80. Вірш в. Сосюри «Любіть Україну» і його доля.

Наприкінці Великої Вітчизняної війни В. Сосюра написав вірш "Любіть Україну". Вірш згодом увійшов до збірки "Щоб сади шуміли". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор поезії натхненно прославляє свою велику любов до Батьківщини. Він відтворює образ "вишневої" України, змальовує красу її природи, звитяжну історію, волелюбний народ з багатою культурою і солов'їною мовою. У цьому вірші вилились думки і почуття, що сповнюють серце кожної людини, у ньому просто і задушевно передано те, що ми не раз відчуваємо, та не завжди можемо висловити своїми словами.

Не слід забувати, що вірш був написаний у 1944 році, коли в жорстоких боях українська земля була звільнена від фашистських загарбників, коли всьому світові стало відомо, що Україна непереможна, а її народ – безсмертний.

Сосюра мужньо, хоч і болісно, витримав несправедливу критику, яка підточила його здоров'я, і далі продовжував писати для народу.

Земля — український радянський художній кінофільм (чорно-білий, німий)

Фільм О. Довженка «Земля» є одним з найвідоміших радянських фільмів. Цей гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Середовище і люди — єдине і нероздільне, а їхній спосіб життя є споконвічним, світогляд непохитним. Символіка Довженка була тісно пов’язана зі світоглядом українського народу, з образністю народної поезі

81. Кіноповість «Україна в огні» о. Довженка, її історія.

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця.

Кіноповість «Україна в огні» — один із найсильніших, найбільш вражаючих творів української літератури про трагедію народу в роки другої світової війни та й упродовж усієї своєї історії. Кіноповість "Україна в огні" була розпочата в часи відступу. Довженкознавці вважають, що задум написати сценарій про покинуту ворогам Україну в Довженка з'явився тоді, коли він довідався про здачу німцям Києва. Саме Україна прийняла на себе перші удари загарбників; найстрашніші і найбільші битви, відбувалися на її полях, і вся вона палала у вогні та стражданнях. Ці картини з жалем і болем, а ще більше з жагучою ненавистю до ворогів змальовує автор.

Пишучи цю кіноповість, Олександр Довженко виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, уперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність «сталінського соціалізму». Режим не змусив чекати нищівної реакції, і вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б). На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», дізнався він також, що від нього залишиться «мокре місце». Висновок же про твір був такий: «Україна в огні» — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу»

У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища головних героїв — Запорожці, і назва села — Тополівка, і п'ять синів, як п'ять пальців однієї руки (показово, що у романі «Вершники» Ю. Яновського Мусій Половець теж має п'ятеро синів).

Розповідаючи про долю сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскравій формі відтворити трагізм історії української землі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні — руйнується весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє у фашистську неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу.

Заключна сцена твору теж досить символічна — у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, «козацькому роду нема переводу».