Лекція № 15. Адміністративно-політичний устрій і господарство Лівобережної України другої половини хvіі століття. Запорізька Січ

Гетьманщина

Слобожанщина

1) Адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва. Найвищою адміністративно-територіальною одиницею Гетьманщини був полк. Він складався з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 10 і більше. 2)Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, — виборний війт. 3)Курені об’єднувалися у сотні, що складалися з декількох 200—300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка. Військовими питаннями сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину — осавула, писаря і хорунжого. самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація — осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. 4) Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана. 5) У 17 столітті політична влада України нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя. З кінця 17 століття ця система еволюціонувала в бік монархічно-республіканської системи зразка Речі Посполитої. Столицею було місто Батурин. Головою держави був гетьман. Він обирався пожиттєво на військовій козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів. Він також складав присягу російському цареві, як верховному сюзерену. 6) Верхівку влади України складала генеральна старшина, роль якої зростала. До її складу входили наказний гетьман, обозний, суддя, генеральний писар, два осавули, хорунжий і бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, що виконувала роль уряду Гетьманщини, виконувала укази гетьмана. Генеральний обозний займався військовими питаннями. Генеральні судді завідували Генеральним судом, центральною апеляційною інстанцією країни, що виникла на основі колишнього гетьманського суду. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал-ад'ютантів. Зростає роль бунчукових товаришів. Генеральна старшина формувала при гетьмані дорадчий орган — Раду старшини(Старшинську Раду). 7) Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися самоврядуванням. 8) Царська адміністрація контролювала дії гетьмана. Цим займався спеціальний Малоросійський приказ, а з 1722 року – Малоросійська колегія.

1)Слобідська Україна або Слобожанщина історико-географічний край у східній частині України, територія якого перекривається приблизно з територією п'яти Слобідських козацьких полків 17 — 18 століть, автономних формацій у межах Московського царства, а згодом Російської Імперії. 2)Українська колонізація Слобідської України протягом 17 ст. — 18 ст. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их роках, коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходять московський кордон і дістають дозвіл селитися на Слобідській Україні (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Остряниці 1638 р., які в кількості 900 осіб переселилися до Чугуєва). Там будуються слободи. Ще більшою була колонізація Слобідської України за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651 року, переселення 1652 року козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полковником Іваном Дзиковським, у кількості 2000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з містечка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували місто Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 року засновано місто Харків, 1662 року - Богодухів. Події «Руїни» викликали нову хвилю колонізації, головним чином з Правобережної України в 1670 — 1680 роках («згін» 1680 р). У 1674 року засновано місто Вовче (Вовчанськ), 1681 р.— місто Ізюм. 3) Царський уряд Росії постачав українським переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями козацькі права і полковий устрій. Уже в 1650-pp. існували слобідські полки Острогозький полк (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський полк. 1685 року утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні. Полкам або їх полковникам уряд надавав царські жалувані грамоти. 4) Слобідська Україна — на відміну від Гетьманщини, не мала державної української влади (гетьманату). Пізніше, у 18 ст. були призначали слобідських полковників, з московським рангом бригадира: полковники Ф.Шидловський, Ф.Осипов, Василь П. Капніст (1751 — 1757) та ін. Але над козацькою владою Слобідської України була державна адміністрація, якою керували московські воєводи (зокрема білгородський), а у 18 ст. — військові губернатори (азовський, потім воронізький, київський). 5) Справи Слобідської України були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові. З 1726 року слобідські полки перейшли у відання Військової Колегії, а також російського військового головнокомандуючого, яким був тоді князь М. Голіцин. Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні до тих, що існували на Гетьманщині. 6)У другій половині 17 ст. старшину Слобожанщини обирали на козацьких радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх московська влада. У 18 ст., поступово обмежуючи козацьке самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полковників і сотників іноді і з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних, дуже заможних козацьких родів на Слобідській Україні давали кандидатів на полковників та інші уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином свого роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.