76. Синдром шлункової диспепсії при підвищеній секреції.

Синдром шлункової диспепсії проявляється печією, відрижкою кислим, нудотою (рідко), блювотою (рідше) – виникає на висоті болю, без попередньої нудоти, приносить полегшення. Для кишкової диспепсії є характерними закрепи, зумовлені дискінезією товстої кишки.

з нормальною та підвищеною секрецією в період загострення на 7 днів призначають дієту № 1А або № 1Б, потім дієту № 1. У період ремісії дієту розширюють, але з раціону виключають баранину, свинину, маринади, соління, спеції, міцний чай і каву. Рекомендуються вершки, молочні страви, яйця, м'ясний фарш. При хронічному Г. з секреторною недостатністю на 7 днів призначають дієту № 1, потім дієту № 2. З раціону виключають жирні і смажені блюда, соління, незбиране молоко. Показані протерті овочі, фрукти, ненаваристі супи, каші, картопляне пюре.

З метою впливу на різні ланки патогенезу проводять лікарську терапію. Для зменшення запального процесу призначають плантаглюцід, аллантон, препарати вісмуту, димедрол, калефлон, за показаннями (наприклад, при виявленні у слизовій оболонці шлунка кампіллобактерподобних мікроорганізмів), антибактеріальні препарати. Нормалізації секреторної і моторної функції шлунка при хронічному Г. з підвищеною кислотністю сприяють антацидні засоби (вікалін, викаир, алмагель, фосфалугель тощо), а також препарати, що пригнічують продукцію соляної кислоти (атропін, метацин, гастроцепін, хлоразіл, апрофен, ганглерон та ін.) При різко підвищеної шлункової секреції хворим ерозивні Г. у разі неефективності інших препаратів призначають блокатори Н 2 -гістамінових рецепторів -. циметидин (беломет, тагамет) та ін.

77. Синдром шлункової диспепсії з секреторною недостатністю.

Синдром шлункової диспепсії проявляється печією, відрижкою кислим, нудотою (рідко), блювотою (рідше) – виникає на висоті болю, без попередньої нудоти, приносить полегшення. Для кишкової диспепсії є характерними закрепи, зумовлені дискінезією товстої кишки.

При секреторній недостатності з метою стимуляції кислотоутворення призначають глюконат або оротат калію, ліпамід, полівітаміни, етимізол, леводопу та ін, при необхідності проводять замісну терапію натуральним шлунковим соком, сальпепсіном, пепсіділом, ацідін -. пепсином, абомін, призначають також фестал , панзинорм, Панкурмен та інші ферментні препарати. Для посилення моторики шлунка застосовують метоклопрамід (церукал), який показаний і при диспептичних розладах.

78. Захворювання жовчевого міхура, їх діагностика.

Хронічний безкам'яний холецистит (ХБХ) зумовлений найчастіше умовно-патогенною мікрофлорою: ешерихією, стрептококом, стафілококом, рідше протеєм, синьогнійною паличкою, ентерококом. Рідко спостерігаються хронічні безкам'яні холецисти ти, зумовлені патогенною мікрофлорою (шигела, черевнотифозні палички), вірусною і протозойною інфекціями. Мікроби проникають у жовчний міхур гематогенним, лімфогенним і контактним шляхами. Інфекція може потрапити в жовчний міхур по загальній жовчевій і міхуровій протоках із шлунково-кишкового тракту (висхідна інфекція). Поширення інфекції із дванадцятипалої кишки у біліарну систему найчастіше спостерігається при зниженні кислотоутворюючої функції шлунка, недостатності сфінктера Одді та наявності дуоденіту або дуоденостазу.     Можливий також низхідний шлях поширення інфекції з внутрішньопечінкових жовчних ходів. Розвитку запального процесу в жовчному міхурі сприяють застій у ньому жовчі та зміни її хімічних властивостей, сенсибілізація організму до аутоінфекції. Хронічні запальні зміни у його стінці у фазі загострення можуть мати різний характер - від катаральної до гнійних (флегмонозної, флегмоноз но-виразкової і гангренозної) форм, у фазі неповної ремісії спостерігається в'яло перебігаюче запалення. Наслідком запального процесу може бути водянка та емпієма жовчного міхура, перихолецистит із постійним вогнищем інфекції.     Хронічний холецистит часто супроводжується втягненням у патологічний процес інших органів травлення (печінки, шлунка, підшлункової залози, кишок), нервовими та серцево-судинними порушеннями. Запальні захворювання жовчного міхура можуть сприяти утворенню у ньому каменів.     Запалення жовчного міхура може бути пов'язане з інвазією паразитів. Воно зустрічається при лямбліозі, опісторхозі, фасціольозі, стронгілоїдозі, аскаридозі, клонорхозі. Паразитарні захворювання жовчного міхура звичайно супроводжуються його запаленням і призводять до різноманітних ускладнень - холангіту, гепатиту, вторинного біліарного цирозу, панкреатиту - при відсутності адекватної терапії.      Діагностика ХБХ та вибір раціональної лікувальної тактики досі залишається складним завданням, а збільшення числа хворих і велика частота незадовільних результатів роблять цю проблему однією з актуальних у гастроентерології (Милонов О.Б., Помелова Л.А., Фанштейн И.А.). 

 Жовчнокам'яна хвороба (ЖКХ) - обмінне захворювання гепатобіліарної системи, яке характеризується утворенням жовчних каменів у печінкових жовчних протоках (внутрішньопечінко вий холелітіаз), у загальній жовчній протоці (холедохолітіаз) або в жовчному міхурі (холецистолітіаз). Найчастіше жовчні камені утворюються у жовчному міхурі, рідше у жовчному міхурі та жовчних шляхах одночасно. ЖКХ - поширена патологія, хоч справжню захворюваність охарактеризувати надзвичайно важко, тому що у значної частини людей вона перебігає латентно. За достовірними паталогоанатомічними даними І.Мадяра, камені у жовчних шляхах виявляють у 10-20% всіх розтинів у Європі, після 40-літнього віку цей показник досягає 25%, а після 70 років - 50%. На теренах колишнього СРСР з приводу цієї хвороби та її ускладнень у 1989 році було госпіталізовано майже 1,1 млн. людей, загальне число ліжко-днів, проведених у стаціонарі, складало 17 млн. Згідно з більшістю статистичних даних, ЖКХ у жінок виявляється частіше, ніж у чоловіків. У віці до 20 років жовчні камені виявляються рідко. Одна з форм ЖКХ пов'язана з порушенням метаболізму холестерину та жовчних кислот (холестери нові камені), друга - з порушенням перетворення білірубіну (біліру бінові або пігментні камені). Пігментні камені складаються в основному з білірубінату кальцію. Досить рідко зустрічаються камені, які складаються з карбонату кальцію або фосфору.    Діагностика ЖКХ у фазі загострення базується на даних анамнезу, суб'єктивних та об'єктивних симптомах хвороби, а також на результатах додаткового обстеження. Для встановлення діагнозу використовують рентгенологічне, ультразвукове, ендоскопічне, термографічне і лапароскопічне дослідження. 

Первинний склерозуючий холангіт (ПСХ) - хронічне прогресуюче захворювання , в основі якого лежить облітерація позапечінкових, рідше внутрішньопечінкових жовчних проток з можливим розвитком біліарного цирозу печінки (БЦП). Це захворювання часто зустрічається разом із неспецифічним виразковим колітом, рідше - з хворобою Крона, хронічним аутоімунним тиреоїдитом, васкулітами тощо. Причина ПСХ невідома. Вважають, що провідну роль відіграє інфекція біліарного каналу, алергізація, а також пошкодження жовчних шляхів літохолевою кислотою. При гістологічному дослідженні виявляють неспецифічне запалення і фіброзне потовщення стінок як внутрішньопечінкових, так і позапечінкових жовчних проток. Процес буває сегментарним або дифузним. Загальна жовчна протока при ПСХ має вигляд щільного шнура (через щільність стінок важко розпізнати), зовнішній його діаметр не змінений, стінки потовщені, просвіт різко звужений. Сфінктер Одді практично не змінений. Хронічна запальна інфільтрація і фіброз спостерігaється у субсерозному і підслизовому шарах потовщеної стінки. У печінці виявляються ознаки холестазу, дистрофічні, а іноді некробіотичні зміни гепатоцитів, а в пізній стадії - ознаки, характерні для БЦП.     Хвороба частіше зустрічається у віці до 40 років і хворіють в основному чоловіки. Захворювання починається з нездужання, ознобу і підвищення температури тіла. Основними симптомами ПСХ є жовтяниця і свербіння шкіри. Частина хворих скаржиться на неприємні відчуття у правому підребер'ї, нудоту. Печінка збільшуєть ся. У пізній стадії приєднуються ознаки БЦП. При ПСХ, поряд із лейкоцитозом і незначним збільшенням ШОЕ, спостерігaється підвищення вмісту у сироватці крові лужної фосфатази (у 3 рази і більше), трансаміназ (в 1-2 рази більше норми), холестерину (в 1,5-2 рази), жовчних кислот (в 2 рази і більше). Рівень білірубіну коливається, але при цьому закономірно помітне збільшення його кон'югованої фракції (більше 50% від рівня загального білірубіну). При ендоскопічному дослідженні або черезшкірній холангіографії жовчні протоки різко звужені із зменшеною звивистістю, а також із сегментарними звуженнями у деяких відділах або вздовж загальної жовчної протоки. Вирішальне значення для діагностики ПСХ має лапароскопія з гістологічним дослідженням матеріалу біопсії. Для оцінки стану жовчних проток застосовують також ендоскопічну ретроградну холангіографію, ультразвукове і радіоізотопне дослідження. Останній метод дозволяє отримати чітке зображення жовчних проток навіть при жовтяниці.     Критеріями діагностики ПСХ є портальна гіпертензія (варикозно розширені вени стравоходу й ін.), гепатомегалія з гострим щільним краєм печінки, спленомегалія, а також наявність ускладнень, які характерні для таких хворих (асцит, кровотеча з вен стравоходу, печінкова енцефалопатія, метаболічні зміни кісток, стеаторея, дефіцит жиророзчинних вітамінів та ін.). Серед супровідни х хвороб найчастіше зустрічається неспецифіч ний виразковий коліт, причому перебіг цих захворювань не залежить один від одного.