4. Семантико- синтаксичні відношення у словосполученнях. Прості та складні словосполучення.

Словосполученню властива певна семантико-синтаксична організація, яка виявляється в семантико синтаксичних відношеннях між його компонентами. Підрядні й сурядні словосполучення розрізняються не тільки синтаксичними зв'язками, а й сукупністю семантико-синтаксичних відношень.

Виділимо в підрядних словосполученнях такі три основні (надто узагальнені) типи семантико-синтаксичних відношень:

1. Атрибутивні (означальні) відношення — відношення ознаки до предмета, напр.: здібний учень, обдарований художник, мій учитель; зошит учня, будинок із цегли, людина в окулярах; прихід хлопця. Атрибутивні відношення типові для іменникових словосполучень. У реченні залежне слово з цією семантикою виступає атрибутивною синтаксемою (семантико-синтаксична функція) і другорядним прислівним членом речення (формально-синтаксична функція).

2. Субстанціальні відношення — відношення предмета до дії, процесу, стану та інших ознак, напр._: добувати нафту, принести води, оглянути місто, писати лист матері, накривати стіл скатертиною, розповідати про дітей, дивитися в бінокль; читаючи вірш, пересіваючи борошно на сито, перебігаючи вулицю; притаманний людині, схожий на артиста. Субстанціальні відношення характерні для інфінітивних, дієприслівникових і прикметникових словосполучень. Ці відношення наявні у простому ускладненому реченні, за переміщення предиката з центральних позицій (присудкової позиції або позиції співвідносного з присудком головного члена односкладних речень) у периферійні (вторинні) для предиката позиції підмета, прислівного другорядного члена речення і детермінантного другорядного члена речення.

3. Адвербіальні відношення — відношення обставини до дії, процесу, стану, якості тощо, напр.: працювати влітку, знемагати від болю, творити для прийдешнього; ідучи на світанку, прибувши на відпочинок, зрадіти від зустрічі; сміливий у борні, принишклий у негоду, втомлений від подорожі. Залежний компонент обставинного значення в підрядних словосполученнях приєднується до опорного слова, вираженого інфінітивом, дієприслівником або прикметником (дієприкметником).

Зазначені три типи семантико-синтаксичних відношень (атрибутивні, субстанціальні й адвербіальні) у підрядних словосполученнях виділено на найвищому рівні узагальнення, їх можна конкретизувати відповідно до лексико-граматичного наповнення опорного й залежного компонентів словосполучення. Зокрема, атрибутивні відношення конкретизуються у словосполученнях так: а) опорне слово називає предмет, а залежне — власне-ознаку: сивий дідусь, карі очі, широкий шлях; б) опорне слово називає предмет, а залежне — особу, якій цей предмет належить: олівець учня, книжка дівчини, бритва батька; в) опорне слово називає частину предмета, а залежне — весь предмет: пелюстка квітки, ніжка стола, стіни будинку; г) опорне слово називає опредмечену дію, а залежне — діяча: політ космонавта, розмова інженера, спів дівчинки ґ) опорне слово називає опредмечену ознаку, а залежне — істоту чи предмет, яким властива ця ознака: скромність дівчини, бадьорість хлопчика, щирість друга, широчінь ріки та ін. Значення об'єкта при віддієслівних і відприкметникових іменниках набуває також функції означення: вивчення мов, виконання завдання, вірність заповітам.

Характерно, що типовими семантико-синтаксичними відношеннями для іменникових словосполучень є атрибутивні, для прикметникових, інфінітивних і дієприслівникових словосполучень — субстанціальні й адвербіальні. Субстанціальні відношення відбивають вторинну валентність предикатних слів, дериваційно пов'язаних зі структурою семантично елементарних простих речень, а атрибутивні і адвербіальні грунтуються на семантико-синтаксичних відношеннях у складному реченні. Семантико-синтаксичні відношення у підрядних словосполученнях виражаються узгодженими формами прикметників, відмінковими і прийменниково-відмінковими формами іменників, прислівниками тощо.

У системі підрядних словосполучень спостерігаємо перехідні семантичні процеси, коли семантика компонента словосполучення взаємодіє з семантикою відношень. Багато словосполучень поєднує кілька значень, на семантику компонента нашаровується семантика відношення. Нерідко поєднуються атрибутивні й обставинні значення (місто наприкінці сторіччя, мандрівка восени, праця задля поступу), атрибутивні й об'єктні значення (дума про тебе, написання книжки) та ін.

Основними в сурядних словосполученнях є такі типи семантико-синтаксичних відношень:

1. Єднальні відношення — відношення переліку, напр.: пісня і праця; веселий і щасливий; діброви, долини і луги; учитель, порадник, друг.

2. Протиставні відношення, які стосуються значення протиставлення, напр.: суворий, але добрий; важкий, проте переможний; не вічність, а мить; шаную, проте не славословлю.

3. Розділові відношення, що вказують на несумісність, чергування дій, явищ, ознак, тощо, напр.: сніг або дощ; то сонце, то хмари; чи то веселий, чи то сумний; то мовчить, то розмовляє; то поспішає, то бариться.

4. Градаційні відношення, які увиразнюють смислову вагу одного з однорідних членів речення, напр.: не тільки батьки, але й діти; не лише скромний, але й обдарований; не тільки співчуває, але й допомагає.

Єднальні, протиставні, розділові і градаційні відношення в сурядних словосполученнях грунтуються на семантико-синтаксичних відношеннях у складносурядному реченні і здебільшого виражаються сполучниками.

5. Формальні і семантичні типи словосполучень

Відповідно до формальних і семантичних ознак словосполучення як одиниці мови і як мовленнєві утворення можна згрупувати у ряд типів. Типи словосполучень визначають на основі синтаксичних зв'язків, форм (способів) синтаксичних зв'язків, елементарності / неелементарності структури, морфолого-синтаксичних ознак, семантико-синтаксичних відношень тощо.

Визначальну формально-синтаксичну ознаку словосполучень становить тип синтаксичного зв'язку. Залежно від типу синтаксичного зв'язку словосполучення членують на два великі угруповання: словосполучення підрядні і словосполучення сурядні. Підрядні словосполучення утворюються поєднанням компонентів неоднакової синтаксичної природи: опорного компонента і залежного компонента. У реченні підрядні словосполучення стоять у відповідній формі і являють собою синтаксичні блоки, організовані опорним словом, напр.: жовте листя, й обрій синій, І тускле сонце, й день осінній Злились у мовчазний акорд — У вересневий натюрморт (Є. Маланюк). Це речення включає шість підрядних словосполучень, компоненти яких поєднані формою узгодження: жовте листя, обрій синій, тускле сонце, день осінній, мовчазний акорд, вересневий натюрморт. Опорні слова-іменники тут стоять у різних синтаксичних позиціях: у формально-синтаксичному плані опорні іменники перших чотирьох словосполучень — у позиції підмета, а опорні іменники останніх двох словосполучень — у позиції прислівного другорядного члена речення. Підрядні словосполучення структуровано за схемою «опорне слово + поєднана з ним підрядним зв'язком «форма іншого слова». На противагу підрядним словосполученням сурядні словосполучення утворюються поєднанням однофункціональних форм слова на основі сурядного зв'язку. Компоненти сурядних словосполучень виступають як синтаксично рівноправні, граматично не підпорядковані один одному, напр.: подвиги, й сум, і утрата У місті, як вічність, новім (М. Рильський); Я стежу за хмарками, Ловлю їх світлий сум (П. Тичина).

Формальні типи словосполучень виділяють за формою (способом) синтаксичного зв'язку. Підрядні словосполучення за формою підрядного зв'язку поділяють на три групи: 1) словосполучення, компоненти яких поєднано формою узгодження, напр.: довічний спомин, ранкова зоря, морське узбережжя; 2) словосполучення, компоненти яких поєднано формою керування, напр.: шелест верб, роздуми про поезію, байдужий до розкошів, пишучи статтю; 3) словосполучення, компоненти яких поєднано формою прилягання, напр.: велично шумить, стовбур дерева, хатинка біля лісу, освітлений уночі, співаючи від радощів. Із сурядними словосполученнями пов'язана незалежна координація як форма сурядного зв'язку. За незалежної координації утворюється сурядний ряд одно-функціональних компонентів, у типових виявах поєднуваних сурядними сполучниками й оформлюваних тотожними морфологічними засобами, напр.: думи і сподівання; то холоднеча, то теплінь; не роман, а повість; дужий, але худорлявий; поспішно, проте майстерно.

Істотною формально-синтаксичною характеристикою підрядних і сурядних словосполучень виступає елементарність / неелементарність їх будови. За цією ознакою виділяють два формальних типи словосполучень: словосполучення елементарні і словосполучення ускладнені (неелементарні). Елементарні словосполучення складаються з двох компонентів, ускладнені — з трьох і більше компонентів, пор.: дотепна людина; пахощі хвої; горіх біля хати; професори й доценти (елементарні словосполучення) ідотепна людина з нашого села; цілющі запахи хвої; крислаті горіх і груша біля хати; професори, доценти та асистенти (ускладнені словосполучення).

Підрядні словосполучення як найрозгалуженіші у формальному плані словосполучення поділяють на морфолого-синтаксичні класи за частиномовними параметрами. За частиномовною природою опорного компонента розрізняють словосполучення іменникові, дієслівні, прикметникові, інфінітивні, дієприслівникові: темний бір сумно усміхається, сумний упродовж тижня, опрацьовувати матеріали експедиції, дивлячись на хвилі річки. Класифікацію словосполучень за опорним компонентом доповнюють морфолого-синтаксичними характеристиками залежного компонента. Із-поміж найпродуктивніших іменникових словосполучень відповідно до природи залежного компонента вирізняють прикметниково-іменникові, іменниково-іменникові, прислівниково-іменникові, інфінітивно-іменникові: казкове мереживо, магія танцю, трави вдосвіта, прагнення допомогти. Поділ за граматичною формою залежного компонента можна диференціювати далі. Наприклад, іменникові словосполучення членують на безприйменникові і прийменникові, а ті у свою чергу — на словосполучення з формою родового, давального, орудного чи місцевого відмінка в позиції залежного компонента: наближення весни, зустріч із друзями, жадоба дії, допомога дітям, захоплення мандрівками, яблуня в лісі.

Крім формальних типів, виділяють семантичні типи словосполучень на основі семантико-синтаксичних відношень. Відповідно до розглянутих вище атрибутивних, субстанціальних, адвербіальних, єднальних, протиставних, розділових і градаційних семантико-синтаксичних відношень вирізняємо словосполучення атрибутивні, субстанціальні, адвербіальні, єднальні, протиставні, розділові і градаційні, напр.: гіркий трунок; пишучи баладу; самотня на березі моря; озеро і хвилі; вродлива, але нещаслива; то гори, то доли; не тільки добробут, але й поступ.

ТИПИ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ЗА БУДОВОЮ

За будовою словосполучення поділяються на 1) прості і 2) складні. Просте словосполучення — це семантико-синтаксичне об’єднання двох лексично повнозначних слів: голосно співати, чекати товариша. Просте словосполучення часом може складатися з трьох або більше слів. Це простежується: 1) при об’єднанні неповнозначних зв’язок з іменними частинами у структурі складених присудків і залежного від такого утворення компонента: почало паніше світати, тоді перестав сміятися; 2) при поєднанні слова з фразеологізмом: зробив курям на сміх, став скупим на слово.

Складне словосполучення — це об’єднання трьох і більше повно­значних слів. В основі складних словосполучень лежить модель абсо­лютно простого словосполучення. У сучасній українській мові можна виділити три типи складних словосполучень: 1) просте словосполучен­ня + залежне від нього окреме слово (за структурою є складним, а за семантикою — перехресно-цілісним): врятувати життя товаришам.

Речення як основна одиниця синтаксису. Основні ознаки речення. Різні типи речень у мові ЗМК. В ієрархічній системі синтаксичних одиниць речення посідає центральне місце. Воно розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і словосполучень, а з другого - як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й словосполучення об'єднуються синтаксичними відношеннями й виражають думку, тобто якесь повідомлення про предмети і явища дійсності. У реченні виражається ставлення мовця до фактів дійсності з погляду ствердження, заперечення, непевності, вірогідності, невірогідності. Переважна більшість речень має типову формально-синтаксичну будову - наявність предикативної пари (підмета і присудка). Речення - багатоаспектна одиниця, виділення якої базується на таких ознаках, які репрезентують його структурно-семантичну єдність: 1) самостійність функціонування; 2) предикативність; 3) інтонаційна оформленість та смислова завершеність; 4) граматична організованість. Сукупність цих ознак і характеризує речення як одиницю мови й мовлення. Отже, речення - це граматично й інтонаційно оформлена за законами певної мови комунікативна одиниця, яка є основним засобом формування, вираження й повідомлення думок, вольових почуттів, емоцій: / спасе того в недолі наша мрія золота, наше гасло і мета: рідна мова в рідній школі; Живіть! Ідіть на сизі гори, в тернах співаючи пісні, летіть в незмірені простори, назустріч сонцю і весні (3 тв. О. Олеся). Речення співвідноситься з логічним судженням: Моя мати - наївність, тиха жура і добрість безмежна (М. Хвильовий). У цьому реченні стверджується думка, яка є судженням, а формою вираження його є речення. Речення й судження - поняття співвідносні, але не тотожні. Судження є предикативним поєднанням суб'єкта, тобто поняття про певний предмет, і предиката, що виражає ознаку суб'єкта. Суб'єкт виражається групою підмета, а предикат - групою присудка: Мова (суб'єкт) є дивовижне і досконале творіння народного духу (предикат). У судженні завжди наявні два головні члени, а речення може складатися й з одного: Осяяти землю безщасную треба (Леся Українка); Пізній вечір. Темінь (В. Козаченко). У першому реченні словесно не виражений суб'єкт, у другому - предикат. Судження виражається лише реченням, а речення може виражати, крім судження, почуття, емоції, переживання людини: Весна, Весна! Яка блакить, який кругом прозорі (П. Тичина). Отже, кожне судження є реченням, але не кожне речення є судженням (не є судженнями питальні, спонукальні бажальні речення). Найістотнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація. Предикативність - це відношення повідомлюваного до дійсності. Вона охоплює ті особливості речення, що репрезентують: а) повідомлюване як реальне (у теперішньому, минулому або майбутньому часі): В синіх скелях поезії волею й розумом я обтесую слово, мов камінь тверде (Л. Забашта); Пошив собі їжачок з будякових колючок гарнесенький кожушок (О. Олесь); Я тебе шукатиму, шукатиму, я тебе чекатиму, чекатиму, я про тебе у людей питатиму, все віддам за тебе без ваги (С. Летюк); б) повідомлюване як ірреальне, тобто можливе, бажане, необхідне: Ніжну, ніжну, як подих билини, я хотів би вам пісню сплести. Із проміння зорі, із ниток павутини... (О. Олесь). У наведених прикладах не тільки говориться про окремі події, стверджується наявність їх, а й виражається ставлення авторів до змісту повідомлення (його бажаність чи небажаність, необхідність, імовірність). Оцінка змісту мовцем реальності/ірреальності називається модальною. Засобами вираження модальності є форми способів дієслів-присудків, інтонація, модальні слова, частки. Дієслова дійсного способу позначають дії реальні, що відбуваються чи не відбуваються, дієслова наказового способу виражають дії бажані, а дієслова умовного способу - дії ірреальні, імовірні. До модальних слів належать повнозначні слова, за допомоги яких виражається оцінка повідомлюваного (на щастя, на жаль, мабуть, напевно, безперечно, до речі та ін.). Модальні частки (наче, неначе, мов, немов, ніби), інтонація можуть надавати висловлюванню характеру невизначності. Пор.: Він думає. - Мабуть, він думає. - Він ніби думає. Істотною ознакою речення є інтонація, яка виступає засобом оформлення предикативності й модальності. Інтонація оформляє речення як цілісну комунікативну одининю. Залежно від комунікативного призначення речення виділяють інтонацію повідомлення, запитання, спонукання тощо. А в дзвінкій прохолодній сині пропливають ключі журавлині! (Н. Кащук) Інтонація виконує і роль супровідного способу виділення комунікативного центру висловлювання. Інтонаційні особливості є важливим засобом розрізнення типів речень за метою висловлювання: розповідних, питальних і спонукальних. Предикативність та інтонаційна завершеність є основними ознаками речення, що відрізняють його від словосполучення і слова. Реченню порівняно з іншими синтаксичними одиницями властива більша формальна і значеннєва розгалуженість. Здебільшого речення класифікують за метою висловлювання думки, емоційним забарвленням, структурою. За метою висловлювання (функцією) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні. Розповідними називаються речення, що містять повідомлення про різні явища, події, факти, предмети, їх ознаки: Народженого до добра неважко навчити добру, - навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний - се одне і теж (Г. Сковорода). Розповідні речення різноманітні за своїм змістом і структурою. Це найпоширеніший тип речень у різних стилях мови: Удосконалюючи граматичну правильність мови дитини, вихователь учить дітей правильно змінювати слова та узгоджувати їх. Дітей молодшого й середнього віку вчать правильно вживати в мові однину і множину іменників, у старшому віці - вживати невідмінювані слова (3 підручника). Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке спонукає співбесідника до відповіді: Про що, пташко, нам співаєш пісню голосну? (О. Олесь). Залежно від характеру запитання питальні речення поділяються на підгрупи: а) власне-питальні речення, що передбачають обов'язкову відповідь: - Оксанко, дай мені своєю ручкою пописати! -А хіба твоя зіпсувалася? - Та ні, вона робить багато помилок (3 підручника); б) питальні речення, які передбачають тільки ствердження чи заперечення того, що в них висловлюється: - А тато твій працює? - Так. - На заводі? - Так (Л. Дмитерко); в) риторичні речення, що містять у собі твердження й не вимагають відповіді: Ой, чого ти, земле, молодіти стала? Наче та дівчина в оксамит увібралась (Н. тв.); г) питально-спонукальні речення містять у собі спонукання до дії, що виражене через запитання: Чи не скажете ви, де тут дитсадок? Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії. Вони можуть виражати різні волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, дозвіл, заборону: На мент єдиний залиши свій сум, думки і горе - / струмінь, власної душі улий в шумляче море (О. Олесь). До засобів вираження спонукання належать: а) наказавий спосіб дієслова: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! (Л. Костенко); Зеленійся, рідне поле, українська ниво! Подоймися, колосися, достигай щасливо. (І. Франко); Стоїть на узліссі ялинка моя - не зрубайте її! (Д. Павличко); б) неозначена форма дієслова: Так держати! Стояти струнко! (О. Довженко); в) форми умовного способу, які набули значення спонукання: Сходити б нам до річки. Речення, в яких є вигуки, що виражають волевиявлення теж відносять до спонукальних: Годі! Цсс! Геть! Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні з них вимовляються зі звичайною інтонацією й належать до емоційно нейтральних; інші - з підсиленою, напруженою й називаються окличними. Отже, розповідні, питальні й спонукальні речення можуть бути окличними: Оземле-мати! В зоряній судьбі вітаю материнство я в тобі! (Т. Коломієць) -розповідно-окличне; Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш, а крила веслами волочиш по землі?! Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, а вітром жалібно голосиш на ріллі?! (О. Олесь) - питально-окличні; О слово! Будь мечем моїм! (О. Олесь); Народе мій, ясна любове! Ти волю лиш яви свою поклич - а серце вже готове за тебе згинути в бою! (Д. Павличко) - спонукально-окличні. За структурою речення поділяються на прості й складні. Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом: За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози" - липкі покропили соку; Пізня весна дарує гоже літо; Чорну душу милом не відмиєш (Н. тв.). У складному реченні, є дві й більше граматичні основи: Дід Мороз не раз мені снився перед святом: щоки в нього крижані, в чубі сніг лапатий (П. Осадчук); Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини, де вишні в убранні білім мене виглядають з війни (О. Гончар). Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, поширеними й непоширеними, повними й неповними, ускладненими й неускладненими Двоскладним називається речення, в якому є обидва повні члени -підмет і присудок: Душа горить в смертельному вогні (В. Стус). Односкладне речення має лише один головний член, співвідносний з підметом чи присудком двоскладного речення: Чесне діло роби сміло (Н. тв.); Сонце, сонце! Світ! Весна! (О. Олесь). Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів - підмета й присудка (односкладні - з одного головного члена): Минає час. Світає. Поширеним називається речення в якому, крім головних, є й другорядні члени: Дидактична гра-метод розумового розвитку дітей (3 підручника). Повним називається речення, в якому є всі структурно необхідні члени: Біля друга і в біді серце відпочине (Д. Павличко). Неповним називається речення, в якому не названо (словесно не виражено) один або кілька членів речення, що легко встановлюються з контексту: Коло бабусиної хати ростуть вишні, біля хвіртки -кучерявий бузок, а від вулиці -явори (Б. Харчук). Ускладненими називаються речення, які мають у своєму складі однорідні члени речення, відокремлені члени, звертання, вставні слова (словосполучення й речення): В моє серце задивились твої очі синім ранком, синім квітом, синім сумом (Б. Олійник); Жовте листя, тремтячи й коливаючись у повітрі, раз по раз тихо сідало на землю, вкриваючи її золотим накриттям (Б. Грінченко); Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду - і, може, більше не прийду (М. Рильський).