50. Українська культура на зламі століть – нове національно-культурне відродження

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми про¬фесор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного -відродження: ака¬демічний, культурний та політичний. На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і пуб¬лікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Од¬нак усе це робиться мовою іншого народу. Другий етап національного розвитку — культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предме¬том вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті. На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спіль¬ною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядуван¬ня, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності. Професор Мічманського університету Р. Шпорлюк у своїй відомій розвідці «Українське національне відроджен¬ня в контексті європейської історії кінця XVIII—початку XX століть»  зробив спробу накласти цю схему на розвиток українського національного відродження. У нашій вітчизняній літературі традиційно склалась точка зору, згідно з якою початок українського національ¬ного відродження пов'язувався з появою «Енеїди» І. Котляревського (1798 р.), який першим увів українську народ¬ну мову до літератури, а також з його послідовниками Г. Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою базою, що стимулювала їх зусилля, був Харківський університет, навколо якого згуртувались кращі представники української науки та культури. Національно-культурне відродження в Галичині пов'язувалося з М. Шашкевичем, який майже через сорок років після появи «Енеїди» видав разом з однодумцями по гуртку «Руська трійця» альманах «Русалка Дністровая», запо-чаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження на Україні у XIX ст. є дещо застарілими і вимагають відповідної корективи. Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'яви¬лися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у за¬гальноєвропейському та слов'янському руслі. Важливим чинником, який започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування на землях східної України університету в Хар-.кові. Університет був створений за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важливу роль відіграв відомий громадський і культурний діяч Василь Каразін (1773—1842 рр.), ім'я якого слід поставити поруч з іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка. Він увійшов в історію українського культурного процесу як «архітектор» відродження. Офіційне відкриття університету відбулося в січні 1805 р., а в 1841 р. його ректором став відомий письменник того часу Петро Гулак-Артемовський (1790—1865 рр.). Статут університету, затверджений царем, передбачав створення наукових товариств, які мали досліджувати точні й філологічні науки, друкувати власні періодичні видання та наукові праці. Університет одержав широку автономію на зразок тодішніх західноєвропейських університетів. Національне відродження в галузі літератури пов'яза¬не із творчістю І. П. Котляревського, автора поеми «Енеїда» — першого твору нової української літератури, написаного народною мовою. На основі глибокого знання побуту та фольклору письменник створив літературний ше¬девр, який привертав увагу громадськості до історичного минулого українського народу, надихав оптимізмом в умовах колоніального поневолення. З появою творів І. П. Котляревського українська мова завоювала право на своє існування. Вона збагачувалася творчими здобутками у прозі, поезії, драматургії, публіцистиці. Основоположником художньої прози нової української літератури був Г. Ф. Квітка-Основ'яненко (літ. псевд. — Грицько Основ'яненко,1778—1843 рр.). Антикріпосницькими ідеями пройняті його роман «Пан Халявський», повісті «Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова». Окремі його твори («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Сватання •на Гончарівці») є гостро психологічними, витриманими у сентиментальних тонах. Разом з Г. Ф. Квіткою-Основ'яненком в літературу приходять  українські  письменники  та  поети-романтики Є. П; Гребінка, Л. І. Боровиковський, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, М. С. Шашкевич, Т. Г. Шевченко та ін. У своїх творах вони на перший план ставлять духовне життя людини, оспівують героя-козака — мужнього захисника батьківщини, народного співця-кобзаря — виразника дум і прагнень українців, наповнюють літературу патріотичним духом. Саме .романтики визнали українську мову першорядним чинником розвитку української національної культури. Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський універ-ситет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817—1885 рр.) — автору фундаментальних праць з істо¬рії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Серед харківських поетів-романтиків найбільш обдарованим був А. Л. Метлинський (літ. псевд. Амвросій Могила, 1814—1870 рр.) — автор збірки «Думки і пісні та ще дещо». Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812—1848 рр.). Важливим чинником національно-культурного відро¬дження була поява періодичних видань, а також публікація наукових праць. За перше десятиріччя існування Харківського університету з його друкарні вийшли 210 книжкових видань, що дорівнювало половині книжок, які того часу побачили світ в Росії. В історії українського відродження важливу роль відіграв «Украинский Вестник», який впродовж 1816—1819 рр. виходив щомісячно понад 350-сторінковими книжками. Це був перший на Україні науковий та літературно-художній журнал. На сторінках видання було опубліковано чимало матеріалів, присвячених Україні, зокрема твори П. Гулака-Артемовського українською мовою, що викликало репресивні акції царизму. В 1819 р. журнал був закритий. Пізніше в Харкові з'явилися видання у формі альмана¬хів і збірників: «Украинский Альманах» (1831 р.), «Утрен-няя Звезда», (1838 р.), «Запорожская Старина» (1833— 1838 рр.), «Украинский Сборник» (1838—1841 рр.). На їх шпальтах друкувалися твори І. П. Котляревського, Є. П. Гребінки, П. П. Гулака-Артемовського, а також історичні перекази, українські думи та народні пісні. Видання мали великий вплив на Т. Г. Шевченка та його сучасників, пробуджували в середовищі освічених людей інтерес до живої української мови. Підвалини українського професійного театру були за¬кладені в Харкові та Полтаві — важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін, Т. Г. Пряженковська. На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого М. С. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М. С. Щепкін (1788—1863 рр.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Ці принципи знайшли дальший розвиток у творчості К. Т. Соленика (1811—1851 рр.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва та Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий у той час актор і режисер І. X. Дрейсіг (1791—1888 рр.), який з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і ві¬домий український композитор С. С. Гулак-Артемовський {1813—1873 рр.). Паростки національно-культурного відродження у дворянський період з'явилися також на ниві архітектури, об-разотворчого мистецтва і музичної культури. Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою са-мобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям — ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет. Серед визначних українських архітекторів того часу виділявся А. І. Меленський (1766—1833 рр.), який впродовж ЗО років був головним архітектором Києва. Він спорудив і перебудував у місті чимало будівель, зокрема корпус духовної академії, Миколаївську церкву-ротонду на Аскольдовій могилі, будинок першого міського театру та ін. На Харківщині та Херсонщині плідно працював П. А. Ярославський (1750—1810 рр.). За проектом професора Київського університету італійця О. Оберетті був збудований у класичному стилі головний корпус університету (1837—1842 рр.). В 20—30-х рр. XIX ст.у Львові в стилі ампір була побудована бібліотека Оссолінських, Львівська ратуша (1824—1835 рр.), Народний дім (1851—1864 рр.) та ряд житлових будинків. Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви україн¬ського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом — псевдовізантійський стиль. Українська скульптура кінця XVIII—першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (1754—1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська обл., який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало таланови¬тих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам'ятники — Мініну і Пожарському в Москві (1804— 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823—1828 рр.). У 1853 р. в м. Києві, на мальовничому березі Дніпра, за проектом скульптора В. І. Демут-Малиновського та архітектора К. Тона був споруджений пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його відомий російський майстер німецького походження П. К. Клодт (1805—1867 рр.). Важливий внесок у розвиток українського образотвор¬чого мистецтва зробили Т. Г. Шевченко та його послідовники Л. М. Жемчужников (1828—1912 рр.) і К. О. Тру-товський (1826—1893 рр.). Тарас Григорович Шевченко (1814—1861 рр.) був одним із найвидатніших майстрів українського образотворчого ми-стецтва. його талант яскраво виявився у галузі станкового живопису, графіки, монументально-декоративного розпису та скульптури, він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, рисунка олівцем і пером. Т. Г. Шевченко є автором понад однієї тисячі творів образотворчого мистецтва. На жаль, не збереглося понад 165 його творів, у то¬му числі монументально-декоративні розписи та скульптури. Т. Г. Шевченко, як художник-реаліст, одним із перших правдиво змалював життя і побут селянства («На пасі¬ці»—1843 р., «Селянська родина» — 1843 р.). У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Украї¬на», яку художник задумав як періодичне видання про іс¬торію, народний побут, звичаї, природу, історичні пам'ятки. Його славетна «Катерина» (1842 р.) написана подібно до народних картин, де кожен елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб — її силу та непокору. Одним із провідних жанрів мистецької творчості Т. Г. Шевченка був портрет. У цьому жанрі художник створив понад 130 робіт. У 1860 р. за серію офортів за творами К. Брюлова та автопортрети Т. Г. Шевченко був удостоєний звання академіка гравірування. На першу половину XIX ст. припадає зародження ук¬раїнської національної музики. Виходять у світ перші збір¬ки народних пісень — «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833 р.) В. Залеського, «Голоси українських пісень», зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу. 4. НАРОДНИЦЬКИЙ ПЕРІОД НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Народницький період національно-культурного відро¬дження (1840—1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду: 1) керівництво національним рухом переходить до рук но¬вої інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський універси¬тети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко. Народницька доба українського відродження надзвичай¬но важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України, її можна поділити на два періоди: ро-мантичний — діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський — культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60—80-ті роки XIX ст.). 51. Розвиток освіти на початку 20 ст.

20-ті роки XX ст. позначилися двома напрямами розвитку освіти в Україні — коренізацією й українізацією. Політика коренізації була розроблена на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 р.), нею передбачалося залучення у партійне й державне управління всіх представників корінного населення (звідси й назва "коренізація"). Українізація передбачала запровадження у державних й освітніх закладах української мови.

На початок 20-х років в Україні з´явилися вищі навчальні за­клади нового типу — ІНО (інститути народної освіти). Станом на 1 жовтня 1921 р. в Україні діяли такі ІНО: Київський, Харків­ський, Катеринославський, Одеський, Полтавський, Миколаїв­ський, Херсонський, Кам´янець-Подільський, Чернігівський, Ніжинський, Глухівський, Донецький. Ці заклади готували фахівців з професійної освіти та виховання.

У 1922 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет прийняв важливий документ "Про введення в дію Кодексу законів про народну освіту", яким були визначені типи закладів освіти, навчання і виховання. За ступенем класифікації встановлювали­ся типи освітніх закладів:

а)      для індустріально-технічної і сільськогосподарської галу­зей: профшкола, технікум, інститут;

б)       для соціально-екологічної галузі: технікум, інститут;

в)      для педагогічної освіти — інститут.

Усе це сприяло появі нових вищих навчальних закладів. Особ­ливо активно розвивалися педагогічні навчальні заклади, в яких здійснювалась підготовка вчителів для різних типів загально­освітніх шкіл. У переважній більшості освітніх закладів навчан­ня проводилось українською мовою. Створювалися також умови для задоволення національних потреб інших народів, які прожи­вали в Україні. Станом на травень 1931 р. функціонувало 10 се­редніх педагогічних навчальних закладів (педтехнікумів) для національних меншин, у тому числі: єврейських — 3 (610 студентів); російських — 2 (140 студентів); німецьких — 1 (295 студентів); болгарських — 1 (190 студентів); польських — 1 (140 студентів); грецьких — 1 (270 студентів); молдавських — 1. Створювались і діяли національні культурні центри, бібліотеки, національні райони.

З 1991 p., коли Україна здобула незалежність, розпочинаєть­ся новий етап у розвитку національної вищої школи. Відроджу­ються і впроваджуються колишні кращі надбання функціонуван­ня вищих навчальних закладів та досвід зарубіжних країн. За останні роки прийнято низку державних документів, спрямова­них на подальший розвиток національної системи освіти в Украї­ні і, зокрема, вищих навчальних закладів. Це Закон України "Про освіту" (1993 p.), Державна національна програма "Освіта" (Україна XXI століття) (1992 p.), Закон України "Про вищу шко­лу" (2002 p.). Згідно з цими документами значно змінена струк­тура вищої освіти (введено поняття вищих навчальних закладів І, II, III і IV рівнів акредитації; запроваджено ступеневу освіту). Усе це дає змогу розвивати національну систему освіти взагалі і вищої професійної зокрема.