36. Проголошення суверінетету і незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибору Президента України. (1990-грудень 1991).

Декларація про державний суверенітет України була прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Декларація проголосила державний суверенітет України як верховенство , самостійність, повноту і неподільність влади в республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

У документі наголошувалося , що УРСР як суверенна національна держава розвивається на основі свого права на самовизначення. Громадяни республіки всіх національностей складають народ України.Він є єдиним джерелом державної влади. Разом із тим слід мати на увазі,що він є продуктом своєї епохи, конкретних історичних обставин та політичних компромісів. У декларації проголошується не державна незалежність, самостійність України , а її суверенітет, до того ж у межах Радянського Союзу, який тоді ще існував.

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. Принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в ствні чи не масової політичної ейфорії. Стало очевидним, що слід переходити до розв”язання практичних завдань, пов”язаних зі створенням Української держави.

1 грудня 1991 р. Був проведений Всеукраїнський референдум . В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародно обрано Л.Кравчука.

37. Українська історична наука у 90 – х рр.. ХХ ст.. – на початку ХХІ ст.

Це доба трансформації українського суспільства від умов авторитарного режиму до демократії. Визначальні тенденції – методологічна переорієнтація, засвоєння досвіду національної і зарубіжної історіографії. Координатором створення наукової історії України виступає Інститут історії України НАНУ. Відомі історики – П. Тронько, С. Білокінь, В. Верстюк, С. Кульчицький. М. Котляр і інші. Важливим здобутком колективу інституту стало створення „історії України: нове бачення „(1995 – 1996 рр.) , за ред. В. Смолія. Сучасний етап розвитку української історіографії характеризуються дослідженнями на монографічному або узагальнюючому рівнях. У 2000 р. – колективна монографія „етнічна історія давньої України”(керівник авторського колективу П. Толочко). Велику роль відіграють авторські посібники, зокрема І. Рибалки „Історія України”. Борисенка, О. Бойка, В. Короля, Ю. Терещенка. Серед документальних видань важливе місце посідають збірники „Українська Центральна Рада. Документи і матеріали” у 2- х т., „Національні відносини в Україні у ХХ ст.. Збірник документів і матеріалів”(1994). Унікальний характер має дев’ятитомник „Тисяча років української суспільно – політичної думки” (2001 – 2002 р.) Корінна ознака сучасного розвитку української історичної науки – це тенденція до відновлення соборності, національної історичної думки. Вихід у світ „Історія України: Нове бачення”,15 – ти томник „Україна крізь віки”, тритомник „Давня історія України”, „Політична історія України” засвідчують, що відбувається поворот національно – державницької Історії.

38. Державотворчі процеси в Україні в першій половині 1990 –х рр. Соціально – економічні та політичні проблеми на шляху розбудови української держави.

1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум, Україна стала незалежною державою. Чинники: зовнішні- поразка соціалістичного табору в „холодній війні”, порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи; помітне погіршення соціально – економічної та політичної ситуації в СРСР; фактична втрата центром контролю над подіями на місцях; поразка путчу ; внутрішні – існування в Україні формально легітимних органів державного управління; бажання київської номенклатури звільнитися від опіки центру; певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал – демократичного крила політичних сил; відцентрові настрої, дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями. Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу: низький рівень політичної та економічної культури мислення. Важливим аспектом оцінки стартових показників є визначення її природно – ресурсного потенціалу. На початку 90 – х рр. Частка сільськогосподарських угідь у структурі земель України становить 70%, орних земель – понад 55%. На території понад 7 тис. Родовищ корисних копалин. Але вони є не збалансованими. З одного боку, на території сконцентровано до 20 % світових ресурсів марганцевих руд і понад 5% запасів залізних руд, а з іншого – абсолютна недостатність паливно – енергетичними ресурсами. Низька конкурентноспроможність промисловості СРСР. Панування командних форм і методів управління, надмірна централізація, диспропорційність економіки, українська економіка була надто мілітаризована – все це зумовило слабші стартові можливості України порівняно з іншими республіками. На перших порах керівництво України покладало значні надії на допомогу західних держав, але після формального визнання її незалежності відбулося певне дистанціювання Заходу.