2.3. Перспективи вступу України до Європейського Союзу

Подією, що докорінно змінила геополітичну ситуацію в Європі, був розпад СРСР і, як наслідок, утворення нових незалежних держав. Україна, яка є однією з них, повинна бути визнана як економічно самостійна держава. Це потребує нової ефективної зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної стратегії. Сьогодні нагальним завданням розбудови державності та економіки України є її інтеграція до світового економічного простору. Від того, як проходитиме цей процес, залежить можливість подальшого економічного та соціального розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки.

У процесі інтеграції до світового економічного простору Україна зустрічатиметься з деякими труднощами. Насамперед наша держава повинна буде вирішити пріоритети зовнішньополітичного курсу, бо через деякий час вона стане нейтральною зоною, що розмежовуватиме такі військово-політичні блоки, як ЄС і СНД (оскільки Польща у недалекому майбутньому представлятиме Євросоюз). Не будучи значною мірою інтегрованою у структури СНД, Україна все ще має можливість змінити свій зовнішньополітичний курс у західному напрямку. Доцільність та можливість цього вже тривалий час є предметом дебатів багатьох українських та іноземних учених. Питання інтеграції України до європейської спільноти має політичний, економічний та географічний аспекти. У зовнішньополітичній діяльності України досі вагому роль відіграє радянська спадщина. Українські політики поділилися на два табори: одні вбачають майбутнє України в ЄС, інші – у СНД. Ця ідеологічна розбіжність зумовлена передусім наявністю політичного відтінку західноєвропейської інтеграції. На сучасному етапі все чіткіше прослідковується тенденція перетворення ЄС з чисто економічного інтеграційного об'єднання в економіко-політичне. За словами Жака Делора, справжній політичний союз – необхідне доповнення до валютного союзу. Адже політичний союз необхідний для здійснення гідної конкуренції у світі, зменшення небезпеки, що криється у націоналістичних і фундаменталістських тенденціях, збереження своєї автономності та самобутності. Крім того поступово починають проглядатися тенденції військової інтеграції країн-членів ЄС. В умовах зникнення біполярного світу все більшого значення набуває спільна зовнішня політика та політика безпеки Євросоюзу. ЄС планує інтегрувати до себе створений у 1954 p. деякими країнами-членами ЄС Західноєвропейський Союз (ЗЄС), що має стати військовою структурою цього об'єднання. Саме з цим пов'язана умова членства в НАТО, поставлена країнам, що бажають приєднатися до ЄС, як обов'язкова. Таким чином, на заваді вступу України стоїть її позаблоковість, зазначена у Конституції нашої держави. Однак існує досить багато прихильників скасування цього принципу, хоча вони й поділяються на "східних" і "західних". До прихильників "західного" напряму можна віднести і нині діючого президента України Л.Д.Кучму, який 11 червня 1998 p. підписав Угоду про затвердження Стратегії інтеграції України до ЄС. Стратегія визначає основні напрями роботи органів виконавчої влади з метою досягнення нашою державою асоційованого членства в ЄС. Про бажання України набути статусу асоційованого члена з перспективою подальшого приєднання до Євросоюзу вже неодноразово було заявлено прем'єр-міністром України В.Пустовойтенком під час роботи саммітів Україна – ЄС. Однак ця пропозиція не була схвалена представниками Євросоюзу, які вказували передусім на економічні негаразди, що вважаються головною причиною відмови.

Вирішуючи питання інтеграції, Україна повинна враховувати не тільки політичний, а й економічний її бік. Порівнювати дві такі організації, як ЄС та СНД, з економічної точки зору майже неможливо. Хоча за час існування СНД була створена більш як достатня міжнародно-правова база багатостороннього співробітництва (за час існування СНД підписано більш як 1000 багатосторонніх документів), двостороннє співробітництво держав-учасниць у різних галузях розвивається в цілому ефективніше, ніж багатостороннє. Складність, інколи різновекторність, інтеграційних процесів у СНД зумовлюється об'єктивно існуючими розбіжностями в позиціях держав-учасниць, які свого часу штучно, у протиріччі з цивілізованим вибором, були силою об'єднані в Російській імперії, а згодом у СРСР. Для їх узгодження і підвищення ефективності багатостороннього співробітництва необхідна реальна зацікавленість сторін, відсутність якої неможливо замінити жодним адмініструванням, створенням наддержавних структур, нагромадженням недіючої договірно-правової бази тощо. Відзначивши вже восьму річницю підписання Угоди про створення СНД, Співдружність усе ще не може продемонструвати конкретних результатів своєї діяльності, якими повинні бути зрушення в економічній ситуації країн-членів у позитивний бік унаслідок співпраці у рамках Угоди – мета, заради якої, власне, й об'єдналися постсоціалістичні сусіди.

Ситуація у країнах ЄС докорінно відрізняється від змальованої вище. Протягом чотирьох десятиліть свого існування Союз неодноразово доводив, що, незважаючи на досить складні завдання, вони все ж досягалися шляхом наполегливої праці як керівництва, так і членів ЄС. Звичайно, 42 роки – це не 8, і сьогодні ЄС має як базу, так і досвід для проведення ефективних реформ. Однак уже на перших порах існування Союзу позитивні результати були очевидні. З огляду на вищесказане, можна відзначити як значні переваги Євросоюзу у ролі об'єкта для наслідування, так і його привабливість з точки зору інтеграції.

З географічної точки зору питання інтеграції України до економічного простору Європи мало б вирішуватися швидше на користь СНД, ніж Євросоюзу, оскільки кордони України з країнами СНД мають значно більшу протяжність, ніж поки що орієнтовні кордони з Європейським Союзом. Тому Україна має більше можливостей здійснювати транскордонне співробітництво з північними та західними сусідами. Однак практика свідчить, що ЄС займає також одне з головних місць серед партнерів України як у торгівельному, так і в багатьох інших напрямах міжнародної діяльності України. Європейський Союз одержує 11,2% українського експорту і забезпечує 15,1% свого імпорту. В 1996 p. Україна експортувала в ЄС товарів на суму 1,5 млрд. ЕКЮ, а натомість імпортувала з ЄС товарів на суму 2,6 млрд. ЕКЮ. З 1992 p. загальний торгівельний оборот між ЄС і Україною виріс більше, ніж удвічі. Таким чином, ЄС став другим найбільшим торгівельним партнером України після Росії, в торгівлі з якою домінує імпорт енергоносіїв Імпорт з ЄС найбільше представлений високотехнологічними товарами (такими, як обладнання), які допоможуть відновити промисловий потенціал України і стимулювати майбутній експорт. Уже зараз ЄС – найбільший іноземний інвестор в Україні, якому належить третина загального обсягу прямих інвестицій. Обсяги інвестицій ЄС в Україну перевищують інвестиції США і Росії, разом узятих.

Таким чином, доцільність вступу України до ЄС не викликає жодних сумнівів. Проте здійснення цього процесу потребуватиме часу, значних коштів і підготовки. І тут одразу постає питання про те, скільки часу і коштів потребуватиме підготовка і здійснення цього процесу. Відомо, що запорукою макроекономічної стабільності й економічного росту ЄС є стабільність економік його членів, злагоджена діяльність усіх адміністративно-правових механізмів. Для забезпечення цього Євросоюз висуває ряд критеріїв для своїх майбутніх членів. Чільне місце серед цих критеріїв займає здатність захисту демократії і правової держави зсередини реалізувати гарантії прав людини, захисту меншин. Крім того, потрібна наявність функціонуючої ринкової економіки, а також здатність витримати тиск ринкових сил всередині союзу. Членство вимагає від кандидата також прийняти всі зобов'язання, що випливають з участі не лише в економічному, а й у валютному та політичному союзі.

Для того. щоб увійти до ЄС, Україна повинна відповідати цим критеріям. На сучасному етапі наша країна має всі ознаки демократичної правової держави. Однак рівень та темпи Ті економічного розвитку далекі від світових стандартів. Макроекономічні показники підтверджують це повною мірою. Хоча в економіці України спостерігається тенденція до покращення показників, у цілому вони все ще відрізняються від своїх західних аналогів. Так, щорічні темпи приросту ВВП в Україні є від'ємними, хоча і спостерігається тенденція наближення цього показника до нуля (для порівняння у Польщі цей показник у найближчі роки буде коливатися в межах 4%). Зменшуються обсяги капіталовкладень. Якщо вважати капіталовкладення 1990 p. за 100%, то вже у 1992 p. цей показник становив 58,7%, а ще за п'ять років знизився до 20,9%. Також високими темпами знижується продуктивність праці – з 1992 до 1997 p. вона знизилася на 44,4%. Дефіцит бюджету все ще залишається значним – 7% по відношенню до ВВП. Ці та подібні факти не свідчать про розвиток економіки і наявність обставин, які б стимулювали його (у той час, як ріст економіки в Польщі у 1992 p. склав 6%, дефіцит бюджету скоротився до рівня нижче 3% ВВП, ВНП у розрахунку на душу населення складає приблизно 31% середнього показника для ЄС). Таким чином, у порівнянні з макроекономічними показниками інших кандидатів на вступ до Євросоюзу показники України є вагомим аргументом на користь того твердження, що перспективи України у цьому питанні є досить віддаленими.

Згадаємо також про те, що Україна ще не набула статусу асоційованого члена, у той час, як його вже мають Чехія, Польща і Угорщина – держави, що займають чільні місця у черзі на вступ до Євросоюзу. Зразу за ними ідуть Словенія, Естонія і Кіпр. Ці країни входять до першої групи країн-кандидатів. Вони не лише припинили спад ВНП, а й, починаючи з 1994 p., досягли його приросту. Отже, вони вже виходять з кризи, спричиненої економічними перетвореннями та крахом пост'ялтинських структур. До другої групи належать Словаччина, Румунія, Болгарія та Хорватія, а також Латвія і Литва, де реформи ще не дали очікуваних результатів. І, нарешті, у третьому ешелоні стоять Албанія, Македонія, а також європейські країни СНД. Таким чином, черга до Євросоюзу є досить значною, і Україна, на жаль, знаходиться в її кінці.

Враховуючи складну ситуацію України, можна припустити, що для приведення економіки до рівня хоча б найменш розвинутих членів Союзу потрібні будуть значні капіталовкладення. У той же час часто обговорювані перспективи масивної фінансової допомоги країнам східної і центральної Європи з метою підняття їх до рівня хоча б Іспанії чи Португалії є повністю нереалістичними. Якщо взяти як масштаб щорічні фінансові вливання Боннського уряду у східні землі, які становлять 150 млрд. німецьких марок, то тільки для Польщі, Угорщини та Словаччини щорічно знадобиться 450 млрд. марок, а здійснивши розрахунки відносно потреб країн СНД, отримаємо 2250 млрд. марок. Водночас єдиною можливою цифрою є 60 млрд. марок, виділення яких було ухвалено у Токіо на зустрічі на вищому рівні з проблем світової економіки. Ситуацію ускладнює і створення ЄВС, що потребувало значних, у тому числі і фінансових, зусиль з боку країн ЄС. А для майбутніх членів – це додаткові макроекономічні критерії, яких потрібно буде досягти.

Для України (як і для інших держав Центральної та Східної Європи) поглинути інвестиції-не найбільша проблема. Набагато важче буде потім відкрити внутрішні ринки для інших учасників ЄС. Це правило стосується не лише товарів, а й усіх видів послуг, у тому числі і банківських. У більшості галузей Україна є неконкурентноздатною у порівнянні із Західною Європою. Щоб для української економіки екзамен на виживання не виявився фатальним, їй потрібна відповідна господарська стратегія, і головне – достатньо часу на підготовку. Крім того, йдучи до ЄС, доведеться здійснити значні зміни у правовій та інших сферах діяльності держави.

Таким чином, перспективи України щодо входження до ЄС є далекими, але не недосяжними. Незважаючи на певну різновекторність політичної діяльності держави, недостатній рівень сформованості правової бази та державних механізмів регулювання процесів економічного розвитку, Україна, як і кожна європейська держава, яка відповідає критеріям ЄС, у майбутньому отримає можливість набути статусу повноправного члена цього інтеграційного об'єднання. І найкоротший шлях до Євросоюзу – проведення ефективних реформ, спрямованих на всебічний і, зокрема, економічний розвиток нашої держави.

Отже, країни Центрально-Східної Європи при проходженні інтеграційних процесів, зіткнулися з наступними основними проблемами:

1. Перехідна економіка – це система нестійкої динамічної рівноваги, у процесі якої відбуваються трансформаційні зміни. Ці зміни можуть бути як позитивними, так і негативними залежно від обраних цільових орієнтирів та ступеня керованості перехідного процесу.

2. Вихід зі стану нестійкої рівноваги вимагає формування нових концепцій розвитку, нових способів та інститутів регулювання економічних відносин. Проте, як показує досвід, недостатня досвідченість реформаторів не дозволяє Об'єктивно обрати стратегічні пріоритети розвитку та розробити комплексний механізм їх реалізації. Отже, успіх реформ залежить від професійного рівня реформаторів та наукової обґрунтованості програми реформ.

3. Перехід до нової економічної системи сприяє виникненню нових форм господарювання та взаємозв'язків між ними, що, у свою чергу, вимагає розробки системи регулювання та координації стосунків між суб’єктами економіки з метою подолання багатоукладної економіки та структурної її перебудови.

4. Перехідний стан економіки несе загрозу національній безпеці держави зокрема зовнішньоекономічним зв'язкам: це стосується перестановки сил у зовнішній політиці держави в умовах формування нових міжнародних зв'язків і відносин, нових центрів впливу. Тобто реформи в державі будуть ефективними при умові взаємоузгодження їх. цільових орієнтирів зі стратегією світового розвитку, ступеня розвиненості держави, впливовості її на світовому ринку.

5. Основними протиріччями й труднощами перехідного періоду є відсутність соціальних гарантій, притаманних попередній системі, відсутність правової бази для регулювання нових стосунків, які виникають між суб'єктами господарювання, та їх захищеність. Це, у свою чергу, вимагає розробки нового механізму соціального захисту та формування законодавчої бази, яка б регулювала ринкові перетворення.

6. Однією із проблем перехідного періоду є неврахування екологічних аспектів проведення реформ, що призводить інколи до непоправних наслідків.

Кризова економічна ситуація має свої особливості у країнах Східної Європи і республіках колишнього СРСР, що пов'язано з розвитком їх економіки. Це не може не вплинути негативно на загальний екологічний стан як в окремих країнах, так і у всьому світі. Порушення господарських зв'язків (міжнародних і внутрішніх) змушує шукати джерела сировини й матеріалів на території своєї країни. Фінансові труднощі підприємств у період розвитку ринкових відносин і створення багатоукладної економіки, перехід підприємств на комерційну основу обмежують можливості фінансування природоохоронних заходів у необхідному обсязі і понижують економічну зацікавленість у їх поведінці. У багатьох із цих країн стан економіки є таким, що галузі, які відповідають за відтворення й охорону природних ресурсів, отримують асигнування в таких розмірах, які не дозволяють на належному рівні здійснювати природоохоронні і природо-відтворювальні роботи. На якості охорони навколишнього середовища відображається відсутність законодавче закріплених розмежувань повноважень і відповідальності виконавчих органів влади по вертикалі й горизонталі.

З точки зору аналізу й оцінки економічних наслідків трансформації економічних систем і структур виникає важливе завдання пошуку стратегічних наслідків структурних змін із метою досягнення сталості розвитку економічної системи цих країн.

На сьогодні вже існує певний досвід ринкової трансформації економік різних країн, таких, як Китай, В'єтнам, Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина. Можливе виділення певних моделей стратегії ринкових трансформацій залежно від шляхів і методів реформування економіки.

РОЗДІЛ 3. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕСЕННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ

Відповідно до ст. 43 Конституції України 1996 р. «кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом». Це основні положен­ня щодо реалізації права громадян на працю, забезпечення працівникам безпеки, гігієни праці та здорового виробничого середовища і єдиного порядку організації охорони праці в Україні.

Правове забезпечення охорони праці крім конституційних норм визначають норми КЗпП України, Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. у новій редакції від 21 листопада 2002 р. та інші підзаконні правові норми з охорони праці.

З урахуванням умов праці (важкі, шкідливі), психофізіологічних особливостей працівника (жінка, неповнолітній, інвалід) система законодавства з охорони праці включає загальні та спеціальні правові норми. Саме це й зумовлює визначення охорони праці як системи правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини у процесі праці. Це поняття охорони праці в широкому розумінні, оскільки воно включає великомасштабні заходи щодо забезпечення безпечних і здорових умов праці: правові, економічні, організаційно-технічні, лікувально-профілактичні тощо. У вузькому ж розумінні охорона праці — це система правових заходів і засобів забезпечення безпечного життя і здоров’я працівників у процесі праці на виробництві, у тому числі й правових норм щодо оздоровлення та поліпшення умов праці. У такому розумінні охорона праці є одним із принципів трудового права, суб’єктивним правом працівника на належні умови праці, правовим інститутом.

Центральне місце в системі охорони праці посідають працівники, тому й норми права визначають як зміст і гарантії права працівників на охорону праці. Такі гарантії реалізуються у процесі праці й включають комплекс правомочностей, зокрема права:

• на безпечні умови праці під час роботи на виробництві;

• на соціальне страхування від нещасних випадків та професійних захворювань;

• на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці;

• на забезпечення спецодягом та іншими засобами індивідуального захисту, миючими та знешкоджуючими засобами;

• на компенсацію власником матеріальної та моральної шкоди працівникові в разі ушкодження його здоров’я.

Реальним виявом турботи про працівників є правова організація охорони праці на виробництві. Норми права про організацію охорони праці передбачають широку систему заходів, до найголовніших з них належать:

1. Управління охороною праці на підприємстві та обов’язки власника. Конкретне забезпечення охорони праці цього напряму здійснюється за допомогою таких заходів: а) створення відповідних служб і призначення посадових осіб з питань охорони праці; затвердження інструкцій про їх обов’язки тощо; б) розробки за участю профспілок заходів з охорони праці та реалізація прогресивних технологій тощо; в) розробки і затвердження положень та інструкцій з охорони праці, що діють у межах підприємства, тощо.

2. Визначення обов’язків працівника виконувати вимоги норм і правил з охорони праці. Одним із важливих обов’язків працівників є медичний огляд, який поділяється на три види: попередній (під час прийняття на роботу); періодичний (протягом трудової діяльності); позачерговий (з ініціативи працівника чи власника), якщо працівник вважає, що умови праці спричинили погіршення його здоров’я. Суттєвим обов’язком сторін трудового договору є навчання з питань охорони праці, що здійснюється шляхом проведення інструктажів, які умовно поділяються на три види: попередній інструктаж під час прийняття на роботу (його проходять усі працівники); періодичний інструктаж із питань охорони праці (працівники, зайняті на роботах із підвищеною небезпекою, проходять його один раз на рік, а посадові особи — один раз на три роки згідно з переліком, затвердженим Держкомітетом України з нагляду за охороною праці); додатковий інструктаж з питань охорони праці (проводиться на прохання працівника).

3. Фінансування охорони праці та додержання вимог щодо охорони праці під час проектування, будівництва та реконструкції підприємств.

4. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, які покладаються на власника підприємства та здійснюються з урахуванням вимог «Положення про розслідування і облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на підприємствах, в установах, організаціях».

Охорона праці жінок. Піклуючись про найчисельнішу частину трудових ресурсів України, ч. 2 ст. 24 Конституції України закріпила рівність прав жінок і чоловіків. Така рівність забезпечується наданням жінкам широких прав у галузі їх трудової діяльності — це і здобуття освіти, професійної підготовки, винагороди за працю, а також спеціальними заходами щодо охорони праці й здоров’я жінок, створенням умов, що дають жінкам можливість поєднувати роботу з материнством, й іншими пільгами та гарантіями.

Систему правових норм щодо особливостей регулювання праці жінок умовно можна поділити на дві групи. Перша група норм забороняє або обмежує застосування праці жінок, а друга — встановлює переваги у зв’язку з материнством.

Заборона застосування праці жінок стосується важких робіт, робіт зі шкідливими та небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім нефізичних робіт або робіт із санітарного та побутового обслуговування. Перелік таких робіт затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 р., № 256, який налічує більше 500 видів робіт.

Забороняється залучати жінок до робіт, які пов’язані з постійним, протягом робочого дня (зміни) переміщенням вантажів масою понад 7 кг. Дозволяється виконання робіт з підіймання, переміщення вантажів, які перевищують 7 кг, але не більше 10 кг при чергуванні з іншою роботою (до двох разів на годину). Причому, в обох випадках сумарна маса вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати з робочої поверхні — 350 кг, а підлоги — 175 кг. (Рівнем робочої поверхні вважається робочий рівень конвеєра, столу, станка тощо). У масу переміщуваного вантажу включається маса тари і упаковки. Такий порядок граничних норм підіймання і переміщення важких речей жінками затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 грудня 1993 р., № 241.

Друга група правових норм стосується жінок, стан яких пов’язаний з материнством. Охороняючи працю таких жінок, чинне законодавство забороняє залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років, до нічних робіт, надурочних робіт, робіт у вихідні дні та направляти їх у відрядження. Обмеження встановлені й для жінок, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів. Такі жінки не можуть залучатися до надурочних робіт і направлятися у відрядження. До підвищеної особливої правової охорони праці жінок належать і норми, пов’язані з їх материнством - це переваги і гарантії, що стосуються виникнення, існування та припинення трудових відносин. Законодавством України про працю забороняється роботодавцям всіх форм власності й господарювання відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їх заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям — за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. В разі відмови у прийнятті на роботу зазначених жінок роботодавець зобов’язаний повідомити їм причину відмови у письмовій формі. Підвищену охорону праці жінок містять і норми, пов’язані з наданням відпусток у процесі існування трудових відносин. Існують два види відпусток: у зв’язку з вагітністю та пологами та для догляду за дитиною. Оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами надається жінкам на підставі медичного висновку тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів, а при ускладненні пологів або при народженні двох і більше дітей — 70 календарних днів після пологів. Тривалість такої відпустки сумарно становить 126 календарних днів або 140 — і вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

Мають відповідні особливості і відпустки з догляду за дитиною, що надаються працюючим жінкам, — це відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років з виплатою допомоги за державним страхуванням. Така відпустка може бути і більшої тривалості за рахунок коштів підприємства, установи, організації. У разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов’язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати. Тривалість такої відпустки визначається у медичному висновку, але не може бути більшою, як до досягнення дитиною шести років.

Особлива охорона праці жінок має вияв і в нормах права, що стосуються змінення і припинення трудових відносин. Так, відповідно до медичного висновку вагітним жінкам знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих чинників, якщо ж така робота відсутня, то до вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі робочі дні за рахунок підприємства.

Переведенню на іншу роботу підлягають і жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною трьох років, якщо ж заробітна плата зростає за час переведення, то така жінка має право на одержання такого більш високого заробітку (ст. 178 КЗпП України).

Відповідні гарантії щодо припинення трудового договору стосуються лише двох категорій працюючих жінок — це вагітні жінки, жінки, які мають дітей до трьох років, одиноких матерів, при наявності дитини віком до 14-ти років або дитини-інваліда. Такі жінки не підлягають звільненню з ініціативи власника, або уповноваженого ним органу, крім двох випадків: повної ліквідації підприємства, установи, організації та після закінчення строкового трудового договору. Проте і в цих випадках звільнення цих жінок допускається з обов’язковим їх працевлаштуванням, а на період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата протягом трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Всі гарантії і пільги, передбачені для жінок, що поєднують роботу з материнством, поширюються також на батьків, які виховують дітей без матері, а також на опікунів і піклувальників (ст. 186 КЗпП України).

Охорона праці молоді. Система спеціальних правових норм є невід’ємним доповненням до загальних, спрямованих на підвищену охорону праці молодих працівників як основного резерву трудових ресурсів України.

Правовою основою охорони праці молоді на сучасному етапі розвитку України є: Конституція України від 28 червня 1996 року; КЗпП України; Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21 листопада 2002 р.; Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» від 5 лютого 1993 р. у редакції від 23 березня 2000 р.; Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.; Постанова Кабінету міністрів України від 22 серпня 1996 р. № 992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням»; Наказ Міністерства освіти України від 31 березня 1994 р., № 46 «Про затвердження Переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх» тощо. Найголовніша сутність зазначених правових норм у тому, що вони враховують психофізіо­логічні особливості ще не повністю сформованого організму та характеру неповнолітніх.

Специфікою норм з підвищеної охорони праці молоді є вимоги стосовно прав неповнолітніх у трудових правовідносинах. Неповнолітні працівники, відповідно до ст. 187 КЗпП України, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, тобто до дорослих працівників. А в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

Правоохоронну сутність мають й інші норми права, що сприяють залученню молоді до праці — це, зокрема, норми, які встановлюють порядок прийняття на роботу осіб, яким виповнилось 16 років. Саме з цього віку громадяни України набувають статусу повної правової правосуб’єктності, що дає право на самостійну реалізацію права на працю. Законом передбачається також можливість прийняття на роботу осіб, які досягли 14-річного та 15-річного віку, але за умови дотримання чітко визначених умов:

а) згода одного з батьків, або особи, що його замінює (опікуни);

б) робота має бути легкою і не повинна завдавати шкоди молодому працівникові;

в) робота повинна виконуватись у вільний від навчання час і не порушувати процесу навчання.

Особливості охорони праці молоді відображені і в нормах, що визначають підвищені гарантії залучення неповнолітніх і молоді у сферу трудової діяльності. Перш за все, це законодавче встановлення для всіх підприємств і організацій броні прийняття на роботу і професійне навчання на виробництві молоді, яка закінчила загальноосвітні школи, професійні навчально-виховні заклади, а також інших осіб, молодших вісімнадцяти років.

На охорону праці молоді спрямовані і норми, що забезпечують права молодих працівників безпосередньо в процесі трудової діяльності. Перш за все, чинне законодавство чітко визначає конкретні види робіт, на яких забороняється застосування праці осіб, молодших 18-ти років, зокрема: це важкі роботи, роботи зі шкідливими або небезпечними умовами праці, а також підземні роботи. Перелік таких видів робіт визначений Наказом Міністерством охорони здоров’я України від 31 березня 1994 р., № 46 і нараховує біля двох тисяч найменувань. Забороняється залучати неповнолітніх працівників до роботи в нічний час, до надурочних робіт і до робіт у вихідні дні.

Не можуть залучатися особи молодше 18-ти років до виконання робіт, що пов’язані виключно з підійманням, утриманням або переміщенням речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Граничні норми важких речей визначені й затверджені Міністерством охорони здоров’я України від 22 березня 1996 р., № 59. Всі працівники, молодше 18-ти років і до досягнення ними 21 року, проходять обов’язковий медичний огляд, основною метою якого є виявлення придатності молодого працівника до виконання ним майбутньої роботи, а також здійснення постійного контролю за станом його здоров’я та з’ясування впливу виробничого середовища на організм і в разі виявлення негативного впливу на здоров’я молодого працівника при виконанні відповідної роботи.

Мають місце певні особливості і щодо тривалості і порядку надання молодим працівникам відпустки. Тривалість щорічної основної оплачуваної відпустки для працівників віком до 18-ти років встановлена 31 календарний день, незалежно від тривалості безперервної роботи на конкретному підприємстві, в установі, організації.

Підвищена охорона праці молоді має реальний вияв і в обмежених можливостях звільнення неповнолітніх працівників з ініціативи власника (роботодавця). Тут дві характерні особливості. Перша — вимагає від власника отримати згоду від районної (міської) комісії в справах неповнолітніх, а якщо неповнолітній працівник є членом профспілки, то додатково і її згоду на звільнення. Друга особливість полягає в тому, що звільнення з ініціативи власника з підстав, чітко визначених законом, можливе лише у виняткових випадках і з обов’язковим працевлаштуванням. Це стосується таких підстав, як: а) зміни в організації виробництва праці, в тому числі, ліквідації, реорганізації, банкрутства, перепрофілювання підприємства, скорочення чисельності або штату працівників; б) виявлення невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи; в) поновлення на роботу працівника, який раніше виконував цю роботу (п.п. 1,2 і 6 ст. 40 КЗпП України). За відсутності погодження комісії у справах неповнолітніх на звільнення із зазначених вище підстав звільнення кваліфікується як безпідставне і спричиняє поновлення неповнолітнього на роботі.

Отже, правові особливості охорони праці молоді спрямовані, перш за все, на реальне здійснення нею свого права на працю, підвищення своєї кваліфікації, поєднання роботи з навчанням, на охорону ще не повністю сформованого організму неповнолітніх працівників, захист їх від виробничих шкідливостей тощо.

Додержанню учасниками трудового процесу норм і правил з охорони праці сприяє й державне регулювання охорони праці. До складу органів державного управління охороною праці згідно зі ст. 31 Закону України «Про охорону праці» належать:

- Кабінет Міністрів України;

- Державний комітет України по нагляду за охороною праці;

- міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади;

- місцеві державні адміністрації;

- місцеві ради народних депутатів.

Важливо не лише визначити державні органи управління охороною праці, а й чітко встановити їх компетенції та повноваження щодо охорони праці.

Певні повноваження об’єднань підприємств (асоціацій, корпорацій, концернів тощо) визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об’єднання, а конкретна робота щодо виконання делегованих об’єднанню функцій здійснюється службами охорони праці, що створюються в його апараті.

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 р. державний нагляд і громадський контроль за охороною праці здійснюють два види органів — державні та громадські.

Державний нагляд за додержанням норм і правил з охорони праці здійснюють:

- Державний комітет України з нагляду за охороною праці;

- Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки;

- органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України;

- органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України.

Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про охорону праці здійснюють Генеральний прокурор України та підлеглі йому прокурори. Зазначені органи реалізують свої права щодо державному нагляду за охороною праці через посадових осіб, які мають широкі повноваження, зокрема у будь-який час перевіряти дотримання законодавства про охорону праці, надсилати керівникам підприємств приписи про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці, зупиняти експлуатацію підприємств чи окремих цехів, дільниць до усунення порушень щодо охорони праці, притягати до відповідальності працівників, винних у порушенні корм і правил з охорони праці тощо.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють два види органів: трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників. Повноваження цих органів визначені статтями 41 і 42 Закону України «Про охорону праці».

У разі порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці залежно від конкретних обставин винні працівники притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної або кримінальної відповідальності.