Питання 6: Антична риторика як вихідна основа стилістики.

Стилістика як лінгвістична дисципліна сформувалась у XX ст. Однак етимологічна основа слова «стилістика» свідчить, що витоки цієї науки в античній риториці.

Словом stilus давні греки називали паличку із загостреним кінцем, якою писали по змащеній воском дощечці. Вправність користуватися паличкою-стилем поступово почала сприйма­тися як показник словесної майстерності, досконалості, з'яви­лися поняття «гарний стиль», «поганий стиль», а вміння гарно говорити і писати формувалося в окрему науку про красномов­ство — риторику (від гр. rhеtоr — оратор).

Риторика виникла як наука, що впливає на розум і волю гро­мадян засобами живого слова і досягла значного розвитку в Давній Греції та Давньому Римі.

Першим з відомих ораторів Давньої Греції можна назвати Перікла (V ст. до н. е.), який 40 років правив демократичною державою Афіни завдяки могутньому впливові свого чарівного слова на співгромадян. Теорія судового красномовства, як і риторика взагалі, сфор­мувалася в Сицилії (V—IV ст. до н.е.), її фундаторами були оратори Коракс, Лісій і Горгій.

Політичний оратор Коракс відкрив першу школу красно­мовства в Сиракузах, написав підручник з риторики. Це він уперше виділив у промові вступ, пропозицію, виклад, докази (боротьбу), завершення. Коракс вважав, що основна мета про­мови не в істині, а в переконанні: «Красномовство — це служ­ниця переконанню».

До визначних ораторів належав і Сократ, якого прийнято вважати родоначальником діалектики (в її античній формі).

Риторика Сократа — це пошук істини шляхом бесіди, супере­чок, дискусій, які оратор часто вибудовував у формі запитань і відповідей. Сократ послідовно ставив запитання доти, доки співбесідник не починав заперечувати собі і не відмовлявся від своєї неаргументованої тези. Цей прийом називають сократівською іронією. Сократ виголошував промови на вулицях і площах, своєю метою вважав виховання у молоді моральних якостей — правдивості, честі, доброчинності. Це йому нале­жить вислів: «Заговори, щоб я тебе побачив».

Учень Сократа Платон також був відомим оратором. Він вважав, що: «Красномовство — майстер переконання: в цьому вся його суть і турбота»; «Обов'язок оратора — говорити прав­ду». Платон вважав, що кожному оратору треба виробити в собі дві властивості. Перша — вміти охопити все одним загаль­ним поглядом, щоб підпорядкувати одній ідеї і чітко усвідомити предмет повчання чи промови. Друга — вміти все розділити на види, підвиди, частини. На думку Сократа, єдність синтезу й аналізу є необхідною рисою ораторського мистецтва. За Платоном, будь-яка промова повинна складатися як жива істота, що має тіло, руки, ноги, голову. Все має відповідати одне од­ному і всьому цілому. Промова буде гарною, якщо розум автора пізнає істину: «красномовство с мистецтво керувати умами». А для цього треба багато знати (природу речей, законодавство і т. ін.).

Вищого рівня розвитку досягає риторика уже як теоретична наука в часи Арістотеля. Він дав наукове обґрунтування риторики, розширив її предмет, показав її всеохоплюючий характер. Риторика співвідноситься не з одним якимось класом речей, а з різними, зокрема спільна для них, для кожного може мати свої засоби вдосконалення. Цим риторика відрізняється від спеціальних наук (арифметики, медицини). Риторика — мистецтво, що відповідає діалектиці.

Грецька риторика у період еллінізації римської культури (III ст. до н. е.) вплинула на римську риторику, актуалізувала її як теорію красномовства і як популярний виклад основ етики, мистецтва вести бесіду.

Найвидатнішим оратором і теоретиком римської риторичної школи був Марк Туллій Цицерон (106—43 рр. до н. е.) — по­літичний і державний діяч, відомий адвокат. Він залишив по­над 100 промов, що ввійшли в скарбницю світової риторики. Крім блискучих промов, що стали зразком красномовства, Цицерон залишив три книги, в яких подав своє розуміння риторики: «Про оратора», «Брут», «Оратор». У них послідовно викладено теорію ораторського мистецтва, ідеал оратора та історичний розвиток риторики. Захопленість Цицерона ораторством практично не мала меж. Він писав, що «нічого немає прекраснішого за досконалого оратора. У своїх трактатах Цицерон надавав великого значення формуванню засобами риторики людини — патріота, громадянина, для якого інтереси держави понад усе, який живе ідеалами свого народу: «Краща у світі мета — стати хорошою людиною».

Головні вимоги до досконалого оратора — це широка освіта, зокрема знання філософських систем, теорії ораторського мис­тецтва, права, ерудиція, вміння підпорядкувати собі слухачів, викликати в них задоволення, переконати.

Проте найповніше теорія римського красномовства викла­дена у працях ритора, педагога Квінтіліана. У праці «Іnstitutio оrаtоrіа», або «Керівництво з ораторського мистецтва» (12 то­мів), автор розробляє основні методи і прийоми ораторського мистецтва, показує, як ними можна оволодіти. Особливістю його робіт є те, що в них виразно виділено педагогічний ас­пект — навчальний і виховний. Одна частина так і називається «Виховання оратора». На думку Квінтіліана, оратор повинен мати такі якості від природи, як пам'ять, увага, пристрасть, здатність до імпровізації. Пам'ять треба тренувати, знання здобувати пра­цею, мужність та інші моральні якості виховувати в собі.