25. Політика „коренізації” в Радянській Україні 20-30-х рр. : причини, суть, зміст, значення.

Тимчасовий поворот до НЕПу, примусив більшовицьку владу пристосовуватися до змін у суспільстві. Один з таких кроків Москви - політика „коренізації”, проголошена ХІІ з”їздом РКП у квітні 1923р.. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

Здійснення цього курсу в Україні відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в Україні. До того ж уся сітова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька влада, виявляє турботу про розквіт національних республік.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923р. „Про заходи в справі українізації шкільних і культурно-освітніх установ”.

Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Але попри труднощі й перешкоди українізація давала перші результати. Зросла кількість службовців держапарату (з 35 до 54%), ведення діловодства українською мовою, викладання українською мовою у загальноосвітніх школах. Видатний діяч сцени Л.Курбас, у березні 1922р. організував театральний колектив „Березіль”. В 1927р. була створена Київська кіностудія.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, пратично припинився.Почався цілеспрямований наступ на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто з точки зору Москви, відстоював „помилкові погляди”. С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський та ін. були оголошені „ворогами народу” і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О.Шумський,М.Хвильовий,М.Волобуєв, якиий у своїй праці „До проблеми української економіки” заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації. Її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади.

28. Формування тоталітаризму. Сталінізм і політико – ідеологічні процеси в УРСР у 30 – х рр.. Сучасна наукова думка про даний період.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30 рр.свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Боротьба з релігією, боротьба проти ухилів у партії.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. На прикінці громадянської війни в Україні легально існували три партії Кп(б)У, Українська партія соціалістів – революціонерів боротьбистів, Українська комуністична партія (укапісти). Масові репресії меншовиків.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.

4. Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно – державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Особливо важливий елемент – був апарат – зв’язуюча ланка між „верхами” і „низами” . Відповідно до настанов Сталіна, репресії застосовуються проти а) „шкідництва”, б) перероджеників і дворушників” у самій партії, в) „рештків ворожих класів”, г) „рештки старих контрреволюційних партій”.

Масові репресії, що набули у 20 – 30 рр. Різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття „шкідницьких організацій”) були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері – сприяли підтриманню основного стимулу до праці – страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері – розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створили атмосферу взаємної підозри.