41. Культура україни в період розвитку капіталізму і посилення національно-колоніального гніту, валуєвський циркуляр і емський указ

У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Але попри всі перешкоди силами передової української інтелігенції українська культура, у тісній взаємодії з культурами слов'янських та інших народів, набула нових успіхів. Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації. Прогресивні діячі культури і науки України, різко засуджуючи гнобительську політику російського царизму та експлуататорських класів, разом з тим із великим співчуттям ставилися до російського народу, до передової російської громадськості, підкреслювали прогресивний вплив передової російської громадської думки й культури на культуру українську. «...Народ московський, писав І. Франко, витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну і на нас». Діячі прогресивної російської культури стежили за розвитком української культури, підтримували її і подавали допомогу передовим діячам культури України. Освіта. Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. Але розвиток капіталізму вимагав дедалі більше письменних людей і фахівців. Це змусило царизм приступити до реформи і в системі освіти.

Величезне значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство й преса. У другій половині XIX ст. царський уряд і цісарська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Особливо негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р. Через це книгодрукування й періодична преса були розвинуті слабо. Видавалися здебільшого книги церковно-релігійного змісту й такі, в яких проводилися реакційні ідеї, що утверджували правомірність панування царизму й існування буржуазно-поміщицького експлуататорського режиму. При цьому вся ця література виходила російською мовою. Українська ж книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусім цензурних утисків. Але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Вони видавалися в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Львові та в деяких інших містах. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжечок і художньої літератури займалися видатні діячі української культури, такі, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Франко та ін. У 90-х роках з'явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.). Мало було й українських періодичних видань. Як уже говорилося, в 1861—1862 pp. у Петербурзі М. Костомаров, П. Куліш і В. Білозерський видавали журнал «Основа», в якому було опубліковано багато творів демократичних письменників. У Києві протягом 25 років — з 1882 по 1906 р.— виходив журнал «Киевская старина», у якому публікувалися російською і українською мовами художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси та ін. Демократичного характеру, після приходу до його редакції І. Франка та М. Павлика, набув журнал «Друг», який виходив у Львові в 1874—1877 pp. Демократичними виданнями стали журнал «Громадський друг» (два номери) і два збірники — «Дзвін» та «Молот», підготовлені і опубліковані в 1878 р. у Львові під редакцією І. Франка та М. Павлика. У Львові ж у 1881—1882 pp. видавався демократичний журнал «Світ», а в 1894—1897 pp. під керівництвом І. Франка виходив найвизначніший демократичний журнал «Житє і слово». У другій половині XIX ст. видавалися і розповсюджувалися безцензурні і революційні журнали, збірники, брошури, листівки і т. п. Зокрема в 1876 р. М. Драгоманов у Женеві заснував українську друкарню, в якій були надруковані праці С. Полонинського, М. Драгоманова, збірка революційно-народницьких віршів «Из-за решетки» та ін. Тут же в 1880 р. М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський видали два номери безцензурного прогресивного українського журналу «Громада», а протягом 1878—1882 pp.— п'ять збірників під тією самою назвою. Важливе значення мали революційні видання народницьких підпільних друкарень, листівки «Південноросійського союзу робітників», а в кінці XIX ст.— листівки революційних соціал-демократів та ін. Наприкінці XIX ст. в Україні було видано кілька праць Маркса і Енгельса. Так, у Львові опубліковано в 1892 р. працю Енгельса «Соціалізм утопійний і науковий», а в 1899 р.— «Початок родини, приватної власності і держави» та «Людвіг Фейербах». Одночасно з демократичними виданнями в Західній Україні виходили й ліберальні журнали, такі, як «Правда» (1867—1898 з перервами), «Зоря» (1880—1897) та ін. 42.розвиток української літератури в 19 ст. основні теми і представники

У багатовіковій історії України дев'ятнадцятому століттю належить особлива роль. Дев'ятнадцяте століття – це класична проза і класична драматургія, позначені багатством створених там типів і образів, характерів, ситуацій, сюжетних ходів, живих, неповторних діалогів, це класика у справжньому розумінні цього слова – художньо виважена й точна, мудра й людинолюбна, до якої й сьогодні припадає читач і яка склала надійну базу наступного літературного руху, надавши до вибору митцям, що прийшли потому, й для успадкування, і для заперечення велике розмаїття виразніше чи лиш пунктирно прокреслених стильових, жанрових, образобудівних орієнтирів, напрямних віх і алгоритмів.

Модернізм (на його ранній стадії) починае витворюватися в хронологічних рамках ХІХ ст., він багато в чому зумовлений національними художніми тенденціями цього періоду, й сьогодні, здається, важливо, не відкидаючи тих ознак, за якими модернізм протистоїть явищам, що залишались у минулому, підкреслити також момент його спадкоємності й органічної поєднаності з попереднім літертурним розвитком.

Перша половина ХІХ ст. характеризується входженням українських письменників у російську літературу (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, М. Костомаров та ін.), творенням й російською, й українською мовами. Це явище виникло не тільки внаслідок невизначеності на початку ХІХ ст. шляхів розвитку нової української літератури та невизнання реакційними колами права української мови на розвиток, а й як форма звернення українських письменників до загальноросійського читача, прагнення розповісти світові про історію, життя та звичаї українського народу. Становленню тематики нової української літератури великою мірою сприяла розробка російськими письменниками тематики з життя українського народу.

Українська література перших десятиріч ХІХ ст. характеризується розімкненістю й на культуру інших слов'янських народів, які в добу Просвітництва вступають у період відродження своїх історичних традицій та формують нові літератури. В українській літературі з'являються поетичні переклади та переспіви з літератур інших народів світу, передусім пісенного фольклору слов'ян.

Словесний фольклор, що зберігав у тогочасній Україні не тільки художні традиції, а й здатність до саморозвитку, продукування нових жанрів чи тематичних груп творів (чумацькі, кріпацькі, рекрутські пісні, що виражали протест народних мас проти соціального та національного гноблення, дух романтики визвольної боротьби й героїзму), стає могутнім чинником оновлення ідейно-художнього змісту красного письменства. Літературний фольклоризм не лише проявлявся в розробці народнопоетичних тем, сюжетів і мотивів чи в аплікативних цитаціях народного образного слова а й упливав на формування нової жанрово-стильової системи, на оновлення образної структури художнього мислення.

Не менш важливим було питання, безпосередньо пов'язане з дальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки. Склався цей погляд віликою мірою внаслідок поширення на початку ХІХ ст. в українській літературі бурлескного стилю, зокрема великої популярності «Енеїди» І. Котляревського.

В українській літературі перших десятиріч ХІХ ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала ще на периферії мистецького розвитку.

Жанрова система української поезії перших десятиліть ХІХ ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури.

До успадкованих належали сатиричний вірш, байка (віршова), ліричний вірш, вірш-травестія, до другої – іроїкомічна й травестійна поема, побутово-гумористична поема, історична поема, віршова «казка», романтична балада, елегійна й медитативна лірика, «думка», романс.

Розвиток нових поетичних жанрів значною мірою збагачує також художню форму, прищеплює силабо-тонічну систему віршування. В українській поезії з'являється сонет, тісно пов'язаний з філософською, любовною і пейзажною лірикою, тріолет, набувають поширення народний вірш, 14-складовий коломийковий і олександрійський вірші, елегійний дистих, гекзаметр, різностоповий і шестистоповий цезурований ямб, амфібрахій, анапест.

Утвердження нового погляду на народ, нових принципів художнього відтворення дійсності, протиставлених теоретичним концепціям класицизму, які виражали естетичні правила й етику дворянської літератури, введення в літературу народного життя і народного героя як повноцінних об'єктів художнього зображення були пов'язані зі значними труднощами. Тому однією з початкових форм цього утердження стає сміх. Герої з народу, перш ніж стати об'єктом серйозного стилю, повинні були пройти шлях гумористичного й сентиментального буття.

Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) в обстоюванні права української літератури на відображення «низького» народного життя й уведення в літературу простонародних героїв використували й І. Котляревський, і П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка-Основ'яненко, і Є. Гребінка. Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію, у твори поетів-романтиків 20-30-х років, у прозу, в драматургію, у переклади й переспіви, в літературно-критичні статті, в епістолярій і стає мало чи не національним українським стилем.

До початку 30-х років бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій.

Його ідейно-художня природа у багатьох важливих моментах відповідала завданню утвердження нового світобачення й нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв'язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духівництва, дух демократизуму й гуманізму, виразне прагнення до відтворення життя в його найбуденніших формах.

Розвиваючись на початку ХІХ ст. як «низький» стиль у «низьких» жанрах класицизму, бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

У літературному житті українського бурлеску найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку представляє «Енеїда» Котляревського, оскільки вона, з одного боку, повернула бурлеск до його генетичних витоків – народної сміхової культури, а з іншого – підпорядкувала його новим, просвітницьким ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання. Сентиментальна стильова течія в перші десятиліття ХІХ ст. в українській поезії не розвивається в самостійний літературний напрям і починаючи з 20-х років співіснує (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітницького реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народної пісні.

Провідними мотивами цієї лірики, яка розкривала душевні переживання простої людини, життя її «серця», не зачепленого розкладницьким впливом меркантильної моралі, та малювала ідилічні картини природи як притулку самотньої душі, були нарікання на долю (причиною нещастя нерідко виступає соціальна нерівність), розлад із навколишнім середовищем, прагнення свободи, туга за молодістю, гіркі переживання сирітства, розлуки та неродзіленого кохання. Пісенна лірика стала помітним поступом у психологічному дослідженні внутрішнього світу особистості.

Внаслідок уповільненого виокремлення особистості із суспільного цілого та слабкого розвитку в Україні просвітницької ідеології сентименталізм, що у західноєвропейських і російській літературах великою мірою пов'язаний з просвітницьким класицизмом, не набув розвинених літературних форм і в художній прозі та драматургії.