Аристотель

Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу— Лікей. Погоджуючись із Платоном щодо прийняття ідеальних загальних засад, осяжних нашим розумом, Аристотель, однак, не протиставляє їх дійсності. Як справжні причини і першооснови речей ідеї суть живі «енергії», якими має визначатися всякий рух, розвиток, сама реальність. Не існує насправді абстрактної матерії (абсолютно безформної потенції), немає і чистих ідей— вони здійснюються в реальних речах. Природа— природна градація одиничних речей, або «субстанцій», за межами якої перебуває як її верхня межа божественний розум, нерухомий першорушій світу, а як нижня — невизначена речовина, здатна прийняти будь-яку форму. Це вчення про буття Аристотель поклав в основу синтезу, що охоплює величезне коло знань про природу і суспільство. Логіка роботи Аристотеля впродовж двох тисячоліть служила базисом логічних досліджень. Природноісторичні твори Аристотеля являють собою широку систематизацію вивчення природи. Започатковану Аристотелем роботу в галузі історії та природознавства продовжували його учні: Теофраст (класична ботаніка, історія фізики, етичні трактати тощо), Евдем (етика, історія наук), Аристоксен (теорія музики), Дікеарх (історія культури Греції).

IV.період елліністичних шкіл (епоха Олександра Македонського (2-а пів. IV ст. до н. э) - до кінця язичницької ери (V - VI ст. н. э)) : рішення проблем трагічного людського існування, розвиток попередньої проблематики раніше усього Платона, Арістотеля і Гераклита, залучення ідей східної філософії - єгипетською, персидською, індійською. Провідними школами були: киники, епікурейці, стоїки, скептики, еклектики;

Стоїцизм

З виниклих у 4-3 століттях філософських шкіл переважний вплив отримали стоїцизм (засновник Зенон з Кітіона), школа Епікура і скептицизм. У центрі вчення стоїків (в систематичній формі воно викладене Хрісіппом, 3 століття до н.е.)— етичний принцип покори світовому закону. Єдину світову силу, якою є бог, але за своїм внутрішнім законом перетворюється на світ, стоїки слідом за Гераклітом шукають у вогні. Вогонь є і першоречовина, і світова душа, розум, якому підвладні будь-який рух і будь-яке творіння. Людина включена у розумну єдність природи, і її чеснота полягає в підпорядкуванні своєї волі пізнанню законів природи. Поведінка людини має визначатися благом світового цілого, але піднятися до його пізнання можна лише за умови стриманості і самовладання.

Епікурейство

Вчення Епікура також характеризується переважно увагою до проблем етики. Розвиваючи матеріалістичний атомізм Демокріта, Епікур висунув гіпотезу про самовільне відхилення руху атомів від прямих траєкторій і використовував її не тільки у космології і фізиці, але і в етиці, розглядаючи це відхилення як мінімум свободи в рамках причинного зв'язку природних явищ. На цій основі Епікур побудував вчення про людину, її душу, а також етику, ідеалом якої є незворушність мудреця, який задовольняє тільки ті потреби, які є необхідними і природними. Найзначнішим із послідовників Епікура був римський філософ Лукрецій Кар.