1.3. Підстави спадкування та позбавлення права на спадщину.
Конституція України передбачає право спадкування власності громадян. Спадкове право забезпечує родині померлого можливість зберегти та використати його майно, заощадження, чим сприяє підвищенню матеріального добробуту родини померлого, зміцненню власності громадян.[1]
Право на спадкування являє собою суб'єктивне право, яке передбачає вступ або відмову від вступу спадкоємця в спадкові правовідносини.
Право на спадкування не варто порівнювати із здатністю бути спадкоємцем. Адже, здатність бути спадкоємцем - це елемент цивільної правоздатності особи, яка може ніколи не реалізуватись. А право на спадкування – це дійсне, існуюче суб'єктивне право особи, яке виникає за умовою декількох юридичних фактів.
Спадкування майна померлого може здійснюватися за заповітом та за законом. Перевага у визначенні виду спадкування надається спадкуванню за заповітом. Успадкування за законом здійснюється лише при відсутності заповіту або, коли заповіт не стосується усієї маси спадкового майна.
Участники спадкових правовідносин є спадкоємці.
Спадкоємцями є визначені в законі або в розпорядженні заповідача особи, до яких на випадок смерті спадкодавця переходять цивільні права та обов'язки останнього.
Згідно з Цивільним кодексом України, спадкодавець має право заборонити успадковувати власну спадщину спадкоємцям за законом. В юридичній практиці зустрічаються два види позбавлення права на спадкування: пряме і непряме. [2]
При прямому позбавленні права на спадкування, спадкодавець може заборонити успадковувати власну спадщину деяким спадкоємцям за законом, вказуючи їх у своєму заповіті. Пряме позбавлення права на спадкування поділяється на: загальний та конкретний. [36, с.16]
В загальному підвиді прямого виду позбавлення права на спадкування, спадкодавець забороняє успадковувати спадщину деяким спадкоємцям за законом, не зазначаючи їхні ініціали у своєму заповіті.
А щодо конкретного підвиду, то спадкодавець забороняючи успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом, навпаки, вказує їхні ініціали у своєму заповіті.
Непряме позбавлення права на спадкування полягає в тому, що вказівки про це в заповіті відсутні. Тобто, спадкодавець забороняє успадковувати спадщину деяким законним спадкоємцям та не вказує при цьому їх у своєму заповіті.
Згідно з цивільним законодавством України, спадкоємець за законом, якого позбавили права на спадкування, не зможе прийняти спадщину[36, c. 16].
Тобто, спадкоємець за законом, якого у прямій формі позбавили права на спадкування, за жодних обставин не має права прийняти спадщину.
Позбавлення права спадкоємця на спадкування у непрямій формі, допускає прийняти спадщини лише за обставинами передбачені законодавством. Якщо спадкоємець за заповітом відмовиться від спадщини та не прийме, то законний спадкоємець отримає право стати власником цього спадкового майна.
В нотаріальній практиці зустрічається ще один вид позбавлення права на спадкування. У вітчизняній, та в зарубіжній юридичній літературі його називають «змішаним», а іноді «комбінованим».
Особливим цього виду позбавлення права на спадкування є те, що одні спадкоємці за законом безпосередньо відмовляються від прийняття спадщини, а інші - опосередковано. Спадкодавець забороняє успадковувати свою спадщину тим чи іншим спадкоємцям за законом, вказуючи одних із них у заповіті, а інших - ні.
В практиці, застосування змішаного позбавлення права на спадкування виявляє певні особливості:
1. Спадкоємець за законом, якого безпосередньо позбавив права на спадкування спадкодавець, ні за яких обставин не може бути допущенним до прийняття спадщини. Але це правило не розповсюджується на фізичних осіб, які є необхідними спадкоємцями.
2. Спадкоємець за законом, який позбавили права на спадкування опосередковано, може бути допущеним до прийняття спадщини за наявності певних обставин, які передбачені законодавством. Згідно з Цивільним кодексом України цей спадкоємець маж право стати власником спадкової маси (прав і обов'язків спадкодавця), коли спадкоємець за заповітом:
відмовився від отримання права власності на спадщину;
не прийняв спадщину;
3. був усунений від прийняття спадщини.
Але знову ж таки, це правило не стосується до необхідних спадкоємців.
Отже, керуючись вищезазначеним, можна зробити такі висновки 1. Існує дві пістави спадкування: за заповітом та за законом. 2. Законодавець визначає два види позбавлення права на спадкування: пряме та непряме. 3. При прямому позбавлені права на спадкування, спадкодавець забороняє успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом. Про це він вказує у своєму заповіті. 4. Пряме позбавлення права на спадкування поділяється на: загальне та конкретне. 5. При непрямому позбавлення права на спадкування полягає спадкодавець, забороняє успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом, але при цьому не вказує це у своєму заповіті. 6. Спадкоємець за законом, який в прямій формі позбавлений права на спадкування, не зможе прийняти спадщину за будь-яких обставин 7. Спадкоємець за законом, який в непрямій формі позбавлений права на спадкування, зможе прийняти спадщину тільки тоді, коли спадкоємець за заповітом відмовиться від неї або не прийме її. |
|
|
|
1.4. Відкриття спадщини, як перший етап реалізації спадкових прав.
Після відкриття спадщини виникають правовідносини по спадкуванню. До відкриття спадщини є ймоврність, що у певних осіб з'явиться право стати спадкоємцем. І саме тільки з моменту відкриття спадщини закликання кола осіб до спадкування отримує юридичну силу.
За життя спадкодавця виникають передумови з приводу фомування складу спадкових відносин. У заповіті спадкодавець визначає розпорядження щодо своїх спадкоємців, спадковогоа майна та умов щодо її одержання.
Якщо спадкодавець не залишає заповіту, то спадкоємці визначаються законом. Цих учасників спадкових відносин називають потенційними спадкоємцями. Юридичне значення одержують передумови, що збереглися або існували на час відкриття спадщини. Тобто, відкриття спадщини пов`язано з виникненням спадкових відносин.
Є дві основні ознаки які характеризують відкриття спадщини:
- час відкриття спадщини;
- місце відкриття спадщини.
Згідно з ч. 2 ст. 1220 Цивільного кодексу України, час відкриття смерті є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Але чинне законодавство, допускає винняток з цього імперативного правила, а саме зумовлює необхідність в уточнені часу відкриття спадщини, адже, у випадку визначення часом відкриття спадщини дня смерті спадкодавця його спадкоємці можуть опинитись в юридично не вигідному правовому становищі і значно втрачають можливість одержання ними спадщини[2].
Постанова Верховної Ради Країни від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», передбачає те, що часом відкриття спадщини після смерті громадянина, який зазнав політичних репресій та був посмертно реабілітований у встановленому порядку, є день прийняття рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або про відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги .[11]
Час відкриття спадщини грає важливу роль у спадкуванні, оскільки з цим пов'язується вирішення вагомих питань у спадковому праві, адже:
- з моменту відкриття спадщини починається спливання строків для прийняття спадщини;
- від знання чи незнання часу відкриття спадщини залежить початок і тривалість строку протягом якого кредито пред'являє претензії до спадкоємців;
- спадкоємці мають право на спадщину з моменту відкриття спадщини;
Внаслідок оголошення фізичної особи померлою в судовому порядку, часом відкриття спадщини є день вступу коли судовое рішення про оголошення особи померлою набирає законну силу. В ньому зазначається припущена дата смерті особи, якщо суд має підстави припускати її загибель від конкретного нещасного випадку, аварії, стихії, воєнних дій тощо.
У разі, якщо протягом трьох років немає ніяких відомостей про місце перебування фізичної особи від місця її постійного проживання, суд виносить рішення про оголошення особи померлою, а якщо вона пропала безвісти за обставин, які б могли загрожувати смертю або дають можливість припускати її загибель від нещасного випадку - протягом шести місяців[2].
Свідоцтво про смерть спадкодавця, яке видає орган реєстрації актів цивільного стану підтверджує час відкриття спадщини.
Цивільним законодавством передбачено випадок, коли особи, які могли б спадкувати одна після одної померли протягом однієї доби. Досить часто зустрічаються випадки, коли особи помирають від спільної для них небезпеки (аварій, стихійних лих тощо). Таких осіб в літературі називають «комморієнти».
Згідно з ч. 3 ст. 1220 ЦК якщо протягом однієї доби померли особи, які мали б право спадкування одна за одною, померли під час спільної для них небезпеки, спадщина відкривається одночасно і окремо щодо кожної з них.
До прийняття Цивільного кодексу України це питання не регулювалося нормативно. Верховний Суд України сформулював роз`яснення щодо цього. Згідно з абзацем другим п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про спадкування», особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкуються один після одного[10].
Частина 3 ст. 1220 Цивільного Кодексу України вказує на те, що комморієнти не одержують право на спадкування навіть, якщо їхня смерть є неодночасною. Отже, існує проміжок в часі між настанням смерті першого з спадкоємців та другого спадкоємця.
Ця норма спрощує регулювання спадкування комморієнтів, адже неодночасне настання смерті спадкоємців жодного правового значення не має. У свідоцтві про смерть спадкодавця а бо у судовому рішенні вказується день смерті спадкодавця, а не момент (час та хвилина настання смерті).
Але теоретично, в цьому плані, чинне законодавство не можна вважати досконалим. Тому що норму, яка встановлює неможливість спадкування комморієнтів, потрібно застосовувати, коли неможливо чітко визначити, хто з комморієнтів помер раніше, а хто - пізніше. У разі, якщо докази про неодночасність смерті надані і є переконливими, спадкування комморієнтів слід передбачити.
Існує також думка про те, що спадкоємці можуть закликатися до спадкування, якщо вони живі на момент відкриття спадщини незалежно від того, чи дожили вони до кінця календарної доби, коли відкрилася спадщина, чи ні.
Крім того, можна вважати, що право на спадкування, яке виникає у день відкриття спадщини, лише формально виникає у день відкриття спадщини, адже якщо цей спадкоємець не доживе до кінця тієї доби, коли помер спадкодавець, він вже не вважатиметься спадкоємцем. Але разом з тим, права щодо комморієнтів не можуть бути змінені до тих пір, поки не буде удосконалено механізм документації актів цивільного стану.
Згідно зі ст. 1221 Цивільного кодексу України, місцем відкриття спадщини - це останнє місце проживання спадкодавця. За місцем відкриття спадщини визначається нотаріальна контора, до якої можуть звернутися спадкоємці із заявою про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття, яка вживає заходи по охороні спадщини та видає свідоцтво про право на спадщину. Відповідно, також визначається нотаріус, який буде оформлювати спадкову справу.
Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», визнає місцем відкриття спадщини не просто останнім, а останнім постійним місцем проживання спадкодавця. Адже, саме в цьому місці існує правовий зв`язок спадкодавця із спадщиною та спадкодавцями, які зазвичай, проживають не далеко.
Стаття 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» визначає місцем проживання адміністративно-територіальною одиницею, де особа проживала протягом шести місяців на один рік». [4]
В українському законодавстві норма про те, що місцем відкриття спадщини є місце останнього постійного, а не останнього фактичного проживання спадкодавця, існувала протягом багатьох років в українському законодавстві.
Місце відкриття спадщини було б недоцільно визначати за ст. 29 Цивільного кодексу України яка визначає, що місцем проживання фізичної особи є те місце, де вона проживає постійно, переважно або тимчасово, Якщо реанімувати норму законодавства УРСР про те, що місцем відкриття спадщини є місце останнього постійного проживання спадкодавця, це узгодить норми ЦК України та Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».
У разі, якщо місце останього проживання спадкодавця є невідомим, місцем відкриття спадщини визначається за місцезнаходженням нерухомого майна або основної її частини, а у разі відсутності – місцезнаходження основної частини нерухомого майна.
Підтверджуючими документами місця відкриття спадщини подаються нотаруісу. Такими документами є:
свідоцтво органів РАЦС про смерть, при умові, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються;
довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу;
запис у будинковій книзі;
документ про місцезнаходження його майна (якщо останнє місце проживання спадкодавця є невідомим)
Отже, відкриття спадщини полягає в наявності певних юридичних фактів, з якими законодавство пов'язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим. Характерними ознаками для відкриття спадщини є місце відкриття спадщини та час відкриття спадщини.
Керуючись вище вказаним, можна зазначити, що:
- інститут спадкового права виник ще в стародавні часи та ровзивався протягом століть. Спадкові відносини були та є актуальними на сьогодні;
- у міжнародному спадкуванні виникають колізії у вигляді протиріччя між правовими системами та їхніми нормами. В Україні регулювання спадкових відносин з іноземним елементом здійснюється за Законом “Про міжнародне приватне право” та відповідно до міжнародних договорів про надання правової допомоги у цивільних справах;
- в українському законодавстві чітко визначені підстави спадкування та позбавлення права на спадщину;
- відкриття спадщини являє собою першим етапом спадкування в якому відповідні особи мають право спадкоємництва.
Розділ ІІ Спадкування за заповітом.
2.1 Правова характеристика спадкування за заповітом.
Законодавство надає право громадянину змінити встановлений порядок спадкування за законом. Право розпорядитись своїм майном на випадок смерті є одним з цивільних прав громадянина.
Будь-яка дієздатна особа може залишити все своє майно або його частину одному чи декільком особам, які є законнимим спадкоємцями або ні, а також організаціям або держаній владі. Громадянин також має право позбавити права спадкування одночо чи всіх осіб які входять в коло спадкоємців за законом. Такі права здійснюються шляхом складання заповіту.
Заповіт — це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній законом формі і посвідчується особами, вказаними в законі.
Форма заповіту є письмова. В цьому документі вказується місце та час його складення. В кінці заповіт підписується заповідачем та посвідчується нотаріусом.
Згідно з Законом України "Про нотаріат" заповіт також може посвідчуватись службовими особами виконкому, якщо в населеному пункті немає нотаріальної контори.
За кордоном, таку нотаріальну дію вчиняють консульства та дипломатичні представники. Посвідчити заповіт має право як державний, так і приватний нотаріус [6].
Нотаріальна форма заповіту є обов`язковою. Але іноді, виникають обставини, які унеможливують громадянина звернутися до вищевказаних установ. Для вирішення цієї проблеми законодавець, покладає обов`язк посвідчювати заповіт на певних посадових осіб. [6].
Нотаріально посвідченими заповітами є:
- заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших стаціонарно-профілактичних закладах, санаторіях або проживають у будинках для престарілих та інвалідів;
- заповіти громадян, які перебувають під час пла-вання на морських суднах або суднах внутрішнього пла-вання, що плавають під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;
- заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та інших подібних до них експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;
- заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками по медичній частиш, старшими і черговими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
- заповіти військовослужбовців, а в пунктах дисло-кації військових частин, з'єднань, установ та військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб, що вчиняють нотаріальні дії, також заповіти працівників і службовців, членів їх сімей та сімей військовослужбовців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та закладів;
- заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі. [6]
Посадові особи, які були перелічені вище, мають зобов'язання надіслати по одному примірнику посвідчених заповітів до державної нотаріальної контори чи державного нотаріального архіву за місцем постійного проживання заповідача. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання, або місце проживання заповідача невідоме, заповіт передається до державного нотаріального архіву міста Києва.
Заповіт, який надійшов на зберігання до державного нотаріального архіву чи державної нотаріальної контори перевіряється на відповідність до закону завідуючим відповідної установи. Якщо заповіт не відповідає законодавству, то про це повідомляють заповідача і посадову особу, яка посвідчила цей документ пізніше наступного дня після встановлення невідповідності.
Одна з головних вимог складання заповіту – це його коректність. Тобто, розпорядження заповідача не повинно викликати неясність чи суперечки після відкриття спадщини.
Призначення спадкоємців є головним місцем в заповіті. Заповідач має заповісти усе своє майно одному спадкоємцю в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Складання заповіту може бути здійснено шляхом перерахування певних речей, які б він хотів передати спадкоємцям після його смерті. Також, заповідач може розподілити своє майно між декількома спадкоємцями, яких він зазначив в заповіті.
У заповіті, особа може доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи. В законодавстві це має назву заповідальний відказ, в юридичній літературі – легат.
Предмет заповідального відказу представляє собою доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).
Особливим видом заповідального відказу є обов`язок спадкоємця, до якого переходить жилий будинок, надати відказоодержувачу право довічного користування цією нерухомістю або його частиною.
Якщо спадкоємець, на якого покладений обов'язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре раніше спадкодавця, то цей обов'язок переходить до того спадкоємця, хто отримав відповідну частку спадщини.
Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина запові-ту, в якій передбачений заповідальний відказ, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказоодержувач помре раніше заповідача.
Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому права, то. відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на кого було покладено обов'язок виконати заповідальний відказ.
Спадкодавець має право призначити строк виконання відказу в своєму заповіті. Якщо в заповіті вказаний даний строк призначений і спадкоємець не виконує свої зобов`язання щодо заповідального відказу, то відказоодержувач має право на позов.
Головна суть заповідального відказу полягає в тому, що в деяких випадках спадкодавець (заповідач) не може задовольнити свої вимоги без допомоги заповідального відказу заповідач.
Отже, легатарій може вимагати від спадкоємців, які обтяжені заповідальним відказом, виконання цього відказу і при тому, ніяких він не несе ніяки зобов'язань ні перед спадкоємцями, ні перед кредиторами спадкодавця.
Існує ще одне розпорядження, яке спадкодавець може вкзати в заповіті, воно має назву "покладання". Тобто заповідач, може покласти на спадкодавця обов'язок виконати певні дії для суспільної корисної мети.
Панченко М.І. визначає відмінність заповідального відказу від покладання полягає в тому, що за заповідальним відказом доручення виконати певні дії робиться на користь конкретної особи, тобто за заповідального відказу вимагається завжди наявність трьох суб’єктів: заповідача, обтяженого відказом спадкоємця, і відказоодержувача, а за покладання конкретної особи, яка має право вимагати виконання, нема[47, с. 547].
В покладанні третьою стороною є суспільство, тобто немає конкретної особи, яка має право вимагати виконання заповіту
За виконання покладання може стежити та вимагати його здійснені:
- прокурор;
- зацікавлені організації;
- виконавець заповіту, обов'язок якого полягає в тому, щоб слідкувати за точним вико-нанням заповіту іншими спадкоємцями.
При складанні заповіту заповідач може передбачити, що на день його смерті спадкоємців за заповітом вже можуть померти, або з якихось інших причин не поба-жають прийняти спадщину.
Тобто, у спадкодавця є право на підпризначення спадкоємця. За цим правом, заповідач може призначити додаткового спадкоємця у разі, коли основний спадкоємець, який був вказаний у заповіті, помре раніше заповідача або відмовиться від спадщини.
Підпризначення спадкоємця відрізняється від спадкової трансмісії. Якщо для передачі спадщини підпризначеному спадкоємцю потребується, щоб він пережив момент відкриття спадщини і щоб основний спадкоємець відпав від спадщини, то спадкова трансмісія може бути здійснена у тих випадках, коли спадкоємець, за законом чи за заповітом, помирає після відкриття спадщини і його частка переходить вже до його спадкоємців, які можуть бути як спадкоємцями за законом, так і за заповітом.
Заповідач може вказати в заповіті розпорядження немайнового характеру. Наприклад, порядок проведення поховання спадкодавця або призначити опіку над неповнолітнім сином тощо).
Також, у заповідача є можливість скласти заповіт під відкладальною умовою. Він може вказати в заповіті, що його син-наркоман і отримає спадщину лише при умові, якщо протягом певного часу вилікується від цієї залежності.
Заповідач не має право зобов'язувати спадкоємців умовами, які обмежують їх право чи виконання, які порушують закон, або суперечать нормам моралі.
Заповідач має право скласти заповіт на користь будь-якої фізичної, так і юридичної особи або держави. Але закон забезпечує права та інтереси обов'язкових спадкоємців. Це ті особи, які, незважаючи на зміст заповіту, мають право на певну частку спадщини. Згідно з Цивільни Кодексом України, це можуть бути:
- неповнолітні або непрацездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені);
- непрацездатне подружжя;
- непрацездатні батьки (у тому числі й усиновителі);
- утриманці померлого.[2]
Даний перелік осіб є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Тобто, непрацездатні родичі померлого, такі як, брати, сестри, дід, баба та ін. — не являються обов'язковими спадкоємцями.
Законодавцець встановив розмір обов`якової частки у розмірі менше двох третин частки спадщини, яка б належала їм за законом. Як бачимо, право заповідача вільно розпоряджатись своїм майном обмежується. В обов'язкову частку входить домашнє майно, предмети домашнього вжитку, вклади в банківських установах. Обов'язкова частка спад-щини не може обтяжуватись боргами заповідача.
Якщо особа, маючи право на обов'язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує достатню для її життя пенсію, має рахунок у банку, житло і не потребує допомоги, це не позбавляє її права на обов'язкову частку, навіть якщо спадкодавець бажав це зробити. За позовом зацікавленої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині. [31, с. 15]
Згідно з законодавством, вкладник має право розпорядитись зі своїми в вкладами на випадок його смерті. Стаття 46 Закону України "Про банки і банківську діяльність" вказує на те, що спадкодавець (вкладник) може зробити заповідальне розпорядження на випадок смерті про видачу вкладу будь-якій особі, організації або державі.[7] Таке розпорядження може оформлюватись трьома способами:
- надписом на особистому рахунку;
- поданням заяви в банківську установу;
- складанням на вклад окремого нотаріального посвідченого заповіту.
В даному випадку:
1) вклад не входить до спадкової маси;
2) він не враховується при обчисленні законної та обов'язкової частки спадщини;
3) він не зараховується до частки спадкоємця за законом чи за заповітом;
4) на нього не звертається стягнення по боргах спадкодавця (за винятком випадків, передбачених законом, наприклад, на підставі вироку чи рішення суду, яким задоволь-няється цивільний позов, що випливає з кримінальної справи чи рішення суду за позовом про стягнення аліментів при відсутності іншого майна);
5) цей вклад може бути виданий спадкоємцю у будь-який час після смерті вкладника (на нього не поширюється шестимісячний строк, встановлений для прийняття спадщини);
6) спадкоємець звільняється від сплати державного мита.
Якщо особа, на користь якої було зроблене заповідальне розпорядження, помре раніше заповідача, то право на вклад переходить не до спадкоємців померлого за заповітом, а спадкоємців вкладника за законом.
Якщо вкладник не вказав дане розпорядження в заповіті, такий вклад по праву переходить до спадкоємців на загальних підставах, і перечислені вище правила на нього не поширюються.
Будь-яка правоздатна особа може бути спадкоємцем. Спадкова правоздатність не може залежити від статі, національності, віку, громадянства. Але законодавство передбачило випадки, коли обмежується право громадянина стати спадкоємцем. А саме, це ті особи, які є негідні або недостойні бути спадкоємцем, яких усувають від спадщини.
Законодавець позбавив права на спадщину осіб, які позбавили навмисно життя спадкодавця або когось із кола спадкоємців чи зробили замах на їх життя. Такі особи не можуть бути спадкоємцями ні за законом, ні за заповітом. Спадкоємцями за законом не можуть бути: батьки, які позбавлені батьківських прав стосовно дітей, батьки і діти, які ухилялися від обов'язків по утриманню спадкодавця, якщо це доведено в судом.
Перелік негідних спадкоємців є вечерпним. На нашу думку, це коло потрібно розширити. До таких спадкоємців варто віднести осіб, які змушували заповідача скласти заповіт, шляхом погрожування чи насилля Також до них можна віднести осіб, які не давали можливості йому скласти заповіт чи відмінили вже складений заповіт.
Заповіт може бути недійсним, якщо в судовому порядку буде доведенно, що цей акт складений внаслідок погроз або насильства. Але рішення суду може значно і не зачепити інтересів особи, яка змушувала спадкодавця скласти заповіт.
Скасування заповіту можливо шляхом скасування заповідачем існуючого заповіту або складання нового заповіту. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним. Якщо новий заповіт було визнано недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених ст.ст. 225 і 231 ЦК. [58, с. 425]
Отже, спадкування за заповітом – це спадкування майна спадкодавця за його волевиявленням. Законодавець в першу чергу надає громадянину розпорядитись своїм майном на випадок його смерті.
Заповіт це спосіб розділити майно справедливо. Тобто, поділ спадщини здійснюється на суб'єктивний погляд спадкодавця. Закон може бути об'єктивний, проте людські відносини часто будуються на суб'єктивних родинних, дружніх, партнерських відносинах. Родинні відносини не завжди ототожнюються з близькими відносинам. Родичі померлого не завжди заслуговують на те, щоб їм дісталася спадщини за законом.