Розділ 2. Проблеми участі країн Східної Європи в міжнародній економічній інтеграції

2.1. Консолідація загальноєвропейського соціально-економічного простору як проблема XXI століття

Кінець XX ст. пройшов під знаком кардинальних змін у геополітичній організації європейського простору. Сучасна Європа в географічному відношенні охоплює площу а 10 млн. км² з населенням понад 700 млн. осіб (включаючи європейську частину Росії). Тут розташовані 45 незалежних держав, які реалізують на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів. Але незворотною є тенденція до глобалізації господарства, зростання ступеня взаємозалежності національних економік і просторової мобільності товарів, послуг, капіталів та людей, розвитку транс’європейських енергетичних, транспортних і телекомунікаційних систем, мережі екокоридорів, розвитку регіональних інтеграційних процесів. Суверенні країни входять до різних військових, політичних, економічних угруповань (НАТО, Рада Європи, ЄС, ОБСЄ, ЦЄАВТ, ЧЕС, СНД та ін.).

Розпад СРСР та Варшавського договору створив військово-політичні передумови для поступового подолання бар'єрів на шляху соціально-економічних зв'язків між державами Західної, Центральної та Східної Європи. Однак «залізна завіса» перетворилася на «золоту». Різний рівень економічного розвитку країн Європи став однією з головних перешкод рівноправного співробітництва на континенті. Рівень доходів населення в Центральній Європі у 3-7 разів нижчий ніж у країнах Західної Європи, а в східноєвропейських державах – на порядок нижчий ніж у Центральній Європі. Ступінь диференціації економічного простору від «багатого Заходу» до «бідного Сходу» настільки значний, що, на нашу думку, суттєво зменшити міжрегіональні диспропорції (навіть за умов реалізації радикальних реформ) вдасться лише за декілька десятиліть.

Під терміном «консолідація» розуміємо зростання цілісності соціально-економічного простору за рахунок інтенсифікації міждержавних і міжрегіональних зв'язків (торгівельно-економічних, фінансових, інформаційних, працересурсних та ін.), подолання ізольованості периферійних районів, розвитку прикордонного співробітництва через «єврорегіони», гармонізації відносин між наддержавними, центральними, регіональними та місцевими владами, скорочення міжрегіональних диспропорцій, зростання щільності інфраструктурних мереж, захисту національних меншин та оточуючого природного середовища, збереження культурного розмаїття народів Європи.

Внутрішні територіальні відмінності у рівні соціально-економічного розвитку, умовах життя населення, зайнятості, умовах підприємництва, специфічні територіальні інтереси тією чи іншою мірою притаманні більшості країн Європи. Зазначені нерівності виявляються, вивчаються причини їх виникнення і розробляються спеціальні заходи щодо пом'якшення ситуації, запобігання соціальним конфліктам на ґрунті міжрегіональних диспропорцій. Сфера державної політики, яка спрямована на збалансований територіальний розвиток, на досягнення певних просторових цілей, отримала назву регіональної політики.

Слід розрізняти цілі, об'єкти, суб'єкти та механізми регіональної політики. Головний активізуючий мотив, головна мета держави в цій області – зменшити відмінності в рівні життя населення різних регіонів, забезпечити соціальну справедливість у територіальному аспекті. Таким чином, соціально-політичні цілі є визначальними, хоча важливі й інші (економічні, екологічні, військово-стратегічні, зовнішньополітичні).

Об'єктами регіональної політики є різномасштабні території (зони, райони, ареали, міські агломерації та ін.), які відстають у соціально-економічному розвитку чи стали кризовими внаслідок екологічних катастроф, військових конфліктів, гострих міжетнічних суперечностей та ін. Усі вони узагальнено називаються проблемними територіями чи регіонами. Носіями специфічних регіональних інтересів є територіальні спільності людей, а виразниками цих інтересів – громадські організації, регіональні та місцеві органи влади (за умов вільних і демократичних виборів). До суб'єктів регіональної політики належать, насамперед, органи державного управління різних ієрархічних рівнів та органи місцевого самоврядування, рідше – великі виробничі корпорації, міжрегіональні асоціації. В останні десятиріччя виникає все більше підстав включити сюди й спеціальні міждержавні органи (наднаціональні).

Механізм регіональної політики – це набір засобів, інструментарій, за допомогою якого органи влади впливають на територіальний розвиток, а також порядок прийняття узгоджених рішень усіма суб'єктами регіональної політики. Інструментарій залежить від ієрархічного рангу та повноважень органу влади, його фінансових можливостей. У країнах Заходу регіональна політика вийшла з національних рамок, перетворилась у важливе міждержавне завдання, стала двоповерховою: наднаціональна комунітарна політика — регіональна політика окремих держав. У преамбулі Римського договору підкреслювалося, що держави-члени (Бельгія, Нідерланди, Італія, Люксембург, ФРН та Франція) прагнуть забезпечити всебічний розвиток економіки своїх країн за допомогою зменшення розриву між різними районами та відставання районів, які перебувають у менш сприятливих умовах. Територіальні диспропорції в рамках ЄЕС значно зросли після вступу до нього Великобританії, Данії та Ірландії (1973). Реакцією на це стало створення Європейського фонду регіонального розвитку – ERDF (1975), посилення фінансування територіальних програм з боку Європейського соціального фонду (ESF) та Європейського фонду сільськогосподарської орієнтації і гарантії (EAGGF).

Проте після економічної кризи на Заході у середині 70-х років роль і зміст регіональної політики суттєво змінюються. У зв'язку з обмеженням фінансових можливостей основна схема допомоги проблемним районам («згори донизу») поступово відходить на другий план. Регіональна політика у 80-ті – 90-ті роки стає більшою мірою економічною і меншою – «соціально-доброчинною». Пріоритет надається неоконсервативним засобам регіонального регулювання:

• стимулюванню розвитку малого та середнього бізнесу; розширенню повноважень місцевих і регіональних органів влади; зменшенню кількості та площі проблемних районів; розвитку інфраструктури, сфери послуг, НДДКР;

• пільгам приватному капіталу.

У 80-ті – 90-ті роки масштаби національної регіональної політики в більшості країн Західної Європи скоротилися, у той час як у рамках Європейського Союзу вони зросли. Загальний економічний простір ЄС після вступу Греції (1981), Іспанії та Португалії (1986), Австрії, Швеції та Фінляндії (1995) зріс до 3,2 млн. км², тут проживає більше 370 млн. осіб. Ступінь диференціації цього простору досить великий, тому головні установи ЄС приділяють значну увагу як своїй власній – комунітарній, так і національній (у кожній окремій країні) регіональній політиці. Наднаціональні органи мають повноваження не лише контролювати та координувати або змінювати рішення останніх. Європейська Комісія має у своєму складі Генеральний директорат регіональної політики (DGXVI), аналізує національні плани регіонального розвитку; національні уряди зобов'язані враховувати думку комісії при виділенні своїх проблемних територій і визначенні масштабів допомоги їм.

Слід підкреслити, що регіональна політика ЄС розробляється та реалізується лише в межах 15 країн-членів. Своєрідною «парасолькою» для решти країн Європи, яка дає можливість переймати досвід у цій сфері і користуватися методичними, інформаційними та іншими матеріалами, є Рада Європи. На відміну від ЄС Рада Європи не приймає обов'язкових для виконання на національному рівні рішень у галузі регіонального планування, її документи мають рекомендаційний характер.

Розширення просторової структури ЄС призвело до розробки спеціального плану, відомого як European Spatial Development Perspective (ESDP). Перед дослідницькими проектами Europe 2000, Europe 2000+ Європейським генеральним директоратом було поставлене завдання координації європейської регіональної політики. ЄС прагне здійснити уніфікацію та стандартизацію методів і засобів, які застосовуються в регіональній політиці окремих країн. Незважаючи на активне використання ринкових механізмів, для пом'якшення нерівномірності територіального розвитку застосовуються і позаринкові регулятори: прямі державні інвестиції, зміна податкових ставок та ін. Особлива увага приділяється перерозподілу податкових надходжень для вирішення завдань макроекономічної та регіональної політики. Серед пріоритетних завдань ESDP слід назвати такі: спрямування допомоги за конкретними адресами, запобігання її «розпорошенню», обґрунтування найбільш вірогідних сценаріїв розвитку міжрегіонального і міждержавного співробітництва в Європі до 2015 p. Сильною стороною західноєвропейської регіональної політики є її опора на розвинену регіональну статистику і добре організований територіальний моніторинг соціально-економічного розвитку. Такий моніторинг проводиться як на національному, так і на наднаціональному рівнях.

24-25 березня 1999 p. у Берліні був прийнятий Порядок денний 2000, який передбачає суттєву реформу структурних фондів ЄС на 2000-2006 pp. Кількість пріоритетних цілей зменшена до трьох порівняно з періодом 1994-1999 pp. Ціль 1: сприяння розвиткові та структурній перебудові регіонів, які відстають. Поширюється на регіони, де середньодушовий ВНП нижчий ніж 75% від ЄС у цілому. Ціль 2: підтримка економічної та соціальної конверсії районів, що відчувають структурні проблеми. Охоплює чотири типи регіонів, які перебувають у структурній кризі: депресивні індустріальні; сільські; урбанізовані з довготривалим безробіттям, високим рівнем бідності та злочинності, екологічними проблемами; спеціалізовані на рибній промисловості. Ціль 3: сприяння адаптації та модернізації освіти, навчанню та зайнятості. Буде поширюватися на всю територію ЄС за винятком регіонів, які підпадають під дію цілі 1.

Сукупні фінансові ресурси структурних фондів (ERDF, ESF та EAGGF, а також певною мірою FIFG як фінансового інструменту регулювання риболовної політики Союзу) на 2000-2006 pp. визначені в сумі 195 млрд. евро. Для регіонів дії цілі 1 встановлено квоту 69,7% загальних бюджетних ресурсів, для регіонів дії цілі 2 – 11,5%, цілі 3 – 12,3%. Незначні кошти будуть також спрямовані у слаборозвинуті райони рибного господарства – 0,5%.

Крім того, в межах зазначеного вище бюджету будуть реалізовані чотири «комунітарні ініціативи» наступного змісту:

1) INTERREG – транснаціональне, транскордонне та міжрегіональне співробітництво, стимулювання збалансованого та гармонійного просторового планування та розвитку європейської території;

2) URBAN – економічна та соціальна конверсія кризових міст та урбанізованих ареалів;

3) LEADER+ – сільський розвиток через ініціативи місцевих груп дій;

4) EQUAL – транснаціональне співробітництво для подолання всіх типів дискримінації і нерівності на ринку робочої сили.

Новий етап просторового розширення ЄС розпочався 1997 p., коли було прийняте рішення запропонувати десяти країнам Центральної та Східної Європи – Болгарії, Естонії, Латвії, Литві, Польщі, Румунії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Чехії – розпочати процес вступу до Союзу. Порядок денний – 2000 містить умови вступу країн-кандидатів у ЄС, а також передбачає суттєву матеріальну допомогу на підготовчий період. Складність завдань, які виникають, ілюструють наступні дані: загальна площа ЄС26 по відношенню до ЄС15 збільшиться на 34%, сукупна чисельність населення – на 29%, сукупний ВНП – на 9%, а показник ВНП у розрахунку на душу населення зменшиться на 16%.

Масштаби і гострота проблем, пов'язаних з подоланням різких міждержавних та міжрегіональних контактів, суттєво зростуть порівняно з попередніми етапами розширення ЄС. Наприклад, сукупний ВНП у розрахунку на душу населення для 10 країн Центральної та Східної Європи становить лише 32% відносно ЄС15. Розбіжності між країнами-кандидатами за цим показником коливаються від 18% (Латвія/ЄС15) до 59% (Словенія/ЄС15), тобто у 3,2 рази. Для порівняння: в межах ЄС15 різниця між Грецією та Люксембургом становить 2,6 рази (відповідно 66 та 169%). Рівень безробіття в Болгарії учетверо вищий, ніж у Чехії. Враховуючи обмежені національні ресурси для подолання територіальних контрастів, ЄС пропонує підтримку новим країнам-кандидатам. Зокрема, використовуючи фінансовий інструмент ISPA, на період 2000-2006 pp. ЄС спрямовує 1 040 млн. євро щорічно на допомогу 10 країнам Центральної і Східної Європи з метою реалізації інфраструктурних транспортних проектів і захисту оточуючого природного середовища.

Розподіл зазначених коштів залежатиме від чисельності населення, середньодушового ВНП та площі кожної країни-кандидата. Зокрема, частка певної країни визначена таким чином;

Польща 30,0-37,0%

Румунія 20,0-26,0%

Болгарія 8,0-12,0%

Угорщина 7,0-10.0%

Чехія 5,5-8,0%

Литва 4,0-6,0%

Латвія 3,5-5,5%

Словаччина 3,55,5%

Естонія 2,0-3,5%

Словенія 1,0-2,0%

Як це не парадоксально, український шлях до інтеграції з ЄС пролягає, передусім, крізь подолання глибокої соціально-економічної кризи всередині країни, активізацію власної регіональної політики, спрямованої на подолання гострих територіальних диспропорцій, інтенсифікацію зовнішньоторговельних зв'язків з країнами Західної та Центральної Європи, прискорення модернізації національних інфраструктурних мереж і систем. Не гучні заяви про європейський вибір України, а лише наполеглива праця над подоланням тривалої економічної кризи за допомогою створення соціально-орієнтованого ринкового господарства, подолання бідності і безробіття, гарантування конституційних прав громадян на отримання заробітної плати та пенсій є єдиним реальним шляхом до Європейського Співтовариства.