Питання 18: Стилістичні засоби української мови. Синтаксичні засоби стилістики (синтаксичні синоніми, вживання простих і складних речень).

Стилістичні засоби усіх рівнів української мови вивчаються в окремих розділах (науках) стилістики: фоностилістиці, лексич­ній і граматичній стилістиках. Проте є в стилістиці засоби, які мають міжрівневий характер.

Вчення про символ як категорію пізнання, мислення, мови і художньої творчості має глибокі корені і сягає ще античної філософії та риторики. Давні мудреці вважали, що думка за­роджується і передається в образах і символах. Звідси виникає потреба у фігурах як складних образах і в образах як містили- щах кількох фігур: сонце — істинність, бо незалежне від нас, даність; коло — вічність, тому що не має кінця, в ньому кінець переходить у початок, це замкненість; зерно — сутність, думка, адже воно містить у собі зародок, ідею життя. Посилена увага до образності та символіки помітна у творчій спадщині україн­ського філософа Григорія Сковороди — трактатах, діалогах, притчах. В них він тлумачить глибокий і прекрасний світ антич­ної і біблійної символіки. В. Гумбольдт вважав, ніби все, що людина бачить навколо, вона сприй­має тільки органами чуття. Отже, інтерес до символіки — це інтерес до внутрішньої сутності речей, до ідей та ідеалів, а символ можна сприймати як образ-ідею, що виник на багатозначності предметного чи процесуального змісту і закріпився як фігурант у процесі спілкування.

Дослідники зосереджувалися на різних аспектах символіки. М. Костомаров розглядав символ як поняття художнього мис­лення, зокрема поетичного, акцентував увагу на національно- культурній та релігійній основі символів, вважаючи, що саме в символіці виявляється сутність національного духу, національ­на специфіка мови, народнопоетичної творчості, літератури.

На думку О. Потебні, символи виникали на ґрунті таких відношень: порівняння, протиставлення і причинових. Від інших знаків символ відрізняється тим, що містить щось невідоме, приховане, тобто його семантика не повністю пізна­на, і, що дуже важливо, вона може бути взагалі непізнаванною, якщо першозначення дуже змінилося або загубилося. Сучасні мовці застають ці слова уже з символічним значенням, а отже, з широкою семантикою, що містить у собі крім предметного значення первинно символічні (успадковані символи, генетичні) і вторинно символічні, витворені у просторі конкретної націо­нальної культури.

Словесний символ відрізняється від графічного відсутністю схожості з предметом. Його значення є умовним. Словесний символ — це слово-знак, але символічний. Набувши умовного значення, він уже не може (на відміну від інших слів-знаків) вживатися з іншими значеннями. Символ є метафоричним, але метафора харак­теризує, уточнює і тим поглиблює розуміння реальних речей, а символ їх узагальнює, робить дуже умовним сприйняття. Цим мовний символ відрізняється від метафори. Він настільки ба­гатозначний, що стає схемою, а не конкретною характеристи­кою.

Питання 19: Ознаки культури мовлення. Лінгвістична норма.

Норма властива кожній національній літературній мові як основна і необхідна умова її існування. Норма як загальномовна категорія — це історично сформований і суспільно усвідомлений стандарт, вироблений літературною традицією, який регулює мовленнєву діяльність у її типових функціонально-комунікативних різновидах. Поняття норми є одним із основних для стилістики, оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення варіантності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично маркованих елементів, визначення меж стилю. Поняття норми лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох різновидах: загальномовна норма, літературна, стильова і стилістична. Норми надають мові характеру впорядкованості і загальної обов’язковості. Основними рисами мовної норми є традиційність, гнучка стабільність,сформована змінами культурно-історичних умов розвитку літературної мови, та варіантність. Визначення і опис правил вимови, письма (графіка,орфографія, пунктуація),словотворення і слововживання, побудови речень і тексту називають кодифікацією мови. Практично кодифікація мови здійснюється через підручники і навчальні посібники, правописи, довідники, словники.Загальномовна норма включає всі одиниці мови і прийоми їх організації, які є в ній у цей час і мають комунікативне значення для носіїв мови. Порушення загальномовних норм помічаємо у тих мовців, які говорять «не своєю» мовою, погано її знають і порушують властиві цій мові правила (найчастіше це трапляється з іноземцями). Поза загальномовною нормою знаходяться ті елементи мови, які повністю вийшли з ужитку або недоступні для основного масиву мовців (закриті коди, секретні мови, жаргон злодіїв тощо). Загальномовна норма, незважаючи на те що це найширша норма, має історичний характер,змінюється з часом, зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Окремі у свій час нормативні одиниці можуть виходити через певний відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати незрозумілими для мовців, наприклад історизми {осаул, опришок, комнезам, десятник), інші, зокрема індивідуальні неологізми,можуть зазнати узуалізації і ввійти у загальномовну норму.Літературна норма мови — це ознаки, правила літературно опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної і усної форм спілкування. Літературні норми — це не тільки сукупність мовних «правильностей», а й відношення між ними як елементами системи і текстова форма реалізації їх. Літературна норма також має історичний, змінний характер.Зі зміною епохи частково видозмінюється обсяг і об’єм мовних засобів, що охоплюються літературною нормою. Поняття «літературна норма» не збігається з поняттям «мова літератури»,яке стосується тільки мови художньої літератури, а літературна норма охоплює всі типи відшліфованого, нормативного спілкування (мову преси, ділових паперів, виробничого спілкування тощо). Регулююча функція літературної норми проявляється у всіх функціональних стилях, але найповніше у художньому стилі. По-перше, художнє мовлення з його основною комунікативною функцією естетичного впливу на читача більш послідовно дотримується літературної норми, дбає про естетизацію мови. По-друге, розвинене художнє мовлення включає в себе елементи інших типів мовлення, впливає на них і сприяє поширенню та закріпленню в них літературної норми.Використання слів привіт! бувай! у значенні одиниць мовного етикету для сучасної української літературної мови є нормативним. Однак стильова (внутрішня) норма певних стилів по-різному реагує на це явище літературної норми. Внутрішня норма офіційно-ділового стилю і його жанрових різновидів не допускає вживання у своїх текстах цих слів як таких, що мають виразне забарвлення іншого (усно-розмовного) стилю і суперечать своєю експресивністю та неномінативністю канонізованому мовленню офіційних паперів. Стилістичні норми мови — це кодифіковані сукупності (ряди) мовних засобів, які характеризуються певною частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне значення, відповідне функціональному стилю (це стилістичний арсенал словника). Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі стилістичним значенням і прийоми їх організації у множинності конкретних текстів для одержання стилістичних ефектів відповідно до загального стильового значення і мовленнєвої системності стилю.

Питання 20: Ознаки культури мовлення. Мовний етикет. Культура діалогу.

Основою людських взаємин є спілкування.

Спілкування - це діяльність людини, під час якої відбувається цілеспрямований процес інформаційного обміну. Отже, під час спілкування найперше враховуються особливості мовного етикету.

Мовний етикет - це сукупність правил мовної поведінки, які репрезентуються в мікросистемі національно специфічних стійких формул і виразів у ситуаціях установлення контакту зі співбесідником, підтримки спілкування в доброзичливій тональності. Ці засоби ввічливості "орієнтовані на вираження поваги до співрозмовника та дотримання власної гідності. Вони є органічною частиною культури спілкувальних взаємин, соціальної культури загалом",3.

Чинники, які визначають формування мовного етикету і його використання:

1. Мовний етикет визначається обставинами, за яких відбувається спілкування. Це може бути ювілей університету, нарада, конференція, прийом відвідувачів, ділові перемовини та ін.

2. Мовний етикет залежить від соціального статусу суб'єкта і адресата спілкування, їх фаху, віку, статі, характеру, віросповідання.

3. Мовний етикет має національну специфіку. Кожний нарід створив свою систему правил мовного етикету. На цю його особливість указує Радевич-Винницький: "За етикетом упізнають "своїх" етнічно (національно) і/або соціально (віком, родом занять, релігією тощо)"14.

Мовний етикет як соціально-лінгвістичне явище виконує такі функції:

^ контакто-підтримувальну - встановлення, збереження чи закріплення стосунків адресата й адресанта;

^ ввічливості (конотативну) - прояв чемного поводження членів колективу один з одним;

^ регулювальну (регулятивну) - регулює взаємини між людьми у різних спілкувальних ситуаціях;

^ впливу (імперативну, волюнтативну) - передбачає реакцію співбесідника - вербальну, невербальну чи діяльнісну;

^ звертальну (апелятивну) - привернення уваги, здійснення впливу на співбесідника;

/ емоційно-експресивну (емотивну), яка є факультативною.

Наявність цих функцій підтверджує думку, що мовний етикет-це своєрідний механізм, за допомоги якого може відбутися ефективне спілкування.

Усі названі функції мовного етикету грунтуються на комунікативній функції мови.

Діалог (dialog) – двосторонній обмін інформацією між двома людьми, людиною та ЕОМ в вигляді питань та відповідей.

В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.

Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання – нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.

Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.

Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі – це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).

Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.

Існує типовий набір смислових частин розмови:

1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий – мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);

2) початок розмови;

3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.

Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.

2. Правила ведення діалогу

Все наше життя триває у процесі діалогу: вдома, на роботі, під час відпочинку, навіть із самим собою. Для того щоб діалог дав позитивні результати, запрошуємо ознайомитися з такими правилами.

Правила для того, хто говорить:

• доброзичливість, повага до партнера, з яким спілкуєтесь;

• ввічливість, відсутність категоричності;

• скромність у самооцінках, ненав'язливість;

• орієнтація на партнера, створення для нього психологічного комфорту;

• постійне стимулювання зацікавленості партнера до проблем спілкування;

• логічність у викладі своїх поглядів та пропозицій;

• підтримка уваги партнера, стимулювання його активності в сприйнятті;

• вибір такого стилю розмови, який був би сприятливим не тільки для ситуації спілкування, а й для сприйняття партнером.

• враховувати дистанцію в спілкуванні, систему жестикуляції і міміки тощо.

Правила для тих, хто слухає:

• не шкодувати часу для того, щоб вислухати партнера;

• терпимо й шанобливо ставитись до того, хто говорить;

• не перебивати партнера, вислухати його до кінця;

• дати партнерові виявити себе в спілкуванні, стимулювати його активність;

• використовувати мовні, жестові, мімічні засоби емоційно-психологічної підтримки того, хто говорить.

Питання 21: Словотворчі засоби стилістики (суфікси, префікси, складні слова). Словотворчими засобіми сталістики вважаються суфікс, префікс та осново- і словоскладання. Нові слова здебільшого утворюються за допомогою словотворчих афіксів. Словотворчий афікс (кольори …) — це префікс, суфікс чи постфікс, який приєднується до твірної основи для творення нового слова. Префіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих префіксів: заходити — ходити, перенавантаження — навантаження, прехороший — хороший, безвідповідально — відповідально. Суфіксальний спосіб — спосіб творення слів за допомогою словотворчих суфіксів: холодненький — холодний, дубок — дуб, вітерець — вітер, читання — читати, молодість — молодий. Основоскладання — спосіб творення слів шляхом поєднання твірних основ кожного зі слів, що входять до базової сполуки — підрядної чи сурядної. Наприклад: хмарочос — хмари чесати, життєпис — життя писати, хвилеріз — хвилі різати, лісостеп — ліс і степ, синьо-жовтий — синій і жовтий, кисло-солодкий — кислий і солодкий. Словотворчим афіксом у таких випадках виступає інтерфікс — морфема, яка сполучає твірні основи. Цей спосіб творення — морфема, яка сполучає твірні основи.  Окремо виділяють складання слів: батько-мати — батько і мати, хліб-сіль — хліб і сіль, мед-пиво — мед і пиво, срібло-золото — срібло і золото, туди-сюди — туди і сюди. Слова, утворені способом складання, називаються складними. Одним із різновидів складних слів є складноскорочені слова (абревіатури). Вони можуть утворюватися:складанням частин кожного із твірних слів, що входять до базового словосполучення: завмаг — завідуючий магазином,складанням частини твірного слова і цілого твірного слова: держадміністрація — державна адміністрація, медсестра — медична сестра,складанням назв початкових букв твірних слів: УТН — Українські телевізійні новини, ЛПУ — Ліберальна партія України,складанням початкових звуків твірних слів: загс — запис актів громадянського стану, складанням початкових частин і звуків, букв, цифр тощо: облвно — обласний відділ народної освіти.