Біла Олена

11. Сутність та складові грошово-кредитної політики держави.

Суть грошово-кредитної політики полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації зайнятості і цін, економічного зростання та балансу зовнішніх платежів. Основне призначення грошово-кредитної політики - впливати на економіку через систему грошового обігу з метою досягнення такого рівня національного виробництва, що характеризується повною зайнятістю і помірною інфляцією.

Грошово-кредитна політика є складовою загальнонаціональної економічної політики, і її дієвість залежить від того, як вона кореспондується з іншими складовими економічної політики, зокрема з фіскальною, валютною, зовнішньоторговою політикою.

Обґрунтування і реалізація грошово-кредитної політики країни здійснюється такими суб'єктами, як центральний банк країни, комерційні банки, урядові структури, що згідно з чинним законодавством здійснюють контроль за станом грошового обігу і діяльністю його суб'єктів. При цьому використовуються як прямі, так і опосередковані методи впливу. Прямими є ті нормативи, що встановлюються центральним банком і є обов'язковими для виконання всіма адресатами. До них належать облікова ставка і норма обов'язкових резервів, визначення максимальних обсягів кредитів, що надаються комерційним банком, встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій, мінімального розміру статутного фонду комерційних банків та ін.

Центральним банком використовуються і засоби опосередкованого впливу на грошовий обіг. До них насамперед належать операції на відкритому ринку, регулювання облікової ставки, зміни резервної норми. Операції на відкритому ринку - один із найважливіших засобів здійснення грошово-кредитної політики, бо найсильніше впливає на обсяг грошової маси в обігу. Це купівля та продаж державних цінних паперів центральним банком на відкритому ринку. Купуючи або продаючи такі папери, центральний банк може збільшити або зменшити рівень банківських резервів і таким чином регулювати пропозицію грошей комерційними банками. Схема цього впливу така. Якщо центральний банк купує державні цінні папери у комерційних банках, то тим самим збільшує обсяг їх резервів, а це через мультиплікаційний ефект приведе до збільшення пропозиції грошей комерційними банками через надання позик. При продажу центральним банком цінних паперів результат буде протилежний: купуючи їх, комерційні банки зменшать свої резерви, що приведе до скорочення ними пропозиції грошей у вигляді позик.

Другим інструментом грошово-кредитної політики є регулювання облікової (дисконтної) ставки. Коли комерційні банки відчувають нестачу резервів, вони мають право позичати кошти у центрального банку. Якщо комерційний банк бере позику у центральному банку, то останній стягує з нього відсоткові платежі. Та ставка, за якою відбувається це стягнення, називається обліковою (дисконтною) ставкою. Повноваження змінювати її рівень надаються лише центральному банкові. Він і використовує їх з метою впливу на пропозицію грошей комерційними банками.

Схема цього впливу в основних рисах така. Одержуючи кредити для збільшення резервів, комерційні банки розширюють свої резерви, а отже, через мультиплікаційний ефект мають можливість збільшувати обсяг позик і тим самим збільшувати пропозицію грошей. При цьому відсоткові платежі, що сплачуються комерційними банками центральному банкові, є для них витратами, що зменшують їх доходи. Цю обставину і використовує центральний банк. Якщо він ставить за мету зменшити обсяг пропозиції грошей комерційними банками, то підвищує облікову (дисконтну) ставку, а це призводить до зростання відсоткових платежів і робить одержання кредиту невигідним для комерційних банків. Зменшуючи кредити, останні скорочують свої резерви, що через мультиплікаційний ефект приведе до меншої кількості позик, що надаються ними, а отже, і до зменшення пропозиції і грошей. При зменшенні облікової ставки комерційним банкам буде вигідно брати кредити у центральному банку, збільшувати свої резерви, що приведе до більшої кількості пропозиції грошей, зроблених ними. Таким чином, змінюючи розмір облікової (дисконтної) ставки, центральний банк може впливати на величину пропозиції грошей.

Третім інструментом грошово-кредитної політики є зміна резервних вимог. Як уже зазначалося, банки зобов'язані тримати мінімальну суму грошей у формі безвідсоткових резервів. Норма такого резерву встановлюється державою в особі центрального банку. її зміна суттєво позначається на пропозиції грошей. Якщо центральний банк підвищує резервну норму, банки вимушені будуть збільшувати свої резерви. Для цього вони будуть змушені продати частину своїх облігацій і будуть повертати частину наданих позик. Через мультиплікаційний ефект це приведе до скорочення пропозиції грошей. У разі зменшення норми резерву процес розвиватиметься у зворотному напрямі. Розмір вільних резервних коштів зросте, що дасть можливість банкам збільшити обсяг наданих позик, а отже, і пропозицію грошей. Цей процес стосується всіх комерційних банків, бо норми резерву є обов'язковими для всієї банківської системи країни. Тому зміна резервних вимог є дуже потужним засобом впливу на пропозицію грошей, бо навіть невеликі зміни в резервних вимогах ведуть до істотних змін у пропозиції грошей за рахунок мультиплікаційного розширення депозитів. Тому в практиці регулювання пропозиції грошей резервні вимоги визначаються на досить тривалий термін. В Україні резервні вимоги змінюються частіше, ніж у розвинутих країнах, оскільки банківська система перебуває у стані формування.

При порівнянні трьох основних інструментів грошово-банківської політики слід зазначити, що основним засобом впливу на пропозицію грошей є операції на відкритому ринку, оскільки повністю і дуже точно контролюються центральним банком. Використовуючи заходи грошово-кредитної політики центральний банк регулює пропозицію грошей і цим суттєво впливає на кон'юнктуру економіки в країні.

12. Інвестиційна політика держави та її вплив на забезпечення розвитку фінансової системи.

Головними етапами інвестування є такі:

- перетворення ресурсів у капіталовкладення (витрати), тобто спрямування інвестицій у конкретні об'єкти інвестиційної діяльності (власне інвестування);

-перетворення вкладених коштів у приріст капітальної вартості, що характеризує кінцеве перетворення інвестицій та отримання нової споживної вартості;

- приріст капітальних вартостей у формі доходу або соціального ефекту, тобто кінцева мета інвестиційної діяльності.

Інвестиційна політика - це суттєвий важіль впливу як на економіку країни, так і на підприємницьку діяльність її суб'єктів господарювання. Під інвестиційною політикою держави розуміється комплекс цілеспрямованих заходів щодо створення сприятливих умов для всіх суб'єктів господарювання з метою пожвавлення інвестиційної діяльності, піднесення економіки, підвищення ефективності виробництва, а також вирішення соціальних проблем. Інвестиційна діяльність держави має певні види, що зображено на рисунку 8.1.

Основною метою інвестиційної політики є створення оптимальних умов для активізації інвестиційного потенціалу. Напрямами інвестиційної політики є організація сприятливого режиму для діяльності вітчизняних та іноземних інвесторів, збільшення прибутковості і мінімізації ризиків в інтересах стабільного економічного і соціального розвитку, підвищення життєвого рівня населення. Результат здійснення інвестиційної політики оцінюється залежно від обсягу залучених до розвитку економіки інвестиційних ресурсів.

Передумовою інвестиційної діяльності є наявність джерел фінансування інвестицій, до яких відносяться заощадження домашніх господарств; нерозподілений прибуток та амортизаційні кошти підприємств; кошти державного бюджету, які залишаються після здійснення видатків на державне споживання; іноземні заощадження.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути основні фонди, що створюються або модернізуються, оборотні кошти в усіх сферах економіки, науково-технічна продукція, фінансові активи та інші об'єкти власності, а також майнові права на інтелектуальну власність.

Суб'єктами інвестиційної діяльності можуть бути інвестори (фізичні та юридичні особи, в тому числі й органи державної влади та управління) або її учасники, зокрема:

- громадяни, недержавні підприємства, господарські асоціації, спілки і товариства, громадські й релігійні організації та інші юридичні особи;

- держава в особі центральних органів державної влади й управління, органів місцевої влади за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок всіх джерел фінансування;

- іноземні громадяни, юридичні особи та держави.

Формування ефективної державної інвестиційної політики в першу чергу залежить від правильного визначення її суті. В сучасній економічній літературі не існує єдиного погляду на державну інвестиційну політику. Вона визначається як частина державної економічної політики, спрямованої на забезпечення ефективної інвестиційної діяльності економічних агентів, або - як комплекс правових, адміністративних та економічних заходів, спрямованих на поширення й активізацію інвестиційних процесів. Перше визначення носить надто загальну форму; інше - зводить інвестиційну політику держави лише до її заходів. Державна інвестиційна політика розглядає діяльність держави щодо визначення мети, основних завдань і пріоритетних напрямів розвитку інвестиційного процесу в країні та комплекс заходів, спрямованих на реалізацію поставлених завдань.

Мета інвестиційної політики не є постійною, а може змінюватись залежно від умов економічного розвитку країни. Так, метою інвестиційної політики держави є створення привабливого інвестиційного клімату і розвиток інфраструктури інвестиційної діяльності для забезпечення сталого економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення.

Завдання, передбачені державною інвестиційною політикою, повинні спиратися на комплекс заходів, які здатні забезпечити їх вирішення. Заходи - це способи застосування відповідних інструментів, за допомогою яких держава спрямовує поведінку економічних агентів на вирішення завдань щодо інвестиційного розвитку. Тому ефективність інвестиційна спрямованих заходів залежить від того, якою мірою вони здатні корелювати із завданнями, передбаченими інвестиційною політикою держави.

Інвестиційна політика держави є складовою економічної політики щодо забезпечення довготермінового розвитку економіки і становить систему заходів, спрямовану на формування централізованих та децентралізованих фондів фінансових ресурсів, у результаті цільового використання яких забезпечується ефективність процесів розширеного відтворення економіки. Отже, державна інвестиційна політика є сукупністю макроекономічних підходів і рішень, що визначають напрямки інвестування, мобілізують засоби підприємств та створюють сприятливий інвестиційний клімат за допомогою податкових, амортизаційних пільг, методів грошово-кредитного регулювання, забезпечують інституційну визначеність в управлінні процесом залучення, планування та реалізації інвестицій.

Визначаючи інвестиційну привабливість окремої сфери діяльності, потрібно враховувати комплекс факторів, що становлять зовнішні умови інвестиційного проекту:

- важливість галузі - значення продукції, її особливості, частка експорту, залежність від імпорту, рівень забезпеченості внутрішніх потреб країни, частка галузі або конкретної продукції у ВВП, основні споживачі продукції;

-характеристика споживання продукції галузі, рівень конкуренції чи монопольності, особливості ринку збуту, фактичні та потенційно можливі обсяги ринку, сталість галузі щодо загального економічного спаду у країні;

- рівень державного втручання в розвиток галузі - низький, середній чи великий, включаючи державні капітальні вкладення, податкові пільги, можливість прискореної амортизації;

-соціальна значущість сфери діяльності - кількість робочих місць, регіональне розміщення виробництв, середня заробітна плата, діяльність профспілок, екологічна небезпечність виробництва та продукції, статистика страйків і збитків від них;

- фінансові умови роботи галузі - рівень загальної прибутковості, середня рентабельність, віддача на вкладений капітал, оборотність активів, їх середня ліквідність.

Отже, створення сприятливого інвестиційного клімату в державі, галузі, регіоні або на окремому підприємстві пов'язане з чітким регулюванням інвестиційної діяльності. Інвестиційний клімат формується під впливом різноманітних політичних, інституційних, правових, економічних і соціальних чинників: політична і фінансова стабільність, ступінь державного втручання в економіку; рівень загальноекономічного розвитку країни; рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури; характеристика банківської сфери; стабільність національної валюти; характеристика податкової системи; вартість та кваліфікація робочої сили; купівельна спроможність населення; наявність та доступ до факторів виробництва; рівень криміногенних та інших ризиків.

13. Фінансовий механізм макроекономічного регулювання.

14. Роль фінансового контролю в системі державного управління.

Роль контролю у державному управлінні

З розуміння суті контролю в державному управлінні як здійснення перевірки відповідності діяльності керованого об'єкта приписам керуючого суб'єкта та усунення виявлених недоліків випливає, що контроль є самостійною функцією державного управління (далі — управління).

Функція контролю перебуває у тісному зв'язку з іншими функціями управління, вона полягає в оцінці відповідності здійснення цих функцій завданням, що стоять у цілому перед системою управління. Контроль дає можливість не лише коригувати управлінську діяльність, а й допомагає передбачити перспективи подальшого розвитку та досягнення конкретного результату.

В сучасних умовах виникла потреба у нових підходах до системи державного контролю, системи органів державного контролю та її законодавчого забезпечення. Існування такої системи пояснюється тим, що в перехідний період у суспільстві не поменшало недоліків у сфері державного управління, а управлінські рішення не стали ефективнішими.

Розглядаючи місце і роль контролю в державному управлінні, слід зазначити існування відмінностей між поняттями “система державного контролю” і “система органів державного контролю”.

Функцію контролю в державному управлінні здійснюють у різних обсягах та формах більшість державних органів. Процес демократизації вніс зміни у співвідношення централізації та децентралізації управління, призначення контролю та форми і методи його здійснення. Із засобу покарання контроль перетворився на засіб інформаційно-аналітичного характеру, став невід'ємним фактором подальшого розвитку управління. На рівні органів виконавчої влади контроль трансформується у функцію, яка може бути як основною їх діяльністю, так і виступати складовою ширшої діяльності.

Система державного контролю в сфері управління не вичерпується і не зводиться до системи органів. Вона набагато ширша, оскільки включає і органи та осіб, для яких контроль не є основною діяльністю (а таких органів набагато більше), а також різноманітні форми його проведення. Отже, система державного контролю включає органи і посадові особи, наділені державою контрольними повноваженнями щодо органів державного управління, форми і методи контрольної діяльності, взаємозв'язки між: ними.

На відміну від системи державного контролю система органів державного контролю є вужчим поняттям, оскільки включає лише державні органи, для яких контроль є основною діяльністю, і здійснюється у відповідній сфері чи стосується певної функції, конкретних питань. Органи державного контролю наділяються контрольними повноваженнями, які поширюються на відповідну сферу чи галузь.

15. Фінансовий контроль: сутність, класифікація та еволюція.

Фінансовий контроль - одна з форм контролю з боку держави та інших уповноважених законодавством органів за законністю і обґрунтованістю виконання фінансових операцій з визначення результатів господарської та управлінської діяльності, створення та використання фондів фінансових ресурсів на цілі економічного і соціального розвитку держави.

Цей вид контролю здійснюється:

· за дотриманням фінансово-господарського законодавства в процесі формування та використання фондів грошових коштів;

· % щодо оцінки економічної ефективності фінансово-господарських операцій та доцільність зроблених витрат.

Фінансовий контроль - це самостійний контроль, тому на відміну від інших видів контролю (екологічного, санітарного, адміністративного) він має місце у всіх сферах суспільного відтворення і супроводжує весь процес руху грошових фондів, включаючи і стадію обмірковування фінансових результатів.

Специфіка фінансового контролю полягає в тому, що при його проведенні використовуються вартісні категорії та показники, які визначають кінцевий результат господарського процесу.

Класифікація фін. контролю

1. За часом проведення фінансовий контроль поділяється на попередній, поточний і наступний.

Попередній фінансовий контроль проводиться до виконання господарських і фінансових операцій з формування, розподілу й використання централізованих і децентралізованих фондів коштів. Він здійснюється в процесі розробки фінансових планів, за його допомогою здійснюється оцінка фінансової ефективності планових заходів. Метою попереднього контролю є насамперед попередження порушень фінансової дисципліни, запобігання правопорушенням у сфері фінансової діяльності.

Поточний (оперативний) фінансовий контроль проводиться під час виконання господарських і фінансових операцій, у процесі виконання фінансових планів з метою своєчасної оцінки правильності, доцільності й законності вказаних операцій.

Наступний фінансовий контроль здійснюється після виконання господарських і фінансових операцій. Він спрямований на виявлення порушень, які не були встановлені під час попереднього й поточного контролю (наприклад, перевірки правильності сплати податків. Інших обов'язкових платежів податкового характеру). Такий контроль має на меті оцінку ефективності використання фінансових, трудових, матеріальних та інших ресурсів. За результатами наступного контролю можуть застосуватися заходи юридичної відповідальності в разі виявлення правопорушень у процесі формування, розподілу й використання фондів коштів.

2. За характером взаємовідносин і суб'єкта контролю виокремлюють внутрішній і зовнішній фінансовий контроль.

Внутрішній фінансовий контроль — це самоконтроль, який здійснюється організацією, підприємством, установою як за власною фінансовою діяльністю, так І за фінансовою діяльністю своїх структурних одиниць.

Зовнішній фінансовий контроль здійснюється стороннім органом, уповноваженим на проведення контрольних дій у сфері додержання фінансової дисципліни окремими учасниками фінансових правовідносин.

3. Фінансовий контроль за формами проведення поділяють на обов'язковий та ініціативний.

Обов'язковий фінансовий контроль здійснюється на підставі вимог чинного законодавства відповідно до компетенції контролюючих суб'єктів—відповідних органів державної чи місцевої влади або інших уповноважених суб'єктів.

Ініціативний фінансовий контроль, на відміну від обов'язкового контролю, здійснюється на підставі рішень суб'єктів господарювання як самостійно, так і за участю сторонніх контролюючих суб'єктів.

4. Залежно від природи контролюючих суб'єктів виділяють наступні види фінансового контролю.

Державний фінансовий контроль, який здійснюється державними органами як законодавчої, так і виконавчої гілок влади. Він, у свою чергу, поділяється на: загальнодержавний (здійснюється органами державної влади незалежно від відомчої підпорядкованості підконтрольних суб'єктів) і відомчий (здійснюється міністерствами, Іншими органами виконавчої влади за фінансовою діяльністю підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій).

Муніципальний фінансовий контроль — це контроль, що здійснюється органами Місцевого самоврядування під час реалізації бюджетного процесу, муніципальних програм розвитку відповідної території, а також вирішення інших питань місцевого значення в галузі формування, розподілу й використання фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль здійснюють керівники підприємств, установ, організацій, інші уповноважені посадові особи, відповідні структурні підрозділи підприємств, установ, організацій. Він спрямований на процес фінансово-господарської діяльності цих підприємств, установ та організацій. Метою цього контролю є реалізація фінансово! стратеги та запобігання кризовим ситуаціям, які можуть погіршити фінансовий стан вказаних суб'єктів контролю.

Аудиторський фінансовий контроль здійснюють незалежні аудитори або аудиторські фірми як за ініціативою суб'єкта господарювання, так і за вимогою чинного законодавства. Він спрямований на перевірку інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх фінансової і бухгалтерської звітності й обліку, відповідності такої діяльності чинному законодавству.

Громадський фінансовий контроль, який можуть здійснювати як окремі громадяни, так і їх об'єднання (трудові колективи, професійні спілки тощо), громадські організації щодо контролю за дотриманням вимог чинного законодавства насамперед владними структурами в процесі фінансової діяльності, зокрема пов'язаної зі сферою прав і законних інтересів громадян.

5. Залежно від цільової спрямованості контрольних дій контролюючих суб'єктів розмежовують такі види фінансового контролю, як стратегічний і тактичний.

Стратегічний фінансовий контроль — контроль, за допомогою якого вирішуються питання стратегії розвитку держави, адміністративно-територіальних утворень, окремої галузі господарства, окремих підприємств, організацій, установ у майбутньому.

Тактичний фінансовий контроль — контроль, що має на меті вирішення поточних питань фінансової діяльності різноманітних суб'єктів фінансових відносин.

6. За місцем проведення фінансовий контроль поділяється на контроль виїзний та дистанційний.

Виїзний фінансовий контроль — це контроль на місці, при якому контролюючі суб'єкти здійснюють відповідні заходи контролю безпосередньо на підконтрольному об'єкті.

Дистанційний (безвиїзний) фінансовий контроль—контроль, який здійснюється на відстані за допомогою відповідної інформації, наданої підконтрольним суб'єктом.

7. За сферою фінансової діяльності фінансовий контроль розподіляють на бюджетний, податковий, валютний, банківський, страховий та ін.