17.Загальні принципи права в системі джерел міжнародного права

Принципи міжнародного права - це найбільш важливі і загальновизнані норми поведінки суб'єктів міжнародних відносин з приводу найбільш важливих питань міжнародного життя, так само є критерієм законності інших норм, вироблених державами у сфері міжнародних відносин, а також законності фактичного поведінки держав.

Принципи міжнародного права - це імперативні норми міжнародного права або норми jus cogens (лат.).

Принципи міжнародного права, як імперативні положення, не можуть бути скасовані ніякими іншими законами спеціального характеру або реформовані з урахуванням спеціальних обставин.

Основними джерелами принципів міжнародного права є Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Гельсінкський заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року.

У доктрині міжнародного права виділяють десять універсальних принципів:

Принцип незастосування сили і погрози силою;

Принцип вирішення міжнародних суперечок мирними засобами;

Принцип невтручання в справи, що входять у внутрішню компетенцію держав;

Принцип обов'язки держав співпрацювати один з одним;

Принцип рівноправності і самовизначення народів;

Принцип суверенної рівності держав;

Принцип сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права;

Принцип непорушності державних кордонів;

Принцип територіальної цілісності держав;

Принцип поваги прав людини та основних свобод.

18.Поняття допоміжних засобів для визначення міжнародно-правових норм

Допоміжні засоби для визначення міжнародно-правових норм - засоби, що виявляють існування звичайних норм міжнародного права.

У ст. 38 Статуту Міжнародного Суду до допоміжних засобів для визначення правових норм віднесені тільки судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй. Практика, проте, показує, що перелік таких засобів цим не вичерпується.

Судові рішення - одне з поширених засобів, що дозволяють виявити існування звичайних норм міжнародного права незалежно від того, чи прийняті вони міжнародними або внутрішньодержавними (національними) судовими органами.

Доктрини найкваліфікованіших фахівців з міжнародного публічного права - ще одне з допоміжних засобів для визначення існування звичайних міжнародно-правових норм.

У сучасних умовах допоміжним засобом для визначення існування звичайних норм є рішення (Резолюції) міжнародних організацій в тому випадку, якщо: а) вони виступають як свідоцтва opinion juris; б) їх положення перетворилися на звичайні норми; в) вони фіксують у письмовій формі зміст звичайних норм; г) вони являють собою тлумачення звичайних норм.

Допоміжними засобами для визначення існування звичайних норм міжнародного права можуть служити і інші засоби: підготовчі матеріали, нотна листування, міжнародні договори, які не набрали чинності, і т.д.

19.Вплив національного законодавства, рішень національних та міжнародних судових устав на формування норм МП

Вплив сформованих у внутрішньодержавної сфері принципів і норм (переважно конституційних) на міжнародне право в процесі утворення міжнародно-правових норм виступає найбільш яскравою і типовою формою впливу. Тут існують найрізноманітніші приклади. Важко переоцінити, наприклад, значення для розвитку міжнародного права актів Великої французької буржуазної революції або перших революційних декретів Росії: Декрету про світ від 8 листопада 1917 р., Декларації прав народів Росії від 2 (15) листопада 1917 р., десяти принципів зовнішньої політики в Конституції СРСР 1977 р., які відповідали за змістом принципам, які були сформульовані в Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р. і відіграли певну роль у формальному закріпленні в чинних нормах міжнародного права.

Включення країнами, що розвиваються в тексти своїх конституцій чи інших основоположних національних актів положень про невід'ємне суверенітет над природними ресурсами і багатствами при ефективній підтримці інших держав зумовило появу і нормативне закріплення в міжнародних договорах ще одного спеціального принципу міжнародного економічного права.

Не менш значущим є і такий напрямок впливу, як зміна, поглиблення і розвиток змісту, розширення сфери дії і підвищення ефективності існуючих міжнародно-правових норм під впливом національного права. Приміром, у міжнародному праві склалися принципи територіальної цілісності і непорушності державних кордонів. Згідно з цими принципами держави не має права довільно змінювати в односторонньому порядку (насильно) положення лінії кордону. Для забезпечення недоторканності кордону суміжні держави встановлюють взаємно узгоджений режим кордону, що включає питання проходження та позначення державного кордону, порядку користування прикордонними водами і комунікаціями, лісовими, мисливськими, сільськогосподарськими та іншими угіддями поблизу кордону і т. д.

У той же час у зазначеній проблемі співвідношення національного й міжнародного права є й зворотний бік. Зокрема, трапляється, що деякі організаційні і правові заходи, що вживаються державами в їх внутрішньо національній сфері, об'єктивно не відповідають вищим інтересам світової спільноти, служать спонукальним імпульсом для уточнення, перегляду чи інакше орієнтованого підходу до формулювання певних норм міжнародного права і, отже, що базуються на них прав і обов'язків суб'єктів міжнародного права. У цьому сенсі характерний Договір про Антарктику 1959 р. З історії міжнародних відносин у даній області відомо, що в 20-40-ті роки деякі країни (Аргентина, Великобританія, Норвегія, Франція, Чилі) за допомогою національно-правових актів проголосили свої територіальні претензії в щодо певних районів Антарктики. 

Істотним підсумком впливу внутрішньодержавного права на прогресивний розвиток міжнародного права закономірно вважається усунення з міжнародного права під впливом внутрішньодержавних політичних та правових засобів віджилих, не відповідають сучасному призначенням міжнародного права інститутів, принципів, норм. Так, була скасована ст. 35 Статуту МОП, що містила "колоніальну обмовку», що давала можливість ряду держав допускати дискримінацію колоніальних народів в області їх трудових прав і не застосовувати до них конвенції МОП Так само ст. 16 - bis Паризької конвенції з охорони промислової власності 1883 р., містила положення про залежнихтериторіях, викликала критику країн Східної Європи у 60-х роках. Ось чому СРСР, приєднуючись до Конвенції в 1965 р., на підставі свого національного законодавства і принципів зовнішньої політики зробив заяву про те, що подібне положення застаріло і не відповідаєзагальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. У подальшому на Стокгольмської конференції з перегляду Паризької конвенції у 1967 р. положення згаданої статті були змінені, нехай і не радикальним чином.

Крім згаданого, розглядаючи питання про вплив систем національного права на розвиток міжнародного права, необхідно вказати і на такий важливий аспект, як рецепція і активне використання в даний час міжнародним правом основних правових формул (юридичних максим) - особливих юридичних принципів, які прийшли з внутрішньодержавного права ( спочатку з римського права, а потім засвоєних феодальними і наступними національними правовими системами): наступний закон скасовує попередній; загальний закон відміняється спеціальний; договори повинні дотримуватися; договори не шкодять і не приносять вигоди третім особам; ніхто не може надати іншому більше, ніж має сам ; рівний над рівним влади не має; ніхто не може бути суддею у власній справі і т. д. Значною мірою ця обставина відображає таку форму взаємодії систем національного і міжнародного права, як загальні принципи права («загальні принципи права, визнані цивілізованими націями» , як це сформульовано в п. 1 (с) ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН).