113

Вступ........................................................................................................................3

Розділ І. Загальна правова характеристика та тенденція розвитку спадкового права.

1.1. Тенденція розвитку спадкового права, як інституту цивільного права......9

1.2. Колізії у спадкуванні за міжнародним приватним правом........................17

1.3. Підстави спадкування та позбавлення права на спадщину....................... 21

1.4.Відкриття спадщини, як преший етап реалізацію спадкових прав............25

Розділ II. Спадкування за заповітом.

2.1. Правова характеристика спадкування за за повітом...................................31

2.2. Характеристика тлумачення заповіту..........................................................40

2.3. Виконня заповіту та цивільно-правова відповідальність виконавця........49

2.4. Особливості оголошення секртеного заповіту............................................58

Розділ ІІІ. Спадкування за законом.

3.1. Правова характеристика спадкування за законом.......................................60

3.2. Практика задоволення вимог кредиторів спадкоємця................................73

3.3. Особливості договору про зміну черговості одержання права на спадкування............................................................................................................76

Розділ IV. Правове регулювання спадкового права.

4.1. Особливості спадкового договору та його правова природа....................86

4.2. Процесуальний порядок вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.......................................................................................................................92

4.3. Проблеми вікового цензу в спадкуванні за заповітом............................... 98

Висновок................................................................................................................ 104

Список використаних джерел та літератури.......................................................108

Вступ.

Розвиток ринкових економічних відносин в Україні зумовлює необхідність реформування як цивільного права так і окремих його інститутів, зокрема договірних відносин.

Реформування цивільно-правових віднсини значною мірою впливають на соціально-економічне становище українського суспільства. Насамперед, це пов`язано зі змінами у відносинах власності, які також стосуються спадкового права.

Після проведення у 2003 році кодифікації цивільного права, яка завершилася прийняттям Цивільного кодексу України 16 січня 2003 року, цивільне право увійшло у новий етап свого розвитку, під час якого проявилися певні особливості спадкового права як підгалузі цивільного права.

Стаття 1216 Цивільного Кодексу України дає визначення спадквання в якому вказується, що це є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування, згідно з Цивільним кодексом України, здійснюється як за законом, так і за заповітом.

При спадкуванні за законом, спадщина переходить особам, яких законодавець називає спадкоємцями за законом, які розділені на черги в залежності від ступеню близкості родинних стосунків відносно до померлого.

Спадкування за заповітом передбачає можливість спадкодавця самому обрати коло спадкоємців.

Процес переходу майна до спадкоємців за законом або за заповітом вважається реалізацією спадкових прав. Необхідною умовою здійснення спадкоємцями своїх прав є чітке законодавче регулювання процедури їх реалізації.

Спадкове право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють перехід прав і обов`язків померлої особи до інших осіб.

Спадкове право посідає особливе місце у системі цивільного права. Виникнення права власності і розвиток шлюбно-сімейних відносин у суспільстві зумовили потребу відповіді на питання щодо долі майна, яке залишається після смерті людини. Усе в житті має свій початок та кінець, усі життєві процеси є не відворотними - як песимістично б це не звучало.

Спадкування, як і будь-який інший соціальний феномен, виконує не лише покладені на нього суспільно-корисні функції. Можливість визначити долю майна після смерті і передати його в спадщину – є однією із найважливіших гарантій стабільності відносин приватної власності.

Саме спадкування існує майже стільки, скільки існує цивілізація. Адже, завжди в центрі уваги суспільства та держави був інтерес до подальшої долі майна померлої особи а саме , що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку та обсязі. Використання інституту спадкування як суттєвого регулятивного чинника, на користь загальних суспільних інтересів можна вважати одним із завдань спадкового права.

На сьогодні виникає проблема та необхідність в теоретичній розробці законодавчого визначення основних понять і елементів спадкового права та системного підходу до інституту спадкування.

Незважаючи на наявність цілої низки нормативних актів, що регулюють відносини спадкування, законодавство з цього питання і його теоретична база залишаються недостатніми для комплексного та ефективного регулювання зазначених відносин і потребують подальшого вдосконалення.

Саме спадкове право не розвивається поза межами Цивільного кодексу України. Джерельною осоновою таких підгалузей цивільного права як сімейне, житлове право, право інтелекутальної власності є не тільки Цивільний кодекс України, а й безліч інших нормативно-правових актів. Стосовно спадкового права, то основою є Книга VI кодифікованого акту цивільного права. Норми регулювання спадкових відносини містяться і в інших законодавчих актах в таких, як Земельний кодекс України, Сімейний кодекс України, Закон України «Про банки і банківську діяльність», Закон України «Про міжнародне приватне право», Закон України «Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України» та в інших, але вкладом цих джерел права в регулюванні спадкуванння є мізерним і не свідчить про багатоджерельність спадкового права.

Спадкові правовідносини завжди будуть актуальні, хоча б тому, що просто існують і мають місце бути в житті держави і суспільства.

Актуальність теми дослідження зумовлена:

- необхідністю в умовах вдосконалення норм цивільного права та формування відносин приватної власності в Україні визначення та однозначного розуміння базових категорій спадкового права. які є правовим обгрунтуванням переходу об'єктів приватної власності громадян у зипадку їх смерті до інших осіб.

- необхідністю використання для поглибленого дослідження правової природи заповіту й особливостей правонаступника при спадкуванні за законом законотворчих результатів і георетичних розробок у галузі спадкового права зарубіжних країн, що дало б змогу на підставі порівняльного аналізу встановити зв'язки та взаємозалежності тих чи інших конструкцій спадкового права з відносинами зласності;

- відсутністю сучасних теоретичних розвідок юридичної природи заповідального відказу як підстави сингулярного правонаступництва в цивільному праві;

- необхідністю комплексного підходу до проблеми дослідження взаємозалежності особливостей правонаступництва при спадкуванні за законом та за заповітом і їх юридичних підстав.

Зважаючи на вище зазначене, тема обрана на дослідження є досить актуальна на сучасному етапі та потребує подальшої розробки

Мета цієї дипломної роботи полягає у встановленні на основі новітніх досягнень теорії цивільного права юридичної природи спадкування, визначення особливостей правового регулювання правонаступництва при спадкуванні за заповітом та за законом.

Завдання дипломної роботи полягає у наступному:

1. Дослідити виникнення і розвиток спадкових правовідносин.

2. Визначити сутність спадкування.

3. Розглянути питання спадкуванння за законом, та за заповітом, питання правової характеристики спадкування.

4. Охарактеризувати тлумачення заповіту.

5. Прохарактеризувати правове регулювання охорони спадкового майна.

6. Проаналізувати договір спадкування.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувались такі методи як єдність абстрактного і конкретного, логічного та історичного, одиничного і загального, емпіричного і теоретичного. Методологічну основу дослідження також складають філософські, загальнонаукові та спеціально-юридичні методи. Діалектичний метод пізнання супроводжував весь процес дипломного дослідження і дозволив розглянути тенденції розвитку інституту спадкового права у цивільних правовідносинах. Методи аналізу та синтезу використовувалися у зв'язку з формулюванням поняття спадкування. Історико-правовий метод використовувався при дослідженні процесу виникнення, розвитку та становлення інституту спадкування. Формально-юридичний - при аналізі змісту правових норм, що регулюють відносини, які виникають у спадковому праві. Порівняльно-правовий метод дослідження був застосований при порівнянні цивільного законодавства України та зарубіжного законодавства у сфері правового регулювання інституту спадкового договору.

Об`єктом дослідження є супільні відносини, які пов`язані з переходом прав і обов`язків, відповідно до волі спадкодавця та закону.

Предметом дослідження є правова природа інституту спадкування у цивільному праві.

Досліджуючи спадкове право як інститут цивільного права, було використано нормативну базу та наукові напрацювання наукових дослідників в галузі юриспруденції.

Серед нормативних актів, варто зазначити:

- Конституція України від 28.06.1996 р. [1]. Є основним законом України. Передбачає право приватної власності і зазначає що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

- Цивільний кодекс України від 16. 01. 2003 р. [2]. Є фундаментальним джерелом регулювання спадкових відносин.

- Закон України «Про нотаріат» від 02. 09. 1993 р.[6] та Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22. 02. 12. [9] регулює діяльність нотаріата в Україні.

- Сімейний кодекс України від 10. 01. 2002 р.[3] регулює майнові та немайнові відносини у сім`ї.

В дипломній роботі, використовувалиьс наукові напрацювання О. Орача,[45] В. Міженкова,[43] О. Кухарєва,[38] Й. Васьковича,[24] О. Панченко,[47] О. Дзера,[28] Ю. Фурса[60].

Практичне значення дипломної роботи роботи становить можливість використання результатів дослідження у галузі цивільного права, а саме інституту спадкового права.

Наукова новизна дипломної роботи роботи полягає у тому, що була здійснена спроба узагальнити наукові напрацювання, що були зроблені вченими у період з часу прийняття Цивільного кодексу України, проаналізовано ряд нормативно-правових актів та міжнародний досвід регулювання спадкових відносин. В результаті чого, запропоновано висновки по усуненню прогалин в законодавстві нашої держави.

Структура дипломної роботи складається зі вступу, чотирьох розділів, що вміщують чотирнадцять підрозділів, висновків та списком використаних джерел та літератури.

Розділ І. Загальні положення та тенденція розвитку спадкового права.

1.3 Тенденція розвитку спадкового права, як інституту цивільного права.

Інститут спадкування розвивався через всі соціально-економічні формації, які вносили свої зміни в спадкововму праві. Але сам зміст не змінювався, спадквання так і залишалося майновим правонаступництвом.

Суспільству, яке становило сукупність індивидів без тісних родинни зв`язків було властиве розкрадання майна померлого. Зі смертю, майно, яке належало померлому, втрачало власність і його міг привласнити будь-хто. Не було ні якої думки про спадкування або правонаступництво.

З виникненням патріархальної сім'ї змінюється думка про долю майна померлого. Сам індивід стоїть в оточені осіб яких пов'язує єдине походження та споріднення. Тобто у нього є більш близькі йому особи, ніж інші члени суспільства, і майно в той час набуває характеру сімейної власності. В той же час майно померлого не втрачало свою безгосподарність, адже воно переходило найближчим родичам (сім`ї).

Проте перехід майна не поширювався на зобов`язання та борги. Розвиток суспільства вимагав, щоб відповідальність спадкодавця переходило до спадкоємців.

Фундаментальну значеність в розивток спадквового права було внесено саме римським правом. Проте ідея спадкування як універсального наступництва виникла не відразу, а упродовж тривалого процесу історичного розвитку.

При старому римському праві (jus civile) розрізнялись дві форми спадкового наступництва: універсальне і сінгулярне. У випадку універсального наступництва до спадкоємців переходили права і обов'язки спадкодавця, а за сінгулярного - переходили лише права (зрідка окремі обов'язки) [45, с.217].

На перших порах зародження на грунті родового та сімейного ладу спадкування мало природний характер. Спадкоємцями були ті особи, які стояли ближче до померлого. Якщо у померлого були діти, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то майно переходило до тих осіб, з якими померлий раніше родинні зв`язки.

Черга спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. В цьому полягав природний закон спадкування. Отже, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.

З часом значення індивіда зростає, сімейний характер власності стає слабшим, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. З`являэться право розпоряджатися майном на випадок смерті. Це і є початком розвитку свободи заповітів.

Закони XII таблиць визначав заповіт (testamentum) як акт, який усував порядок законного спадкування. Отже, поряд із спадкуванням за законом виникає інший вид спадкування - за заповітом.

Римське право зазанчало що, спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Спадкодавець призначав спадкоємця тільки на половину свого майна, в такому разі і друга половина також переходила до нього, а не до спадкоємця за законом.

Розвиток римського права спадкування перебував під впливом преторського права. В Римській Імперії в усіх галузях цивільного права поряд з цивільними інститутами претор створював преторські інститути. Не винятком був і інститут спадкового права, який доповнювався системою спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio), суть полягала у тому, що претор надає право певним особам увійти у володіння спадщиною. Таке введення у володіння іноді мало лише тимчасовий та попередній характер. При появі іншої особи (спадкоємця) - і особи, яка введена у володіння, повинна буде віддати спадщину їй, а. сама залишиться без спадщини[45, c. 218].

Особливістю інституту спадкування було те, що коли найближчий спадкоємець не приймав спадщини, що призводило до переходу до наступногошого за порядком родинних зв`язків спадкоємця і ставала - безгосподарною. Таке положення не схвалювалось і претор почав давати введення у володіння наступному родичеві.

Також особливим було те, що розклад агнатичної сім'ї, послаблення батьківської влади, яке сталося внаслідок розвитку і змін виробничих відносин і всього соціально-економічного ладу, привели до того, що передача спадщини особам, пов'язаним із спадкоємцем лише агнатичною спорідненістю, обминаючи найближчих кровних родичів, які втратили зв'язок з попердньою сім'єю (наприклад, еманциповані діти), стала теж визнаватися несправедливою, і претор почав давати таким особам bonorum possessio, вносячи поправки тим самим у цивільну систему[45, c. 218].

З часом, спадкове право за часи існування Римської Імперії віддаляється від тих принципів, на яких будувалася стара система цивільного права. Вона набувала змінен як преторським едиктом, так і численними окремими законами. До часів правління Юстиніана римське спадкове право, зокрема спадкування за законом, вважалась складним і заплутаним інстиутом римського спадкового права.

Згадуючи історію України, ми пригадуємо те, що на територіях теперішньої України первіснообщинний лад зберігався довше ніж в більшості інших народах. В IX ст. утворилася держава Київська Русь. Первіснообщинний лад змінився на феодальний. Одним із головних джерел права був звичай. При санкціонуванні звичаюдержавною владою він стає нормою звичаєвого права.

Також джерелами права Київської Русі були договори Русі і Візантії. У 911 був укладений договір між цими державами і який зазначав: «Якщо хтось помре, не розпорядившись своїм майном, а своїх (у Греції) у нього не буде, то нехай вернеться майно його на Русь найближчим молодшим родичам. Якщо ж зробить заповіт, то візьме заповідане йому той, кому написав успадковувати його майно, і так успадковує його» [52]. Цей договір спочатку був поширений серед дружинників.

В Х столітті в Стародавня Русі було сформовані два інститути спадкування: за заповітом та за законом або звичаєм.

Закон за заповітом свідчив те, що майно належало особі, а не родині (сім`ї). Адже, якби майно належало роду, то член цього роду, не міг розпоряджатись і віддавати у власність те майно, на яке він не мав права власності при житті. Спадщина за законом вказує на те, що закон не заперечував правам родичів померлого на його майно, якщо тому не суперечить заповіт.

Лише в XI столітті в Київській Русі з'явився письмовий збірник феодального права - Руська правда. [65: c. 30] Руська правда – це кодифікований збірник нормативно-правових актів Русі в якому містилося звичаєве право, право візантійських дждерел і законодавчі акти руських князів ХІ – ХІІ ст. Там були закріплені звичаї свого народу та привілеї панівного класу.

Руська правда регулювала і спадкові відносини. Регулювалися вони приблизно так само, як і у інших феодальних державах Європи. Спадкування було як за заповітом, та і за законом. Спадкування за законом було допустиме при відсутності заповіту.

В ті часи спадкувалося лише рухоме майно. Земля була колективною власністю громади.

У спадкуванні за заповітом спадкоємцями включались ті особи, які були спадкоємцями за законом. Заповіт робив розподіл майна між членами родини.

Щодо спадкування за законом, то черга визначалась за характером патріархальної сім`ї, де вирішальна роль надавалась чоловікам. Діти успадковують після своїх батьків, а якщо був вітчим, то спадщина переходлиа тільки від рідного батька. Був такий принцип: «Сестра при наявності братів не спадкоємиця». Сини самі вирішували як ділити спадщину. Але будинок і двір батька преходив у власність молодшому сину.

У ХІІІ ст. Київська Русь не існувала як держава. Територія була розподілена між синами Володимира Мономаха на десяток князівств, а саме: Новгородське, Галицьке, Волинське, Турово-Пинске, Чернігівське, Ростово-Суздальске, Полоцке, Смоленське.

На прикінці ХІІ століття Новгородом було пліписано договір з німцями, який став джерелом Псковської судної грамоти. Грамота була кодифікованим збірником прийнятим 1467 року. Для його змісту значний вплив справило законодавство Новгорода, оскільки Псков був містом Новгородського держави.Псковскаясудная грамота складається з 120 статей.[16]

Псковська грамота розрізняла спадщину за законом та заповітом.

Власник міг розпорядитись з приводу розподілу свого майна між спадкоємцями.

Спадкоємцями померлого за заповітом були як спадкоємці згідно із законом, і ті, яких без заповіту закон не пустив до спадщини. Сам заповіт набув обов`язкової письмової форми.

Псковская грамота не обмежувала права спадщини однієї низхідній лінією, а розширювала ці права усім родичів низхідній, висхідній і бічний ліній. По Російської Правді у смерда повними спадкоємцями були лише сини, а дочки смерда одержували доходи з її майна тільки п'яту частину; по Псковської грамоті цього було - за нею як сини, і дочки зізнавалися повними спадкоємцями і в бояр, і в селян.

Також було знято обмеження прав наслідування особами жіночої статі у селян. Спадкове право набуває універсальну правонаступність. Особливу увагу приділено зобов'язанням спадкодавця за борги, прийняті спадкоємцем разом. Спадкоємець набув можливості відмовитись від спадщини.

Перейдемо до ХІХ століття. Більша частина українських земель була включена до складу Російської Імперії.

В 1835 році, при правлінні царя Миколи І, був прийнятий Звід законів Російської Імперії, який являвся офіційним кодифікованим збірником нормативно-правових актів, які діяли на той час. До 1917 року цей збірник зазнавав незначних змін. Спадковому праву були присвячені глава 5 розділу І та глава 1-5 розділу ІІ книги ІІІ Своду законов гражданиских.

При регулюванні спадкових відносин, Майно переходило до спадкоємців або за заповітом, або за законом. Духовний заповіт повинен був складатися "в здоровому розумі й твердій пам'яті" особами не молодше 21 року. Для заповіту обов'язковою була письмова форма.

При відсутності заповіту майно переходило до спадкоємців за законом. Найближче право наслідування мали родичі чоловічої статі по низхідній лінії, тобто сини померлого. Якщо не було синів, спадкоємцями ставали онуки, при відсутності онуків - правнуки і т.д. Дочка при живих братів отримувала 1 / 14 частину нерухомого майна і 1 / 8 частину рухомого. При відсутності низхідних спадкоємців чоловічої статі до спадкоємства призивалися спадні спадкоємці жіночої статі: дочки, внучки і т.д. Якщо не було низхідних спадкоємців, спадщина переходило до родичів по боковій лінії. За відсутності таких родичів спадкоємцями ставали батьки. Чоловік отримував з нерухомого майна 1 / 7 частину, а з рухомого - 1 / 4.

В ті часи у Галичині й на Буковині за австрійською і пізніше за польскькою владою був чинний австрійський цивільний кодекс 1811 року. За цим нормативно правовим актом спадкодавець міг призначити одного або більше спадкоємців, які входили в цілість його прав при збереженні прав родини, визначені законом члени родини мусіли одержати певну частину спадшини незалежно від волі спадкоємця.

У період державності України, а саме в 1917-1921 роках, в Україні було чинне австрійське та російське законодавство про спадкове право. Але при встановлені радянської влади декретом Раднаркому 11 березня 1919 року було скасовано російське спадкове право. До 1922 року спадщина, вартісю до 10 000 карбованців, яка складалась з двору, хатнього устаткування та предметів споживання не переходила у власність державі, а передавалась родичам померлого.

1922 рік – був прийнятий Цивільний кодекс УРСР який допускав спадкування за за законом та за заповітом. До спадкування допускалися дружина та прямі нащадки померлого, а саме діти, внуки, правнуки. Спадкоємцями були також непрацездатні особи, які були на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Спадкодавець мав право розподілити спадшину між вище вказанами спадкоємцями та позбавити права спадщини спадкоємця.

У 1926 році був запроваджений спадковий податок та було скасовано межу 10 000 карбованців. Через два роки в інститут спадкового права була введен обов`язкова частина для дітей померлого, які не досягли вісімнадцятирічного віку. Сама частка становила 3/4 спадщини. У 1936 році спадкове право стає конститутційним правом громадян. Після війни, а саме в 1945 році, до спадкоємців були влючені брати та сетсри померлого.

18 липня 1963 року Верховною Радою УРСР був прийнятий Цивільний кодекс УРСР. Спадковому праву був призначений розділ VII. Законними спадкоємцями першої черги є (в рівних частках) діти, дружина і батьки померлого. Внуки і правнуки можуть бути спадкоємцями, якщо на час поділу спадщини не живуть їх батьки. У випадку відсутности спадкоємців першої черги ними стають у рівних частинах брати і сестри померлого, а також дід і баба. Кожний громадянин може залишити заповітом (у нотаріяльній формі) своє майно або його частину одній чи кільком особам. Обов'язкова частка спадщини становила 2/3 яка належить неповнолітнім або непрацездатним дітям, а також непрацездатним дружині, батькам і утриманцям. За відсутности спадкоємців майно переходить у власність держави. Спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця. У випадку смерти члена колгоспного двору, спадкоємство в майні двору переходить до спадкоємців на заг. підставах. Окремі правила регулюють порядок розподілу вкладів у держ. ощадних касах. Спадкові оплати в УРСР становлять тепер до 10% вартости спадщини. [56]

Спадкування було і є актуальним процесом. Протягом всієї історії змінювалося законодавство але основні поняття залишились незмінними, а леши зазнавали незначних уточнень. Спадкоємство — це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб.