3. Ліквідація гетьманства на Україні

Причини і привід до скасування гетьманства

Коли прийшла до влади імператриця Катерина II, були розпочаті реформи у державі. Нова правителька намагалася уніфікувати і централізувати державне управління, ліквідувати усі автономії. ЇЇ непокоїло те, що соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності. Це могло привести до селянських заворушень. Крім того, сам гетьман звернувся до неї з проханням ввести спадкове гетьманство, започаткувавши династію Розумовських. Це викликало опозицію й опір з боку української шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні.

Ліквідація гетьманства і доля К.Розумовського

10 листопада 1764 року Катерина ІІ ліквідувала гетьманство на Україні.

Уся повнота влади перейшла до другої Малоросійської колегії, яку очолив генерал-губернатор, полководець Петро Румянцев. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця).

Кирило Розумовський отримав великі земельні і майнові подарунки, зокрема, Батурин у власне володіння, велику пенсію. Понад 11 років проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Займався науковою і державною діяльністю. Потім таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він розбудував для себе розкішний палац, сад, зібрав одну з найбагатших у Європі бібліотек.

У другій половині XVIII століття в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.

Відміна решток автономного устрою Гетьманщини

У 1765 році царизм ліквідував козацьке самоуправління на Слобожанщині. Слобідське козацтво припинило своє існування. Заможних козаків перевели в гусари, бідні стали державними селянами. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території 5 слобідських полків виникла Слободсько-Українська губернія, з центром у Харкові. Було проведено спеціальну ревізію «Генеральний опис Малоросії». У 1781 році був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва – Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство). У 1783 році українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 році виходить „Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. (За даними Інтернету)

4. Становище в Правобережній Україні і народні повстання

Соціально-економічне становище

Правобережжя і Прикарпаття входили на той час до складу Речі Посполитої.

Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Ревуцьких та інші.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати роздавали селянам земельні наділи і звільняли їх від усіх повинностей терміном на декілька років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. По закінченні терміну, вимоги панів до селян зростали. Почалося відродження кріпацтва. Панщина сягала 5—6 днів на тиждень. Крім соціального гноблення, поляки знову почали утиски православ'я, насаджували католицизм і уніатство. Панство презирливо, грубо відносилося до українців, принижувало їх національно гідність, інколи дуже жорстоко фізично карало селян за непослух.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого народного опору.

Гайдамацький рух

Хто такі гайдамаки?

Гайдамаки — народні повстанці на Правобережній (Західній) Україні, представники антифеодального, національно-визвольного руху. За однією версією, це слово походить від тюркського «гайде», що означає «чинити свавілля», «турбувати», «гнати», за іншою, походить від турецького haydamak – «бродник», «кочівник», «розбійник». У гайдамаки йшли обездолені селяни, міщани, ремісники, бідні козаки. Як правило, вони розпочинали свою діяльність на весні. Грабували польські магнатські маєтки, монастирі, заможних міщан. Деякі історики вважають їх звичайними розбійниками.

Гайдамаками ставали бідні селяни, міщани, ремісники, запорозькі козаки-голота. Не бажаючи терпіти феодально-кріпосницький і національний гніт, релігійні утиски, вони тікали від своїх господарів, об’єднувалися у великі загони. На чолі їх, як правило стояли козаки, які мали військовий досвід.

Заклик Освячення зброї Судять Палять маєтки

Гайдамаки чинили стихійні напади на маєтки панів-магнатів, грабували їх, інколи проявляючи велику жорстокість, часто вбиваючи своїх супротивників. Руйнували уніатські та католицькі собори, монастирі, нападали на орендарів, лихварів, шинкарів – на всіх, хто гнобив чи допомагав польським панам експлуатувати і грабувати простий люд. Награбоване ділили між собою, та роздавали бідним людям.

Через деякий час локальні, розрізнені виступи 30-60-х років ХVІІІ століття переросли у великі народні повстання проти феодального і національного гноблення та унії.

У 1734 році спалахнуло перше велике повстання гайдамаків на Поділлі, під керівництвом сотника надвірних козаків Верлана. Запалали маєтки магнатів, стогін стояв над Правобережжям. Маса поляків втікало з насиджених місць.

Верлан, та інші ватажки гайдамаків - Матвій Грива, Іван Жила, Гнат Голий, Семен Неживий, часто робили свою базу в густих лісах урочища Холодний Яр, на Черкащині. Вони слали листи до російських монархів, з проханням прийняти Правобережжя до складу православної Російської держави, поширювали чутки, що мають царський наказ, який дозволяє їм знищувати шляхту, уніатське і католицьке духовенство. Але їх надії не справдилися.

І повстання 1734 року, і інше крупне повстання гайдамаків 1750 року, були жорстоко придушені польським урядом.

Опришки

Хто такі опришки?

Опришки — учасники народно-визвольної боротьби в Галичині, на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської шляхти, молдавських феодалів, угорських та австрійських поміщиків у XVI — 1-й половині XIX століттях. Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з «опріч», «окремо, осторонь», як назва незалежного від пана чоловіка. Дехто перекладає це слово з латини, як «винищувач», «утискувач», або - оприск («скеля, уламок»). Етимологічно, але не по значенню, споріднене з російським «опричники» (особиста гвардія Івана Грозного). Вперше опришки згадуються в документах 1529 р., у зв'язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Опорним центром опришків були Карпатські гори. У XVI-XVII століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки. Пізніше, у 18-19 ст. нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони. В 1-й пол. 17 ст. на Покутті успішно діяв буковинський ватажок Г.Кардаш. Очолювані ним опришки 1621 р. здобули фортецю Пнів. У 30-40-х рр. на Західному Прикарпатті прославилися у боротьбі проти шляхти С.Солінка, В.Чепець, В.Баюс та ін. ватажки. Опришки брали участь у гайдамацьких повстаннях 18 ст. на Правобережній Україні. (За Інтернетом)

Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

У таборі опришків У поході Олекса Довбуш (гравюра) Олекса Довбуш (портрет)

Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х роках ХVІІІ століття під керівництвом Олекси Довбуша.

Майбутній отаман був з бідної родини. З дитинства зазнав знущань з боку панів, орендарів. Олекса бачив важкі поневіряння простих людей.

Кадри з кінофільму «Олекса Довбуш»

Додаток. Олекса Довбуш і його брат

Дитинство Олекса Довбуш провів у злиднях. Малим хлопчиком пас на полонині овець. Вже тоді він був свідком шахрайства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим. Єдиними захисниками поневолених селян були тоді опришки, звані в народі «чорними хлопцями». Олекса втік від пана і приєднався до опришків. Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, не раз навідувалися в рідне село, а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до поченіжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти, бідняків і події в околиці. Навесні 1739 р., Олекса й Іван разом з опришками зупинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говорили, на якому ґрунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим. З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олекса і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, на Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі. Після розлуки з Іваном, навесні 1739 р., Олекса сам очолює загони покутських опришків.(За даними Інтернету)

Через деякий час сміливий, винахідливий і мужній Довбуш став отаманом опришків. Перші згадки про його знайдено в документах за 1738 рік. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша на Коломийщині і Верховині. Головні удари Довбуш спрямовує на найбільш ненависних народові панів.

У 1740—1741 роках Довбуш почав нападати на шляхетські маєтки на Буковині і в Закарпатті.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Довбуш діяв як благородний розбійник, роздаючи відібране у панів добро бідним людям. За це його дуже любили і поважали прості люди, а пани ненавиділи.

Вищими досягненнями загону Довбуша були здобуття могутньої Богородчанської фортеці, успішні напади на Дрогобич і Рогатин.

Польська влада влаштувала справжнє полювання на Довбуша.

Відважний народний месник загинув від рук зрадника, сільського глитая С.Дзвінчука. Про Олексу Довбуша досі співають пісні і пам'ятають у народі.

За допомогою численних військових частин і каральних загонів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї.

Станіслав II Понятовський Бій з конфедератами поблизу Ченстохова Полководець О.Суворов