58.Система освіти в урср. Досягнення та проблеми

З’ясовується, що у 20 – 30-і роки в Україні існу-вала самостійна концепція і модель освіти, побудована за матеріальним підходом, яка відзначалася ефек-тивністю, економічністю, прагматизмом. Доводиться, що уніфікація системи освіти в Україні у 30-х рр. ХХ ст. за російським зразком призвела до суттєвих неґативних наслідків. Робиться висновок, що досвід минулого слід враховувати у сьогоденні і намагатися уникати механічного копіювання та перенесення світових освітянських здобутків в українське освітнє середовище. З іншого боку, останнім часом розпочався процес руйнації традицій національної системи освіти, яка займала провідні позиції у світі. Цей процес відбувається насамперед під впливом так званої глобалізації освіти. Безперечно, націо-нальна система освіти повинна враховувати і використовувати світові освітянські здо-бутки, як це відбувалось у системі освіти УСРР у 20-і роки ХХ ст. [2], проте механічне їх копіювання і перенесення у непідготовлене для їх сприйняття українське освітнє се-редовище є, на наш погляд, неприпустимим.

Процес глобалізації освіти, який ми спостерігаємо сьогодні, має певні історичні аналогії у минулому. У цьому плані треба проаналізувати процес уніфікації ориґінальної і самобутньої освітньої системи в УСРР на початку 1930-х років на зразок системи освіти, що існувала у РСФРР.

Протягом 1920-х років в УСРР і РСФРР існували різні кон-цепції і моделі освіти, за якими будувались цілком самостійні і навіть протилежні сис-теми освіти.

Отже, у 1920 р. в Україні чітко визначились власні альтер-нативні офіційним російським концепція та модель освіти, які були сформульовані в документах Наркомосу і виступах його керівників. Ця концепція та модель передбача-ли, по-перше, максимальне наближення освіти до потреб економіки, що було цілком доцільно в умовах господарської розрухи. По-друге, принцип суто загальноосвітньої підготовки відкидався, оскільки він не готував людину до життя, і змінювався принци-пом поєднання спеціальної (професійної) і загальноосвітньої підготовки. По-третє, пропонувалось раннє спеціальне (професійне) навчання, починаючи з 15-літнього віку. По-четверте, планувалось перенести загальноосвітню школу до дитячого будинку, зна-чно розширивши коло її функцій. По-п’яте, реалізувалася теза про навчання рідною мовою, виходячи з принципу пропорційного співвідношення національного складу на-селення і кількості національних шкіл. По-шосте, вибудовувалась система профільних вертикалей, коли зберігалася наступність на усіх ступенях спеціальної (професійної) підготовки – від школи ФЗУ до інституту.

Наприкінці 1920-х років єдина трудова школа в Україні об-межувалася семирічкою і складалася з першого (І – ІV класи) і другого (V – VІІ класи) концентрів. Єдина трудова школа мала сім різних варіантів. У містах функціонували звичайні міські, індустріалізовані та фабрично-заводські семирічки. У сільській місце-вості – звичайні сільські, агрономізовані семирічки, а також школи сільської молоді, які у 1930 р. були перетворені на школи колгоспної молоді. Після семирічки йшла профе-сійна школа (3 – 4 роки), яка давала учням середню освіту на рівні десятирічки і спеці-альність за певним фахом. Далі навчання можна було продовжити у вищій школі – технікумах (3 роки) та інститутах (4 роки).

Існувала і паралельна гілка освіти для молоді, що працювала на виробництві: чотирирічка – школи учнівства різних типів – вечірній робітничий тех-нікум. Загальна освіта дорослих була побудована за схемами: школа для неписьменних або малописьменних – вечірній робітничий університет, вечірня школа – підготовчі ку-рси, вечірній або денний робітфак.

Протягом 1920-х років Наркомос України реалізував ідеї професійної наступності навчання, які здійснювались шляхом побудови системи навча-льних закладів ступенями і вертикалями. Наприклад, індустріально-технічна вертикаль включала реалізовані семирічки, або школи учнівства, індустріально-технічні профе-сійні школи широкого профілю і відповідні технікуми та інститути.

Усього цього не було в російській моделі освіти, яка буду-валася за схемою: дев’ятирічка – інститут (університет). Технікуми були середньоспе-ціальними навчальними закладами і стояли ближче до української професійної школи. Випускники шкіл ФЗУ мали право продовжувати навчання у 8 – 9 класах єдиних тру-дових шкіл, технікумах або робітфаках.

Беззаперечні успіхи української системи освіти, її ефектив-ність, економічність та прагматизм, націленість на конкретні результати змушені були визнати не тільки в Україні. У другій половині 1920-х років Наркомос Росії вдався до вивчення досвіду роботи освітніх установ в Україні і почав застосовувати його в Росії. 16 жовтня 1927 р. у доповіді на X сесії ЦВК СРСР А.В. Луначарський говорив про до-сягнення української системи освіти, про впровадження десятирічки (семирічка плюс трирічна професійна школа) і про оптимальне поєднання в українській профшколі спе-ціальної і загальноосвітньої підготовки. «Ми самі, – заявив він, – наблизились останнім часом до українського типу і ось чому. Наша дев’ятирічка не дає людину, підготовлену до життя, а дає людину, підготовлену лише на шляху освіти. Що таке взагалі освічена людина? Це дилетант і базікало. Якщо окрім загальної освіти вона не одержала ще спеціальної освіти, то нікуди не годиться» [4].