1.Періодизація української культури.

Періодизація української літератури залежить від методології. Крайні підходи — соціологічний і естетичний.

Соціологічна періодизація представлена у Сергія Єфремова ("Історія українського письменства"):

• І. Доба національно-державної самостійності до з’єднання з Литвою й Польщею (кін. ХІV ст.).

• ІІ. Доба національно-державної залежності, але з повсякчасними спробами вернути втрачену волю (кін. ХІV – кін. XVІІІ ст.).

• ІІІ. Доба національного відродження (кін. XVІІІ – XX ст.).

Подібна концепція потім була в радянському літературознавстві.

Естетичну періодизацію запропонував Дмитро Чижевський у своїй "Історії української літератури":

• І. Доба монументального стилю — 11 ст.

• II. Доба орнаментального стилю — 12-13 ст.

• III. Переходова доба — 14-15 ст.

• IV. Ренесанс та Реформація — кінець 16 ст.

• V. Бароко — 17-18 ст.

• VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.

• VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.

• VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст.

• IX. Символізм — початок 20 ст.

Іван Франко на засадах культурно-історичної школи (повнота і різносторонність, твори як документи духовного життя певної епохи) увів узагальнену періодизацію української літератури [2]. Він виділив три епохи:

• Староруська (XI—XV ст.)

• Середньоруська (XVI—XVII ст.)

• Новочасна (XIX ст.)

Цей підхід був продовжений Михайлом Возняком, який виділив три доби в історії української літератури: давня, середня і нова.

2.Культура матеріальна і духовна.

Існування культури виступає як єдиний процес, який можна розділити на дві сфери: матеріальну і духовну культури. Це розмежування є досить умовним, адже у реальному житті вони тісно пов'язані.

Деякі дослідники відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної — те, що задовольняє потреби матеріальні. Але існує безліч речей, які можуть одночасно задовольняти як ті, так і інші потреби — наприклад, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Крім цього, не все, що задовольняє потреби людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов'язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, такі негативні явища культури, як наркоманія або злочинність).

З позицій іншого, не менш розповсюдженого підходу до визначення культури, духовною культурою називають створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою — виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть існувати в культурі без матеріальної (знакової) «оболонки». А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі певні значення й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати окремо одна від іншої.

Іноді під духовною культурою розуміють сферу духовного життя суспільства — релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою — сферу матеріального життя, виробництва й використання матеріальних благ. Однак, як відомо, процес виробництва й використання матеріальних благ (як і все людське життя) знаходиться поза межами культури.

Отже, розмежовувати й протиставляти духовну й матеріальну культури як особливі сфери культури недоцільно — адже, з одного боку, уся культура в цілому духовна, адже вона є світом змістів, а з іншого боку, уся вона матеріальна, тому що є «матеріалізованою» у певних знаках і текстах.

Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу сферу культури, відмінну від духовної, а її знакову оболонку, тобто матеріальні форми вираження духовних змістів. Матеріальна культура не є тотожною ані матеріальному життю суспільства, ані матеріальному виробництву, ані матеріально-перетворюючій діяльності.