14. Генезис українського національного руху в і пол. Хіх ст. „Руська трійця”, Кирило-Мефодіївське братство.

ХІХ ст. - це епоха діяльності інтелігенції,- суспільної групи, що репрезентувала новий міщаньский світ. Українська інтелігенція доходила до національної свідомості ступенево, досліджуючи народне життя і шукаючи в ньому основних прикмет українськиої народності. Спершу за головне поле своєї діяльності вона вважала письменство і науку, що найяскравіше могли виявити самобутність української культури. Інтелігентна верхівка перейшла до освідомлювання народної маси і в народі відкрила великі революційні сили, що скупчувалися коло економічний і соціальних питань. Спираючися на маси і організовуючи їх, інтелігенція розвинула в собі політичний інстинкт і перейшла до активних виступів. Ідеал самостійної України зайняв перше місце в національній ідеології.

Історичного значення набув гурток , званий „Руською трійцею”, в центрі якого стояли Шашкевич, Головацький І Вакилевич, вихованці львівської духовної семінарії. Їх відзначала національна свідомість, здобута студіями народного життя та історії і зміцніла в дискусіях, щира прихиильність до народної маси і наївне слов”янофільство.Активність гуртка була невелика - зовнішнім проявом його зацікавлиень було складення збірничка літературних робіт, що вийшов у світт під назвою”Русалки Дністрової” (1837 р.); але цензура не допустила його до рук читачів. Серод важких відносин сили піонерів національного відрдження зломилися: вірний своїм переконанням залишився тільки Шашкевич, оле він умер молодим, в нестатках сільского священика; його товариші зневірилися- Вагилевич перейшов до польського табору, Головацький - до російського.

Кирило-Мефодіївське братствобуло засновано в Києві 1846 р. Членами братства , очолоюваного істориком, ад”юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак, пізніше до них приєдналися П.Куліш і Т.Шевченко.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у „ Книзі буття українського народу” та „Статуті Кирило-Мефодіївського братства”.Ставилося за мету об”єднати всі слов”янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні : Київ мав стати столицею федерації, де збираввся б загальний сейм.

Таким чином , від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, воз”єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації слов”янських країн.

14. Структурно-економічні, соціально-класові та етнічні зміни в українському суспільстві доби капіталістичної модернізації (іі пол. Хіх - поч. Хх ст.).

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, розвитку Російської імперії. Значно прискорилися процеси господарського розвитку на принципах ринкових відносин. Це добре видно на прикладі українських земель. В україні у 1869 р. вже налічувалося 3712 фабрик і заводів, а в 1900 р. - 5301 промислове підприємство. На кінець ХІХ ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Росії.Зростав торговий морський флот, найбільшим портом на півдні стала Одеса. На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам”яновугільна, залізорудна, металургійна. В сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь України став головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці й цукру, лівобережні - зерна, тютюну і частково цукру.

В результаті пореформенного розвитку в Україні виникла економіка перехідного типу, змішана, з міжгалузевими та міжрегіональними диспропорціями. В ній співіснували - інустіально-капіталістичний сектор, заснований на сучасних формах акціонерної власності, сектор дрібної приватної власності та власності громадської .

Скасування кріпосного права та формування нової економіки тягли за собою зміни в самій структурі суспільства . Колишні станові межі втрачали своє регулююче значення, поступаючись місцем новим критеріям - доходам, відношенню до власності та усвідомленню цього поділу самими людьми. Структура суспільства стала набагато складнішою та суперечливою, адже в ньому уживалися елементи „старого” й „нового”. Насамперед змінився склад економічної еліти українського суспільства-- поруч з традиційною земельною аристократією, що поступово втрачала свої економічні позиції, з”явилась численна когорта промислової, фінансової та торгової буржуазії.

Етнічні чинники (господарські традиції тих чи інших етнічних верств, їх самосвідомість, психологія, звичаї й т.п.) накладали вагоме відбиття на хід та результати модернізаційних процесів. Економіку й класові, групи формували українці, росіяни, євреї, поляки й т.д. з притаманними їм культурними формами. Склалося так, що в пореформенні процеси оновлення різні етнічні верстви України виявились далеко не однаковою мірою. Серед найбільших етнічних верств України на найнижчому щаблі нової, індустріально-ринкової, економічної культури опинилися саме українці.В цілому доля землеробів серед них (87%) залишалась більшою , чим у росіян (70%) , поляків (61%) , євреїв (3,2%). У самій же Україні цей відсоток ще вищий, оскільки в містах проживали тільки 5% українців. Присутність українців в елітарних сферах - комерції, управлінні й т.п.- в 3-4,5 рази була нижчою від тих співвідношень, які складалися серед населення Росії в цілому. Це свідчить про те, що українці, були не суб”єктом, а об”єктом модернізаційних процесів, їхня роль у цій площині залишалась підпорядкованою. Склалося це так не внаслідок якоїсь їх дискримінації, а в результаті економічних обставин : рівень заробітків у землеробстві в середньому в 2 рази поступався зарплаті навіть робітників, не кажучи вже про інженерів, власників підприємств, інтелігенції.

14. „Політизація” українського національного руху в Російській імперії в останній чверті ХІХ - поч.ХХ ст. Революційна українська партія.

Сама логіка революційних подій та міжпартійної конкуренції вимагали „політизації” українського руху, його згуртування.Але як раз в цьому не було одностайності.

Найактивніша і найвпливовіша з українських партій - РУП- увійшла в революцію у стані розбрату. „Проросійська” її частина - „Спілка” - в лютому 1906 р.фактично об”єдналася з Південно-Західною крайовою організацією РСДРП і від її імені розпочала справжню війну з „українськими дрібнобуржуазними націоналістами” , тобто з рештою РУП. Чисельність „спілчан” (6тис. ) вдвічі перевершила ряди РУП, а на виборах до ІІ-ї Думи вони здобули 14 мандатів проти 1-го в своїх колишніх однопартійців. Однак за це довелось платити - втратою власного політичного обличчя, вони розчинились в рядах РСДРП.

Решта РУП вирішили діяти самостійно і в грудні 1905 р. заснували Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) з націонал-автономістською платформою та претензіями на одноосібне представництво українського пролетаріату. Сил, матеріальних засобів партії просто не вистачало на масштабну діяльність : вона зосерджувалась преважно в селянських губерніях Південно- Західного краю й на селі : тут працювали близько 2/3 маленької 3-тисячної партії. В містах організіції УСДРП являли собою вузенькі групки в 20-30 чоловік і зовсім не впливові. Деякі профспілки з усього 500 членами , кілька десятків стайків та близько 300 тис. друкованих аркушів пропагандистської літератури - це все на що спромоглась УСДРП за часи революції.

Український рух залишався периферійним явищем, далеким від рівня загальнонаціональних завдань. В політичному плані він практично йшов за російськими партіями. УСДРП в травні 1907 р. офіційно поставила питання про прийом до РСДРП на правах колективного члена - зі збереженням внутрішньої самостійності, але 5-й з”їзд російської соціал-демократії, що мав розглянути це питання, ним фактично погребував, не вважаючи УСДРП серйозною величиною.