41 Комунізм і неомарксизм.

Коммуни́зм (от лат. commūnis — «общий») — в марксизме гипотетический общественный и экономический строй, основанный на полном равенстве,общественной собственности на средства производства^[1]. После XIX века термин часто используется для обозначения спрогнозированной в теоретических работах марксистов общественно-экономической формации, основанной на общественной собственности на средства производства. Такая формация, согласно работам основоположников марксизма, предполагала наличие высокоразвитых производительных сил, отсутствие деления на социальные классы, упразднение государства, изменение функций и постепенное отмирание денег^[2]. По мнению классиков марксизма, в коммунистическом обществе реализуется принцип «Каждый по способностям, каждому по потребностям!»^[3].________________

Комунізм

Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до соціалізму й комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в докапіталістичну епоху. Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної течії належить до епохи зародження капіталізму, періоду першопочат-кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась експропріація дрібних виробників, унаслідок чого створювались великі сільськогосподарські підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в Англії уперше з´явились систематизовані комуністичні ідеї як відображення протесту мас проти капіталістичного гніту. Виник утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга, настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія» (1516), і дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. У ній розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає ні багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені матеріальними благами. Громадяни республіки, керівники якої обираються демократичним шляхом, усім володіють спільно, у них немає ніякої особистої власності. Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники раннього утопічного соціалізму — Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі, Ж. Мельє, Г. Маблі. Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний утопічний соціалізм, представлений трьома великими критиками капіталізму — А. Сен-Сімоном, Ш. Фур´є і Р. Оуеном. Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не усвідомлювали класового змісту свого вчення. Більше того, критичні соціалісти-утопісти заперечували будь-яку свою партійність, стверджуючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх особах уперше усвідомило свої завдання. Завдяки критичному утопічному соціалізму з´явився сам термін «соціалізм» (від лат. socialis — суспільний, socius — товариш, societas — суспільство). Уперше цей термін було використано 1827 р. у США в журналі «Кооператив мегезін» для позначення поглядів послідовників Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований на колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний індивідуалізм. На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс відкрито й чітко заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-Сімона, III. Фур´є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціалізму й комунізму, яка дістала назву «науковий соціалізм», або «науковий комунізм». Принципове значення для розвитку наукового комунізму має «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму — про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як політичний авангард робітничого класу.

   Неомарксизм – совокупность марксистских и марксистски ориентировочных течений, характеризующихся критическим отношением, как капитализму, так и к «реальному социализму» и его «марксистско-ленинской» идеологии.

вывод

 «Неомарксизм» обнаружил себя, как широкое течение современной буржуазной мысли своего времени, вполне сравнимое по своему влиянию с таким мировоззренческими ориентациями, как религиозная философия (неотомизм,  диалектическая теология и тд.) или позитивизм и неопозитивизм. «Неомарксизм» обнаружил явное преимущество перед иными течениями современной западной философии того времени, с одной стороны, и социологии с другой, тем, что он выступил как попытка объединения общемировоззренческих и общесоциологических понятий – причем явно оказавшегося «в духе времени» в середине XX столетия. «Неомарксизм» в качестве своей основной темы, выдвинул проблематику социальной философии и социального анализа культуры (науки, искусства и тд.), крайне остро встававшую на Западе с конца 50-х годов. В основе же его идей(первоначально, а затем в измененных формах) в основном лежала критика социализма, которая сводилась к тому, что социалистическое государство, опирающиеся на «молчаливое» большинство, обладает огромной изощренной машиной духовного и физического подавления.