1.3. Структурна політика країн Західної Європи у післявоєнний період

Головним напрямом реформування економіки України на теперішньому етапі виступає структурна перебудова, яка покликана створити фундамент соціально-економічної системи більш високого рівня, характерними рисами якої є висока ефективність, конкурентноздатність і соціальна орієнтація. Реалізація цього напряму реформування економіки не може здійснитись за допомогою лише ринкових регуляторів і потребує комплексу заходів з боку держави. У зв'язку із цим доцільно вивчити досвід країн, які проходили етап структурної трансформації економіки. Західна Європа є прикладом того, на яких засадах може здійснюватись структурна політика як у межах окремої країни, так і в наднаціональному рівні.

У післявоєнний період одним з найважливіших напрямів забезпечення економічного зростання, збільшення кількості робочих місць, підвищення конкурентноздатності виробництва у країнах Західної Європи стало технологічне оновлення економіки на ґрунті й структурної перебудови. Цей процес виявив ряд економічних проблем, які потребували державного регулювання, проведення відповідної структурної політики. Структурну політику (в деяких країнах вона проводилась у межах промислової, індустріальної політики) можна визначити як цілеспрямовану дію держави по заохоченню структурних змін в економіці через законодавчі і нормативні акти. Пріоритетними напрямами розвитку структури економічного виробництва у цей період стали інноваційноємні і природоекономні галузі та виробництва, запровадження найновіших технологій, раціональне розміщення продуктивних сил по території країн. Скороченню підлягали енерго-, матеріало- та трудозберігаючі технології і виробництва. У межах структурної політики сформувались два напрями регулювання структури економіки – галузеве і регіональне – які відрізнялись за об'єктом регулювання. У першому випадку управлінню підлягали окремі галузі і виробництва, у другому – територіальні комплекси.

Завданням галузевої структурної політики було не лише визначення напрямів структурних перетворень і розробка для цього економічного механізму, але й допомога підприємствам, які підлягали реструктуризації, вирішення питання із працевлаштування робочої сили, яка вивільнювалась у процесі реструктуризації.

Таким чином, найважливіші проблеми, які покликане було вирішити галузеве структурне регулювання у країнах Західної Європи, полягали, з одного боку, у згортанні структурно слабких виробництв, які обтяжували державний бюджет, а з другого – у стимулюванні розвитку нових, прогресивних і прибуткових виробництв.

Пріоритетними галузями після Другої світової війни в усіх країнах Західної Європи були базові, такі як сільське господарство, транспорт і житлове будівництво, вугледобування, металургія, які часто-густо вимагали великого обсягу дотацій і функціонували на ґрунті застарілих технологій. Ефективність цих галузей знижувалась. Тому структурна перебудова економіки країн Західної Європи була пов'язана зі скороченням виробництв цілої низки традиційних галузей. Структурна політика країн Західної Європи має спільні риси, які посилились у зв'язку з посиленням інтеграційних процесів. Ця спільність проявляється в методах структурного регулювання і набору інструментів. Останні, як правило, складались з варіантів інвестиційних субсидій, процентних субсидій, різного роду амортизаційних і податкових пільг,

Структурна політика країн Західної Європи має ряд особливостей, які визначаються місцевими умовами, особливостями усього попереднього розвитку. Так, у Франції розробляються програми і довгострокові плани для галузей, які значно впливали на ефективність усієї національної економіки держави. Відповідно цих планів значно зростала роль держави в організації виробництва у найменш привабливих для приватного підприємства капіталомістких галузях.

У Німеччині розробляються принципи секторальної структурної політики, яка розглядається урядом країни як політика економічного зростання. З цією метою державою підтримується розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому у цей період намітилась тенденція до скорочення. Згідно програм, прийнятих урядом Німеччини, розробляються заходи підтримки вугледобувної галузі, яка забезпечувала національну безпеку. У зв'язку із цим надаються субсидії і субвенції, що компенсували високі витрати виробництва в цій галузі Далі структурній перебудові підлягали сталеливарна і суднобудівна промисловість. Держава сприяла пошуку місця цих галузей у світовому економічному просторі. Особливою складовою структурної політики ФРН стає технологічна політика, в межах якої здійснюється цілеспрямований розвиток інформатики, електроніки, авіаційної та авіаракетної промисловості.

Особливістю структурної політики Великобританії є селективна підтримка інвестування в нову техніку і технології. Разом з тим велика увага приділяється також галузям, які перебувають у кризовому становищі, особливо це стосується суднобудування і текстильної промисловості. Не зважаючи на вагому підтримку суднобудування з боку держави, воно залишалось неконкурентноздатним і, врешті-решт, держава націоналізувала цю галузь, переклавши на себе всі витрати, пов'язані з низькою ефективністю виробництва. Важливим напрямом здійснення структурної політики у Великобританії стало залучення до виробництва іноземних фірм, які мали найпередовіші технології і сприяли розвитку економіки Великобританії. Така політика дала позитивні результати, які проявились у значному припливі інвестицій в країну.

Об'єктом управління в регіональній структурній політиці є структура економіки окремих регіонів. Метою цього виду регулювання є створення у регіонах такої структури економічного виробництва, яка сприяла б зростанню їх економічних потенціалів і дозволяла менш розвиненим регіонам піднятись на вищий щабель розвитку. Завдання регіонального структурного регулювання вирішувались у межах структурної і регіональної політики. Головними об'єктами цього виду регулювання стають виробництва, розташовані у межах економічно відсталих регіонів, підвищення ефективності і конкурентноздатності регіональних виробництв. Особливо це стосувалось регіонів, недостатня ефективність яких була викликана об'єктивними обставинами, зокрема неефективною структурою і нерозвиненою інфраструктурою.

Так, якщо регіональна політика вирішувала комплексні питання розвитку регіонів, то регіональне структурне регулювання обмежувало коло проблем структурою економічного виробництва регіонів. Завданнями регіонального структурного регулювання на певних етапах розвитку є: створення у структурно слабких аграрних районах умов для залучення капіталу і розвитку індустрії, створення оптимальної регіональної економічної структури з максимальним використанням місцевих ресурсів та інших факторів виробництва.

Необхідно зазначити, що інтенсивні структурні перетворення, які відбувались у 80-х pp., змінили розміщення промисловості у країнах Західної Європи в цілому. Але поряд з прогресивними зрушеннями спостерігалось посилення диспропорцій, у тому числі – у регіональному розвитку; диспропорцій, пов'язаних з нерівномірним розміщенням старих і нових, більш ефективних галузей промисловості, до яких тяжіє і розміщення галузей сфери послуг.

Для 70-х pp. характерним для регіонального структурного регулювання країн Західної Європи стає проведення поряд з національним регулюванням – наднаціонального, в межах Європейського Співтовариства. Виникнення наднаціонального структурного регулювання економіки пов'язане з посиленням інтеграційних процесів, яким заважали значні відмінності у рівнях розвитку економічних структур окремих країн Співтовариства, її змістом стало координування регіональних політик національного рівня та надання додаткової допомоги для розвитку найбідніших регіонів країн, які входили до складу ЄС з ЄФРР (Європейського фонду регіонального розвитку). З метою визначення таких районів було створено групу з представників кожної країни, яка розробила єдині підходи і критерії, на ґрунті яких окреслювалось коло таких проблемних районів. Головним критерієм став рівень ВВП, що припадає на душу населення в регіоні. Додатково було визначено такі критерії:

• Рівень зайнятості у депресивних галузях економіки. За мінімальний приймався рівень у 20%.

• Частка зайнятих у сільському господарстві. Частка зайнятих у цій галузі повинна була перевищувати середню по Співтовариству.

• Рівень хронічного безробіття. За мінімальний приймався рівень у 3,5%, якщо він перевищував середній по країні більше, ніж на 20%.

• Від'ємне сальдо міграційних процесів, що стійко тримається.

Регіони, становище яких відповідало головному критерію і хоча б одному з додаткових, входили до переліку проблемних районів у межах ЄС. Досягнення вирівнювання рівнів структури економічного виробництва у межах ЄС відбувалось тими самими шляхами, що й на національному рівні – створення привабливого інвестиційного клімату в аграрних районах з метою їх індустріалізації, створення нових виробництв з більш високим ступенем ефективності в районах зосередження базових і кризових галузей, розвиток інфраструктури у відсталих районах з метою залучення до них приватного капіталу.

Координування національних регіональних політик здійснювалось на ґрунті середньострокових програм організації території кожної країни – члена ЄС, складовою яких було вдосконалення структури економічного виробництва проблемних регіонів. Одним із засобів корегування цих програм на наднаціональному рівні стало обмеження максимального рівня урядових субсидій, які спрямовувались на розвиток промисловості в районах, що увійшли до складу проблемних. Такий підхід давав можливість враховувати відносну роль того чи іншого району в економіці Співдружності у цілому.

Завданням Європейської регіональної політики була не підміна, а доповнення національних регіональних, у тому числі структурних, політик. У процесі реалізації цей вид соціально-економічної політики зазнав ряд змін, які полягали, по-перше, у зміні підходів до розподілу коштів фонду Співтовариства, які було призначено для розвитку проблемних регіонів. Так, якщо до кінця 70-х років вони розподілялись лише у нормованому вигляді, то надалі у структурі цих коштів починають визначати нормовану і ненормовану частину. Призначенням нормованої частини є вирішення найгостріших регіональних проблем, а ненормованої – фінансування комплексних програм розвитку окремих територій. У структурі нормованої частини коштів фонду майже 70% використовується на інвестування інфраструктури. З ненормованої частини фінансується розвиток сфери матеріальною виробництва і сфери послуг. По-друге, у концентрації коштів фонду не на окремих проектах, а на комплексному розвитку, структурній перебудові всього проблемного району.

Регіональна структурна політика у межах ЄС мала як позитивні результати, так і негативні наслідки. До позитивних моментів належать: зменшення диференціації у рівнях розвитку регіонів, зменшення негативних соціальних наслідків структурних перетворень, посилення інтенсивності інвестиційних процесів, прогресу в економіці і соціальній сфері.

Щодо негативних наслідків регіонального структурного регулювання, то вони гостро дискутувались у Західній Європі серед науковців і практиків. По-перше, через те, що проведення цього виду політики є додатковим втручанням держави в економіку, яке призводить до порушення конкуренції і природного перебігу економічних процесів. По-друге, таке втручання сприяє не зменшенню, а посиленню регіональних структурних диспропорцій, оскільки допомога надається лише найпотужнішим підприємствам у межах певної галузі, а допомога на НДДКР надходить у високорозвинені регіони, де зосереджено потужний науково-технічний потенціал і які вже є достатньо розвинутими.

Слід зазначити, що структурна політика у країнах Західної Європи зазнала у процесі реалізації суттєвих змін, пов'язаних з визначенням протиріч, які вона породжує. Якщо на початку її проведення головний акцент у структурному регулюванні робився на державну допомогу депресійним галузям і регіонам, то у наступні періоди відбулась трансформація поглядів на таке втручання в економіку. Доцільним вважалось відмовитись від прямого фінансування витрат, пов'язаних з структуризацією і перенести центр ваги на створення загального сприятливого клімату для інтенсифікації цього процесу.

Напрями структурної перебудови, що здійснювались у країнах ЄС, їх позитивні і негативні моменти можуть бути використані у практиці реформування структури економіки України, обрані пріоритетів розвитку у галузевій, секторній, відтворювальній, технологічній структурах економічного виробництва.