2)Початок формування багатопартійності в Україні в кінці 80-х на початку 90-х років хХст.

Поглиблення демократичних процесів супроводжувалося розмежуванням політичних сил у суспільстві, Його активна частина почала об'єднуватися в партії, аби вибороти державну владу й утримати її.

Появі нових партій значною мірою сприяла відміна 24 жовтня 1990 р. статті шостої Конституції У РСР. в якій були сформульовані положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС». Комуністична партія позбавлялася політичної монополії в суспільстві, втрачала функції управління державою.

В Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У республіці почала складатися багатопартійна система.

У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного відродження України та Демократична партій України. Всього протягом 1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій.

Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради.

Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної активності населення, про його ідейне розшарування.

Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів.

Переважна більшість новостворених партій виступила за демократію, суверенітет і незалежність України, засвідчивши цим зацікавленість у тому, щоб республіка прилучилася до світової цивілізації, сповідувала загальнолюдські цінності.

Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету та незалежності.

Екзаменаційний білет №17

1)"Українське питання" на Паризькій мирній конференції 1919 року.

На Паризьку мирну конференцію з 18 січня 1919 р. по 21 січня 1920 р. зібралися представники понад 30 країн. Вирішальна роль на конференції належала лідерам трьох великих держав — прем’єр-міністрові Франції Ж. Клемансо, прем’єр-міністрові Великобританії Д. Ллойд Джорджу і президентові США В. Вільсону. Вони справляли домінуючий вплив на роботу її керівних органів — спочатку Ради десяти, з березня 1919 р. Ради чотирьох, з кінця червня — Ради п’яти. Враховуючи, що з усіх великих держав Франція найбільше потерпіла від німецької агресії, головував на конференції Ж. Клемансо.

Український народ, який внаслідок свого геополітичного становища (будучи розділений між двома ворогуючими блоками і опинившись в самому епіцентрі військових дій на Східному фронті) чи не найбільше постраждав у ході тієї війни, сподівався на справедливе розв’язання українського питання цим найавторитетнішим міжнародним форумом. Тим більше, що своє прагнення до волі, державної незалежності і соборності він неодноразово демонстрував у той період, відродивши ще в листопаді 1917 р. на теренах колишньої підросійської України власну державність у формі Української Народної Республіки (УНР), а в листопаді 1918 р., відразу після краху Австро-Угорської імперії, утворивши на західноукраїнських землях ще одну українську державу — Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). У ході об’єднавчого руху, який охопив українські землі наприкінці 1918 — на початку 1919 pp., вони об’єдналися в єдину соборну УНР. Акт Злуки (об’єднання) УНР і ЗУНР був обнародуваний Директорією УНР 22 січня 1919 р., а вже наступного дня затверджений Трудовим Конгресом України — вищим представницьким органом.

Спроби українських дипломатів добитися міжнародно-правового визнання УНР і заручитися підтримкою держав Антанти закінчилися безрезультатно. На жаль, Україна виступала на Паризькій мирній конференції не як суб’єкт, а об’єкт міжнародної політики, як арена експансіоністських інтересів інших держав. Головні творці післявоєнної карти Європи — лідери Франції, Великобританії і США проігнорували законне право українського народу на державну самостійність і соборність його земель. Це свідчить про недооцінку ними важливості справедливого розв’язання українського питання в контексті тодішнього міжнародного розвитку. Така недооцінка дорого коштувала нашому народові, який знову надовго втратив свою державність і виявився штучно розшматованим між чотирма сусідніми країнами. Не принесла вона користі й загальноєвропейській безпеці, оскільки ще більше загострила й ускладнила розв’язання українського питання.