Всесвітня історія

90. Суспільно – політичні рухи в країнах Європи та Америки між двома світовими війнами: типологія, загальна характеристика. Стратегія і тактика Комуністичного Інтернаціоналу та європейської соціал – демократії.

Усі суспільно – політичні рухи в даний період поділялися на демократичні і тоталітарні.

Демократичні: консерватизм, лібералізм, націонал – демократизм, соціал – демократизм.

Тоталітарні: фашизм, комунізм.

Відмінності між ними: Демократичні: сповідували абсолютну свободу особистості, недоторканість громадянських прав, політична свобода, виборність влади, розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову, багатопартійність. Тоталітарні: відстоюють позицію підпорядкування особи – державі, антидемократизм, скасування конституційних гарантій або їх формалізація, централізація влади: вождізм, однопартійність.

В економічному житті: демократи – відстоювали ідеал економічної свободи, приватної ініціативи, приватна власність; тоталітарні рухи- одержавлення економіки.

Лібералізм виник у період боротьби буржуазії за свої права з абсолютизмом. Ліберали виступали за свободу торгівлі та підприємництва, приватну власність, вільну конкуренцію й обмеження втручання держави в економіку. Ліберали стали також супротивниками революції, закликаючи до компромісу й проведення соціальних реформ. В той же час лібералізм не виключає можливості втручання держави в економіку на користь всього суспільства. Як приклад “новий курс” Рузвельта.

Консерватори виступали за збереження існуючих порядків, намагалися уникнути змін і реформ, хоча не заперечували їх можливості. Загальні риси: орієнтація на встановлений морально – релігійний порядок, визнання обмеженості можливостей людського розуму, вірність традиціям, переконаність у необхідності панування закону і законослухняності. Деякі з ідей консерватизму були взяті на озброєння фашистської теорії. У ХХ ст. консерватизм сповідали великі землевласники й підприємці, церква.

В 1919 р. в Москві відбувся конгрес Комінтерну. Був прийнятий Статут. Мета – світова революція, захоплення влади й установлення диктатури пролетаріату, після цього – будівництво соціалізму за російським зразком.

Соціалісти, праві і центристи також створили міжнародну організацію в 1923 р. – Соціалістичний робітничий інтернаціонал. Відмінності:

1. Комінтерн вбачав головну ідею у підготовці революцію в світовому масштабі, а СРІ – виступав за реформи буржуазної демократії.

2. Структура: комінтерн – принцип демократичного централізму, а СРІ – не керуюча функція, а спільна діяльність.

3. СРІ – робота в профспілках, комінтерн – єдиний пролетарський фронт

1920 – 21рр. спад робітничого руху, перспектива світової революції відкинута. Комінтерн переходить до захисту повсякденних інтересів трудящих, створюються умови для співпраці з соціал – демократами. Після того як вплив Леніна на діяльність Комітерну слабшає, ліві в ком. русі беруть реванш. Соціал – демократія розглядається як контрреволюційна сила, а в 1924р. з’являється термін “соціал – фашизм”. Світова економ. криза: комуністи розглядали кризу як непереборну для капіталізму, прагнули використати її для захоплення влади, соціал – демократи навпаки – виступали за поліпшення становища трудящих. Починаючи з 20 – х рр. комуністи розробляли свою політичну лінію по відношенню до фашизму: він розглядався як анти робітничий і антинародний за своїм характером рух. Прихід до влади фашистів в Німеччині примусив і комуністів, і соціал – демократів більш реально поглянути на можливості співпраці, але вони не змогли подолати ворожості, яка склалась на протязі багатьох років.

Загальні причини виникнення фашизму:

1. Економічна криза.

2. Реваншизм, зумовлений Версальсько – вашингтонською системою

3. Фашистський режим затверджувався там, де були слабкі демократичні традиції

4. Розкол антифашистського табору.

Багато ідеологічних принципів і практичні методи націоналізму були легко інтегровані у фашистський рух. Розповсюдженню фашизму сприяло політичне і психологічне середовище в Німеччині: бездуховністю, моральною спустошеністю. Для творців фашистського руху є особливий тип свідомості, який базується на вірі в простоту устрою світу. Фашизм, як різновид тоталітаризму – форма репресивно – терористичної диктатури, що склалася в умовах буржуазного суспільства, при якій громадянське суспільство поглинається державою, держава знаходиться під контролем партії, партія – під контролем еліти, а еліта підконтрольна вождю.

89.Суспільно – політичні рухи світу другої половини ХХ ст.

Значне зміцнення позицій міжнар. ком. руху (СРСР виграв війну, комуністи прийшли до влади в 11 країнах Європи і Азії, в 1945 – 47 рр. входили до складу урядів 8 західноєвропейських країн).

В 1947 р. створюється Комуністичне інформаційне бюро , об’єднане для досвіду. (1956 р. перестало функціонувати). Його замінили міжнародні наради (1957, 1960, 1969рр). Розбіжності усередині ком. Руху в питанні про суть соціалізму, шляхів його побудови. Поява в ком. Русі 2 течії – маоїзм і євро комунізм.

Маоїсти – ідея революції і революційного насилля. Виступали за збройну боротьбу за владу. Був поширений у кількох країнах Азії і Лат. Америки.

Єврокомунізм – в індустр. розвин. країнах, критикували порушення прав людини, систему диктату партії над суспільством, проголошують демократичний шлях розвинених країн до соціалізму. Компартії в Італії, Великобританії, Швейцарії.

Криза комун. Сусп. Причини: розлад соціальної бази, основу яких складали конвеєрні робітники з низьким рівнем освіти й кваліфікації; низький рівень життя і порушення прав людини; комун. Доктрина перестала відповідати реаліям сучасного суспільства.

Соціал – демократи – зростає авторитет. 1951 р. об’єдналися в Соціалістичний Інтернаціонал. Мета: демократичний соціалізм (демокр. сусп. зі змішаною економікою і високою соціальною захищеністю людини. Принципи парламентської демократії, боротьба за голоси виборців. 80 –ті рр.. криза. Завдання: поєднати ринкову економіку з ідеєю соціальної справедливості. Нова програма 1989р. – не відкидати принципів ринкової економіки, але виступати проти концентрації економічної влади в руках меншості.

Профспілковий рух- наймасовіший. 1845 р. створена Всесвітня федерація профспілок (ВФП). Після відмови ВФП підтримати план Маршалла з неї виходять близькі до Соціал – демократів профспілки і створюють Міжнародну конференцію вільних профспілок. Близькі до християнської демократії створили своє об’єднання – Всесвітню конференцію праці (ВКП). 80 ті рр.. – криза. Причини: керівництво профсп. не зуміло вчасно оцінити зміни в структурі й психології роб. класу. Останнім часом шляхи виходу з кризи: перестали виступати проти модернізації економіки, основна увага – забезпечення трудящим можливості реальної участі в управлінні виробництвом.

Масові рухи : молодіжні, екологічні, антивоєнні за громадські права. У більшості немає чітких програм і часто відмовляються від співпраці з політичними партіями, але значення їх діяльності велике.

88. Китай у другій половині ХХст.: підсумки громадянської війни, комуністичні експерименти Мао Цзедуна і реформи “прагматиків”.

1946 р. громадянська війна між Гомінданом і КПК. У липні 1946 р. війська Чан Кайші, за підтримки США і КПК, за підтримки СРСР зіткнулися знову. Громадянська війна завершилася повною перемогою комуністів і проголошенням Китайської Народної Республіки (КНР) 1 жовтня 1949 р. Встановився комуністичний режим на чолі з Мао Цзедуном. Курс на “побудову соціалізму”, до 1956р. 96% селянських господарств були об’єднані у соціал. Кооперативи, здійснюється націонал. промисловості, курс на індустріал. У 1954р. Конституція КПК мала декларативний х – р і заклала фундамент для посилення диктату КПК і формування культу особи Мао Цзедуна. Компартія Китаю проголосила курс “трьох червоних знамен”: “генеральна лінія” (до комунізму), “великий стрибок” (мала металургія), “народні комуни” (тотальне одержавлення власності). У зовн. політиці – курс на Москву, яка тримала важелі економіки і військової допомоги Пекіну. Політика “великого стрибка” призвела до спаду розвитку економіки, кризи в с.г. Проголошується курс на “політику врегулювання” – перевага розвитку легкої промисловості та розвитку с.г. “Культурна революція” (1966 – 1976рр). Мета: знищити опозицію та бюрократизм, масове перевиховання населення в дусі комун. Ідей. Загострюються відносини з СРСР. Мао Цзедун не сприйняв критику культу особи Сталіна, недостатня допомога СРСР в часи Тайванської кризи (1958р) та небажанням поділитися технологією атомної зброї. У1969 р. збройні конфлікти на Далекому Сході через спірні прикордонні території.

Після смерті Мао Цзедуна боротьба між “бандою чотирьох”, які виступали за продовження репресивної політики, та “прагматиками” (лідер Ден Сяопін)- прихильники більш поміркованої політики. Перемога останніх. Курс на побудову в країні “Соціалізму з китайською специфікою”. Комуністична ідеологія – основа провед. реформ.

Ден Сяопін – політика “чотирьох модернізацій”.

1. Перебудова с.г. – перехід від комун до сімейного підряду. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції. Результат – вирішення продовольчої проблеми, зростання прибутків селян.

2. Промисловість – перехід держ. підприємств на госпрозрахунок, денаціоналізація, стимулювався розвиток дрібного і сер. Бізнесу.

3. Пошук нетрадиційних шляхів економ. розв. заохоч. іноз капіталу.

Всі реформи ішли зверху, під контролем центру. Навесні 1989 р. в Пекіні масові виступи студентів та молоді. У країні оголошено військовий стан, придушення.

1992р.- лібералізація цін, модернізація державного сектора, здійснена податкова реформа впроваджено подвійний державний бюджет – регулярний та бюджет розвитку. Ці заходи дозволили Китаю вийти на перше місце в світі з виробництва сталі та видобутку кам’яного вугілля. Значно покращився рівень життя населення, зросли прибутки.

87. Особливості процесу деколонізації країн Азії та Африки. Проблеми вибору шляху постколоніального розвитку.

Одним із головних наслідків Другої світової війни був розпад світової колоніальної системи.

Причини розпаду:

1. Поразка у 2 Світовій війні держав агресивного блоку, в результаті чого Італія і Японія втратили свої колоніальні володіння.

2. Колоніальні імп. Великобрит. , Франц., Голландії, Бельгії були ослаблені в результаті війни.

3. У колоніях під час війни прискорився розв. економіки, зросла чисельність націон. Буржуазії, розвивається нац. – визв. рух, створюються політ. організації, формуються націон. збройні сили.

Три основні періоди:

1. 1945 – сер. 50 –х рр. – незалежність вибороли країни Азії.

2. сер. 50 – сер. 60 – х рр. – країни Північної та Тропічної Африки.

3. 1975 – 1990 рр. – незалежність португальські колонії та острівні держави в трьох океанах і були ліквідовані колоніальні можливості на півдні африканського континенту (Зімбабве 1980 р., Намібія – 1990 р.)

1947 р.- 57 рр. – Англія, колоніальна війна в Малайї;

1946 – 54 рр. – 2брудна війна” Франції в Індокитаї;

1954 – 62 рр. –Війна Франції в Алжирі;

1946р. – фр. війська вивели свої сили і незалежними стали Сірія та Ліван.

50 – 60 – ті рр. – утворення 50 суверенних держав у Африці, 60 р. – рік Африки.

Шляхи вибору соц. – економ. розвитку та політ. орієнтації.

Частина приєдналась до світової комуністичної системи (КНР, КНДР, три країни Індокитаю).

Країни афро – азійського регіону, в яких буржуазні відносини укріпилися достатньо глибоко, стали на євро капіталістичний шлях розвитку. Ці країни дуже швидко втягнулися у світовий ринок, на перших порах їм вдалося досягти економічного відродження.

Шлях некапіталістичного розвитку, „соціалістичну орієнтацію” вступали, як правило, країни з нерозвиненими буржуазними відносинами відносинами (Мадагаскар, Бенін, Ефіопія, Гвінея, Мозамбік, Ангола). Керівництво цих країн сподівалося, що вдасться швидко і безболісно перейти до соціалізму, минаючи капіталістичну стадію розвитку Так у 60 – х рр.. „соціалістичну орієнтацію” проголосили Єгипет та Алжир.

Ряд країн Сх.. Азії – Тайвань, Гонконг, Сінгапур досягли видатних успіхів завдяки використанню конфуціанства в умовах модернізації. Жорстка регуляція відносин забезпечувала порядок в державі.

Велика група країн (Індія, Пакистан, Марокко, Туніс) обрала цінності ринкового плюралізму, зміцнення зв’язків із західними країнами.

Розпад Радянського Союзу поклав край існуванню „соціалістичного табору” та практиці „соціалістичної орієнтації”. Однак, значення цього періоду вагоме – орієнтація на соціалізм та СРСР допомогла країнам уникнути неоколонізму та відстояти власну незалежність.

У післявоєнні роки поступово виникла і набула поширення ідея руху „неприєднання” до жодної з наддержав.

86. Світ на початку ХХІ ст. Глобальні проблеми людства.

Глобальні проблеми, що стосуються взаємодії природи та суспільства, людини та її довкілля, стосунки між соціальними спільнотами, народами й державами.

Особливості: планетарний х – р, загрожують регресом у розв. продуктивних сил, потребують невідкладних рішень та дій, вимагають колективних заходів.

Наслідки людської діяльності позначилися на атмосфері й кліматі, водних ресурсах, на грунтах, надрах, флорі і фауні. Забруднення атмосфери, виснаження озонового шару, парниковий ефект. У результаті господарської д – сті зникають ріки, озера, цілі моря. Людство втратило близько 2 млрд. га колись родючих земель. Гостро постала проблема енергозабезпечення та харчування, демографічні процеси – „омолодження” населення в групі країн, що складають „третій світ”, і навпаки, старіння населення в розвинених країнах.

Проблеми – необхідність контролю над озброєнням, ліквідацію зброї масового знищення, боротьбу із злочинністю, наркоманією, тероризмом. Постало питання – шукати шляхи розумної і справедливої організації взаємин між народами і державами.

Тероризм набрав неймовірних розмірів у 2 пол. ХХ ст. Один із чинників, які сприяють збільшенню небезпеки тероризму, стало зростання міжнародної злочинності, в т.ч. наркомафії.

85. Реформізм у 30 – ті рр. ХХст. : сутність. форми, національні моделі.

Починаючи з осені 1929 . західний світ охопила світова економічна криза. Суттєва ознака, що криза стала свого роду рубежем у розвитку капіталізму. Реформізм – ідеологія і практика державного регулювання соціально – економічних відносин шляхом реформ капіталістичної системи при збереженні демократії. Чітка типологізація реформізму: Ліберальний (США, „новий курс” Рузвельта) – стоїть на базовій основі, як принцип недоторканості приватної власності; соціальний (передбачає поряд з приватним державний устрій); національний ( Американський (курс Рузвельта), Британський (д –сть Макдональда), Французький (д – сть Народних фронтів)).

Теоретичне підґрунтя реформізму створив економіст Дж. Кейнс, у 1936 р. – праця „Загальна теорія зайнятості у відсотках і грошах”. Він стверджував, що в умовах ДМК економічну рівновагу здатна підтримувати лише держава.

США.”Новий курс” Рузвельта. Чотири напрямки:

1. У галузі фінансів – закриття всіх банків, а потім відкриття лише сильних, які могли розраховувати на державну підтримку.

2. У промисловості –„ кодекс чесної конкуренції”- визначалися умови і об’єм виробн., мінімальний рівень цін.

3. У с.г. – курс на скорочення посівних площ і поголів’я худоби.

4. Соціальні реформи – встановл. мінімуму зароб. плати, максимум тривалості робоч. часу, право об’єднуватися в профспілки, укладати кол. договори.

„Національний уряд” Макдональда у Великобританії. Обмежений варіант ліберального реформізму. Заходи:

1. Активний протекціонізм (оподатковувалися всі товари, які ввозилися до Англії)

2.Введення мінімальної низької ставки.

3. Створення „нових” галузей промисловості – радіо, авіація, автомобілі, штучний шовк. В результаті – перерозподіл капіталу і робочої сили.

Ряд законів у обмеження соціальної політики: обмеження страхування, сезонні робітники. Експорт капіталу з 1931 р. був майже заборонений. Економічна політика Англії поклала початок „закритій імперській економіці”. Це означало створення групи країн, зв’язаних між собою економічними зв’язками (Англія, сканд. кр., Аргентина, Португалія).

Народні фронти (Іспанія, Франція, Чілі)

У Франції квітень 1936 р. сформувався коаліційний уряд із соціалістів і радикалів, на чолі з Леон Блюмом. Ліквідація наслідків кризи суспільними і економічними мірами. Були заборонені фашистські ліги., амністія політ в’язнів, збільшені пенсії учасникам війни, націоналізована частина військ. промисловості, введений 40 – год. роб. тиждень, кол. договори. Податок на великий капітал суттєво зріс, реформування Франц. банку. Державне втручання в економіку країни.

Іспанія. „Пакт про Народний фронт” !936р. Програма передбачала відновлення всіх конституційних норм в країні, аграрна реформа, зниження податків. Громадянська війна: генералу Франку допомагала Німеччина та Італія. Поразка Народного фронту.

84. Етапи розвитку країн Східної Європи у другій половині ХХ ст. Сутність і форми демократичних революцій 1989 р. Посткомуністичне суспільство.

1 період „народної демократії” (1944 – 46 рр) – боротьба за відновл. Націон. Державності, демократизація, та соц. – економ.

Реформи:

- демократизація суп. життя, відновл. бурж. – демокр. форм державності;

- аграрна реформа, ліквідація великого землеволодіння і створення дрібних приватних сел.г.

- націоналізація вел. пром., банків, трансп.

- запровадження елементів держ. планування. На цьому етапі зберігалась багатопартійність.

2 період – „побудова основ соціалізму”. Країни „соціалістичного табору” розгорнули екстенсивну індустріалізацію. Це призвело до диспропорції в економіці6 уповільнення розвитку с.г., легкої пром. Курс на суцільну колективізацію методами адм. Тиску. Наслідки кризи 1953 – 56 рр. у Польщі, Угорщині, НДР, Чехо – Словаччині. Глибокі деформації: диктат правлячих комун. Партій, культи власних вождів, політ. Репресії

Югославія („самоврядний соціалізм”). Керівництво країни на чолі з Тіто відмовилося від проведення колективізації та виробн. Кооперування, дозволило вільний продаж та оренду землі. Конфлікт між Югосл. І СРСР.

3 період. – стабілізація і застій „реального соціалізму” (2 пол. 50- х – 70 – ті рр.) недосконалість екон. Сист.6 сковувалась творча ініціатива та господ. самост., загальне уповільн. соц – економ. розв. Економ. реформи без поєднання політичних. 1961 р. – конфлікт між Албанією та СРСР – розрив дипломат. Відносин. Політична криза в Чехословаччині 1968 – 69рр. Масовий суспільний рух за реформи на чолі з А. Дубчеком6 Побудова „соціалізму з людським обличчям”. 21 серпня 1968 р. – військове придушення, кінець „Празької весни”.

4 період – Криза „світового соціалізму” (80 – ті рр.) Крах комуністичних режимів. Відставання країн „реального соціалізму”, кризові явища, паіння життєвого рівня населення.

Польща. Рух профспілки „Солідарність”. 1981 р – воєнний стан.

Демократичні революції 1989 р.: 31 серпня 1990 р – об’єднання Німеччини, створення самост. Д- в Чехії та Словаччини, Румунія – багато людських жертв(16 грудня 1989р.) – скинута диктатура Чаушеску.

Після революцій: нова структура економічних і політ відносин, демонтаж адміністративно- бюрократичних режимів, ліквідовано монополій компартій, демократизація суспільства, багатопартійна система.

83. Особливості суспільно- політичного та економічного розвитку великих держав Латинської Америки (Мексика, Аргентина, Бразилія,, Чилі) в другій половині ХХ ст.

В цей період країни Лат. Америки вирішували проблеми – пошук механізмів розвитку, подолання економічної відсталості, розв’язання соціальних проблем. Держави активізували політику імпортзамінюючої індустріалізації – розвиток вітчизняного виробництва промислових товарів, що раніше імпортувалися. Держава захищала вітчизняного виробника, обмежувала іноземний капітал, в ряді країн – націоналізувала прибуткові галузі промисловості.

50 – ті рр.. – криза соц. – екон. структур. Реформи за участю США (програма „Союзу в ім’я прогресу”, яка передбачала прискорення соц. – екон. розв. На шляху індустріалізації, зменшення залежності економіки від аграрно – сиров. експорту та імпорту машин, демократиз. сусп. Та соц. реформи. В рамках „Союзу” були здійсненні помірковані аграрні реформи, спрямовані на розвиток фермерства, запровадження економічного програмування. Наслідки реформ: Позитивні: економічний прогрес, еволюція аграрного сектора, Аргентина, Бразилія, Мексика – індустр. Країни. Негативні:опір консервативних сил, політ. нестабільність, військові перевороти.

60рр. – військово – диктаторські режими у Центр. І на більшій території Пд. Америки. Режими мали явно виражений правий, ультра консервативний х – р.

На Кубі, після встановлення у 1952 р. правої диктатури, тут розпочався повстанський рух на чолі з Ф. Кастор. 1959 р. – революція. Кастор пішов на посилення ролі силових структур, націоналізував цукрову та нафтопереробну пром. 1963 р. –експропріація приватного землеволодіння., допомога СРСР. Парламентським шляхом прийшли до влади в1970 р. об’єднані сили в Чилі, що створили блок Народна Єдність. Уряд здійснив радикальну аграрну реформу, демократичні соціальні перетворення, націоналізував мідні копальні, паливні ресурси. Але тим дезорганізував економічне життя суп. 1973 р. – скинутий шляхом військового перевороту. Економ. Сфера в 70 – рр.. змінилася. З 1969 р. США почали проводити стратегію „Нового міжнародного розподілу праці”Ю, заходи: прискорений розв. В Лат. Амриці галузей, пов’язаних з переробкою сировини, розгортання в регіоні виробництва продукції для потреб „третього світу” з низьким, рівнем технології.

У політ. Житті країн Лат. Америки в останні роки відбувся поворот до ліквідації війск. – диктатр. Режимів і встановлення конституційного ладу. Прот. 80 – 90 рр такі режими впали в 13 країнах регіону ( Аргентині, Чилі, Уругваї, Бразилії). У більшості випадків перехід від диктатури відбувся мирним шляхом. Довше інших зберігалась диктатура в Чилі. На виборах 1989 р. перемогу отримав лідер Християнсько – демокр. партії. У 1990 р. Піночет передав йому владу.

Економічна лібералізація та політична демократизація дозволила латиноамер. Країнам приступити до прискореної інтеграції своїх економік. Ще в 60 – ті рр.. були створені Латиноамериканська та Карибська асоціації вільної торгівлі, Центральноамериканський спільний ринок. Однак вони не привели до реальної інтеграції. 80 – 90 рр. Венесуела, Колумбія, Перу та Болівія домовились про створення зони вільної торгівлі, ліквідацію митних бар’єрів. В 1986 р. Аргентино – Бразильська інтеграція, в межах якої отримала розвиток виробнича кооперація в ядерній і гідроенергетиці. В березні 1991 р президенти Аргентини, Бразилії, Уругваю та Парагваю підписали угоду про створення Спільного ринку країн півдня Америки (МЕРКОСУР). У ХХІ ст країни ввійшли з проблемами, рішення яких вимагає колективних зусиль.

82. Основні тенденції розвитку міжнародних відносин між двома світовими війнами. Сутність та історичне значення Версальсько – Вашингтонської системи.

Міжнародна конференція в Парижі (18 січня – 28 червня 1919 р(. Всі важливі питання обговорювала і вирішувала “Рада десяти” (США,Великобританія, Франція, Італія та Японія). Представники переможених д – в були допущені на конференцію лише для вручення мирних договорів. Франція – за ослаблення Німеччини, США – за світове лідерство, Ініціатива створення Ліги Націй, Великобританія – виступали за “європейську рівновагу”, розширити своє володіння за рахунок німецьких колоній в Африці і “турецької спадщини” на Близькому Сході. Компроміс був висвітлений у Версальському мирному договорі, за яким: Франції – Ельзас і Лотарінгія та Саарський вугільний басейн, Польщі – Познань, частини Померанії, Зах. Прусії та Верхньої Сілезії, с також Східного Помор’я (“польського коридору”) , створення рейнської демілітаризованої зони, визнання Німеччиною суверенітету Австрії, Чехословаччини і Польщі. Версальська уода скасовувала в Німеччині загальну військову повинність, забороняла мати важку артилерію, танки, військову авіацію та підводні човни., сплата репарацій. Угоди з союзниками – Австрія (Сен – Жерменська), Угорщиною (Тріанонська), Болгарією (Нейїзька), Туреччина (Севрська). Колоніальні володіння Німеччини та колишньої Османської імперії були за мандатами Ліги Націй передані Великій Британії та її домініонам, Франції, Бельгії та Японії.

Диктат країн – переможниць створив передумови розвитку ідей реваншу і відродження мілітаризму в центрі Європи.

Вашингтонська конференція (1921- 22 рр) – “Трактат 9 – ти” гарантував суверенітет і територіальну цілісність Китаю, повернення йому Японією провінції Шаньдун, але зберігав іноземний контроль над китайськими митницями і проголошував принцип “відкритих дверей” і “рівних можливостей” зах. Д – в на китайському ринку. США добилися встановлення вигідного співвідношення військово – морських сил і ліквідації англо – японського союзу (“трактат 5 – ти”), Японія – здобула зобов’язання США і Англії не мати військово – морських баз на відстані менше 5 тис. км від Японських островів і дотримуватись принципу недоторканості існуючих тихоокеанських володінь(“Трактат 4 – х”).

20 – ті рр – ревізія версальських домовленостей – план Дауеса (надання Німеччині займу у розмірі 800 млн золотих марок, зменшення репарацій, сприяло відродження Німеччини, як великої держави.

30 – ті рр. – виникнення вогнищ воєнної загрози. Японія окупувала Маньчжурію, 7 липня 1937 р Японія вторглася у Північний Китай. Брюссельська міжнародна конференція (1937р.) відхилила пропозицію щодо санкцій проти Японії. У жовтні 1933р. Німеччина демонстративно вийшла з Ліги Націй.

81.Сучасні оцінки історії антигітлерівської коаліції. Міжнародні конференції 1941 – 45 рр. Створення ООН.

Влітку – восени 1941 р. були закладені основи створення антигітлерівської коаліції. 12 липня 1941 р. СРСР і Великобританія уклали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. На Московській конференції трьох д – в СРСР, Англії, і США (29.09. – 1.10.1941 р.) було прийнято рішення про англо – американські поставки озброєння РС в обмін на сировину для військового виробництва зах. Партнерів. Закон США про ленд – ліз. Але така єдність була суперечливою. Критика з боку СРСР викликала англо – американська декларація від 14 серпня 1941 р. (“Атлантична Хартія”), яка декларувала об’єднання зусиль проти фашизму. Радянсько – британський договір (26 травня 1942 р.), який передбачав взаємодопомогу і співробітництво після війни. Проте головна проблема – відкриття другого фронту в ході цих договорів залишилася невирішеною. Тегеранська конференція “великої трійки” (28 листопада – 1 грудня 1943р.0 - досягли домовленості про відкриття другого фронту у Північній Франції. СРСР виявив згоду і на координацію дій трьох держав у розгромі Японії. Але виникали суперечки у вирішенні проблем післявоєнного устрою Європи.Ялтинська конференція (4 – 11 лютого 1945 р). – принципи розчленування, жорстокого контролю та військового роззброєння Німеччини. Спроба радянської делегації добитися розширення кордону Польщі за рахунок нім. терит. І поширити сферу свого впливу успіху не мала. Позитивне – компроміс та певне узгодження післявоєнних програм великих держав, їх подальше розходження. В квітні 1945 р. у Сан – Франциско на конференції було утворено – ООН і прийнятий Статут. Заснована на принципі суверенної рівності та самовизначенні народів. Завдання – забезпечувати міжнародний мир та безпеку. Статут ООН зафіксував принцип одностайності постійних членів Ради Безпеки (СРСР, США, В.Б.,Франції, Китаю). Це означало,що кожна країна має право накладати вето на рішення, яке не відповідало її інтересам.

17 липня – 2 серпня 1945 р. – Постдамська конференція “великої трійки” (Сталін, Г. Трумен, Черчілль). Принцип стримування СРСР, протидія його експансіоністській політиці. На конференції чітко виявилась лінія розмежування сфер впливу між СРСР з одного боку і США і В.Б. – з іншого.

80. Друга світова війна: причини, характер, періодизація. Основні тенденції розвитку історіографії Другої світової війни.

Причини: загострення політичних суперечностей між двома блоками д – в – через претензії фашистського блоку на новий перерозподіл світу та світове лідерство. Характер: боротьба двох тенденцій – фашистської агресії, спрямованої проти територіальної цілісності і національної незалежності багатьох країн, та національно – визвольної, антифашистської тенденції, пов’язаної з боротьбою народів проти агресії, за національний суверенітет, свободу і демократію.

Початок:розширення масштабів агресії з переважанням сил агресора (вересень 1939 – літо 1942 рр). 1 вересня 1939 р. – інсценований напад на німецьку радіостанцію в Глєйвіці Німеччина розпочала агресію проти Польщі. Окупована П. капітулювала. СРСР виправдав гітлерівську політику і уклав договір про дружбу і кордон, який передбачав фактичну ліквідацію Польщі. Війна з Фінляндією (30 листопада 1939 р. – 12 березня 1940 р.) Під час цієї війни Москва прагнула не тільки забезпечити безпеку Ленінграду, але й оволодіти Гельсінкі з метою заміни фінського буржуазного уряду. Війна показала слабкість Червоної армії.

На західному фронті – „дивна війна” – бойові дії між англо – французькими і німецькими військами майже не відбувалися. Західні країни обрали тактику оборонної війни. 1940 р. – німецькі війська завдали удару по Данії і Норвегії. У травні – захопили Бельгію, Нідерланди, та Люксембург.Закінчення „дивної війни”, „юнкерське диво” : 400 – тисячне англо – французькі війська притиснуті др. Моря біля м. Дюнкерк, але Гітлер наказав припинити танковий і продовжувати лише сухопутний наступ. 5 червня 1940 р. – наступ на південь Франції. 10 червня в війну на боці Німеччини вступила Італія. 22 червня 1940 р. – Комп’єнське перемир’я (окупація Франції, за винятком південної частини, роззброєння її армії. З 15 вересня 1940 р. – битва за Англію.1940 – весна 1941р. Німеччина встановила контроль над країнами Південно – Східної Європи. У жовтні 1940 р. – в Румунії встановилась диктатура Антонечку. 22 червня 1941 р – на СРСР. „План Барбаросса” – „блискавична війна” в трьох напрямках – пд.., центр, пн.)

Прорахунки в рад. Обороні: масові репресії військових, технічна відсталість , сухопутні війська сконцентровувались на пд.. – зах. ділянці фронту, коли головний удар був на заході.- втрати . Економіка – на ійськові рейки,наприкінці 1941 . – партизанська війна. Наприкінці вересня 1941 р. – операція „Тайфун” по захопленню Москви, 5 – 6 грудня рад. Війська у контрнаступ. 7 грудня 1941 р. японські війська здійснили масове бомбардування морської бази США на Гавайських островах – Пірл – Харбор. Наступного дня США вступили у Другу світову війну. Японія захопила Тайланд, Бірму, Малайю, Індонезію, Філіппіни, Сінгапур, Гонконг. На цих землях почала створюватися японська „сфера взаємного співпроцвітання”.

Докорінний перелом (літо 1942 р. – грудень 1943р.)

Першою серйозною перемогою США – розгром японської ескадри у Кораловому морі(травень 1942р.)

Влітку 1942р. фашисти розгорнули широкий наступ в напрямі до Сталінграду та Кавказу, в результаті Червона армія залишила Керченський півострів,Харків, Курськ, Севастополь, Донбас. 19 листопада 1942р. – рад. Війська перейшли у контрнаступ, який завершився 2 лютого 1943 р. оточенням і розгромом 330 – тис. угрупування противника. Перемога під Сталінградом – початок докорінного перелому в ході війни.

Курська битва (5 липня – 5 серпня 1943 р.) – найбільший танковий бій в районі Прохоровки – спроба реваншу німецьких військ провалилася. Влітку – восени 1943 р. – визволені Орел, Бєлгород, Харків, і вся Лівобережна Україна. Лютий 1943 р. – англо – амер. Війська наступ в Тунісі – фашистська група армій „Африка” капітулювала. Влітку 1943р. Італія капітулювала.

Заключний етап війни: військовий розгром країн „осі” (січень 1944 – 2 вересня 1945 рр).

12 травня 1944 р. – остаточно ліквідоване фашистське угрупування на Кримському півострові. 6 червня 1944 р. відкрився другий фронт. 25 серпня 1944р. – капітулював фашистський гарнізон Парижа. В ніч з 8 на 9 травня 1945 р. в Карлсхорсті – акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.

Військові дії США та В,Б. проти Японії на Тихому океані 1944р. здійснювалися у двох напрямках. 1945 р., початок серпня японські війська блоковані.. Атомне бомбардування японських міст Хіросіми і Нагасакі (6. 9 серпня 1945р.) – своєрідна демонстрація сили перед Р.С.

2 вересня 1945 р. у Токійській затоці на борту американського лінкора Міссурі” генерал Макартур прийняв беззастережну капітуляцію Японії.

79. Тенденції політичного розвитку країн „великої сімки” другої половини ХХ ст.

Головна тенденція політ. Життя після війни – зміцнення і вдосконалення демократії. Після закінчення бойових дій у всіх звільнених країнах були відновлені політичні права і свободи, відновили свою д – сть політ. партії. Важливе значення для подальшого розв. демократії мали нові конституції західноєвропейських країн і Японії. Вони включали в себе перелік основних прав людини право на працю, освіту. Соціальне забезпечення. У післявоєнний час нормою політ життя зах сусп. Стали верховенство закону, принцип поділу влади, політичний плюралізм, дотримання владою прав і свобод людини.

Після війни в абсолютній більшості європейських держав встановився парламентський тип правління. Характерна риса – підконтрольність урду вищому законодавчому органу, причому уряд звичайно формує партія, що має більшість місць в парламенті.

У Франції нестабільність привела до гострої політичної кризи 1968 р. , яка завершилася ухваленням нової конституції, що встановила президентсько – парламентський тип правління.

Третій тип правління – президентський – характерний для США. Тут повноваження виконавчої влади, яку очолює президент і законодавчої влади (Конгрес) чітко розмежовані. Після війни зміни відбулися у розстановці політичних сил. У правому таборі висувалися нові партії, які визнавали необхідність державного регулювання. (християнські демократичні партії Італії, ФРН. Бельгії, голістський рух у Франції, ХДП у Японії.). Головна політична сила лівого табору – соціал – демократи. У США і Великобританії після війни збереглися біпартійні політичної системи: республіканська і демократична в США, консервативна і лейбористська у Великобританії. Ліберально – демократична і соціалістична в Японії. Політична система ФРН одержала назву трикутної(СДПН, християнсько – демократична і Вільна демократична партія (ВДП). У Франції , після 1958 р. встановилася блокова багатопартійність. Політична система в Італії одержала назву мультипартизма з домінуючою партією.

Політичний розвиток Заходу після війни можна розділити на два етапи. Перший етап охоплює 50 – 70 рр і відомий під назвою соціал – реформістський консенсус. Характерні ознаки: збіг підходів основних політичних партій до вирішення внутрішніх проблем і прагнення вирішення соціальних конфліктів шляхом компромісів Другий етап – 80 – і рр., триває дотепер – в абсолютній більшості зах. країн влада перейшла в руки правих партій, які на рубежі 70 – 80 – х рр.. узяли на озброєння неоконсервативної ідеї. Праві сили взяли курс на створення „сильної” держави, яка здатна навести лад в державі і провести реформи.

У 80 – 90 рр. праві партії безмінно перебувають при владі в абсолютній більшості країн „великої сімки”. Ліві сили в цей час правили лише у Франції (до 1993р.) Останнім часом спостерігається посилення лівих партій. У 1997 – 98 рр. вони прийшли до влади у Великобританії, Франції. ФРН.

У 80 – 90 РР. в політ. житті Заходу з’являються нові тенденції, в яких ряд фахівців бачать потенційну загрозу демократії. В Японії з 90 – х рр.. загострюється політ. ситуація. У грудні 1994р. відбулось об’єднання опозиційних партій в Партію нових рубежів. Проте вибори 1995 р показали, що країна вступила в смугу політ. Кризи, яка виявилась у відмові виборців у довірі владі. Серед частини населення країн “великої сімки” посилилась озлобленість і зросли расистські настрої. У ряді країн посилили свої позиції ультраправі партії.

78. Європейський фашизм у 20 – 30 – ті рр.: загальні риси та національні особливості. Сучасна історіографія фашизму.

Ф. є різновидом тоталітаризму. Загальні політ. ознаки: антидемократизм, централізація влади, зрощення партійного і державного апарату, “вождизм”, анти конституціоналізм, свавілля карального апарату, репресії, зовнішньо політ. агресивність. Економічна сутність ф.: державно – монополістичний капіталізм(мілітаризація економіки), примусова монополізація, одержавлення, плановість, командно – адміністративна модель управління , бюрократизація. Соціальна база: середня і дрібна буржуазія, частина роб. класу. Ознаками соціальної стратегії фаш. режиму є “фашистський синдикалізм” – класовий мир на грунті націоналізму і популізму, соціальна ревізія. “соціальний контракт” з великим капіталом на принципі воєнізації і фюрерства, контроль держави над всіма сферами життя. Ідеологічні засади: націоналізм, що межує з расизмом, геополітична теорія “життєвого простору”, соціал – дарвінізму, популізму.

Причини приходу до влади: глибока економічна криза, відсутність у країні глибоких демократичних традицій політичного життя, тяжіння до монархічних або авторитарно – диктаторських методів правління, міжнародно – правові наслідки Першої світової війни (умови Версальської договірної системи), що створили передумови розвитку ідеї реваншу і відродження мілітаризму, розкол у міжнародному робітничому русі.

Історія поділяє фашизм на 4 групи категорій країн:

1. Країни, де ф. грав другорядну роль в історії цих країн (США, Великобританія, Франція)

2. Країни, де фашисти вибороли представництво в місцевих або центр. органах влади. (Данія, Норвегія, Фінляндія)

3. Країни, де ф. виступали в ролі партнерів, мали мініст. портфелі, але не очолювали. ( Угорщина, Болгарія, Румунія, Югославія).

4. Фашист. Диктатури, 4: Гітлера – Німеччина, Муссоліні – Італія, Франко – Іспанія, Салазара – Португалія.

Класичні ф. дикт. – Німеччина і Італія.

Всеосяжна система держ. Регулювання соц. – екон. Відносин.

Іберійський ф. (Іспанія і Португалія)

Робили ставку на великих землевл., підтримували церкви, оберіг. Традиц. Цінності. Гнучкість іберійського ф., був більш “живучим” , проіснував до сер. 70 – х рр.

Історіографія ф. Перша тенденція (Ф. Мейнеке, Л. Мемфорд) трактова ф. , як історичної випадковості в результаті “хвороби” сусп. Друга – (Г. Раушнінг, Е. Шварц) полягала у визнанні ф., що виходить з західної культури часів Французької революції. Отже, ф. – це “вибух інстинктів натовпу”, що прагне влади. У 50 – х рр.. течії – консервативна – (К. Ріттер) розглядали ф., як чужорідне для Н. явище, позбавлене соціального коріння; ліберальна течія –( К. Бракер, В. Конце) оцінювали ф. , як різновид тоталітарного руху, наголошуували на політичній спорідненості комунізму і фашизму. Неоконсервативна течія ( В. Мазер, Й Фест) доводили позитивну роль режиму у модернізації Н. Неоліберальна течія ( К. Бракер, Тойнбі, Парсонс) досліджували історію ф. в контексті доктрини тоталітаризму, обстоювали концепцію “колективної провини” нім. нації. Соціал – демократична (Г. Хальгартен, Д. Штегман) звернулись до соціальної бази фашизму (дрібнобуржуазна природа). Марксистська течія (А.Галкін, А. Бланк) розглядають ф. як диктат. Спрямована проти роб. .класу.

77. Етапи розвитку міжнародних відносин у другій половині ХХ ст. Сучасний стан вивчення “холодної війни”.

Період післявоєнного врегулювання (1945 – поч. 50 – х рр.)

Паризька мирна конференція 1946 р. продемонструвала наявність гострих суперечностей між СРСР та США і Великобританії з питань щодо х – ру урядів східноєвропейських країн та територіальних змін у регіоні, але призвела до компромісу. 10 лютого 1947 р. мирні угоди з Угорщиною, Румунією, Італією, Болгарією та Фінляндією були підписані. Складний процес щодо врегулювання німецької проблеми – лінія Москви на збереження єдиної Німеччини під радянським впливом зустріла опір з боку Заходу. Перша Берлінська криза 1948 – 49 рр., яка виявилась у встановленні радянської блокади Берліна і створенні у відповідь англо – американського повітряного мосту. Наслідок – розкол Німеччини на ФРН (7.09.1949 р ) і НДР (7.10.1949 р) і залучення Західної Німеччини до блокової політики США і НАТО.

У вересні 1951 р. у Сан – Франциско 49 державами був підписаний мирний договір з Японією, який декларував припинення стану війни та її відмову від територіальних претензій на Корею, Північно – Східний Китай, Куріли та Пд. Сахалін.

Холодна війна (1950 – поч. 60 – хрр.) Розкол світу на два табори (соціалістичний” і “капіталістичний” та гостра конфронтація між ними у формах гонки озброєнь, пропагандистської війни, міжнародно – правових акцій. У березні 1947 р. була проголошена “доктрина Трумена”, яка передбачала надання економічної та військової допомоги усім країнам, що її потребують для боротьби з комунізмом. У 1947 р. почалася також і реалізація “плану Маршалла”, спрямованого на підтримку економічного відродження країн, СРСР відмовилася. Першим військово – політичним блоком під егідою США стала Організація Американських держав (ОАД)(1948р.) квітні 1848 р – 1 європейських держав підписали акт про створення Північно – Атлантичного союзу – НАТО. Країни східного блоку у 1955 р. утворили Організацію Варшавського договору (ОВД). Важливим елементом “холодної війни” була атомна дипломатія та гонка озброєнь, численні локальні збройні конфлікти. Війна в Кореї (1950 – 53рр.) Основа конфлікту – поділ Кореї на радянську та американську зони окупації. Близькосхідна криза - порушення резолюції ООН про створення на території Палестини двох держав – єврейської (Ізраїль) при підтримці США та арабської (Палестина) при підтримці СРСР призвело до трьох кровопролитних війн(1948 – 49, 67, 73 рр.) Перші ознаки нормалізації відносин лише в 1991 р. Угода передбачала палестинську автономію в секторі Газа та Єрихоні. У 1956 р Суецька криза. – рішення єгипетського уряду, який користувався радянською підтримкою, про націоналізацію компанії Суецького каналу призвело до збройної інтервенції проти Єгипту англо – франко – ізраїльських військ. Втручання ООН, негативне ставлення світового співтовариства сприяли швидкому врегулюванню конфлікту.Найнебезпечніша криза Карибська в 1962 р. у зв’язку з подіями навколо Куби. Спроба кубинської збройної опозиції висадити на острів в районі Плая – Хірон десант з території США спричинила рішення радянського керівництва про розміщення на Кубі ракет середньої дальності, націлених на США. СРСР мотивував це “захистом кубинської революції”.

Північний Китай при підтримці СРСР розгорнув “будівництво соціалізму”, не припиняючи спроб об’єднання з Південним В’єтнамом. США стали на підтримку південнов’єтнамського уряду і вдалися до широкомасштабних збройних акцій проти Північного В’єтнаму. Масовий рух протесту проти участі США у війні змусило адміністрацію Ніксона у 1973 р. підписати паризьку угоду про встановлення миру у В’єтнамі.

Розрядка міжнародної напруженості (60 – ті – перша половина 70 – х рр.) У 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали Московський договір про заборону ядерних випробувань. 30 липня – 1 серпня 1975 р. у Гельсінкі відбулася Нарада з питань безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Голови 33 європейських держав, а також США і Канада підписали заключний акт, в якому визнали політичні та територіальні підсумки Другої світової війни, основні принципи взаємовідносин та форми співробітництва. У 1972 – 74 рр. були підписані “Основи взаємовідносин між СРСР та США”, двосторонній договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) та Угода про деякі заходи по обмеженню стратегічних наступальних озброєнь (ОСО – 1).

Друга хвиля “холодної війни” (1 пол. 80 – х рр.)Втручання “соціалістичного табору” (Куба, СРСР) і США в подіх на Африканському Розі: громадянську війну в Анголі (1975 – 76 рр.) та Сомалійсько – ефіопський конфлікт (1978 – 79 рр.) Введення у 1979 р. радянських військ в Афганістан. Почався новий етап гонки озброєнь.

З 1980 – по 1988 рр. тривала ірано – іракська війна. Лише у 1988 р. при посередництві ООН було досягнуто угоду про припинення бойових дій.

Сучасний етап розвитку міжнародних відносин. Розпочата у 1985 р. “перебудова” в СРСР і зумовлене нею оновлення відкрили шлях до більш стабільної фази розрядки. Розвиток і поглиблення політичного діалогу між СРСР і США.

Сучасний стан вивчення “холодної війни”. Радянська історіографія (Іноземцев, Трухановський) розглядає “х.в.” як феномен не міжнародних відносин, а зовнішню політику Заходу на чолі з США. Рад. Істор. Ігнорує проблему альтернатив розвитку міжн. Відносин у ІІ пол. ХХ ст. У західній істор. Сформувались три основні концепції походження “х.в.” 1. “Ортодоксальна” (Кенан, Черчілль, Нольте) звинувачує СРСР у експансіонізмі в післявоєнній Європі. 2. “Ревізіоністи” (Алпровіц) наголошують на відповідальності Заходу. 3.”Постревізіоністська” (Геддіс) визнає обопільну відповідальність СРСР і США за розв’язання “х.в.”

76. Основні тенденції соціально – економічного розвитку країн “великої сімки” у другій половині ХХ ст. НТР. Структурні кризи. Постіндустріальне суспільство.

Період післявоєнної реконструкції і “холодної війни” (1945 – друга пол. 50 – х рр.) Друга світова війна завдала людству величезної шкоди. Країни Західної Європи, на території яких велися бойові дії відновили довоєнний рівень свого промислового та аграрного виробництва лише у 1949 р. Темпи економічного зростання США, Канади та деяких латиноамериканських країн були значно швидкішими через великий попит на їхню продукцію. Це зумовило економічне лідерство США , якому сприяла також Бреттон – Вудська система міжнародних валютно – фінансових відносин, що передбачала встановлення паритетів національних валют країн – членів МВФ (Міжнародного Валютного Фонду) по відношенню до американського долара. Завдяки американській допомозі на поч. 50 – х рр. Західна Європа та Японія подолали наслідки війни. У Японії, Італії та ФРН почалося “економічне диво” – різке прискорення темпів економічного зростання., зумовлене значними капіталовкладеннями у промисловість, модернізації, низьким рівнем військових витрат.

Після війни значно посилилося державне регулювання економіки та соціальних відносин. У Великобританії, Франції, Австрії була проведена часткова націоналізація промисловості та банків. У США, Японії і ФРН переважали непрямі методи держ. Регулювання, головним чином через податки та кредит. У більшості країн посилився соціальне законодавство, а також інтеграційні процеси ( Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), члени якого (Франція, Італія, ФРН, Бельгія, Голландія та Люксембург) скасували митні збори на ці товари в торгівлі між собою. У травні 1957 р. члени ЄОВС уклали угоду про створення Європейського економічного спвтовариства (“Спільного ринку”).

Період НТР, розвитку ДМК, співіснування і боротьби двох систем (кінець 50 – 60 – ті рр.)

НТР –якісна перебудова продуктивних сил на базі перетворення науки у провідний чинник суспільного виробництва, поступовий перехід від машинного до комплексно – автоматизованого виробництва.

Головні напрямки НТР:

• автоматизація та комп’ютеризація виробництва та управління виробничими процесам;

• оволодіння новими джерелами енергії;

• освоєння космосу;

• розвиток новітніх технологій, створення штучних матеріалів.

Початковий етап (50 – 60 ті рр.)

• електронно – обчислювальна техніка, нова хімічна технологія, атомна енергетика. У 1957 р. створенням СРСР першого штучного супутника Землі – початок освоєннґ космосу.

Важлива тенденція економічного розвитку західних країн – зростання та нові масштаби концентрації виробництва та капіталу,Швидке зростання транснаціональних корпорацій (ТНК). Тим самим набула новий імпульс міждержавна інтеграція. 1960 р. – Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). 1961 р. – Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

Новий етап НТР (70 – ті – 90 – ті рр.)

Структурні кризи – крах Бреттонвудської валютно – фінансової системи Промислове піднесення у 1983 р.Ю, в основі – найновіші досягнення НТР: розвиток мікроелектроніки, радіотехніки, точного приладобудування, інформатики, біотехнології, оновлення освіти.

Соціально – економічні наслідки: бурхливе зростання атомних електростанцій, перебудова всього енергетичного господарства, розвиток космонавтики.

Постіндустріальне суспільство. В основі – відмова від жорстокого контролю за д – стю р*инка, широка приватизація держ. власн. Скороч. Прямого втруч. держ. в економіку, децентралізація, надання кампаніям більшої свободи і фінанс. Самост.Це такі моделі, як неоконсерватизм, економ. Лібералізм у США (“рейганоміка”), В,Б, (“тетчеризм”). Франція – поєдн. екон. лібер. з кейнсіанством, в ФРН – “зворотний курс”., “дерегування” в Японії.

75. Тенденції соціально – економічного розвитку старих (Англія, Франція) і нових (Німеччина, США) держав світу в останній третині ХІХ – на поч. ХХ ст.

Франція. Ця країна перед Першою світовою війною значно відставала від Англії, США, Німеччини. Причини – результати війни франція була змушена виплатити 5 – мільярдну контрибуцію і передати Німеччині Ельзас і Лотарингію. Сільське госп. не змогло перейти до інтенсивних форм господарювання, переважало дрібне землеволодіння.. Низький приріст населення. За останню третину ХІХ ст. швидкими темпами розвивалась важка промисловість, збільшився видобуток вугілля, виробництво металу, продукції машинобудування. Посилився процес концентрації виробництва, за рівнем концентрації банків Франція була попереду всіх держав. Відбувався процес злиття банківського і промислового капіталу, зростав вивіз капіталу. Незважаючи на індустріалізацію, Ф. залишається аграрно – індустріальною країною. У 1911 р с.г. займалося 40 % населення. В період з 1905 по 1914 р. – промислове зростання.

Німеччина. Об’єднання Н. стало важливою передумовою для утворення єдиного внутрішнього ринку, завершення промислового перевороту і швидкого зростання економіки. Нові винаходи і технології впроваджувалася в техніку зв’язку, електротехніку, органічну хімію. Виникали і розвивалися нові галузі індустрії. Важка промисловість переважала в економіці. Періодичні кризи (1873, 1882, 1890 рр.) призвели до змін – наростання процесів концентрації виробництва і капіталів. Дедалі більш вагому роль в економіці відігравали банки. Все більш продуктивним ставало сільське господарство. Проте розв. капіталізму розвивався повільно. За період з 1871 по 1914 р. частка Німеччини у світовому промисловому виробництві зросла з 13 % до 16%. Більшість населення була зайнята у промисловості.

Велика Британія. Втрата промислової гегемонії. На початку 80 – х рр. Англію обійшли США, а на поч. ХХ ст. – і Німеччина. Падала частка Англії також і в світовій торгівлі. У 80 – 90 рр. економіка характеризували два ключових процеси: 1. Прогресуюча втрата промислової гегемонії, і 2. Переростання капіталізму вільної конкуренції в якісно інший стан – монополістичний капіталізм. В.Б. продовжувала залишатися могутньою державою, що мала морську і колоніальну першість, грала першорядну роль у банківській сфері і світовій політиці. Але основні показники з вугілля і металу падали. Причини відставання: застаріла технічна база, мале запровадження найновіших досягнень науки і техніки, повільно оновлювалися основні фонди виробництва, відтік капіталу з А. у відсталі і колоніальні країни призводило до зниження інвестицій у власне виробництво.Особливістю Англії було те, що на відміну від США, Німеччини, процеси монополізації були слабшими. Проте на рубежі ХІХ І ХХ ст. прискорилися, Монополізація в банківські сфері випереджали промислову сферу. Економічні труднощі призводили до соціальної напруги. Це створило державну політику соціального реформізму. Творцем її був уряд Ллойда – Джорджа. Закони 1897 – 1906 рр. надавали робітниам допомогу при нещасних випадках на виробн., про державні пенсії, скорочено роб. день.

США. Після Громадянської війни економічний прогрес США прискорився. Його основа – розвиток важкої промисловості (виплавлення чавуну, видобуток вугілля, залізничне будівництво).З’являлися нові галузі промисловості: нафтодобувна, нафтопереробна, електротехнічна, хімічна, автомобільна, гумова. 1882 р. почала працювати перша теплова електростанція.частка США у промисловому виробн. Напередодні Пешої світової війни складала 36 %. Динамічно розвивалося сільське госп.: ліквідація рабовл. плантаційного господ. На Півдні і прийняття закону про роздачу незаселених земель створили сприятливі можливості для розвитку с.г. Дуже виросла технічна оснащеність – сівалки, культиватори., молотилок, жниварок. Причини економічного зростання : 1. Географічне розташування і сприятливе природне середовище, 2. Громадянська війна знаменувала перемогу вільного, фермерського шляху розвитку капіталізму в с.г.. 3. Впровадження передових технологій, наукових відкритів і винаходів. 4. Зростання чисельності населення. Розвиток економіки характ. Глибокими якісними змінами – концентрацією і централізацією виробництва і капіталу. На початку ХХ ст. склалися дві наймогутніші могутні фінансово – промислові групи – Моргана і Рокфеллера. США вступили в новий етап – епоху корпоративного капіталізму, коли монополістичні об’єднання набули величезної економічної і політичної сили. Для основної маси населення це мало негативні наслідки через відсутність його соціальної захищеності. Тому держава стала брати на себе ви рішення.

74. Основні проблеми внутрішньополітичного життя Англії, США, Франції, Німеччини в останній третині ХІХ – на поч. ХХ ст. ( політичний лад, система політичних партій, основні політичні реформи).

Франція.

Особливість – багатопартійність. Праве крило – монархісти і клерикали, ліве – республіканці (помірковані і радикали). Політичні кризи. У 1887 р. спалахнув скандал в оточенні президента Греві, зять якого продавав ордени Почесного легіону. Президент змушений піти у відставку. Корупція влади, невдоволення широких верств населення, економічні негаразди спричинили виникнення “буланжистської кризи” (за ім’ям генерала Буланже). Генерал був готовий співробітничати з будь – ким. Монархісти розраховували на нього у майбутньому державному перевороті, який відновить монархію. 1 квітня 1889р. Буланже втік із Франції. “Панамська афера” –фінансовий скандал. В 1879 р. було створено акціонерне товариство з прпориття Панамського каналу. Акції цього товариства йшли нарозхват, але камапанія обанкрутилася. Створена слідча комісія виявила, що багато коштів пішло не на будівництво, а на хабарі міністрам, депутатам, посадовим особам. Ця афера підіорвала довір’я до держави.. Як наслідок – значний зсув суспільної думки вліво. “Справа Дрейфуса”. Причина скандалу – наростання хвилі антисемізму. Контррозвідка Франції отримала інформацію, що військовий аташе Німеччини у Франції отримує секретні документи з французького генерального штабу. У зраді звинуватили капітана А. Дрейфуса, єврея за національністю і засудили до довічного ув’язнення. Це викликало обурення демократичної громадськості. На поч. ХХ ст. провідною політичною силою Франції були радикали.

Німеччина. 18 січня 1871 р. у Версалі було проголошено створення Німецької імперії. Король Прусії Вільгельм став імператором Німеччини. Цим був завершений процес об’єднання Німеччини. Імперія складалась з 25 окремих держав. За конституцією 1871 р. законодавчим органом був рейхстаг. Підготовлені рейхстагом законопроекти набирали чинності тільки після їх створення імператором . Виконавча влада – імператор. Особливістю політичної системи Німеччини була багатопартійність. Праве крило – Вільна консервативна партія., що відстоювала інтереси великих аграріїв Прусії і магнатів важкої промисловості та Німецька консервативна партія, що спиралась на верхнє і середнє селянство і на середні верстви городян. Обидві партії виступали прихильниками економічної політики уряду О. Бісмарка. Ліве крило – прогресистська партія, яка відстоювала позицію вільної торгівлі та створення правової держави і демократизації країни. Особливе місце – католицька партія Центру і соціал – демократична партія. Боротьба уряду Бісмарка проти католицької церкви – було прийнято ряд законів в т.ч. і переслідування і арешту священників. Також уряд боровся з робітничим рухом. У 1878 р. ухвалили “винятковий закон” проти соціалістів, за яким всі організації партії і всі соціалістичні профспілки, соціалістична преса були заборонені. На поч. ХХ ст. політ. Ситуація в країні характеризувалася прагненням уряду проводити політику "“гуртування"”нації проти зростаючого впливу соціал -–демократії. Для цього був створений консервативно – ліберальний блок.

Англія. Двопартійна система (ліберали, консерватори). Ліберальна партія ( лідери В. Гладсон, Г. Асквіт) мета – втілення в життя концепції лібералізму. Підтримувала аристократія, буржуазія, інтелігенція, робітиники. Консервативна партія (лідери Р. Солсбері) відстоювали ідею збереження і зміцнення ролі монарха, палати лордів і церкви, консолідації і розширення колоніальної імперії, утвердження “величі Англії”. Ці партії були близькі за своїми цілями. Значна подія в політ. Житті Англії – перехід до демократії.Встановлення її через реформи. У 1872 р. ліберали провели через парламент закон про таємне голосування на виборах до парламенту, а з 1884 р. закон про третю парламентську реформу. У 1885 р. – закон про рівномірний розподіл виборчих округів ( в залежності від чисельності населення). Закон про реформу місцевого управління. (через виборність). Зростання політичної активності робітничого класу. В 1906 р. лейбористська партія, її мета – проведення в парламент депутатів від робітників.

США. Двопартійна система. Республіканська партія захопила в свої руки весь державний аппарат. Ця партія мала міцні позиції в промисловому регіоні – Новій Англії і в штатах старого Заходу. Демократична партія відстоювала інтереси нової буржуазії Півдня, великого фермерства. Головними полі. питаннями наприк. ХІХ ст. були питання про тарифи, грошовий обіг і трести. Партії підтримували політику протекціонізму. Важливим моментом політ. Життя був фермерський рух, що організувався в 1867 р. як ліга грейнджерів. Вони виступали за надання їм більших можливостей через обмедення великого капіталу і демократизації законодавства. Індустріалізація призвела до збільшення робітничого класу. У 1881 р. виникає Американська федерація праці (АФП). Вона перетворюється в організацію цехових спілок. Проголошували боротьбу за покращення умов найму робочої сили в рамках існуючого суспільства. Соціалістичні ідеї серед робітників пропагувала Соціалістична робітнича партія.. На поч. ХХ ст. необхідність соціальних програм. Яскравий представник реформізму Т. Рузвельт.

73. Об’єднання Італії та Німеччини. Порівняльна характеристика. Італія.

У результаті поразки революції 1848 – 1849 рр. Італія продовжувала залишатися роздробленою. 50 – ті рр. – загальний економічний підйом. Збільшився випуск продукції шовкової та бавовняної промисловості, значно пожвавилась торгівля, розвивалося залізничне будівництво, особливо в П’ємонті. Відсталими залишалися Королівство Обох Сицилій і Папська область. Сподівання ліберального дворянства й сардинської буржуазії в питанні об’єднання Італії покладалися на Камілло Бензо Кавура (1810 – 1861). Блискучий оратор відстоював свободу торгівлі і необхідність розвитку промисловості. За його участі уряд розширив будівництво залізниць. Але для цього потрібні немалі кошти і він підтримав закон Сік карді, згідно якого духівництво обкладалося податками. Духівництво чинило цьому опір. Основа політичної ідеї Кавура було об’єднання Італії під верховенством Сардинської монархії за сприяння когось з великих європейських держав. З цією метою Кавур домігся вступу П’ємонту в Кримську війну на боці союзних держав. У квітні 1859 р. розпочинається війна з Австрією. Це поступило сигналом для повстання в Італії. Можливість об’єднання під верховенством П’ємонту створило загрозу для Франції. Досягши згоди з англійським урядом, Наполеон ІІІ став підтримувати П’ємонт. Водночас став вимагати приєднання до Франції Ніцци та Савойї. В 1859 р. в Неаполітанському королівстві повалена влада династії Бурбонів У квітні 1860 р. у Сицилії розпочалися селянські повстання. Після перемоги при Калатафімі Гарібальді звільнив від військ Бурбонів увесь острів Сицилію Більшість населення висловилося за приєднання до П’ємонту. У лютому 1861 р. у Туріні відбулося відкриття першого загально італійського парламенту. 17 березня 1861 р. сардинський король Віктор – Емануїл ІІ був проголошений королем Італії. Особливо важливим було для молодого Італійського королівства мало стати приєднання Рима, як історичної столиці Італії. У 1862 р. Гарібальді організував експедицію з 2 тис. осіб з метою взяття Рима. Але був зупинений військами Віктора – Емануїла, який діяв під впливом прямих погроз з боку Наполеона ІІІ. Як прихильники об’єднання Італії навколо монархії Віктора – Емануїла ІІ, так і республіканці, ставили найближчою своєю метою приєднання Рима до Італійського королівства. В 1870 р., після розгрому Франції арміями Північно – німецького союзу, війська Віктора – Еммануїла ІІ, взяли Рим (20 вересня 1870 р.) Так завершилося об’єднання Італії, яке розпочалося „знизу” шляхом народної революції. Допомога, надана сардинському уряду в силу дипломатичних міркувань спочатку Наполеоном ІІІ у 1859 р., а потім Бісмарком у 1866 р. певною мірою сприяла цьому.

Німеччина. Основним питанням революції 1848 – 49 рр. було політичне об’єднання Н. Революція невдала спроба. Після неї – об’єднання „зверху” – «кров’ю і залізом”, в інтересах поміщиків – юнкерів і буржуазії. 1849 – 1859 рр – прискорення промислового виробництва. У 1859 р. під час війни Франції і П’ємонту проти Австрії в Пруссії утворився ліберальний Національний союз, який прагнув до об’єднання Німеччини під верховенством Пруссії. Важливим залишалося селянське питання. Дрібних господарств у Н. налічувалося 71,4 % й вони володіли всього лише 9% всіх оброблюваних площ. Середні і великі складали 28,6% і мали 91% площ. У 1850 р. під тиском Росії і Австрії пруський король Фрідріх Вільгельм ІУ погодився на відновлення колишнього Німецького союзу на чолі з Австрією. В 1861 р. він помирає і королем стає його брат Вільгельм І, котрий проводить військову реформу. На виборах до палати представників узимку 1861 р. більшість отримали ліберали, зокрема прогресивна партія. Програма – проголошувала вірність королю і відданість конституції і вимагала об’єднання Н. під верховенством пруської монархії з запровадженням об’єднаного парламенту. Партія вимагала встановлення контролю над витратою бюджетних коштів. У відповідь Вільгельм І розпустив ландтаг. Він закликав до влади представника консерваторів Отто фон Бісмарка (1815 – 1898рр.), який проголосив об’єднання Н. під верховенством Пруссії і закликав на боротьбу з лібералізмом. Порадив королю запровадити загальне виборче право, але без таємного голосування У грудні 1862 р. війна з Данією Прусія отримала Шлезвіг з морською гаванню Кіль Далі – війна між колишніми союзниками Прусією і Австрією. Привід – захоплення Прусією Гольштейну до Прусії приєдналась Італія. 3 липня 1866р. перемогла Прусія. В серпні 1866 р. у Празі підписано мирний договір. Австрія втрачала Венецію, яка приєднувалась до Італії, відмовлялась від своїх прав на Гольштейн і сплачувала Прусії невелику контрибуцію. Німецький союз припиняв своє існування, і всі держави на північ від Майна утворювали Північно – німецький союз на чолі з Прусією(увійшло 21 держава). Постало питання про конституцію . Бісмарк пропонував обрати рейхстаг загальним поданням голосів. Утворення Північно – німецького союзу становило загрозу Франції. 19 липня 1870 р. Франція оголосила війну Прусії. Перемога Прусії дала можливість об’єднати Німеччину. 18 січня 1871 р. – офіційне проголошення Німецької імперії. Пруський король Вільгельм І – нім. Імператор. 26 лютого 1871р. Франція підписала мирний договір і втратила Ельзас і Лотарингію. Порівняльна характеристика. По – перше, об’єднання Італії було результатом одночасних дій П’ємонтської держави, керованої лібералом Кавуром і революційно - демократичного руху, Німеччина об’єднувалася завдяки армії і дипломатії пруської держави, керованої Бісмарком. По – друге: Італійське королівство до 1870 р. вже було унітарною державою, включаючи всю італійську територію, Німецька імперія допускала існуванні поряд з собою Австрії, і була багатонаціональною державою. По – третє, Італія- конституційний режим еволюціонував у парламентському дусі, а вплив династій був непрямим, то в Німеччині – конституційний режим зберігав авторитарний х – р внаслідок системи канцлерства (через незалежність уряду від парламенту), що забезпечувало династії широке поле діяльності. По – четверте: в Італії національний рух одночасно виступав і проти політичної роздробленості і проти іноземного панування, а в Німеччині – не було іноземного панування і існував зв’язок у формі Німецького союзу і тому метою об’єднання було перетворення конфедеративного союзу в федеративну державу. По – п’яте: в Італії після Наполеона більше не було глибокого провалля між аристократією і буржуазією, а в Німеччині аристократія являла собою замкнуту і згуртовану верству, що тримала в своїх руках політичне керівництво, а буржуазія була слабка економічно.

72. Боротьба Франції з коаліціями європейських держав наприкінці

ХУІІІ – на початку ХІХ ст. Наполеонівські війни.

Встановленню військової диктатури Бонапарта. Чинники: соціально – економічне, політичне становище Франції в період правлінн Директорії, й військові походи Наполеона (Італійський (1796 – 1797 рр) та єгипетський (1798р.)). Чергові вибори, що відбулися в квітні 1799 р. похитнула владу Директорії. Два етапи державного перевороту: 9 листопада 1799 р. обидві законодавчі палати (рада п’ятисот і Рада старійшин) під приводом розкриття змови якобінців були переведені з метою безпеки з Парижа до замку Сен – Клу, а Бонапарт призначений командуючим паризького гарнізону. Він домігся відставки членів Директорії і зосередив в руках всю військову і цивільну владу. Влада передавалася трьом консулам: Бонапарту, Сійєсу й Дюко. Законодавчі палати ліквідовувались і утворювались нові законодавчі комісії. Широкі повноваження надавались першому консулу: призначення міністрів, командування армією, укладання угод. Законодавчим палатам залишалось лиш готувати законопроекти. Вводилося загальне виборче право. Конституція 1799 р. встановлювала у Франції диктатуру. Бонапарт відмінив виборність голів місцевої адміністрації, виборність судів, ввів заходи з посилення поліцейського контролю. Вже в січні 1800 р. було закрито більшість паризьких газет. В березні 1804 р. був опублікований Цивільний кодекс. Він закріпив принципи 1789 р. – свободу особистості, рівність всіх громадян, свободу совісті й світський х – р держави, свободу праці, право недоторканості приватної власності. Відносини власності були покладені в основу сімейних відносин. Серед інших були розроблені Комерційний і Кримінальний кодекси. Забезпечивши нейтралітет Прусії і Росії в травні 1800 р. Бонапарт на чолі армії вторгся в Північні Італію. Вже в лютому 1801 р. Австрія підписує з ним Люневільський мир, за яеим відмовлялась від Бельгії, визнавала новий східний кордон Франції по Рейну. Велика Британія також підписує угоду про мир 25 березня 1802 р., за нею вона знімає морську блокаду для Франції. В травні 1802 р. Бонапарт отримує титул пожиттєвого консула. Бонапарт здійснює ряд заходів, щоб завоювати довіру католицької церкви і дворянства: договір з папою, амністія емігрантам, більшість яких дворяни. 1802 р. – створення Почесного легіону. 18 травня 1804 р. Бонапарт оголошує себе імператором Наполеоном. В 1805 р. відновилась у Великій Британії анти французька коаліція європейських держав: Росія, Австрія, Неаполітанське королівство та Швеція. 21 жовтня франко – іспанський флот був майже знищений британською ескадрою. В 1806 р. створюється ІУ антифранцузька коаліція. (Австрію замінила Прусія). 21 листопада 1806 р. Наполеон підписав декрет про континентальну блокаду, згідно якого на території Франції і залежних від неї країн заборонялась торгівля з Великою Британією.В 1808 р. Наполеон позбавив влади законного короля Іспанії Карла ІУ та його сина , посадивши на престол свого брата Жозефа Бонапарта. 1812 р. – похід на Росію Найбільша битва - біля с. Бородіно 7 вересня 1812 р. 26 грудня 1812р. поразка французької армії. Шоста антифранцузька коаліція : Росія, Великобританія, Прусія, Швеція і Австрія. Основні сили наполеонівської армії були розбиті в “битві народів” під Лейпцигом 16 – 19 жовтня 1813 р. 6 квітня Наполеон відрікається від престолу. 4 червня 1814 р. була прийнята Конституційна хартія – своєрідний компроміс між старою дворянською знаттю й верхніми прошарками буржуазії. На початку 1815 р. Наполеон здійснює спробу повернення. 1 березня 1815 р. він висаджується на півдні Франції. В битві при Ватерлоо 18 червня війська держав антифранцузької коаліції – Великої Британії й Прусії завдали Франції поразки.

71. Віденський конгрес держав 1814 – 1815 рр. Система післявоєнного миру в Європі.

В 1814 році антифранцузька коаліція укладає угоду з Францією, за якою остання залишається в кордонах 1792 р. Росія прагнула гегемонії на континенті, узгодити питання , які стосувались польських земель і Саксонії. У вересні 1814 р до Відня прибули 216 делегатів від більшості європейських країн. Велися переговори. 8 листопада російські війська залишають Саксонію. 10 листопада їх місце зайняли пруські. Король Саксонії відмовляється від Великого Герцовства Варшавського і частину свого королівства передає Прусії. Австрія отримала східні округи Галичини, Ломбардію, володіння Венеціанської республіки, Трієст, володіння на Балканах. Прусія відмовлялась від тієї частини Польщі, яка в 1807 р. складала ВГВ, крім Познані, а також оволоділа частиною шведської Померанії. ВГВ ставало Царством Польським в складі Російської імперії. На Віденському конгресі вирішувались питання, що стосувались Скандинавських країн. Норвегія передавалась від Данії до Швеції. Фінляндія закріплювалась в складі Російської імперії. Договори були включені в Заключний акт, підписаний 9 червня 1815 р. Віденський конгрес встановлював гегемонію великих держав Європи, створював “пентархію” (Великобританія, Росія, Австрія і Прусія, Франція). 26 вересня 1815 р. російський імператор Олександр І, австрійський імператор Франц І і пруський король Фрідріх Вільгельм ІІІ підписали в Парижі “Акт Священного союзу” Проголошував збереження кордонів європейських країн, встановлених Віденським конгресом і боротьба проти всіх проявів (революційного духу”., пізніше приєднався король Франції Людовік ХУІІІ, Велика Британія формально не ввійшла до Священного союзу. 30 вересня 1818 р. – конгрес у м. Аахен між Росією і Францією була укладена конвенція, за якою окупаційні війська союзників мали залишити Францію, Франція мала сплатити репарацію. У жовтні – грудні 1820 р. в Сілезії , скликається другий конгрес Союзу., пов’язаний з революційними повстаннями у Неаполі, і підписали протокол , у якому проголошувався принцип збройного втручання у внутрішні справи інших держав у разі революцій, навіть без запрошення з боку їхніх держав. Після придушення неаполітанської революції , почалися революційні процеси в Іспанії. Четвертий конгрес проходив у Вероні 20 жовтня – 14 грудня 1822 р. Представники Росії, Австрії, Прусії і Франції прийняли рішення про спільний виступ проти революційного уряду Іспанії. Рішення Віденського конгресу і створення Священного союзу - перша спроба створення системи колективної безпеки.

70. Громадянська війна в США і Реконструкція Півдня.

Характерною рисою соціально – економічного й політичного життя США був компроміс буржуазії Півночі та фермерів Заходу й рабовласників Півдня. Розвиток промисловості нерівномірний в різних районах Південь займав останнє місце за своїм промисловим розвитком. На 1860 р. промисловість США посідала четверте місце в світі., протяжність залізниць зросла в 10 разів. Економічний розвиток Півдня гальмувався рабовласницькою системою. Землеробство залишалось екстесивним. Провідна роль відігравали аболіціоністи – прибічники знищення рабства й надання афроамериканцям політичних прав. Конституція закріплювала в Канзасі рабство у вересні 1866 р. Ці події розвивались на тлі збройних сутичок: загони рабовласників нападали на поселення фермерів, а в травні 1854 р розгромили і спалили містечко Лоренс. В жовтні 1859 р. – спроба Джона Брауна з загоном з 17 білих і 5 афроамериканців підняти повстання проти рабства в штаті Віргінія. Війська придушили цей заколот. Промислова буржуазія Півночі прагнула зміцнити політичні позиції і покінчити з перевагою рабовласників у федеральних органах влади. На виборах 1860 р. переміг республіканець авраам Лінкольн. Прагнучи зхавдати удару до вступу Лінкольна на посаду, південні штати розпочали сецесію – відокремлення від Півночі. 11 штатів утворили рабовласницьку державу – Конфедерацію американських штатів зі столицею в Ричмонді, на чолі з президентом Джефферсоном Девісом. У прийнятій конституції рабство визнавалось природним станом афроамериканців. Воєнні дії розпочались нападом військ Конфедерації на форт Самтер Президент Лінкольн і Конгрес змінили політичну стратегію, проголосивши метою війни не лише відновлення цілісності, але й ліквідацію рабства. 20 травня 1862 р. – закон про гомстеди. Кожен американець усього за 10 доларів міг одержати ділянку землі в 160 акрів і через 5 років стати її власником. Закони антирабовласницького курсу: про недопущення використання федеральних військ для піймання і повернення рабовласникам рабів – втікачів, про заборону рабства в столичному окрузі Колумбія, про дозвіл призову до армії афроамериканців. У січні 1865 р. Конгрес затвердив ХІІІ поправку до конституції, що забороняла рабство на всій території США. Докорінний перелом у війні над військами Конфедерації настав після здобутої перемоги генералом Мідом 1-3 липня 1863 р. біля Геттісберга в Пенсільванії. 3 квітня 1865 р. капітулював Річмон, а 9 квітня громадянська війна була завершена. 1865 – 1877 рр. – період Реконструкції. 14 квітня 1865 р. Лінкольна було вбито. Повноваження на Ендрю ДЖонсона. Розпорядження : амністія учасникам заколоту. У грудні 1865 р. – Ку – клус – клан. Конгрес у липні 1866 р. прийняв ХІУ поправку до конституції, за якою не дозволялося лідерам Конфедерації займати державні чи виборні посадти, заборонила “чорні кодекси” й урівняла афроамериканців у цивільних і політичних правах з білими. 2 березня 1867 – закон про Реконструкцію. На Півдні запроваджувався воєнний стан, півд. Штати ділилися на 5 військових округів. Уряди Реконструкції відмінили сегрегацію і створювали змішані школи для дітей, заохочували капіталістичне підприємництво. Президент Хейс відкликав федеральні війська з південних штатів, передав контроль за розподілом федеральних посад на Півдні демократам Так завершився період Реконструкції.

69. Міжнародні відносини наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.. Перша світова війна.

Намагаючись закріпити своє нове положення в Європі Німеччина в 70 – 80 рр. укладає ряд угод. “Союз трьох імператорів”,тобто Росії, Австро – Угорщини та Німеччини. Ідею висунув Бісмарк з метою не допустити політичного зближення Франції та Росії. Росія намагалась забезпечити собі нейтралітет Німеччини та Австро – Угорщини на випадок війни з Туреччиною. В жовтні 1879 р. Австро – Угорщина і Німеччина підписали угоду, яка зобов’язувала їх надавати військову допомогу у разі нападу. Троїста угода (Німеччина, Австро – Угорщина і Італія) укладена 20 травня 1882 р. Учасники зобов’язувались не вступати в союзи спрямовані проти держав, що підписали цю угоду. В квітні 1904 р. між Англією та Францією була укладена “сердечна угода” або Антанта. Ця угода врегульовувала претензії обох країн перерозподілу територій і сфер впливу в Західній та Східній Африці. Єгипет оголошувався сферою впливу Англії, а Марокко - Франції . З метою розширення і укріплення антинімецького блоку Англія розпочинає шляхи зближення з Росією. Головне поле суперництва – Середня Азія та Близький Схід. 31 серпня 1907 р. в Петербурзі представники урядів підписали угоду, що стосувалась Тібета та Афганістану і розмежлвувала сфери інтересу в Ірані. Створення Антанти завершило поділ Європи на два ворогуючих табори. Перша Марокканська криза 1905 р. Франція претендувала на виключну роль в її економіці. Проти цього виступила Німеччина, яка також прагнула перетворити цю країну на свою колонію. Скликана міжнародна конференція підтримала Францію. Боснійська криза 1908 – 1909 рр. викликана анексією австро – Угорщиною в жовтні 1908 р. провінцій Боснії та Герцеговини. Це викликало протести з боку Сербії та Чорногорії. У відповідь Австро – Угорщина стала погрожувати війною, однак Сербію підтримала Росія. В конфлікт втрутилася Німеччина, а Франція і Англія не підтримали Росію, яка погодилась з анексією. Друга Мараконська криза 1911 р. розпочалась з вводу французьких військ в Марокко для придушення повстання проти колоніальної влади. Францію підтримала Росія та Англія і Німеччина була змушена визнати “виключне” право Франції на Марокко. В 1912 р. тут було створено Балканський союз – військово – політичне об’єднання Болгарії, Сербії, Греції та Чорногорії при активній участі Росії. Перша Балканська війна розпочалась в жовтні 1912 р. коли країни підтримали Албанію та Македонію, які повстали проти турок. В 1913 р. нова війна на Балканах. Проти Болгарії виступила Сербія, Греція, Чорногорія, а також Румунія і Туреччина Сербія вимагала собі компенсації в Македонії. В серпні 1913 р. в Бухаресті була підписана мирна угода. Болгарія відмовлялась від Південної Добруджі на користь Румунії. Сербія отримала Півн. Македонію, а півд. Частина Македонії та Зах. Фракія передавалась Греції. Румунія відійшла від Троїстої угоди і зблизилась з країнами Антанти., Болгарія опинилась під впливом Німеччини та Австро – Угорщини. Німецький план Шліффена виходив з необхідності уникнення одночасного ведення війни на два фронти. Він передбачав нанесення швидкого дару по Франції, а потім по Росії. Австро – Угорський план, був розрахований на ведення війни одночасно на два фронти – проти Росії і на Балканах, проти Сербії і Чорногорії. Німецький та австро – Угорський плани недооцінювали сили противників і переоцінювали свої власні. Французький план передбачав наступ проти німецької армії , але віддавав стратегічну ініціативу в руки німців. Руський план війни носив наступальний х – р. планувалось вести одночасні наступальні дії проти австро – Угорщини в Галіції та проти Німеччини в Східній Прусії. Англійський план відводив своїм сухопутним силам допоміжну роль, перекладаючи все на армії союзників. Армії Антанти нараховували в своїх рядах понад 10 млн. чол., а країни Троїстої угоди лише 6 млн. Безпосереднім приводом до початку війни стало вбивство сербськими націоналістами спадкоємця австрійського престолу Франца – Фердинанда в Сараєво 28 червня 1914 р. Австро – Угорщина пред’явила Сербії ультиматум і оголосила 28 липня 1914 р. їй війну. Росія розпочала мобілізацію, а 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня – Франції і Бельгії Великобританія в стані війни з 4 серпня. 5 – 9 вересня розгорнулась Марнська битва. Союзники перемогли, змусивши німців відступати. В ході Східно – Пруської операції російські війська розгромили німецькі частини. В Галіційській битві з обох боків брали участь понад 100 дивізій. В ході наступу російських армій австрійські війська не лише зазанали великих втрат, а й втратили Галіцію з фортецею Перемишль. В 1914 р. –вступ у війну Туреччини на боці Троїстого союзу. За це їй Німеччина пообіцяла повернення Криму і Кавказу. Відкрилися нові фронти. Військові дії велися також в колоніях.Японія, прагнучи захопити німецькі колонії вступила у війну 23 серпня на боці Антанти. 23 травня 1915 р. на боці Антанти вступила у війну Італія. Після війни їй обіцяно Трієст, Албанія. 14 жовтня на боці Троїстого союзу у війну вступила Болгарія., яка хотіла повернути втрачені в ході Балканської війни (1913 р.) території. Зі вступом у війну Болгарії австро – німецька коаліція наносить поразку Сербії. Верденська битва почалася в лютому і тривала до грудня 1916 р. Німці так і не змогли оволодіти Верденом і прорвати оборону союзників. Успішний наступ Антанти на Південно – Західному фронті. Цьому сприяло вступ 28 серпня 1916 р. Румунії у війну. В 1917 р. – з війни виходить Росія. Німеччина підписала з нею мирний договір в Брест – Литовську. 29 вересня перемир’я з Антантою уклала Болгарія, 30 жовтня – Туреччина, 3 листопада – Австро – Угорщина. 11 листопада делегація Німеччини підписала на станції Ретонд в Комп’єнському лісі умови перемир’. Німецькі армії роззброювались, а Рейнська область окуповувалась союзними військами. Пеша світова війна закінчилась.

68. Французька революція ХУІІІ ст.: основні етапи, вплив революції на Європу, історичне значення.

У другій половині ХІХ ст. франц. Абсолютизм дійшов повного розладу. Поділ на стани : перший – духовенство, другий – дворянство, третій – селяни., буржуазія, робітники. Перші два – привілейовані і складали 4 % .Був контаст між економічною могутністю буржуазії і її відстороненням від політичного життя. Франц. Просвітитнецтво дало головні ідеї: Вольтер виступав за свободу людини у всіх її проявах, Монтеск’є розробив вчення про поділ влади, Ж.Ж Руссо став духовним батьком революції. Спроби вийти із кризи : Людовік ХУІ оголосив про намір скликати навесні 1789 р. Генеральні штати, щоб заручитися підтримкою реформ. Початок революції – надали виборче право всім чоловікам, які досягли 25 років і платили податки. Переодизація революції: 1 етап: 5 травня 1789 р – 10 серпня 1792 р. Це початковий монархічний період революції – від початку роботи Генеральних штатів до повалення монархії. 5 травня розпочалося засідання Генеральних штатів. Депутати від третього стану почали вимагати безстанових засідань і індивідуального голосування. Вони оголосили своє зібрання Національними зборами. Людовік ХУІ наказав всім депутатам увійти до складу Національних зборів. 9 липня – Національні Установчі збори.14 липня – взяття Бастилії – символ повалення абсолютизму. Владап перейшла до рук революційних органів – Комун, які мали Національну гвардію. 4 – 5 серпня 1789 р. – ухвала про скасування станових привілеїв 26 липня збори прийняли “Декларацію прав людини і громадаянина”. 3 вересня 1791 р. прийняття Конституції. Законодавча влада – Законодавчим зборам, виконавча – королю і уряду. 1 жовтня 1791 р. почали роботу Законодавчі збори. Праве крило – партія фінансистів, промисловців. Вони виступали за підтримку Конституції. Ліве крило – пов’язані з якобінським клубом, прихильники республіки. Більшу частину їх називали бріссотинцями (за ім’ям лідера – Бріссо), а пізніше жирондистами, менша частина – монтаньяри. Королівський двір був зацікавлений у війні, бо була надія, що іноземні армії зможуть придушити революцію і саме з ініціативи Людовіка ХУІ збори 20 квітня 1792р. оголосили війну Австрії.

2 –й етап: 10 серпня 1792 р. – 2 червня 1793 р. Республіканський (жирондистський) період – від повалення монархії до приходу до влади якобінців. У Парижі виникла повстанська Комуна, яка закликала народ до походу на королівський палац, штурм якого 10 серпня 1792 р. змусив збори ухвалити відсторонення короля від влади. Скликався національний Конвент , який почав роботу 20 вересня 1792 р. , а 22 вересня було проголошено республіку. Провідна роль – жирондистам, які вийшли з якобінського клубу. Жирондисти виступали за свободу особистості і були проти всемогутності держави, монтаньяри- за політику терору, за диктатуру. 21 січня 1793 р. Людовіка ХУІ було страчено. Війська коаліції наступали, погіршилося економічне життя, хвилювання бідноти – “шалених”. Монтаньяри зуміли провести через Конвент низку декретів, репресивного х – ру. 3 – й етап: 2 червня 1793 р. – 27 липня 1794 р. Якобінська диктатура- від встановлення більшості якобінського блоку в Конвенті до усунення його від влади. Арешт 22 лідерів жирондистів і “чистка” конвенту дали монтаньярам – якобінцям перевагу в Конвенті. Закони: про розподіл громадських земель, про продаж конфіскованих у емігрантів земель. Прийнята нова конституція: замість представницького правління вводилися елементи прямої демократії, а принцип поділу влад замінили на єдність влад. Встановлювалась тоталітарна диктатура якобінців, яка діяла через Комітет суспільного порятунку. Мобілізація. Від 17 вересня людей могли арештовувати не тільки за дії, але й за задуми. Протягом 1793 – 1794 рр. жертвами стало до 40 тис. осіб. До кінця 1793 р. були розгромлені основні сили вандейців, відновили кордони Франції. Австрійські війська були розгромлені. Проти лідера якобінців Робесп’єра виникла змова, 27 липня 1794 р. вони були страчені. 4 етап: 27 липня 1794 р. – 9 листопада 1799 р. Період термідоріанського Конвенту та режиму Директорії. Влітку 1795 р. – Конституція ІІІ року. Закорнодавча влада двом палатам – Раді п’ятисот і Раді старійшин. Виконавча влада в уках Директорії – п’яти директорів, які призначали міністрів. Пожвавлювалось господарство. Поверталися емігранти. Але Директорія завуальована диктатура, яка підтримувала свою владу репресивними заходами. Директорія продовжила війну, змінивши її х – р : з революційної до завойовницької. Пограбування давало великі кошти . Походи: Італійський. 1799р. – встановлення режиму Консульства, або ж військової диктатури Бонапарта.

67. Війна північноамериканських колоній Англії за незалежність та утворення США.

Освоєння європейццями Пн. Америки почалося на поч. ХУІІ ст. Найбільш стійкі – англійські З яких утворилося 13 колоній. Перше поселення 1607 р. у болотистому гирлі р. Джеймс, майб. Штат віргінія. У 8 півн. І центр. Колоніях поширювалось дрібне фермерське господ. Виникала розсіяна і центральна мануфактура. У 5 пд. Колоніях розвивалось плантаційне госп. Колонії були буржуазні. Зародився принцип “вільний фермер на вільній землі”. Він став основою розвитку с.г. у колоніях. Англія не ззмогла запобігти загальному зростанню виробн. Сил і формуванню загального ринку колоній. Уже в 2 пол. ХУІІІ ст. у колоніях сформувались основні умови для утворення американської нації. Цьому сприяло спільність території, господарського життя, а також мови та національного х – ру. Особливості: 1. Племена корінного населення потіснилися з обжитих місць. Вони були неспроможні дати відсіч. 2. Зароджується рабство негрів. 3. Англійська мова – переважала. Спільна історична доля , висока працездатність, - все це формувало особливий тип мислення, визначало національний х – р. Конфлікт між колоніями і Англією почав виникати після семилітньої війни (1756- 1763 рр.) англія здобула перемогу, але залишилась у боржниках. Уряд хотів погасити за рахунок колоній. Але колоністи відмовились. Організовували бойкоти (не купували) англійські товари. В 1770 р. на вулицях Бостона сутичка із англійськими солдатами. “Бостонське чаювання”- скинутий англ. вантаж чаю. У вересні 1774 р. у м. Філадельфія зібрався І Континентальний конгрес – делегати заявили про право колоністів на життя, свободу, власність. Навесні 1775 р. конфлікт переріс у війну. Війна, що розпочалась за незалежність, набула х – ру революції, оскільки йшлося про повалення колоніального режиму методом озброєної боротьби. І створення незалежної держави. У травні 1775 р. у філадельфії зібрався ІІ континентальний конгрес. Він став першим американським урядом. Створення армії – Джордж Вашингтон (1732 – 1799рр.) Колнгрес доручив розробити проект документа про відокремлення колоній і створення самостійної д. Томасу Джефферсону. Він створив документ “Декларацію незалежності” – 4 липня була схвалена ҐКонгресом – почалася історія США. Порядки в армії – контракт укладався на 1 рік. На поч. 1778 р. між Францією і США був укладений воєнний союз. 19 жовтня англійці капітулювали. У 1783 р. був підписаний Версальський мирний договір. Англія визнавала США незалежною державою і зобов’язувалась вивести свої війська. Перша конституція США – “Статні конфедерації і вічного союзу”. Джеймс Медісон – склав проект нової конституції. Прийнята в 1787р. Побудована за принципом поділу влади і народовладдя, було введено посаду президента, конгрес розділявся на сенат і палату представників. У 1789 р. під тиском демокр. Сил конгрес доповнив конституцію “Біллем про права” – проголошувалося свобода слова, друку, зборів, совісті.

66. Англійська революція ХУІІ ст: осноні етапи, історичне значення.

Економічні передумови. Аграрні відносини комерціалізувалися, а земля почала розглядатися як джерело доходів, вона ставала товаром. Почали розвиватися різні галузі промисловості. Відбувався перехід до нових форм організації виробництва, розраховане на масове виробництво товарів. Зростає видобуток вугілля, міді, солі, металу, скла, цукру.

Ідеологічні. Пуританізм, тобто боротьба за „очищення” віри. Це був різновидом кальвінізму. Пуритани виступали за очищення церкви від католицьких обрядів і таїнств, від влади єпископів, від церковних судів. У пуританізмі дві течії – поміркована (пресвітеріанство) і радикальна (інденпеданство). Політичні. У своєму трактаті „Істинний закон вільної монархії” Яків І підкреслив, що королівська влада є „божественного походження” („король вище закону”. А парламент, на думку короля – це є головний суд короля і його васалів”. Парламентська опозиція заперечила ці принципи. Скликання Довгого парламенту в 1640 р. =- початок революції. Періодизація революції. 1 –й етап: 1640 – 1642 рр. – мирний або конституційний, коли рішення парламенту король змушений був схвалювати. Король міг отримувати необхідні кошти тільки з дозволу парламенту. Для війни з Шотландією потрібні були кошти і король скликає Довгий парламент і змушений був іти на поступки йому. 1642 р. король оголошує війну парламенту. Другий період х – ся тим, що армія парламенту зазнає поразок. Парламент укладає з Шотландією Урочисту Лігу і Ковенант. В Англії скасовується єпіскопальний устрій церкви і вводиться пресвітера енський. Створення армії нового зразка. 14 липня 1645 р. біля Нейзбі вирішальна битва. Королівська влада була розгромлена. Карл І втік на північ і здався шотландцям. Земельна власність вийшла з під королівської опіки і стала приватною власністю, але селяни прав на землю не мали. 30 січня 1649 р. короля було страчено.

Третій період 19 травня Англія була проголошена республікою. Виконавча влада – Державній раді, провідна роль – О. Кромвелю. Громадянські війни і криза господарства призвели до різкого погіршення становища народу. 1651 р. закон – “Навігаційний акт”, спрямований проти голландської посередницької торгівлі. Закон дозволяв ввезення до Англії іноземних товарів тільки на англійських кораблях, це завдало удару Голландії. Морська війна 1652 – 55 рр. Англія отримала перемогу .

Четвертий період. 16 грудня 1653 р. О. Кромвель був проголошений главою держави – Лордом – протектором Англії, Шотландії і Ірландії. Виконавча влада – Лорду – протектору і Державній раді. Після смерті О. Кромвеля влада до його сина Річарда, але він відмовляється на користь парламенту. П’ятий період. Новий парламент не зумів погодитися з армією, за таких обставин спливає ідея відновлення “законної династії Стюартів” У м. Бреда Карл ІІ підписав декларацію, де обіцяв: збереження за новими власниками конфіскованих у роки революції земель корони, церкви і роялістів, надання свободи релігії, амністію всім учасникам революції.

Шостий період. 25 квітня 1660 р. зібрався Конвент який схвалив Бредську декларацію і проголосив Карла ІІ законним королем. Реставрація Стюартів означала завершення революції. “Славетна революція! 1688 р. Реставраційний парламент повернув конфісковані землі короні і церкві. Король змушений був офіційно підтвердити “Великву хартію вольностей”, “Петицію про права” та виключне право парламенту встановлювати податки. Формується парламентська опозиція, Карл ІІ розпустив парламент. На виборах нового парламенту два угрупування – опозиційне і урядове. (“віги” і “торі”. Державний переворот. Вони надіслали Вільгельму Оранському запрошення на англійський престол. В січня 1689 р. – Вільгельм на престолі. “Білль про права” (1689 р.) 1. Будь – який закон чи будь – який податок йдуть тільки від парламенту. 2. Парламент звільняє з – під дії закону, скасовує закон чи призупиняє його дію. 3. Свободу слова і дебатів у парламенті, часте і регулярне його скликання. 4. Набір і тримання війська тільки за згодою парламенту. 5. Відновлювався і зміцнювався су присяжних.

64. Винкнення і ріст середньовічних міст в країнах Західної Європи.В ІХ – ХІ ст завершується процес феодалізації економіки.

Проблема походження середн. Міст призвела до низки теорій: романистична теорія виводила походження з елементів античності, вотчина теорія – місто розвивалось з феодальної вотчини, маркова теорія виводила міські установи і право з вільної сільської общини – марки, бургова теорія – міста – фортеці – бурги, ринкова теорія – активна торгівля. Зростанням продуктивних сил відбувалось у ремеслі завдяки удосконаленню і розвитку техніки, удосконалювалась сфера обміну: ярмарки, регулярні ринки, обіг монет. Перетворення ремесла на самостійну галузь виробництва. Прогресивні тенденції у розвитку аграрного сектору( розширювались посівні площі, нові культури і т.д.) Збільшення продуктивності – до обміну . Зростають міста нового феодального типу. Першими: в Італії: Венеція, Піза), Франція – Марсель, Тулуза,. Розподіл міст на території Європи нерівномірний. Основа населення – люди зайняті в сфері виробництва і обігу товарів: купці, торговці, ремісники. Помітна роль – чорне і біле духовенство. Міщани, нащадки сільських жителів тривалий час зберігали свої поля, пасовища, городи. Місто оточено укріпленнями. Місто знаходилося під владою сенйора, що судив міське населення, стягував з нього різні штрафи. Зіткнення, що виникають між містом і сенйорами змушують міщан створювати визначену організацію для завоювання собі незалежності, організацію, що є основою для самоврядування. Виникають союзи – цехи, гільдії,. Основа цехів – дрібне виробництво та відсутність поділу праці в середині цеху. Кожен член цеху – це самостійний дрібний ремісник. Учень, підмайстр, майстр. Цехи поєднували городян для боротьби з феодальними сенйорами. Цехи – гальмо прогресу. Провідна роль до великих майстрів – соціальне розшарування.

63. Реформація та контрреформація в Європі: загальні риси та національні особливості.

Наприкінці ХУ – в ХУІ ст. країни Зах. Європи відчули на собі суттєвий морально – психологічний вплив. На політичну арену починають виходити купецько – представницькі кола, які хотіли політичної та економічної незалежності. Церковні посади почали переходити до рук дворянства, які не були зацікавлені у чистоті віри, а у збагаченні. В Німеччині значні позиції католицькрої церкви. В ХУІ ст поширився гуманістичний світогляд . Еразм Роттендамський займався перекладом грецьких та римських авторів, критикував недоліки всіх станів суспільства. Ульріх фон Гуттен, виступав за свободу слова і автономію світської культури від засилля церковної цензури. Початок реформації – Мартин Лютер – намагався очистити життя християнського сусп. Шляхом повернення до ідеалів Євангелія. В жовтні 1517 р. він випустив 95 тез проти індульгенцій – початок Реформації. В 1520 р – праця “До християнського дворянства німецької нації про покращення християнського становища”, в ній програма перетворень: створення на базі монастирів шкіл, притулків, госпіталів, розпуск орденів ченців. Головним противником Лютера на ідеологічній ниві – Томас Мюнцер, розробив богослужіння на німецькій мові, переконував в необхідності переходду влади до рук народу. Селянська війна (1524 – 25 рр. – прояв народної боротьби Програма “12 статей” - право обирати священника общиною і утримувати його за рахунок “великої десятини”, відміна посмертного побору, скорочення терміну панщини,, розміру оброку і т.д. військам Швабського союзу вдалося розгромити повсталі франконські загони і завершити розгром повсталого селянства. Нова форма народного протесту – анабаптизм. Початок інвентаризації церкви. У 1529 р. на Шпейєрському рейхстазі імператор Карл У наказав дотримання Вормського едикту. У відповідь – протести . Послідовники Лютера уклали 1531 р. військово- політичний союз у Шмалькальдені. Угода 1555 р., за якою лютерани і католики мали рівні права., а за князями закріплювалося право визначати віросповідання підданих. У Швейцарії – головними реформаторами став Ульрих Цвінглі. В 1523 р. магістрат Цюриху і міська община прийняла ідеї реформатора, внаслідок ікони були вилучені з церкви, монастирі розпущені, їх майно перейшло до рук світської влади, а пастирі почали обиратися віруючими. Продовжив реформаційні ідеї Жан Кальвін (1509 – 1564 рр). Головна праця – “повчання у християнській вірі” Проблема пізнання БОга як творця і суверенного правителя світу, концепція Кальвіна про подвійне передвизначення людини, яка не в силах змінити свою долю. Політичні погляди Кальвіна: закликав до відкритої непокори владі. Найкраща форма правління – олігархічна республіка. В 1568 р. 7 швейцарських кантонів підписали “Золотий союз” про захист католицизму.

Поштовхом до проведення реформ в Англії стала відмова Риму розлучити короля Генріха УІІІ з його першою дружиною Катериною Арагонською Документ Акт про супрематії 1534 р, який визнав короля Генріха верховним лідером “англіканської церкви”. За правління Едуарда УІ сформувалися головні постулати англіканізму: причащання розглядалосяяк символічна дія, дозволялися шлюби духовенству, засуджувалося поклоніння іконам. Католицька церква розпочинає боротьбу з Реформізмом: створює Вищий інквізиційний трибунал, ведення суворої цензури, втручання пап в державні справи. Особлива роль орденам. Павло ІІІ наблизив прибічників реформи католицької церкви “згори” і заклав основи для ідейно – теоретичного наступу на Реформацію. Трибунал отримав необмежену владу. Заборонялись книги гуманістів. Тріденський собор закріпив консолідацію католицької церкви. Було засуджено протестанське вчення, заперечувалися шлюби для священників іт. д.

62. Виникнення та розвиток станово – представницьких інституцій в країнах Західної Європи у період середньовіччя (Англія, Франція, Іспанія)

На поч. ХІу ст. у Франції на зміну сеньоріальної монархії прийшла нова форма – станово – представницька монархія, причина – політична централізація, посилення королівської влади, ліквідацією самовладдя і формуванням “третього стану”. Виникнення Генеральних Штатів (ГШ) поклало початок перетворенню Франції у станово – представницьку монархію. Перше скликання здійснив Філіп ІУ Красивий в 1302 р. Вибори проводились від церков, конвентів монастирів та міст Прибл. 10 – 15 % ГШ складали юристи. Король скликав ГШ з різних причин: боротьба з орденом тамплієрів (1308 р.), релігійні війни і т. д. ГШ зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами, мало право вносити пропозиції, критикувати д – сть королівської адміністрації. Конфлікт в 1357 – 58 рр. в період повстання жителів Парижу. ГШ реформи : скликання тричі на рік і без згоди короля, обрання “генеральних контролерів”, які б контролювали д – стю корол. Адміністрації, звільнення окремих чиновників,. Але після придушення паризького повстання і Жакерії в 1358 р. королівська влада відхилила всі ці вимоги. В ХУІ –ХУІІ ст у Франції проходить процес становлення абсолютної монархії і ГШ фактично перестають функціонувати. В Англії в ХІІІ ст. посилюється процес централізації і концентрації влади в руках монарха. Нова форма держави – монархії із становим представництвом. Конфлікт 1215 р., який завершився прийняттям Великої хартії вольностей та громадянська війна 1258 – 1267 рр., що призвела до появи парламену. Правління Іоанна Безземельного – конфісскація земель, арешти і страти феодалів, викликало незадовіолення баронів. Їх підтримала церква повстання баронів (весна 1215 р.), яких підтримали лицарі і міста. 15 червня 1215 р. Іоан був вимушений підписаьти Велику хартію вольностей, більшість статей якого відбивали інтереси баронів і духовенства. Статті хартії обмежували свавілля короля. Король зобов’язувався- дотримуватися свободи вільних виборів, не заарештовувати баронів, не конфісковувати їх майно і т.д. Через кілька місяців Іоан , заручившись підтримкою папи, проголосив баронів бунтівниками і відмовився дотримуватися статей хартії. Після смерті син Генріх ІІІ, ще більший конфлікт. Барони змусили підписати “Оксфордські провізії”, які встановлювали режим баронської олігархії. Генріх відмовився їх підписувати, що призвело до громадянської війни в 1263 р. На чолі – Симон де Монфор. Остаточно склався англійський парламент в 1295 р. в правління Едуарда І, який скликав т.зв. “зразковий парламент”, а в 1297 р. видав “Підтвердження хартії” Утворювалась палата громад, і палата лордів. Повноваження: 1. Право на участь у виданні законів, 2. Право вирішувати питання про побори із населення на користь королівської скарбниці. 3. Право здійснювати контроль над вищими посадовими особами. У державах Піренейського п- ва В королівствах Леону і Кастилії практика скликання асамблей за участі вищої церковної і світської знаті. Леоно – кастильські кортеси поділялися на три палати: 1 – засідали єпископи і аббати, 2 – світські сенйори, 3 – заможні міщани і селяни. Арагонське королівство, їх кортеси складалися із 4 палат: ріокс – омбрес, кабал’єрос, духовенства і міщан. Діючий орган – “генеральна депутація”, який стежив за виконанням рішень кортесів. Після укладення шлюбу між Ізабеллою Кастильською і Фердинандом Арагонським в 1475 р. і посилення абсолютських тенденцій, значення кортесів занепадає.

61. Великі географічні відкриття та їх історичне значення.

Причини: 1. уява про казкові багатства країн сходу, звідки надходили шовк, цукор, прянощі, коштовне каміння ; 2. морально – психологічний фактор (дух підприємництва, віра в необмежені людські можливості; 3. Економічний фавтор (турки – османи перекрили європейську торгівлю зі Сходом); 4. Науково – технічний прогрес (удосконалення морських приборів – компасу, поява нового типу корабля – каравелли; 5. Соціально – політичний фактор. Провідну роль у ВГВ відіграли королівства Іспанія і Португалія. Португальці розпочали морські подорожі в 1- й чверті ХУ ст., з діяльністю принца Енріке Мореплавця. В 1415 р. на північно – африканському узбережжі було захоплене м. Сеута. В 20 – 30 рр. ХУ ст. були відкриті і захоплені о. Мадейра, Азорські та Канарські. В 1434 р. португальці досягли Гвінеї, а в1445 р. о – ви Зеленого Мису. В 1486 р. португалець Бартоломео Діаш досягнув південної точки Африки – мису Доброї Надії. Іспанські королі Фердінанад та Ізабелла в 1492 р. прийняли проект генуезького мореплавця Христофора Колумба, який запропонував досягти берегів Індії, рухаючись на захід через Атлантику. 3 серпня 1492 р. Х. Колумб на трьох каравелах (“Санта – Марія”, “Пінта”, “Нінья”) з екіпажем близько 90 чол вирушила у подорож. Ескадра досягла Багамських островів, названого Сан – Сальвадор (“Святий спаситель”), а згодом були відкриті Куба і Еспаньол (Гаїті), на якому збудоване перше поселення іспанців в Америці – Навідад (Різдво) В наступних трьох своїх подорожах 1493 – 1496, 1498 – 1500, 1502 – 1504 рр.) мореплавець відкрив Малі Антильські о – ви, Пуерто – Ріко, Ямайку, Тринідад, узбережжя Центральної Америки. Після смерті королеви Колумб потрапив у немилість і помер в 1506 р. в забутті і бідності. ВГВ поклали початок боротьби між Португалією і Іспанією за нові землі. Римський папа Олександр УІ, видав були, якими встановлював лінії поділу володінь. 8 липня 1497 р. португальський мореплавець Васко да Гама, який в травні 1498 р. досяг індійського порту Калікут. Амеріго Веспуччі зробив припущення, що землі відкриті Колумбом новий континент і запропонував назвати його “Новий світ”. В 1513 р. експедиція Васко Нуньєса Бальбоа перетнула Панамський перешийок і вперше потрапила до Тихого океану рухаючись в західному напрямку. 20 вересня 1519 р. із Сан – Лукару вийшла флотилія на чолі із Фердинандо Магелланом, яка здійснила 1 – шу кругосвітню подорож. 6 вересня 1522 р. її учасникам вдалося довести, о земля має кулеподібну форму. Сарагонський трактат – документ підписали Іспанія і Португалія про сфери впливу в Тихому океані. З 1510 р. – розпочався новий етап колонізації внутрішніх районів Центр. Та Півд. Америки. У 1517 – 18 рр. загони Ернандо де Кордоби та Хуана Гріхальви висадились на узбережжі Юкатана і підкорили цивілізацію майя, в 1519 р. Ернан Кортес розпочав завоювання держави ацтеків в Мексиці. Тут були знайдені багаті родовища срібла і золота. Протягом 1532 – 35 рр. іспанські конкістадори на чолі із Франсіско Пісарро підпорядкували своїй владі державу інків, хоча остаточне підкорення Перу сталося лише в 70 – х рр. ХУІ ст. В 1525 – 37 рр. Дієго Альмагро розпочав похід до Чілі, але загинув, продовжив Педро Вальдівія, якому вдалося захопити пн. І центр. Частиу. Причини: 1. Відсутність єдності серед індіанців, 2 військово – технічна перевага.3. наявність гострих суспільних пртиріч у індіанців внаслідок соціальної диференціації.Наприкінці 20 – х рр. ХУІ ст. виникла особлива форма експлуатації індіанців – енком’єнда, яка не давала право на володіння землею, а лише право на експлуатацію індіанців. Система управління іспанськими колоніями в Америці – віце – королівства Нова Іспанія (Мексика, Центральна Америка, Венесуела) Наслідки ВГВ: 1. Були прокладені нові морські шляхи і встановлено зв’’являються нові великі торгівельні і фондові біржі, які здійснювали фінансово – кредитні операції. ;. “Революція цін” – зростання цін в 2 – 2,5 рази на промислові товари і с.г. продукцію внаслідок завезення коштовних матеріалів з колоній. 5. Зв’язок між різними культурами.6. Жорстка експлуатація підкорених народів.

60. Велике переселення народів: причини, сутність, наслідки.

Період з ІУ по УІІ ст – ВПН. Причини: 1. Демографічні зміни, приріст населення, перехід до осілості. 2. Розвиток виробничих сил – майнова і соціальна нерівність у германців, зростання ролі вождя, посилення значення дружини. 3. Різка зміна кламату, похолодання призвели до зміни грунтів, зміни флори і фауни. Првідна роль – германським і тюркським племенам, пізніше – слов’янські і угро – фінські. Найбільш активні давні германці, територія між Рейном і Віслою, Скандинавією і Дунаєм. Господарський прогре, покращився обробіток грунту, підвищилась врожайність. Соціальне розшарування. Посилилось значення вождів і королів (конунгів), які привласнювали неподілену землю і збирали на свою користь повинності з підкореного населення. Рим зумів протягом кількох століть утримувати напади германців за допомогою мирних і дипломатичних стосунків з варварами. Рух з півночі на південь – готи, що проживали в пониззях Вісли і переселилися на початку ІІІ ст. у Причорномор’я. Західні – вестготи, східні – остготи. У Причорномор’ї готи підкорили місцеве слов’янське населення і створили великий союз, в якомву остготи складали меншість. У 375 р. у Причорномор’я вторглися гуни – войовничі кочівники, що рухалися з глибин Азії і підкорили багато народів. Велика частина остготів потрапила під владу гунів. У битві біля Адріанополя (378 р.) готи здобули перемогу над імператором Валентом і підступили до Константинополя. У 405 – 407 рр. до Італії вторглись свеби, вандали й алани. 24 серпня 410 р. військо Аларіха вступило до столиці імперії і пограбувало місто. У ІІІ ст. інші германські племена - вандали переселилися з глибин Німеччини на Середній Дунай. На римській території була створена держава – королівство вандалів зі столицею в Карфагені (439р.) Проіснувало до 534 р. і було зруйновано Візантією. Східногерманські племена бургундів у ІУ ст. переселилося на Середній Рейн і заснувало там королівство. Після заснування Вестготського, Вандальського і Бургунського королівств становище Римської імперії стало критичним. У пешій третині У ст. гунські племена об’єдналися під владою короля Аттіли (435 – 453 рр.), столиця в Угорщині. 15 червня 451 р. на Каталаунських полях відбулася битва. На боці римлян – вестготи, бургунди, франки. Аттіла – гуни, остготи . Гунська орда зазнала поразки. Остготи розселилися в Паннонії й Фракії, а в493 р. їх король Теодоріх завоював Італію. Наслідки ВПН: загибель Західної Римської імперії і утворення на її територіях нових варварських держав, зруйноване римське землеволодіння, остаточний удар по рабству, яке в класичній формі зникло на території Західної Європи.

59. Давньоєгипетська держава як приклад східної деспотії.

Упродовж доби Раннього Царства царська влада в Єгипті дедалі більше посилювалась. Апогей – в епоху Стародавнього царства. Релігія проголосила царя божеством. Домінує висновок про успадкування трону в Єгипті по жіночій лінії. Царська влада спиралась на громіздкий адміністративний аппарат, який виконував фіскальні, судові, та поліцейські функції, здійснював контроль. Правою рукою фараона був чаті (візир). Був притаманний дуалізм (дві царські скарбниці, два охоронці царської печатки і т. ін.). На місцях володарями були номархи. Серед чиновників виділялись грамотії – писці, вони звільнялись від сплати податків, різних трудових повинностей і т.д. З’являються постійні військові загони. В добу Стародавнього Царства централізація деспотії супроводжується будівництвом пірамід. Підтримували внароду містичний страх. Започаткував засновник ІІІ династії фараон Джосер. Його 60 – ти м. Кам’яна гробниця в Саккара, її називають “матір’ю пірамід”, мала східчасту форму. Іу династія – Хеопс (146,5 м.), Хефрен (138 м.), Мікерін (66м.) Нове піднесення Єгипту відбулось за доби Нового царства. Перед тим кочівники гіксоси групами переходили єгипетський кордон і наймалися на службу до номархів, вони трималися відособлено, ставилися зверхньо до єгиптян. Остаточно визволив країну від гіксоського панування Яхмос І, який започаткував ХУІІІ династію. Він і його наступники почали активно завойовувати Східне Середземномор’я. Лише фараонша Хатшепсут відмовилась від війни. Тутмос ІІІ – військові дії проти сирійсько – палестинського князівства. З Єгиптом почали рахуватися наймогутнішгі передньоазіатські держави. Новий і апатичний Аменхотеп – Ехнатон провів сонцепоклонінську реформу. Відчувши послаблення Єгипту, дрібні східносередземноморські князьки почали виходити з покори., а Хеттське царство знищило союзну Єгиптові державу Мітанні. Від колишньої величі не залишилося і сліду. Хорехамб почав проводити військову реформу, поділивши армію на два корпуси. Сеті І організував воєнний похід у Сирію. Рамзес ІІ , процарював довгиг 67 р.. Організував військовий похід в Азію В 1280 р. уклав мирний договір з хеттським царем, за яким Півлденна Сирія, Фінікія та Палестина стали зоною Єгипетського впливу, А північна Сирія дісталась хеттам.

58. Культура Греції класичного періоду.

У У – ІУ ст. до н.е. грецька культура стала однією з найрозвиненіших в світі. Об’єднання грецьких полісів: єдина мова з різними діалектами, спільне інтелектуальне життя,спільне захоплення спортом, любов до прекрасного, яка вилилась у спільне мистецтво, спільні релігійні обряди. Політеїзм : Зевс – бог грози та блискавки, Деметра – богиня родючості, Посейдон – море, Аїд – підземне царство. Афіна – символ діючої цноти й богиня війни, Аполлон – бог сонця, Діоніс – бог вина. Цікавими є грецькі містерії та культи. Місти – ті, хто похрестився водою, заводилися в зал посвяти, де відбуали таємні церемонії. Хтонічних богів задобрювали похмурим ритуалом – їм приносили криваві жертви. Олімпійських богів вітали радісними святами. Майно храмів, нерухомість, кошти й раби контролювались і керувались державними особами. Церква і держава були єдиними. Греки звертались до оракулів, яке вгадували майбутнє, читаючи по зірках, тлумачачи сновидіння. Афінський календар був релігійним. Грецька релігія покращувала суспільну мораль. У 566 р. до н.е. ПІСІСТРАТ ЗАПРОВАДИВ панафінейські ігри, які відбувались 1 раз в 4 роки. Найпопулярніші змагання атлетів в Олімпії, які запровадили в 776 р. до н.е. на честь бога Зевса )У 393 р. християни їх заборонили проводити, а у 1896 р. були знову відновлені.Жінок і рабів на свято не пускали. Пентатлон – п’ятиборство. Переможцю пов’язували голову вовняною стрічкою, потім одягали вінок із дикої оливи. Грецька філософія. Ідеалістична течія була заснована Сократом і його учнем Платоном. Вони стверджувал, що є вічно існуючий божий розум, який створює світ гармонійним і ідеальним. Учень Платона Арістотель вбачав основу світу – матеріальне начало. Період елінізму філософські школи: СТОЇКІВ, ЕПІКУРЕЙЦІВ ТА КІНІКІВ.

Стоїцизм – Зенон , головні ідеї – людина – це частина всесвіту, мета життя – активна діяльність щодо підтримки рівноваги в світі. Епікур – закликав звільнитися від страхів і страждань. Кініки – Антисфен, Діоген, запевняли, що сім’я, суспільство – це кайдани для людини, щоб бути щасливим – треба жити за законами природи.

Театр та література. “Трагедія” )”пісня цапів”), спочатку мала елеенти сатири, закінчувалася оплакуванням смерті Діоніса. У 500 р. до н.е. на південному схилі Акрополя було побудовано кам’яний театр на 15 тис. глядачів. Під час свята Діоніса на перегляд драми було відведено три дні. Кожен день показували 5 пєс: 3 трагедії, драму та комедію.Трагіки : Есхіл (“Прикований Прометей”, “Орестея”) Софокл, (Едип – цар”) Еврипід (“МЕдея”).

Архітектура і мистецтво. Грецькі міста будувалися за попереднім плануванням, який розробив Гіподам з Мілету. Грецькі будівлі були прикрашені колонами: доричними, іонічними, коринфськими. Велика фігура Афіни,Зевса – Фідій. Головний храм – Парфенон. На Акрополі була побудована ще одна скульптура – Ерхтейтон. Його частина “портик кареатид”, це шість мармрових дів підтримують мармурове покриття. Скульптори: Піфагор Регійський (“Хлопчик, що виймає скабку”, “Візничий”), Мирон (“Дискобол”), Поліклет (“Дорифор”), Скопас, Пракситель, Лісіпп.

57. Боротьба Риму за світове панування.

Римляни називали фінікійців пунами, звідси назва війни між Римом і Карфагеном. УХІІ ст. до н. е. фінікійці заснували колонію в Північній Африці – Карфаген – могутня держава, що розташовувалась на головних морських шляхах, була центром обміну ремісничих виробів, могутня колоніальна держава. Вся влада в руках великих землевласників, торговців і підприємців. За політичним устроєм – рабовласницька олігархічна республіка. Війна з обох боків носила загарбницькій х – р, це була боротьба двох могутніх держав за панування в Середземномор’ї. Перша Пунічна війна (264 – 241 р. до н. е. ) Початок війни пов’язаний з сицилійським містом Мессани, яке захопили південноіталійські найманці й попросили допомоги у римлян. В першій же битві римляни розбили карфагенський флот. Сенат вирішив завдати удару по Карфагену з Африки. Але африканський похід закінчився катастрофою. Для Риму. У 241 р. до н.е. було підписано мир на таких умовах: Рим отримує 3,2 тис. талантів контрибуції, всі острови між Сицилією та Італією. Але війна на цьрму не закінчилася. Друга Пунічна війна (218 – 201 р. до н.е.). після взяття Сагунта(союзник Риму) римляни відправили до Карфагену послів з вимогою видати їм Ганнібала. Сенат їм відмовив, тоді було оголошено війну. Ганнібал пішов на Рим з півночі, де його ніхто не чекав. Перша зустріч Ганнібала із Сципіоном відбулась біля притоки р. Тіцині. Завдяки кінноті Ганнібал отримав перемогу. У битві біля Тразименського озера Г. перебив усіх римлян але не пішов на Рим, а обрав стртегію систематичного спустошення Італії. У Римі новий диктатор – Фабій Максим. У 216 р. Г. захопив Канни – важливий продовольчий пункт римлян. Г. знову отримав перемогу. У 211 р. римський сенат відрядив в Іспанфію армію на чолі з Публієм Сципіоном . До осені 206 р. до н.е. уся Іспанія знаходилася в руках римлян. У 201 р. до н.е. був підписаний мир. За умовами Карфаген втртив всі неафриканські володіння і частину африканських, повертав усіх полонених судна і слонів, а також виплачував 10 тис. талантів контрибуції протягом 50 р.Причини перемоги римлян: федерація римських полісів була сильніша за колоніальну державу, римське військо мало сильний патріотичний дух. Третя Пунічна війна (149 – 146 р. до н.е.) У 150 р. до н.е. карфагеняни дали привід до війни: напали на римського царя Масініса. Облога Карфагена тривала два роки. Цю операцію проводив Сципіон . Шість днів і ночей йшов бій за кожну вулицю . 900 карфагенян підпалили себе разом з сім’ями, багато продано в рабство.

56. Виникнення християнства та його рання історія.

Соціально – економічна та політична криза римської республіки у ІІ – І ст. до н.е., не могла не позначитися на ідеологічному житті. Всі імператори, починаючи з Августа розуміли, яку важливу роль відіграє релігія, тому обіймали пост понтифіка і ввели культ “генія імператора” Та нові культи були непопулярні. Аристократи більше схилялися до релігійного скептицизму і стоїцизму Сенеки, в тому числі і імператор Марк Аврелій. Бідні плебеї та люмпени більше симпатизували кінікам, які з торбою ходили по світу і в усіз бідах звинувачували багату знать. З 30 – х років ІІ ст. до н.е. Іудеєю правили першосвященники з дому Хасмонеїв. У І ст. до н.е. Іудея звернулась до Риму за підтримкою і стала залежною від нього. Іудейській народ відчував гніт власних жреців і римських намісників. З’являються секти. Серед сектантів і за межами Палестини популярністю користувалися ідеї філософа Філона Олександрійського. Згідно його вчення, бог Яхве недоступний людському розумінню, він всемогутній, творець світу. Найбільшим і найважливішим джерелом є Біблія, а саме Новий Завіт, який складається з 27 творів: чотирьох Єванглій, Дій апостолів і 21 послання. Історики того часу переконують нас у історичності особи Ісуса. Ціною цього є праця Йосипа Флавія “Іудейські старожитності”, де він згадує святого чоловіка Ісуса, який творив чудеса. Найважливішими догмами християнства є 10 заповідей та принципи Нагорної проповіді Ісуса влада переслідувала християн тому що ворни відмовлялися брати участь у культі «генія імператора”, різні християнські оюбщини складалися з плебеїв та рабів. Гоніння лише посилили християнські общини.

55. Проблеми античного рабства в сучасних історичних дослідженнях.

У рабство частіше потрапляли іноземці, з Північного Причорномор’я, Фракія, Мала Азія. Джерела рабства: війни, народження в рабстві, піратство, правопорушення, боргова кабала. Головний ринок знаходиться в Афінах. Рабська праця найчастіше використовувалась в домашньому господарстві. Вигідно було купувати й віддавати рабів у найми. Раб не був членом полісу, юридично неповноправний, він був предметом купівлі – продажу, знаряддям праці, раби не мали імені.. але все ж деякі права вони мали: господар міг покарати фізично, але не вбити, раб міг заховатися в храмі. У Аристотеля раб – знаряддя праці, у Платона – тварина. Афінські раби користувалися більшими правами. Перші протести проти рабства прозвучали в грецькому театрі. Рабство в Римі було більш розвиненим, що було наслідком активної завойовницької політики: воно з патріархального швидко перетворилося в класичне. Після успішних війн ІІІ – ІІ ст. до н.е. різко збільшилась кількість рабів, багатства, тепр римлянам можна було не працювати, а всю роботу виконували раби. Особливості класичного рабства: 1( виробництво спрямоване на створення додаткової власності; 2) у рабовласницькому господарстві організовується товарне виробництво, яке хитає устої натурального господарства; 3) господарства встановлють тісніші зв’язки з ринком; 4) посилення експлуатації рабів. Повстання рабів в Італії і на о. Сицилія в 30 – х рр. ІІ ст. до н.е. Серед сицилійських рабів було багато вихідців з елліністичних держав, які пам’ятали, що таке свобода, жахливе становище. Очолив повстання сирієць Евн у 138 р. до н.е. Повсталі пловбивали усіх вільних жителів, знищували великі вілли, не чіпали дрібних господарств. У 104 р. до н.е. друге повстання на. О. Сицилія. Привід – протиправні дії намісника Сицилії Ліцинія Нерви, який не виконав розпорядження сенату про звільнення незаконно поневолених людей для боротьби з кімврами і тевтонами. Повстання придушене, а сицилійським рабам заборонили торкатись зброї під страхом смерті. Спартанська війна.(74 – 71 рр. до н.е.) Повстання почалось у школі гладіаторів. 74 гладіатори втекли з Капуї і заховались на горі Везувій. Очолив Спартак, нараховували 10 тис. чол. Спартаку швидко просувався через Апеннінські гори до Альп, а звідти до кельтів. Він розбив дві консульські армії і з 120 тис. рушив на РИм. Красс, Помпей і Лукулла розбили військо повсталих. Шість тисяч полонених було розіп’ято вздовж Аппієвої дороги між Капуєю і Римом.

51. Австрійська революція 1848 – 49 рр. та Західна Україна.

Розпочавшись в Італії і Франції, революція перекинулась до Німеччини, а в 1848 р. спалахнула у Відні. 15 березня австрійський цісар Фердинанд І проголосив конституцію., яка передбачала надання громадянам свободи слова, друку, зборів, скликання парламенту. Уряд пішов на скасування кріпосницької системи. За скасування панщини поміщики дістали грошові відшкодування від держави і звільнення від ряду податків. Закон про скасування панщини певний час не поширювався на Буковину, що викликало бунти селян. Лише у серпні 1848 р. цей закон поширився і на і землі. Згілно з рішенням парламенту, селяни були зобов’язані заплатити поміщикам за своє звільнення дві третини викупних платежів, а держава платила решту. 19 квітня 1848 р. львівські українці від імені всього українського населення надіслали австрійськомсу цісарю петицію з вимогами рішучих перетворень у культурній сфері. Вони вимага ли запровадження в школах української мови, видання законів українською мовіою та її знання всіма чиновниками, зрівняння в правах духовенства всіх віросповідань, надання українцям права доступу до всіх державних установ. Почала виходити перша газета, друкована українською мовою “Зоря Галицька”, що сприяло піднесенню національної свідомості. Галицькі поляки першими скористалися демократичними свободами і організували свій осередок Центральну Раду Народову у Львові, яка проголошувала своєю метою створення Литовсько – Русько – польської Речі посполитлої. У відповідь на дії поляків укр. Інтелігенція 2 травня 1848 р. заснувала свій орган – Головну руську раду, яка мала відстоювати інтереси українського населення Галичини. Єдності між членами не було: одні виступали за створення слов’янської федерації, деякі мріяли про незалежну українську державу з центром у Києві, але основна маса – на поділ Галичини на Західну і Східну.Була відкрита у Львівському університеті кафедра укр. Мови і літератури, її завідувачем став Яків Головацький. Ситуація загострилась, коли пропольськи налаштовані сили почали створювати власну гвардію, а проукраїнські – загони стрільців. Збереження протистояння українців і поляків було на користь австрійській владі, допомагало їй зберегти свій контроль над Галичиною. Значним досягненням революції в австрійській імперії було скликання рейхстагу. В ньому представники українського населення, у тому числі селянства, стали залучатися до парламентської діяльності. Але восени 1848 р. реакція пішла в контрнаступ.Демократичні сили були розгромлені. Причинами були: відсутність єдностфі між представниками різних нацфіональних груп західноукраїнського населення.

54. Реформи в Російській та австрійській імперіях у середині ХІХ ст.. та українські землі.

Російська імперія. Реформи : - земська ( створювались земства, для організацій вводилася принципово нова виборча система, що будувалась по буржуазному принципу майнового цензу і передбачала створення курій – землеробська, міська, селянських общин. Позитивне значення утворення земств: сприяли розвитку господарської активності, залучили до суспільно – політичного життя ширші стани імперії. – міська (створення станових органів управління, виборче право надавалося купцям, промисловим власникам). Судова система тепер формувалась як єдина, всестанова, чітко субординована – в особі мирових суддів, що обиралися земствами, окружних судів та судових палат. Сам судовий процес ставав змагальним: звинувачення представляв прокурор, захист вів адвокат. Військова реформа – запровадила принцип загальної військової повинності, з’явився військовий суд, засновувалась сучасна – окружна – система військового управління. Реформи в освіті - університети звільнялися від бюрократичної опіки попечителів, роль вищого управлінського органу перебрала на себе виборна Рада., з’явились жіночі гімназії. Відміна кріпосного права – 19 лютого 1861 р. – 5 – та річниця правління Олександра ІІ. Він підписує маніфест про відміну кріпосного права в Росії і ряд „Положень”, що пояснювали умови звільнення селян. Ця реформа частково вирішила аграрне питання, але майже нічого не змінила в соціальному статусі селянства. 19 лютого 1861 р. – положення, що встановлювало юридичну закріплюваність основних принципів ліквідації повинностей селян і наділу селян землею: було запроваджено обов’язковість наділ селян садибною землею (регулювалось спочатку різними повинностями, а потім – викупом). Перехід селян на викупну систему був прогресивним кроком і сприяв розвитку товарно – грошових відносин на селі. Сума викупу і ціна землі були різними.

Реформи в Австро – Угорській імперії. Конституційна – у імперії відбувся перехід до конституційної монархії з розподілом влади на законодавчу, виконавчу, судову. Найвищий законодавчий орган став двопалатним, половина депутатів верхньої його палати призначались імператором, решта – обиралась сеймами.. В країні закладались підвалини демократичної еволюції суспільства – представницька демократія, незалежне судочинство, вільна преса, партії, громадські об’єднання. Реформа освіти: принцип обов’язкової початкової освіти для всіх дітей до 14 років. Навчання у початковій школі фінансувалося державою, ставало безплатним для громадян, школа звільнялась від церковної опіки. Реформи призвели до перерозподіл провінційної влади на користь елітарних національних верств, залишивши українців у підпорядкованому становищі.

53. Політичний пере устрій Східної Європи в останній третині ХУІІІ ст.. та українські землі.

Криза системи європейської рівноваги, яка склалася ще в ХУІ ст.. і визначала місце України в „геополітичному трикутнику”: Польща – Туреччина – Росія.. Коло держав – лідерів Європи залишала Швеція. Колись могутня Річ Посполита перетворилась на сателіта Росії, державу без армії і нормальної політичної влади. З кінця ХУІІ ст. під тиском Австрії та Росії стала здавати свої позиції Османська імперія. Вирішальним аргументом в спорах між державами залишалась сила. Країнами полюсами нової системи ставали Росія і Франція. Інтереси цих держав стикалися в Туреччині, Польщі, Швеції.На європейському просторі між цими двома полюсами зростала роль Англії та двох центральних держав – Австрії та Прусії. Відстоюючи власні інтереси, вони намагались обіграти на власну користь протиріччя, ускладнення в політиці найсильніших держав континенту. В останній третині ХУІІІ століття російська дипломатія та військова машина приступила до розв’язання двох питань: турецького та польського. Поширення імперської влади на нові території України означало й перенесення туди всіх тягот російської політики та соціальної системи. Розв’язавши польське питання явилося логічним продовженням південної політики Росії. За згоду Австрії та Прусії на „придбання” Росії в Причорномор’ї, уряд Катерини ІІ „розрахувався” поступками цим державам у Польщі. Так виникли ідеї поділу Речі Посполитої.. Перший відбувся в 1772 р. І безпосередньо торкнувся долі українських земель. Австрія отримала Східну Галичину, Буковину і Закарпаття. 12 січня 1793 р. Росія та Прусія підписали конвенцію – другий поділ Польщі, за якою Росії відійшли Західна Білорусія та українське Правобережжя. Заключний акт Віденського конгресу провідних європейських держав мало торкнувся державної незалежності українських земель. Уряд Олександра І змушений був поступитися Тернопіллям Австрії, одержавши натомість колишнє Велике герцогство Варшавське з українськими Холмщиною та Підляшшям. Закріпилась за Росією і Бессарабія.