється підрядним або господарським способами.

Підрядний спосіб означає, що ремонтні роботи виконують сторонні організації (підрядники). Якщо ремонт виконують підрядним способом, то витрати на його виконання обліковує підрядник, а замовник відображає лише загальну вартість цього ремонту згідно з оплаченими сумами. Господарський спосіб передбачає, що ремонт проводиться підрозділами цього підприємства.

Аналітичний облік ведуть за будівлями і спорудами в розрізі об'єктів, які підлягають ремонту, а за тракторами, комбайнами і автомобілями - за групами основних засобів.

Для оформлення приймання-здачі основних засобів із ремонту, реконструкції та модернізації застосовують типову форму № 03-2 "Акт приймання-здачі відремонтованих, реконструйованих та модернізованих об'єктів".

При здаванні машини в ремонт складають відомість дефектів на ремонт машин (ф. № 130), в якій зазначають вид ремонту, виявлені несправності, встановлюють потребу в запасних частинах та інших матеріалах для виконання ремонту та визначають його вартість. У ремонтній майстерні ведуть журнал обліку витрат за видами машин. У кінці місяця на підставі даних названого журналу затрати на ремонт списують за відповідними кореспондуючими рахунками.

Відповідно до пункту 15 П(С)БО 7 "Основні засоби" витрати, що здійснюються для підтримання об'єкта в робочому стані та одержання первісно визначеної суми майбутніх економічних вигід від його використання, включаються до складу витрат.

Витрати на проведення ремонту основних засобів списують безпосередньо у витрати того виробництва, де їх використовують. Наприклад, вартість ремонту будівель загальногосподарського призначення відносять на рахунок 92 "Адміністративні витрати", корівників - на рахунок 23 "Виробництво", субрахунок 2 "Тваринництво", аналітичний рахунок "Молочне стадо", вантажних автомобілів, гаражів - на рахунок 23, аналітичний рахунок "Експлуатація вантажного автотранспорту" і т. д.

Витрати на ремонт можуть визнаватися капітальними інвестиціями, якщо ціна придбання активу відображає необхідність підприємства здійснити витрати для приведення об'єкта в стан, у якому він придатний для використання. Наприклад, у разі придбання будівлі, яка потребує ремонту, витрати на ремонт такої будівлі включають у збільшення її вартості.

Витрати, що приводять до збільшення очікуваних майбутніх вигід від об'єкта основних засобів, відносять до капітальних інвестицій, які збільшують початкову вартість основних засобів. До них відносять витрати на модифікацію, модернізацію, добудову об'єктів основних засобів. Витрати на капітальні інвестиції обліковують за дебетом рахунку 15 "Капітальні інвестиції" і списують їх на збільшення вартості об'єктів: дебет рахунку 10 "Основні засоби" і кредит рахунку 15.

Податковим кодексом України визначено (ст. 146, п. 146.11, 146.12), що первісна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов'язаних із ремонтом та поліпшенням об'єктів основних засобів (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція), що приводить до зростання майбутніх економічних вигод, первісно очікуваних від використання об'єктів у сумі, що перевищує 10 % сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів, що підлягають амортизації, на початок звітного податкового року з віднесенням суми поліпшення на об'єкт основного засобу, щодо якого здійснюється ремонт та поліпшення.

Сума витрат, пов'язана з ремонтом та поліпшенням об'єктів основних засобів, у тому числі орендованих, у розмірі, що не перевищує 10 % сукупної балансової вартості всіх груп основних засобів на початок звітного року, належить до витрат того звітного податкового періоду, в якому такі ремонт та поліпшення були здійснені.

Методичними рекомендаціями передбачено, що для оформлення приймання-здачі основних засобів із ремонту, реконструкції та модернізації, виконаних власними силами, або сторонніми організаціями (підрядниками) застосовується Акт приймання-здачі відремонтованих і реконструйованих (модернізованих) об'єктів за формою № ОЗСГ-2.

Зміни до характеристики об'єкта, пов'язані із капітальним ремонтом, реконструкцією та модернізацією, повинні бути внесені до технічного паспорту відповідного об'єкта основних засобів.

Акт складають у двох примірниках, у випадку якщо ремонт, реконструкцію, або модернізацію виконує стороннє підприємство, то другий примірник передають підприємству, що виконує ремонт, реконструкцію або модернізацію

2. Собівартість продукції є головним ціноутворювальним чинником. Виживання суб'єкта господарювання в умовах конкуренції залежить від можливості підтримувати оптимальний рівень собівартості продукції. Вирішення цього завдання залежить від багатьох чинників, головним з яких є стратегія поведінки у конкурентному середовищі й ефективність використання ресурсів. Відповідно до обраної стратегії виробник може належати до категорії з низькою собівартістю продукції на масовому ринку або бути гравцем із добре зарекомендованими виробами.

Якщо виробник належить до категорії працюючих на масовому ринку, то необхідно досягнути концентрації у собівартості. Не меншу увагу собівартості мають приділяти виробники, які працюють у середовищі ринку, а також інші суб'єкти господарювання, оскільки всім необхідно мати достатньо високий рівень рентабельності, що забезпечує діяльність виробництва і розширення.

Важлива роль у забезпеченні оптимального рівня собівартості належить аналізу, основна мета якого – виявлення можливості раціональнішого використання виробничих ресурсів, зменшення витрат на виробництво, реалізацію і забезпечення зростання прибутку. Аналіз собівартості є важливим інструментом управління витратами.

Для досягнення мети аналізу собівартості необхідна його організація на всіх етапах життєвого циклу виробів (робіт, послуг), чого досягають шляхом проведення попереднього, подальшого (ретроспективного, історичного) і перспективного (прогнозного) аналізу. У ринковій економіці центр ваги зміщується на попередній і прогнозний аналіз.

Попередній аналіз здійснюють на стадіях життєвого циклу продукту (виробу) до початку масового випуску. Це стадія науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт. На етапі науково-дослідних робіт (НДР) вирішують принципово нові технічні завдання, що задовольняють вимоги споживачів, визначають і систематизують вимоги до нової продукції, розробляють шляхи вирішення поставлених завдань, приймають кінцеві рішення про створення нової продукції, визначають рівні якості та витрат на виробництво продукції, зіставляють їх.

На етапі дослідно-конструкторських робіт (ДКР) проектують, створюють дослідні зразки та випробовують їх, конкретизують технічні й економічні параметри, зіставляють їх.

Частину життєвого циклу після НДР і ДКР, із моменту запуску виробу у виробництво до зняття з нього, називають економічним циклом, який, у свою чергу, складається з чотирьох етапів: запровадження, підйому, стабілізації, спаду. На етапі дослідно-конструкторських робіт (ДКР) проектують, створюють дослідні зразки та випробовують їх, конкретизують технічні й економічні параметри, зіставляють їх.

Частину життєвого циклу після НДР і ДКР, із моменту запуску виробу у виробництво до зняття з нього, називають економічним циклом, який, у свою чергу, складається з чотирьох етапів: запровадження, підйому, стабілізації, спаду.

Для етапу запровадження характерне повільне і тривале наростання обсягів випуску продукції. На цій стадії великі витрати здійснюють на підготовку виробництва, засвоєння технології, вдосконалення організації виробничого процесу.

Етап підйому доволі короткий. Для нього властиві інтенсивне збільшення масштабів виробництва, швидке зменшення витрат (порівняно з періодом заснування). Зменшенню витрат сприяють зростання обсягу випуску продукції, запровадження серійної технології.

Для етапу стабілізації характерні стабільні темпи випуску продукції та невеликі темпи зменшення витрат.

Етапу спаду властиві зменшення випуску, стабілізація, або невелике підвищення собівартості виробу. Економічним завданням цього етапу є мінімізація витрат на випуск виробів, що підлягають заміні.

Основним для життєвого циклу багатьох виробів, наприклад засобів праці, є період експлуатації споживачем. До витрат споживача належать: оплата праці, затраченої на виготовлення товару, витрати на ремонт, енерговитрати та ін.

Білет 25

1 Cуть нематеріальних активів. їх класифікація та оцінка.(№33)

Облік нематеріальних активів та розкриття їх у фінансових звітах визначаються МСБО 38 "Нематеріальні активи". Його було видано 1998 р. Цей стандарт набрав чинності з 1 липня 1999 р. Одночасно, починаючи із зазначеного строку, втратив чинність МСБО 9 "Витрати на дослідження та розробки", а положення МСБО 4 "Облік амортизації" не поширюються на нематеріальні активи.

МСБО 38 стосується всіх нематеріальних активів підприємства за винятком:

• нематеріальних активів, що обліковуються згідно з іншими МСБО (табл. 1),

• прав на корисні копалини та витрат на розвідування (або розроблення) та видобування невідновлюваних природних ресурсів (корисних копалин, нафти, газу тощо);

• нематеріальних активів страхових компаній, які виникають внаслідок угод з власниками страхових полісів.

Таблиця 1. Нематеріальні активи, на які поширюються положення інших МСБО

№	Вид активу	Стандарт, що встановлює порядок обліку активу
1	Нематеріальні активи, які утримуються підприємством для продажу у процесі звичайної діяльності	МСБО 2 "Запаси" або МСБО 11 "Будівельні контракти"
2	Відстрочені податкові активи	МСБО 12 "Податки на прибуток"
3	Нематеріальні активи, передані або отримані підприємством на умовах фінансової оренди (крім патентів, кінофільмів, відеозаписів, вистав, рукописів та авторських прав)	МСБО 17 "Оренда"
4	Активи, що виникають внаслідок виплат працівникам	МСБО 19 "Виплати працівникам"
5	Гудвіл, що виникає в результаті об'єднання підприємств	МСБО 22 "Об'єднання підприємств"
6	Фінансові активи	МСБО 32 "Фінансові інструменти: розкриття та подання", МСБО 39 "Фінансові інструменти: визнання та оцінка"

Об'єкт може бути включений до складу нематеріальних активів, якщо він відповідає визначенню нематеріального активу та критеріям його визнання, встановленим МСБО 38.

Згідно з МСБО 38 нематеріальним активом є немонетарний актив, який:

• не має фізичної субстанції;

• може бути ідентифікований;

• утримується підприємством для виробництва або постачання товарів (послуг), для передавання в оренду іншим особам або для адміністративних цілей.

Це визначення потребує пояснення, оскільки є доволі складним. По-перше, слід з'ясувати, що таке немонетарний актив.

Монетарними активами є грошові кошти, а також інші активи, які мають бути отримані у фіксованій або визначеній сумі грошей.

Усі інші активи є немонетарними. До них належать запаси, устаткування, меблі тощо, але вони не є нематеріальними активами, оскільки мають певну фізичну субстанцію.

Особливістю нематеріальних активів є відсутність такої субстанції.

Типовими прикладами таких активів є ліцензії, товарні знаки, патенти, комп'ютерне програмне забезпечення, авторські права тощо.

Більша частина нематеріальних активів має певний матеріальний носій. Наприклад, дискета є матеріальним носієм програмного комп'ютерного забезпечення, а на папері міститься угода про авторські права. Проте фізична субстанція в цьому разі є вторинною щодо нематеріального компоненту — інформації.

У разі, коли первинним є матеріальний елемент, об'єкт слід обліковувати у складі основних засобів.

Наприклад, програмне забезпечення верстата, яким керує комп'ютер, є невід'ємною частиною пов'язаного з ним апаратного забезпечення та обліковується у складі основних засобів.

Можливість ідентифікації завжди існує, якщо актив є відокремлюваним. Згідно з МСБО 38 відокремлюваним є актив, який підприємство може орендувати, продати, обміняти чи розподілити конкретні майбутні економічні вигоди, пов'язані з активом, без втрати майбутніх економічних вигод, що надходять від інших активів, використовуваних у тій самій діяльності, яка приносить дохід.

Проте відокремлюваність не є обов'язковою умовою ідентифікації активу, оскільки існують інші способи ідентифікації.

Зокрема наявність юридичного права може допомогти підприємству ідентифікувати актив, придбаний або створений разом з іншими активами.

Нарешті актив можна ідентифікувати, якщо підприємство має можливість виділити майбутні економічні вигоди, отримувані від активу, серед загальних економічних вигод, що генерує цей актив разом з іншими активами.

Отже, ідентифікований нематеріальний актив відрізняється від гудвілу, який виникає в результаті об'єднання підприємств.

Гудвіл відображає платіж, який здійснив покупець підприємства в очікуванні майбутніх економічних вигод від його діяльності. Проте гудвіл на відміну від інших активів не можна продати, обміняти або здати в оренду. Також не можна окремо виділити майбутні економічні вигоди, які підприємство очікує отримати від гудвілу.

Таким чином, МСБО 38 стосується лише ідентифікованих нематеріальних активів. Нематеріальний актив відображають у балансі за таких умов:

а) існує ймовірність отримання підприємством майбутніх економ-мічних вигод від цього активу;

б) можна достовірно визначити собівартість активу.

Майбутні економічні вигоди від використання нематеріального активу можуть бути отримані у вигляді доходу від реалізації продукції (послуг), економії витрат або в інший спосіб. Наприклад, придбана ліцензія на використання нової технології може забезпечити економію витрат.

Ймовірність економічних вигод та можливість їх контролю оцінює керівництво підприємства на основі свідчень, які є в його розпорядженні на момент визнання активу.

Ймовірність майбутніх економічних вигод слід оцінювати виходячи з припущень, що відображають найкращу оцінку керівництвом сукупності економічних умов, які існуватимуть протягом строку корисного використання активу.

Підприємство звичайно здатне контролювати майбутні економічні вигоди, якщо має відповідні юридичні права (авторські права, патент тощо), які можна довести в судовому порядку. Поряд з тим відсутність юридичних прав хоча й ускладнює можливість демонстрації контролю над нематеріальним активом з боку підприємства, але не спростовує можливості забезпечення контролю в інший спосіб.

У деяких випадках у момент здійснення витрат з метою отримання майбутніх економічних вигод підприємство не отримує (не купує або не створює) нематеріального або іншого активу. Такі витрати включають до складу витрат того звітного періоду, в якому вони були понесені.

Прикладом зазначених витрат є такі:

• пов'язані із заснуванням підприємства (організаційні витрати) або запуском нової продукції (процесів); • на навчання персоналу;

• на рекламу та (або) просування продукції на ринку;

• на переміщення та реорганізацію підприємства або його частини.

Витрати, не визнані нематеріальними активами та списані на витрати в попередніх звітних періодах (у тому числі проміжних), не слід сторнувати та включати до собівартості нематеріальних активів у наступних звітних періодах.

Первісною оцінкою нематеріальних активів є їхня собівартість, яку визначають з урахуванням способу отримання активу підприємством (рис1).

Собівартість нематеріального активу, окремо придбаного підприємством в обмін на платежі або зобов'язання сплатити грошові кошти, включає ціну придбання (в тому числі ввізне мито та безповоротні податки) та всі витрати, прямо пов'язані з приведенням активу в стан використання за призначенням (гонорари за юридичні послуги, плата за реєстрацію тощо).

Рис.1. Шляхи надходження нематеріальних активів

Торговельні знижки не включають до собівартості придбаного активу.

У разі, якщо оплату придбаного нематеріального активу відкладають на період, що перевищує нормальний строк кредиту, його собівартість дорівнює грошовому еквіваленту ціни. При цьому різницю, між собівартістю придбаного нематеріального активу та фактично сплаченою сумою відображають у складі фінансових витрат або капіталізують згідно з МСБО 23 "Витрати на позики".

Нематеріальні активи, придбані в обмін на випущені інструменти власного капіталу (акції, опціони тощо), оцінюють за справедливою вартістю зазначених інструментів.

У разі придбання нематеріального активу шляхом обміну на подібний (за призначенням та справедливою вартістю) нематеріальний актив собівартість придбаного активу дорівнює балансовій вартості відданого активу.

Нематеріальні активи, отримані безоплатно або за символічну плату, у вигляді державних грантів (ліцензії на імпорт або експортні квоти, ліцензії на певні види діяльності тощо) згідно з МСБО 20 "Облік державних грантів і розкриття інформації про державну допомогу" оцінюють за справедливою або номінальною вартістю (плюс усі витрати, прямо пов'язані з приведенням активу в робочий стан).

Нематеріальні активи можуть бути придбані в комплексі з іншими нематеріальними активами. Наприклад, ліцензія на моделі одягу відомого модельєра може бути придбана разом з товарним знаком у вигляді факсиміле модельєра.

Придбаний комплекс нематеріальних активів оцінюють аналогічно оцінці окремих активів. Однак у цьому разі може виникнути проблема розподілу загальної собівартості між окремими активами. У практиці такий розподіл звичайно здійснюють пропорційно справедливій вартості придбаних нематеріальних активів.

Нематеріальні активи можуть бути отримані також у результаті придбання іншого підприємства. При цьому згідно з МСБО 22 "Об'єднання підприємств" придбані нематеріальні активи оцінюють за справедливою вартістю, якою є ринкова ціна активу. Якщо для цього об'єкту немає активного ринку, його справедливою вартістю є сума, яка має бути сплачена за цей об'єкт в операції між незалежними, обізнаними та зацікавленими сторонами на дату придбання іншого підприємства. Для визначення цієї суми підприємству доцільно врахувати попередній досвід здійснення операцій з подібними активами.

Після первісного визнання нематеріальний актив відображують у балансі:

• за його собівартістю за вирахуванням накопиченої амортизації та накопичених збитків від зменшення корисності;

• за переоціненою сумою (справедливою вартістю) за вирахуванням подальшої накопиченої амортизації та подальших накопичених збитків від зменшення корисності.

У разі переоцінки нематеріальних активів їх справедливу вартість визначають на дату переоцінки посиланням на ціни активного ринку.

Активним вважають ринок, на якому існують усі наведені умови:

• об'єкти, що продаються та купуються на цьому ринку, є однорідними;

• у будь-який час можна знайти зацікавлених продавців і покупців;

• інформація про ринкові ціни є загальнодоступною.

Отже, об'єктом переоцінки можуть бути лише ті Нематеріальні активи, для яких існує активний ринок. На практиці коло таких активів є дуже обмеженим. Прикладом подібних активів можуть бути біржові квоти та ліцензії на таксі в країнах, де вони вільно передаються шляхом купівлі-продажу.

Водночас немає активного ринку для авторських прав, торговельних марок та аналогічних унікальних нематеріальних активів. Безумовно, такі активи також продаються та купуються, але операції з ними здійснюються не регулярно, а ціни в кожному конкретному випадку враховують індивідуальні характеристики об'єкта.

У разі обліку нематеріальних активів за переоціненою сумою їх переоцінку слід проводити регулярно, для того щоб балансова вартість суттєво не відрізнялася від справедливої вартості цих активів на дату балансу.

При переоцінці окремого нематеріального активу слід переоцінювати всі інші активи (крім тих, для яких немає активного ринку) класу, до якого він належить.

Клас нематеріальних активів — це група нематеріальних активів, подібних за характером і використанням у діяльності підприємства.

Прикладами класів нематеріальних активів є такі:

• торговельні марки;

• заголовки та назви видань;

• комп'ютерне програмне забезпечення;

• ліцензії та привілеї;

• авторські права, патенти та інші права щодо промислової власності;

• ноу-хау;

• нематеріальні активи в процесі розробки.

2.Ритмічність виробництва — це насамперед чітка, стійка й збалансована діяльність підприємства, яка дає можливість рівномірно випускати продукцію і відповідно виконувати свої зобов’язання перед споживачами. Ритмічною вважається така робота, коли продукція виробляється рівними частинами за будь-які однакові проміжки робочого часу.

За ритмічного виробництва можлива неритмічність випуску продукції, коли під час складання виробу забракне хоча б однієї деталі або вузла. У принципі можлива й інша ситуація, коли рівномірно випускається продукція, але існують певні збої у виробництві окремих деталей (напівфабрикатів).

Є багато способів розрахунку показників ритмічності (аритмічності) роботи підприємства. Однак навіть найпростіші з них достатньо надійно характеризують це явище.

Способом, що забезпечує запланований обсяг складальних робіт навіть за певних неузгоджень у поточному виробництві деталей, є незавершене виробництво. Тому, аналізуючи комплектність виробництва, треба звертати увагу і на комплектність залишків деталей і вузлів у незавершеному виробництві. Водночас треба пересвідчитись, наскільки фактична наявність деталей відповідає даним обліку і плановій потребі.

Аналіз незавершеного виробництва починається з оцінки його загальної вартості і динаміки темпів зміни. Для цього можна використати дані бухгалтерських балансів підприємства (рядок 120) або дані залишків на рахунку 23 та оперативну інформацію стосовно виробництва окремих деталей і частин виробів

Білет 26

Питання 26

  Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про доходи підприємства та її розкриття у фінансовій звітності містяться в П(С)БО 15 “Дохід”.              За ним доход визначають (визнають) у момент збільшення активу або зменшення зобов’язання, що обумовлює зростання власного капіталу (окрім зростання власного капіталу за рахунок внесків учасників), за умови, що оцінку доходу може бути достовірно визначено.              Доходи відображаються в обліку згідно з принципами нарахування та відповідності доходів і витрат. Принцип нарахування передбачає відображення в обліку та фінансовій звітності доходів і витрат у момент їх виникнення незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів. Принцип відповідності полягає в порівнянні доходів і витрат звітного періоду, тобто витрати, понесені для отримання доходу, повинні бути погоджені з цим доходом.              Наприклад, якщо підприємство визнало доход від реалізації готової продукції в момент відвантаження її покупцям, то одночасно необхідно визнати собівартість реалізованої продукції. У даному випадку доход визнається в момент збільшення активу – дебіторської заборгованості, а витрати – одночасно зі зменшенням активів (готової продукції).             У бухобліку доход відображають у сумі справедливої вартості отриманих активів або тих, які підлягають одержанню. Сума доходу, яка виникає в результаті господарської операції, визначається шляхом домовленості між підприємством і покупцем. Вона оцінюється за справедливою вартістю отриманої компенсації або тієї компенсації, яка може бути отримана.             Доходи в бухобліку класифікують за видами діяльності підприємства: доходи від звичайної діяльності та доходи від надзвичайних подій.             Доходи від звичайної діяльності поділяються на: 1) доходи від операційної діяльності – доход від реалізації готової продукції (товарів, робіт, послуг); інший операційний доход (доход від реалізації іноземної валюти, доход від реалізації інших оборотних активів, доход від операційної оренди активів, доход від операційної курсової різниці, доход від безоплатно одержаних оборотних активів, доходи, отримані від відшкодування раніше списаних активів); 2) фінансові доходи – доход від участі в капіталі; інші фінансові доходи (одержані дивіденди, відсотки, інші доходи від фінансових операцій); 3) інші доходи звичайної діяльності – доход від реалізації фінансових інвестицій, доход від відновлення корисності активів, доход від неопераційної курсової різниці, доход від безоплатно одержаних активів.

2. Під асортиментом розуміють перелік усіх видів продукції, що виробляється, із зазначенням обсягів випуску. Вужчим поняттям є номенклатура випуску, яка характеризує тільки кількість і різноманітність продукції. І нарешті, структура — це співвідношення (здебільшого у відсотках) окремих виробів у загальному обсязі виробництва. Зміна асортименту проти планового веде до асортиментних, а структури випуску — структурних зрушень. Ці явища завжди пов’язані одне з одним, а тому ми кажемо про асортиментно-структурні зрушення у випуску продукції.

Проведемо аналіз виконання плану за асортиментом на підставі даних табл. 12.4.

Розрахунок показників виконання плану за асортиментом здійснюють трьома способами.

Перший має назву «спосіб найменшого числа». Його суть полягає у виборі меншої із двох сум. Інакше кажучи, береться фактична сума, проте за умови, що вона не перевищує планового завдання. У табл. 12.4 ці залікові суми разом становлять

тже, незалежно від способу підрахунку можна вважати, що план з асортименту нашим умовним підприємством не виконано.

Розгляд асортименту продукції є невідривним від вивчення темпів його розширення й оновлення. Перше пов’язують з кількісним збільшенням варіантів розфасування харчових продуктів, засобів побутової хімії, будівельних сумішей; розширенням кольорової, якісної та з іншої гами матеріалів і готової продукції (одягу, взуття, предметів хатнього вжитку); збільшенням параметричних рядів якогось технічно складного виробу за рахунок випуску його спрощених та спеціалізованих варіантів або різного типу зовнішнього оформлення. Є й деякі інші способи простого розширення асортименту продукції. Зрозуміло, що навіть просте розширення асортименту ускладнює процес виробництва, обліку та контролю, дещо збільшує виробничі витрати. Але водночас — це випробуваний засіб зміцнення ринкових позицій підприємства, освоєння нових сегментів ринку і залучення нових споживачів.

Оновлення асортименту — це процес заміни застарілих зразків продукції на сучасніші та технічно досконаліші або випуск принципово нової продукції. Іноді (хоч і помилково) його ототожнюють з простим розширенням асортименту продукції, що виробляється. Коефіцієнт оновлення асортименту (Ко.а) розраховується як відношення кількості нових виробів до загальної кількості продукції. Проте його логічніше визначати як частку вироблених нових видів продукції (у грошовому вираженні) до загальної вартості товарної продукції. У нашому прикладі планувалося оновлення асортименту (стосовно обсягу товарної продукції) на рівні 10,7 % [(400 + 500) ? 100 : 8400], але фактичне оновлення асортименту становило тільки 8,8 % [(400 + 349) ? 100 : 8500]. Отже, план з оновлення продукції теж не виконано.

Білет 27

Окремо у фінансовій звітності виділяють поточні зобов'язання за розрахунками з бюджетом.

До таких зобов'язань відносяться:

зобов'язання з податку на прибуток;

зобов'язання з податку на додану вартість;

зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб;

інші податки, що сплачуються підприємством згідно з чинним законодавством до бюджетів різних рівнів.

Для узагальнення інформації про розрахунки за всіма видами платежів до бюджету з юридичних та фізичних осіб, а також із фінансових санкцій, які вносяться у бюджет, використовується рахунок 64 «Розрахунки за податками й платежами». До цього рахунку відкривається чотири субрахунки:

«Розрахунки за податками»;

«Розрахунки за обов'язковими платежами»;

«Податкові зобов'язання»;

«Податковий кредит».

На субрахунку 641 ведеться облік податків, які нараховуються відповідно до чинного законодавства (податок на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір та ін.).

На субрахунку 642 ведеться облік рахунків за зборами (обов'язковими платежами), які утримуються відповідно до чинного законодавства й облік яких не відображається на рахунку 65 «Рахунки за страхуванням».

На субрахунку 643 ведеться облік суми податку на додану вартість, на яку збільшується податковий кредит. Сума кредиту визначається з отриманих авансових платежів у порядку попередньої оплати (за готову продукцію, товари, різні матеріальні цінності та нематеріальні активи, роботи і послуги, що підлягають відвантаженню чи виконанню).

На субрахунку 644 ведеться облік податку на додану вартість, на яку підприємство має право зменшити податкове зобов'язання.

Аналітичний облік на рахунку 64 «Розрахунки за податками й платежами» ведеться в розрізі видів податків і платежів.

Кореспонденція рахунків з нарахування інших податків і платежів здійснюється за такою схемою: за дебетом відображаються рахунки нарахованих зобов'язань з оплати праці, нарахованих доходів та витрат тощо, з яких вираховуються, або до складу яких входять відповідні суми податків та обов'язкових платежів, а кредитуються по відповідних субрахунках рахунка 64 «Розрахунки за податками і платежами».

Первинними документами для нарахування податків є розрахунки бухгалтерії, з розрахунків з ПДВ — податкові накладні, а для нарахування митних платежів — вантажна митна дикларація.

Перерахування податків та обов'язкових платежів здійснюється на підставі платіжних доручень. Крім того, про сплату податків можуть свідчити виписки банку. Синтетичний облік таких розрахунків ведуть у ж. 3

40. Облік розрахунків з учасниками (порядок нарахування та виплати дивідендів, документальне оформлення, аналітичний і синтетичний облік розрахунків з учасниками)

Відносини підприємства з учасниками можна розглянути з двох сторін.

З одного боку, учасники повинні повністю розрахуватись з підприємством по внесках до статутного капіталу. З іншого — підприємство зобов'язане сплачувати учасникам дивіденди.

Розглянемо економічну суть, визначення та види дивідендів.

Корпоративні права — це права власності на частку (пай) в статутному капіталі юридичної особи, створеної відповідно до законодавства про господарські товариства, на управління та одержання відповідної частки прибутку такої юридичної особи.

Дивіденди — прибуток, одержаний платником податку від здійснення корпоративних прав, включаючи доходи, нараховані у вигляді відсотків на акції або на внесені до статутних капіталів їх часток, за винятком доходів, одержаних від торгівлі корпоративними правами, та доходів від операцій з борговими зобов'язаннями та вимогами. Виплата дивідендів відбувається після виплати процентів по облігаціях.

Для обліку заборгованості учасників за внесками до капіталу призначений окремий рахунок 46 «Неоплачений капітал».

Нагадаємо, що сальдо рахунку 46 «Неоплачений капітал» відображається у пасиві балансу у дужках, що означає знак мінус, і вираховується при визначенні суми власного капіталу.

Для узагальнення інформації про розрахунки з учасниками та засновниками підприємства, що пов'язані з розподілом прибутку (дивіденди тощо) призначено рахунок 67 «Розрахунки з учасниками».

По кредиту рахунку 67 відображається збільшення заборгованості підприємства перед засновниками та учасниками товариства, по дебету — її зменшення (погашення), в тому числі реінвестування доходів тощо.

Рахунок 67 «Розрахунки з учасниками»має такі субрахунки:

«Розрахунки за нарахованими дивідендами»;

«Розрахунки за іншими виплатами».

На субрахунку 671 обліковують дивіденди, нараховані власникам простих та привілейованих акцій (часток у статутному капіталі) за рахунок прибутку або інших, передбачених установчими документами, джерел.

На субрахунку 672 підприємства ведуть облік інших виплат, нарахованих засновникам та учасникам за користування майном, зокрема земельним і майновим паєм, а також виплат у зв'язку з одержанням належної вибулому учаснику (засновнику) частини активів підприємства.

Аналітичний облік ведеться за кожним засновником та учасником, за видами виплат, за джерелами виплати дивідендів — прибуток звітного року, прибуток минулих років, резервний фонд.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 6 «Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах» об»ява (оголошення) дивідендів за звітній період є подією після дати балансу. Тому примітки до фінансової звітності повинні містити відповідні пояснення.

2.

Аналіз якості продукції ґрунтується на системі численних показників, серед яких слід вирізнити загальні й часткові, прямі й побічної дії. Найбільш узагальнюючий характер мають питома вага продукції зі знаком якості, або атестованої державою як продукція вищої якості (зараз цей показник поновлюється); питома вага в загальному обсязі випуску продукції, що одержала товарні знаки.

Своєрідним знаком якості є фірмовий знак корпорацій, котрі відомі у світі як виробники якісної продукції. Досить надійним показником якості може бути також і відповідність міжнародним стандартам. Крім того, використовують такі загальні об’єктивні показники якості:

— сортність (легка, харчова, хімічна та інші галузі промисловості);

— марочність (харчова, промисловість будівельних матеріалів);

— вміст корисних речовин або шкідливих домішок (% до загального обсягу або ваги);

— строк служби (ресурс) і надійність;

— визнання одного з часткових показників якості провідним (міцність металів, калорійність харчових продуктів, теплотворність палива тощо).

У процесі аналізу вивчають і такі побічні показники якості продукції:

— гарантійний термін роботи, кількість і вартість гарантійних (безкоштовних для споживачів) ремонтів у розрахунку на один виріб;

• наявність рекламацій, їхня кількість і вартість;

• кількість і сума штрафів за поставку неякісної продукції;

• відсоток браку;

• пониження сортності продукції за межами підприємства;

• відсоток повернення продукції для виправлення дефектів;

• відповідність моді;

• наявність і рівень попиту на даний виріб.

Оцінюючи зміну якості продукції на підприємстві, слід віддавати перевагу об’єктивним і кількісним показникам якості, які забезпечують належну точність визначення якості продукції. Найвдалішою ілюстрацією цього може бути аналіз показника сортності продукції. Цей показник використовують для продукції, яка допускає несуттєві відхилення певних ознак і якостей від чинних стандартів і технічних вимог.

Зважаючи на кількість передбачених сортів і співвідношення їх у загальному обсязі виробництва, визначають середній показник сортності як за планом, так і фактично. Конкретні дані для аналізу сортності наведено в табл. 12.9.