64. Мовна політика в незалежній україні, «закон про мови в укр.. Рср» 1989

Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв'язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон "Про мови в Українській РСР", а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв'язана не була - вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні.

Щодо реакції нашої держави і суспільства, то тут, як завжди, коли справа стосується національного відродження українців, держава демонструє олімпійський спокій і закликає до виваженості, толерантності та терпіння... Мабуть, аж поки не щезне останній "україномовний" українець. Або поки їх не залишиться стільки, як індіанців у Північній Америці або знавців рідної гельської мови серед ірландців. Що ж стосується широкого загалу українського суспільства, то йому постійно накидається для дискусій тема становища в Україні російської мови: то її якогось нібито надзвичайного значення для всього людства, а українців і поготів (незрозуміло тільки, як ми без неї жили практично до середини XVIII століття, а решта народів - увесь час); то необхідності її захисту - невідомо тільки від кого й від чого, хіба що від власної "ненормативної лексики" та псевдоанглійського засмічення; то надання їй, автентичній мові всього однієї шостої частини населення, до того ж некорінного, статусу другої державної. При тому постійно лунають модні дзвінкі фрази з вуст політиків про права людини, цивілізований підхід, буцімто європейську і світову практику. У сподіванні, очевидно, що ніхто з простих людей не шукатиме й не вивчатиме тих міжнародних документів. Тому що в них чорним по білому написано: "охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності їх вивчати" (Європейська хартія регіональних мов або меншин. Страсбург, 1992 рік).      З погляду інтересів держави і державного будівництва, нинішня ситуація з українською мовою в українській державі є просто незбагненною не тільки для західних сусідів, а й для колег по колишньому СРСР, а нині - СНД. Які чудово усвідомлюють, що наявність своєї мови - одна з вирішальних ознак повноцінної європейської нації. Оскільки якщо в етносу немає своєї мови, то він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим більше нацією; немає окремого народу - немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: "Мова, Батьківщина, Віра!".

Другий Президент України з приводу нерівноправного нібито становища двох мов заявив: "Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може статися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний".   Хоча у своїй інавгураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати передвиборчі обіцянки і надати російській мові статус офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від цієї ідеї.    Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжує весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999 р. в м. Сімферополі Л. Кучма заявив: "По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне.

Під час президентських виборів 1999 р. тільки один із кандидатів, а саме Юрій Костенко, представник національно-демократичних сил, наполягав у своїй програмі на необхідності розширення функцій державної мови. Серед инших 14 кандидатів 7 взагалі не згадували про мовні проблеми і стільки ж обіцяли надати статус офіційної або другої державної російській мові.    Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім'я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою - не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства.