54. Релігійно-філософський напрямок в філософії України

Релігійною називається філософія, основоположні ідеї якої визначені релігійним світорозумінням. Це насамперед ідея Бога як надприродної особи, яка створила світ і людину, володарює над ними. Ця ідея розробляється і конкретизується в таких вченнях як креаціонізм (лат. сгеаге — творити), тобто вчення про божественне творення, провіденціалізм (лат. providentia — передбачення) — вчення про те, що Бог передбачає і передвизначає перебігусіх подій у світі, в людській історії та в житті кожної окремої людини. Це також есхатологія (грец. eschatos — останній, кінцевий) — вчення про кінцеву долю світу і людини, про кінець світу, який рано чи пізно настане.

Характерним для релігії є мислене роздвоєння світу на світ природний (матеріальний) і надприродний (духовний), який є місцеперебуванням Бога й інших ''небесних'' істот; вчення про безсмертя індивідуальної душі та її загробне існування. Такі, принаймні, головні ідеї найбільш поширених ''аврааміч-них'' релігій, чиє виникнення пов'язується з ім'ям біблійного праотця єврейського народу Авраама, — іудаїзму, християнства, ісламу. В певній мірі відмінними є ідеї буддизму.

В релігійній філософії робиться спроба осмислення названих ідей і вчень у категоріях, властивих цій формі світогляду, розробки і обгрунтування їх логічними, раціональними методами. Ця філософія має багатовікову історію.

Вона оформилася в Середні віки, спираючись не тільки на релігійно-богословську думку, але й на такі філософські вчення античного світу, як платонізм, неоплатонізм, арістотелізм.

Ця філософія склалася в різних варіантах — залежно від особливостей того чи іншого напряму християнської релігії (католицька, православна, протестантська релігійна філософія), іудейської, ісламської і т.д. На ній позначився й характер способу мислення — більш містичний (близький до богословського), або більш раціоналістичний (зближений з наукою).

В період буржуазного розвитку й бурхливого прогресу науки вплив релігії взагалі і релігійної філософії зокрема значно зменшився. Проте з кінця XIX і у XX столітті (в епоху значних зрушень у суспільному житті та соціально-психологічних ка-таклізмів), знову став пожвавлюватися інтерес до релігії як до засобу розв'язання людських проблем. Релігійно філософські доктрини, які, здавалося б, відійшли в минуле, здобули ''нове дихання'', почали переосмислюватись і пристосовуватися до потреб нашого часу і менталітету сучасної науки.

55 Поняття свідомості, її структури та функції

Свідомість у широкому значенні цього слова е сферою люд. духовності, яка включае в себе світ думок, світ почуттів і волю. Люд. е единою істотою на Землі, якій притаманна свідомість, дух життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях люд. буття у світі. Люд. здійснюе свій зв”язок зв світом в 3 формах- практичній, пізнавальній, і дух.- практичній. Вона не просто пристосовуеться до навколишнього середовища, але й активно перетворюе, освоюе світ і опановуе його закони. Таке активне опанування світом як об”ектом відбуваеться в формі практ. діял. і теоритичної, пізнавальної діял., засобом і вищою формою якоі е мислення. Пізнавальна діял., і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, об”ективне зображення люд. і світу. Проте люд.-ка дух. активність не обмежуеться лише спрямованностю на об”ект, на реалність “поза себе”. Е і інша форма ідеальної діял., яка спрямована саме на перебудову люд.-кої душі. Це – дух – практична, ціннісна форма свідомості. Люд. свідомість не можна ототжнювати тільки, зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своею сутністю свід. е здантістю люд. не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом у суб”ект. значенням, співставляти своі знання з цілями власного існування, оцінювати світ свого життя. Свід. е усвідомленням своіх вчинків, іх наслідків, вона нерозривно пов”язана з совістю, з відновідальністю люд. за своі стосунки зі світом природи і сітом людей. Отже, свід, з одного боку, е формою об”ект відображення, формою пізнання дійсності, як незалежнох від люд.-ких прагнень та інтересів. Результатом і метою свід. е як пізнавальної діял. е отримання знань, об”ективної істини. З другого боку, свід. містить в собі прояв. Суб”ективного відношення люд. до дійсності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою дух. –практичного, цінносного відношення до світу е осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів люд.-ким інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діял. потребуе здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагае особистих зусиль, власних роздумів і преживання істини. Дух. світ люд. – це не лише її розум, мислення, але й почуття, емоційні стани, віра, воля, світогляд, самосвідомість, що спираеться на сукупність ціннісних оріентірів і дух. смислів. Свід. не дорівнюе мисленню та знанням, вона е одночасно і переживанням, усвідомленням, оцінкою дійсності. Будь-який прояв духовності відбивае в собі обидві форми дуального відношення до світу – і пізнавальну і ціннісну.

56. Культ особи (лат. — поклоніння, шанування) — безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в ієрархії політ, чи реліг. влади, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера. Теоретичною основою культу особи є волюнтаристський, погляд на історію, згідно з яким її хід визначається не об'єктивними законами, а волею видатних людей, переважно вождів (див. Вождизм). Найчастіше культ особи притаманний тоталітарним і авторитарним державам. Іноді його елементи простежуються і в дем. країнах (у Франції в період правління Шарля де Голя). Передумови культу особи політичних керівників на соціально-психологічному рівні починаються з їх сакралізації, обожнювання влади. Найдавніші початки його — в ідолопоклонстві первісних релігійних вірувань та культів. Суб'єктивною передумовою культу особи є також патріархальне сприйняття глави держави як «батька» однієї великої сім'ї, визнання держави із жорсткою ієрархічною, побудовою суспільства єдиною моделлю.

Ідейні джерела культу особи — в монополізації права на істину, в утвердженні «єдино вірної ідеології», творці якої наділяються якостями пророків та ясновидців. Культ особи нетерпимий до будь-якого опору, він створює тотальну систему особистої залежності, немовби паралізуючи масову свідомість, породжує у населення віру у всемогутність керівництва, страх перед ним, узаконює будь-яке беззаконня, формує у мас рабську покірність та угодовську поведінку, що досягається їх систематичною ідеологічною обробкою. Культ особи найчастіше виникає при концентрації у руках однієї людини всіх важелів політичної, економічної, духовної і соціальної влади. Термін «культ особи» стосовно характеристики суспільно-політичного, становища в 30—50-х рр. в СРСР уперше використаний 1956, коли ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», у якій було проаналізовано об'єктивні та суб'єктивні причини виникнення культу Й. В. Сталіна. Об'єктивними причинами культу особи називалися: відсталість країни, капіталістичне оточення, зовнішня загроза, суб'єктивними — особисті риси характеру диктатора. Культ особи — складова частина ідеології та практики сталінізму — виник на основі комплексу тогочасних соціально-економічних, політичних, історичних- традиційних, психологічних чинників. Одним з головних соціально-психологічних чинників було існування монархічної, традиції у свідомості мільйонів людей, багатовікової звички до підкорення усього суспільства одній людині, відсутність демократичних традицій у суспільно-політичному, житті, звичка населення країни до жорстко централізованого типу влади. Розвиток культу полегшили ідеологічна диктатура партії і цілковите панування єдиної офіційної ідеології. Елементи культу особи простежувалися у діяльності Л. І. Брежнєва, керівників колективно соціалістичних держав; вони мають місце в ряді країн Сходу.