Бабій Ольга

6. Розвиток фінансової системи та її роль у стабілізації економіки.

Фінанси - це сукупність економічних відносин з приводу формування, розподілу та використання фондів грошових коштів. Ці відносини не включають рух грошей, одержаних від обміну товарів, набуття спадщини, дарування тощо. До фінансових відносин належать лише ті, що пов'язані з формуванням спеціальних фондів, які мають суворо визначені принципи їх розподілу і використання.

Головне призначення фінансів - забезпечення кожної фізичної особи, кожного суб'єкта господарської діяльності, кожної державної структури, а отже, і суспільства в цілому достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами, тобто створенням умов для нормального відтворення соціально-економічного життя суспільства.

Повніше суть фінансів проявляється у тих функціях, які вони виконують .

Основоположною функцією фінансів є відтворювальна. Вона полягає в тому, що через фінансову систему здійснюються нагромадження необхідної кількості грошових фондів суб'єктами господарювання (підприємництва) для здійснення процесу розширеного відтворення (нагромадження). Через систему фінансів відбувається обслуговування безперервного руху капіталу, створюється передумова як для відновлення спожитих економічних ресурсів, так і для їх розширення з метою нагромадження. Важливу роль відіграють фінанси і у відтворенні такого економічного ресурсу, як праця або робоча сила.

Другою функцією фінансів є розподільна. Через систему фінансів відбувається перерозподіл доданої вартості, що зрештою приводить до перерозподілу валового внутрішнього продукту. Фінанси є основним цільовим інструментом розподілу і перерозподілу національного продукту.

Фінанси виконують і контрольну функцію. Суть її полягає в тому, що фінанси є інструментом контролю за діяльністю суб'єктів обмінно-розподільних відносин. Рух грошових потоків відображає обмін, розподіл і перерозподіл вартості, а тому об'єктивно потребує контролю. У процесі фінансових взаємовідносин різні суб'єкти контролюють один одного, що забезпечує збереження фінансових ресурсів і формування доходів на законній основі. Ця функція реалізується у двох напрямах. У процесі утворення, розподілу і використання грошових фондів здійснюється контроль за рухом матеріальних ресурсів з боку суб'єктів підприємництва. В той же час цей процес використовується державою для контролю за дотриманням в економічному житті чинного законодавства.

Фінансам притаманна і стимулююча функція. Система формування фондів грошових коштів базується на таких засадах, коли вона може створювати заінтересованість суб'єктів підприємництва у розширенні діяльності, підвищенні її ефективності, а може і гальмувати її, сприяючи розширенню "тіньової" діяльності.

Фіна́нсова систе́ма — це сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє і використовує централізовані і децентралізовані грошові фонди. Фінансова система виникла разом з появою держави і нерозривно зв'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава нагромаджує та використовує кошти для утримання свого апарату, а також спрямовує їх на виконання своїх функцій. Фінансова система охоплює грошові відносини між державою і підприємствами та організаціями, державою і населенням, між підприємствами і всередині них.

За організаційно-інституційною структурою фінансова система — сукупність фінансових органів та інституцій, які здійснюють управління грошовими потоками та фондами грошових коштів. При цьому у фінансовій системі держави виділяють систему органів управління фінансами (Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Рахункова палата Верховної Ради України, Державне казначейство, Контрольно-ревізійна служба), а також фінансових інститутів, за діяних у розподільних процесах (Національний банк України, банківські та небанківські фінансові установи, фондові і валютні біржі, страхові компанії, інвестиційні фонди тощо).

Основними елементами фінансової системи є: загальнодержавні фінанси; місцеві фінанси; фінанси суб'єктів господарювання усіх форм власності; фінанси невиробничої сфери діяльності; фінанси населення; фінансовий ринок; фінансова інфраструктура.

Окремі складові фінансової системи, тобто підсистеми, мають конкретне функціональне призначення в обслуговуванні відтворювальних процесів в економіці. Проте кінцева мета їхнього впливу єдина — створення умов економічного зростання і забезпечення на його основі підвищення суспільного добробуту.

Провідна роль у фінансовій системі держави належить підсистемі фінансів підприємницьких структур. Тут створюється основна частка валового внутрішнього продукту держави. У підприємницьких структурах зосереджені значні фонди фінансових ресурсів, проте в розрізі окремих підприємств кошти розміщені нерівномірно, тому можливості їх розширення й розвитку неоднакові. Нерівномірність фінансового забезпечення деяких підприємств за рахунок власних ресурсів пов'язана як з внутрішніми факторами, так і з зовнішніми. До числа внутрішніх факторів належать собівартість продукції, її якість, рівень організації виробництва тощо. До зовнішніх — система оподаткування, ліцензування, насиченість ринку товарами певної групи, платоспроможність покупців. Держава, використовуючи фінансові методи, може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки. Для цього використовується насамперед податковий механізм. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей. Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запроваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних економічних зон тощо.

Фінанси населення або фізичних осіб - це фонди грошових коштів, що формуються з доходів фізичних осіб. їх ще називають фінансами домогосподарств. Це та частина доходів домогосподарств, що використовується для придбання цінних паперів або формування особистих фондів - пенсійного, медичного страхування та інших. їх призначення - задоволення певних потреб у майбутньому та збільшення особистих доходів.

Усі названі підсистеми фінансів тісно пов'язані між собою. Саме з фінансів юридичних осіб (фірм) та населення (фізичних осіб) надходять ресурси до державних фінансів і саме на них спрямовані механізми формування останніх: податкова система, митні платежі тощо. У свою чергу, державні фінансові ресурси значною мірою повертаються населенню та юридичним особам у вигляді фінансування соціальних програм, субсидій, дотацій чи капіталовкладень. Фінанси юридичних осіб (фірм) та населення (фізичних осіб) також пов'язані між собою: для більшості фізичних осіб заробітна плата та дивіденди є основним джерелом формування фінансів населення. З іншого боку, фінансові ресурси населення наповнюють фінанси юридичних осіб (фірм) головним чином через купівлю акцій та утворення різного роду товариств.

Отже, фінансова система відіграє важливу роль у суспільстві. Тому держава використовує її для активного впливу на всі сторони суспільного життя і насамперед на забезпечення стабільності економіки.

7. Фінансова політика країни та фактори, що на неї впливають.

Фінансова політика – сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Фiнансова полiтика має надзвичайно велике значення в життi суспiльства i може сприяти розвитку продуктивних сил, покращанню добробуту населення, вирiшенню нацiональних i мiжнародних проблем, пiдвищенню обороноздатностi країни.В залежностi вiд характеру заходів i часу, на якi вони розрахованi, розрiзняють наступні поняття: фінансова стратегія і фінансова тактика. Фінансова стратегія — це основнi напрями використання фiнансiв на тривалу перспективу. Прикладом стратегiчних завдань i вiдповiдно їх фiнансового забезпечення є: впровадження власної грошової одиницi, проведення приватизацiї, подолання iнфляцiї i спаду виробництва. Фінансова тактика спрямована на вирiшення завдань окремого етапу розвитку країни i полягає у змiнi форм органiзацiї фiнансових вiдносин. Яскравим прикладом фiнансової тактики є удосконалення системи оподаткування, надання пiльг окремим платникам, територiальний перерозподiл фiнансових ресурсiв через бюджетну систему. Фінансова політика – сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона знаходить свій вияв у формах і методах мобілізації фінансових ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення, у фінансовому законодавстві, практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійке зростання економіки, удосконалення її структури, створення умов для розвитку господарських одиниць різних форм власності, спільних з іноземним капіталом, акціонерних товариств, орендних і комерційних підприємств. В цих умовах важливе значення має також створення надійних соціальних гарантій населенню.

Фінансова політика держави залежить від багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів.

До зовнішніх слід віднести залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами щодо поставок сировини, матеріалів, інших видів ресурсів, обміну технологіями, експортних можливостей самої держави, її інтеграції з світовими економічними системами тощо.

Внутрішні фактори, які суттєво впливають на фінансову політику, - це форма власності на основні засоби виробництва, структура економіки, соціальний склад населення, рівень добробуту населення, інтелектуальний рівень його, стан розвитку економіки і організація грошового обігу, стабільність грошової одиниці, розвитку форм кредитування тощо. На фінансову політику держави впливають також інші фактори, що диктуються тими економічними умовами, які склалися на цьому етапі господарського розвитку. У зв'язку з цим фінансова політика - це динамічний процес, що змінюється, коригується з урахуванням практичної необхідності.

Фінансова політика — форма свідомої діяльності відповідних владних структур, але її принципи й цілі формуються відповідно до того, яка модель економічної системи прийнята в даній державі і яку кінцеву мету економічної діяльності визначено її політичними силами, що перебувають при владі.

8. Фінансова політика України на сучасному етапі.

Сьогодні фінансово-економічна ситуація в Україні є складною, суперечливою і неоднозначною. Об’єктивно самим процесом розвитку ситуації в центр економічної політики нині поставлено питання про збільшення реального економічного зростання. Останнє можливе за наявності грошової, фінансової і виробничої стабілізації .

В процесі своєї діяльності держава вирішує досить суперечливі завдання, і тому, відповідно фінансова політика повинна бути балансуючою. Основними напрямками фінансової політики в сучасних умовах є :

1) проведення заходів щодо остаточного переведення підприємств, і особливо державних, до ринкових відносин;

2) оздоровлення грошово-кредитної системи та повний вихід з кризового стану фінансів держави;

3) комплекс заходів по соціальному захисту населення.

Отже, головне завдання фінансової політики в період сучасних перетворень в нашій країні полягає не тільки в тому, щоб забезпечити матеріально ці перетворення, але й запобігти соціальній напрузі в суспільстві .

Напруга в суспільстві залежить від популярності матеріального стану окремих груп населення. Чим чисельніша та частина, яка програє від соціальних змін, тим вищий ступінь непередбаченості як ходу, так і результатів політичних і економічних перетворень.

В основі визначення кордонів перерозподілу фінансових ресурсів повинна бути необхідність формування оптимальної структури економіки, яка забезпечує не тільки обороноздатність держави і престижний рівень розвитку військово-промислового, космічного комплексів, але й цивілізований рівень умов життя і гідний рівень оплати праці всього населення.

Вироблення фінансової політики на даний час здійснювалося в умовах гострої необхідності невідкладних заходів фінансового оздоровлення, стабілізації грошового обігу.

Основною метою став перехід до економічних методів регулювання грошового обігу через:

• підвищення ролі банківського кредиту, формування банківських резервів;

• формування фінансового ринку (купівлі та продажу цінних паперів);

• призупинення необґрунтованого переходу грошей із сфери безготівкового обігу в готівковий;

• поетапний перехід зовнішньоекономічних зв’язків з іншими країнами на світові умови, ціни, системи розрахунків;

• конвертованість грошової одиниці;

• реорганізація ощадної, страхової справи.

Фінансова політика, таким чином, відзначалась якісно новими підходами до функціонування господарства з врахуванням різноманітних форм власності, економічної самостійності підприємств, самоврядування і самофінансування регіонів, реформи цін, оплати праці, податкової і кредитної системи і була направлена на формування фінансового механізму ринкової економіки.

На сьогоднішній день Верховна Рада України кожен рік затверджує Основні напрями бюджетної політики, а Національний банк України – Основні засади грошово-кредитної політики. Ці документи є визначальними у формуванні поточної фінансової політики держави.

Основні завдання бюджетної політики

І. Продовження реформ бюджетної системи, передбачених Програмою економічних реформ на 2010-2014 рр.

Реформування бюджетної системи має бути продовжено відповідно до Програми економічних реформ на 2010-2014 роки та включати як імплементацію нових рішень, так і роботу щодо виправлення помилок, які були допущені підчас реалізації першого етапу реформ. Ключовими заходами, впровадження яких має стати пріоритетом в 2013 році, мають бути:

1. Підвищення ефективності державних видатків. Це є ключовим завданням бюджетної політики на середньострокову перспективу. В іншому випадку, досягнення в межах завдання збільшення доходів бюджету будуть нівельовані через нездатність ефективно та продуктивно розпорядитися цими коштами.

Удосконалення мають торкнутися всіх щаблів видаткової політики: від планування та розподілу видатків до здійснення державних закупівель. Ключовими заходами, реалізація яких дозволить підвищити ефективність державних видатків, є:

- удосконалення механізму середньострокового бюджетного прогнозування. Прогнозовані показники майбутніх періодів повинні бути обґрунтованими і відображати конкретні пріоритети та завдання головних розпорядників бюджетних коштів, які вони планують реалізувати у середньостроковій перспективі. Крім того, необхідно розробити та довести до розпорядників бюджетних коштів нормативно-правовий документ, що міститиме методологію розробки середньострокових прогнозів. Інструктивний лист, який існує сьогодні, не може замінити відповідний нормативний акт, оскільки є документом для тимчасового користування (може бути застосований виключно в процесі підготовки бюджету на певний бюджетний період). Як наслідок, головні розпорядники бюджетних коштів змушені будуть чекати нового Інструктивного листа щодо підготовки бюджетних запитів для того, щоб коригувати та планувати свої видатки на середньострокову перспективу;

- продовження процесу оптимізації кількості бюджетних програм та кількості головних розпорядників бюджетних коштів. На 2012 р. було визначено 82 головних розпорядників бюджетних коштів та 581 бюджетна програма). За такої ситуації Міністерство фінансів фізично не може проаналізувати ефективність та обґрунтованість всіх бюджетних запитів, а також відповідність напрямів використання фінансових ресурсів стратегічним та поточним завданням соціально-економічної політки уряду. Як свідчить досвід розвинених країн, ефективний розподіл коштів можливий за наявності 10–20 головних розпорядників бюджетних коштів;

- удосконалення програмно-цільового методу бюджетування (ПЦМ). Очікувані результати бюджетних програм повинні мати кількісне вираження, щоб Міністерство фінансів у процесі їх погодження могло оцінювати економічну ефективність різних програм та обирати ті, які матимуть максимально можливий економічний ефект при мінімальних затратах;

- поширення ПЦМ на місцеві бюджети. Відповідно до Наказу МФУ «Основні підходи до запровадження програмно-цільового методу складання та виконання місцевих бюджетів» з 2014 р. ПЦМ має бути поширений на усі місцеві бюджети, тому правове та методичне забезпечення його впровадження в 2013 році має бути завершене;

- забезпечення прозорості, відкритості та чесності бюджетного процесу. Необхідно максимально детально розкривати дохідні та видаткові частини бюджету, а також регулярно звітувати не лише про досягнення, а й про актуальні проблеми в сфері системи державних фінансів, передусім щодо таких важливих проблем як бюджетна заборгованість, обсяг переплати податків, реальний дефіцит бюджету, невиконанні статті бюджету. Крім того, необхідно забезпечити максимальну публічність в питанні освоєння бюджетних коштів, зокрема зобов’язати головних розпорядників бюджетних коштів розкривати інформацію про стан та результати виконання бюджетних програм, а також розподіл коштів отриманих в рамках виконання бюджетних програм.

2. Підвищення ефективності та продуктивності державних інвестицій. В умовах низької динаміки приватних інвестицій стимулювати зростання економіки можливо через розширення та підвищення ефективності державних інвестицій. З 2010 року держава стрімко нарощує обсяг інвестиційних видатків, довівши їхню частку в 2012 році до 5 % ВВП. Разом з тим, ці інвестиції не продукують адекватних інвестиційних імпульсів для економіки, що обумовлено:

- неефективністю вибору об’єктів фінансування - проектів, які продукують незначні позитивні екстерналії для господарського комплексу України;

- загальним несприятливим інвестиційним кліматом в країні;

- значними корупційними втратами бюджетних коштів через поширену практику зловживань в даній сфері.

З метою покращення ситуації та максимізації економічного ефекту від державних інвестицій необхідно:

- впорядкувати сферу державних закупівель. Інвестиційні видатки бюджету можуть відчутно розширити внутрішній попит, сприяючи зростанню виробництва, лише якщо процедури державних закупівель будуть прозорими та конкурентними, а участь у них − доступною для всіх бажаючих;

- затвердити чітку методику визначення пріоритетних проектів розвитку, фінансування яких здійснюватиметься за бюджетні кошти. Бюджетні кошти повинні витрачатися на ті проекти та програми, які нададуть найбільший економічний чи соціальний ефект для держави;

- впровадити принцип співфінансування інвестиційних проектів, оптимально розподіливши фінансові зобов’язання між центральною, місцевою владою та приватними інвесторами, які отримають вигоду від їх реалізації;

- законодавчо закріпити надання державних гарантій виключно під кредитування проектів інвестиційного характеру, що мають загальнодержавне значення;

- запровадити регулярний моніторинг стану реалізації найбільш потужних інвестиційних проектів, що фінансуються за рахунок бюджетних коштів, з публічною презентацією його результатів.

3. Запровадження механізмів стримування необґрунтованого підвищення видатків соціального спрямування. Оскільки українська політична система є досить поляризованою, уникнути ризику відновлення політики соціального популізму в переддень виборів народних депутатів України видається практично неможливим. Раціональним і досить перспективним механізмом подолання цього ризику є автоматизація процесу розрахунку базових соціальних стандартів і мінімізація суб’єктивного впливу на цей процес. У даному контексті необхідним є розробка і включення до Бюджетного кодексу України чіткої формули визначення розміру базових соціальних стандартів (передусім прожиткового мінімуму, мінімальної заробітної плати). Розмір соціальних стандартів має індексуватися на рівень реального приросту ВВП. Ця формула змусить уряд концентруватися на зростанні ВВП, оскільки саме від його динаміки залежатиме динаміка соціальних видатків.

4. Розширення фінансової бази місцевих органів влади. Попри чимало нововведень та змін, процес бюджетної децентралізації просувається надто повільно, і в ході бюджетної реформи в цьому напрямі зроблений незначний прогрес. Окремі законодавчі зміни дозволять дещо збільшити обсяги надходжень місцевих бюджетів. Водночас передані місцевим бюджетам джерела все ще не є достатніми для фінансування навіть поточних видатків. Кроками бюджетної реформи у напрямку надання місцевим бюджетами додаткових джерел доходів мають стати:

- закріплення за місцевими бюджетами частини податку на прибуток підприємств, що сприятиме їх зацікавленості в активізації роботи щодо зростання надходжень цього податку та покращення умов для ведення бізнесу;

- розширення джерел ІІ кошику доходів, які не враховуються при розрахунку міжбюджетних трансфертів і залишаються у розпорядженні органів місцевого самоврядування.

Наведені заходи не лише створять належну фінансову базу для соціально-економічного розвитку регіонів, а й сформують пряму залежність між фіскальною активністю місцевих органів влади та їх інвестиційними можливостями, що змусить місцеву владу займати активнішу позицію в питанні реалізації фіскального потенціалу регіону.

5. Запровадження системи збалансованих автономних фондів сектору державних фінансів. Україна має законодавчо закріпити принцип збалансованості позабюджетних фондів та природних монополій. Фінансові проблеми таких структур як Пенсійний фонд України, НАК «Нафтогаз України», «Укрзалізниця» мають вирішуватися через оптимізацію та реформування відповідно пенсійної системи, газового ринку та ринку залізничних перевезень, а не за рахунок коштів платників податків. Система горизонтальних трансфертів має зводитися до покриття державою витрат таких структур, які вони здійснюють в рамках державної політики пільг та субсидій окремим категоріям населення.

6. Формування інституційної платформи для реалізації боргової політики. Затверджена урядом Середньострокова стратегія управління державним боргом на 2011–2013 роки не може створити обмежень та встановити орієнтири для боргової політики, а Закон «Про державний борг» так і не був прийнятий. Таким чином, завдання формування законодавчої платформи залишається актуальним. В процесі розробки відповідного документа необхідно врахувати наступне.

По-перше, видається доцільним, щоб документ, який регламентує управління державним боргом, затверджувався суб’єктом державної влади, який має відносно сталу каденцію. Таким можуть бути або Верховна Рада, або Президент України.

По-друге, відповідний документ має містити певні обмеження, що стримуватимуть уряд від агресивної та необґрунтованої боргової політики, спрямованої на покриття поточних видатків, як це мало місце у 2008‑2010 рр.

По-третє, документ, який регламентує управління державним боргом, має містити конкретні та чіткі цілі, завдання, заходи, а також виражені у цифрах очікувані результати. Лише за таких умов відповідний документ може бути ефективним та дієвим. Це дозволить не лише сформувати зрозумілі орієнтири боргової політики, а й відносно об’єктивно оцінювати роботу уряду щодо їх досягнення.

7. Підвищення ефективності боргової політики. Існує нагальна необхідність переходу до системного управління державним боргом. Тому варто звернути увагу на завдання, які мають стати головними в процесі оптимізації боргової політики:

- зменшення обсягів запозичень на внутрішньому ринку, передусім для фінансування поточного споживання. Надмірна активність на внутрішньому ринку має наслідком збільшення вартості та вичерпання вільних фінансових ресурсів, що призводить до витіснення приватних інвестицій;

- диверсифікація інструментів залучення боргових ресурсів. Наразі Україна використовує ОВДП, ОЗДП та позики міжнародних фінансових організацій. Разом з тим, досить ефективними інструментами можуть стати: державні облігації, номіновані в іноземній валюті; облігації, що розміщуються серед населення; облігації, індексовані на інфляцію; амортизаційні облігації тощо.

ІІ. Підвищення ефективності бюджетної політики та перегляд її окремих пріоритетів.

У випадку сприятливої економічної ситуації, відсутності форс‑мажорних обставин та виконання (перевиконання) дохідної частини бюджету, в 2013 році бюджет отримає суттєві фінансові ресурси, які можуть стати вагомим чинником стимулювання економічної активності та покращення рівня соціального захисту населення. Разом з тим, 2013 рік є останнім перед радикальним зниженням ставок податків, тому додатковий фінансовий ресурс необхідно використати таким чином, щоб отримати максимальний економічний ефект та вирішити найбільш нагальні та важливі завдання. Починаючи з 2014 року, фінансові можливості уряду в даному напрямі будуть обмежені.

Пріоритетні завдання податкової політики

В умовах погіршення зовнішніх чинників економічного зростання, в 2013 році ключовим пріоритетом податкової політики має стати формування сприятливого фіскального простору для активізації інвестицій. Для цього потрібно як оптимізувати поточну роботу податкових органів, так і внести на розгляд парламенту окремі законодавчі ініціативи.

В цьому контексті необхідно розглянути доцільність додаткових податкових стимулів пожвавлення інвестиційної діяльності. Такими можуть бути:

1. Стимулююча модель податку на прибуток. Для того, щоб активізувати інвестиційну діяльність, необхідно запровадити відповідну модель адміністрування цього податку. Для прикладу, в розвинених європейських країнах ставки податку досить високі (25-35 %), проте вони застосовуються лише для тієї частини прибутку, яку акціонери бажають вилучити (тобто отримати в якості дивідендів). Для частини прибутку, яку підприємство планує інвестувати, діють спрощені податкові режими у формі знижених податкових ставок на прибуток, або загалом звільнення від оподаткування тієї частини податку на прибуток, яку підприємство реінвестує у модернізацію. Для тієї частини прибутку яка спрямовується на виплату дивідендів, в Україні було б доцільним залишити ставку у розмірі 23 %, а для частини прибутку, що реінвестується в модернізацію основних фондів,– знизити до 10 %.

2. Спеціальні правові режими економічної діяльності (СПРЕД), передусім технопарки та індустріальні парки. Завдяки набору різного роду державних гарантій, пільг і преференцій СПРЕД як економічний інструментарій державної політики дозволяє розв’язати широкий спектр різноманітних соціально-економічних проблем – від «реанімації» депресивних територій і галузей до надання додаткового імпульсу пріоритетним точкам економічного зростання та формування «точок прориву» у визначених галузях чи регіонах. В цьому контексті доцільно надати пакет обґрунтованих фіскальних пільг в рамках діючих СПРЕД. Для формування конкурентних переваг в рамках СПРЕД і подальшого ефективного використання цього економічного інструментарію в Україні доцільно внести низку змін в Податковий кодекс України, зокрема:

- розширити розділ ХIV «Спеціальні податкові режими», включивши в нього СПРЕД, визначені Господарським Кодексом України та іншими нормативно-правовими актами, такі як спеціальні економічні зони, території пріоритетного розвитку, технологічні та наукові парки, а також передбачити можливість запровадження нових форм СПРЕД, законодавчі ініціативи щодо яких знаходяться на завершальних стадіях розгляду у Верховній Раді України;

- поширити на суб’єктів господарювання СПРЕД діючі податкові пільги, передбачені для низки галузей економіки, а саме, тимчасове звільнення від сплати податку на прибуток та на землю;

- запровадити інші податкові пільги та преференції на певний термін (головним чином, в перші роки реалізації інвестиційних та інноваційних проектів), можливі з точки зору українських реалій та європейської практики.

3. Розширення права на застосування методу прискореної амортизації. На сьогодні, коли більшість підприємств України потребують технічного переозброєння, а власних коштів недостатньо, актуальним є застосування методу прискореної амортизації, в першу чергу, для високотехнологічного, екологічного та енергозберігаючого обладнання в пріоритетних галузях національної економіки. В умовах глобальної фінансово-економічної кризи 2007-2009 років та періоду відновлення цей інструмент був найбільш поширеним фіскальним стимулом. Завдяки цьому підприємства отримують значний ресурс для інвестицій, не сплачуючи податок на прибуток чи відсотки за користування кредитом.

4. Впровадити комплекс податкових стимулів для пріоритетних галузей економіки, серед яких поширеними є:

- податкові канікули, передусім із сплати податку на прибуток, податків на землю та нерухоме майно;

- знижені (пільгові) ставки податку на прибуток, землю та нерухоме майно як менш затратна для держави альтернатива податковим канікулам;

- податкова знижка, тобто зменшення бази оподаткування шляхом включення витрат на інвестиційні цілі до валових витрат;

- надання права на оформлення погашення податкового зобов’язання податковим векселем при імпорті продукції проміжного значення для високотехнологічних галузей економіки.

9. Сутність та роль податкової політики у забезпеченні розвитку фінансової системи.

Податкова політика – це діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків, зборів та обов’язкових платежів.

Податкова політика – це політика держави у сфері оподаткування, яка передбачає маніпулювання податками для досягнення певних цілей (поповнення доходів бюджету, збільшення обсягів виробництва, зайнятості, зниження рівня інфляції тощо).

Податкова політика визначається рівнем державного втручання в економічний розвиток. Відповідно до цього вона за своїм характером може бути активною, нейтральною, пасивною.

Таким чином, податкова політика – це система спрямованих дій та певних економічних, правових і організаційно-контрольних урядових заходів для досягнення визначених завдань, що стоять перед суспільством, за допомогою податкової системи країни. Зміст та цілі податкової політики можуть змінюватись залежно від об’єктивних та суб’єктивних факторів та обумовлені соціально-політичним ладом суспільства.

Здійснюється податкова політика через існуючий механізм оподаткування – сукупність правових та організаційних форм, способів, методів, інструментів, що регулюють податкові відносини між економічними суб’єктами.

Податковий механізм використовується державою як інструментарій податкової політики для економічного впливу на суспільне виробництво, його структуру та динаміку, на стан науково-технічного прогресу. Отже, податкова політика держави визначає цільову спрямованість податкового механізму.

Вона має бути сформована таким чином, щоб, з одного боку, забезпечити виконання базової функції податків – фіскальної, а з іншого – сприяти реалізації регулюючої функції податків з метою посилення впливу податкового механізму на процеси відтворення.

При формулюванні цілей податкової політики слід виходити з об’єктивних функцій податків, тобто вираження їх сутнісних власти­востей, суспільного призначення податку як інструменту перерозпо­ділу національного доходу.

Виходячи з переліку основних податкових функцій визначимо цілі податкової політики.

1. Фінансова ціль. Забезпечення потреб усіх рівнів влади у фінан­сових ресурсах, достатніх для проведення економічної і соціальної політики, а також для виконання відповідними органами влади покладених на них функцій. Дана мета є практичним втіленням фіскальної функцій податків і реалізується через відстоювання державною владою позицій з таких питань, як частка податків у валовому національному продукті і загальній сумі доходів бюджет­ної системи, заходи податкового контролю, відповідальність за податкові правопорушення.

2. Економічна ціль. Досягнення гнучкого економічного розвитку країни, регіонів, муніципальних утворень, окремих суб’єктів госпо­дарювання. Регулювання економіки – прояв розподільчо-регулюючої функції податків через використання податкових режимів для нако­пичень та інвестицій, співвідношення прямих і непрямих податків, визначення крайніх меж податкових вилучень для окремих галузей і сфер діяльності.

3. Соціальна ціль. Згладжування нерівності в рівнях доходів населення, що виникає в процесі ринкових відносин. Дана мета податкової політики безпосередньо пов’язана з соціальною функ­цією податків і виявляється через прогресивне оподаткування, встановлення межі податкових вилучень для окремих прошарків і класів населення, співвідношення прямих і непрямих податків.

Цілі податкової політики визначають її аспекти, або напрями: фінансовий, економічний, соціальний. Окремим аспектом слід роз­глядати організаційний, пов’язаний з організацією і діяльністю податкових служб.

Податкова політика являє собою систему заходів, які провадяться Урядом країни, по вирішенню певних короткострокових та довгострокових завдань, які стоять перед суспільством за допомогою системи оподаткування країни.

До довгострокових завдань належать досягнення економічного зросту, максимального рівня зайнятості населення країни, росту рівня його благополуччя. Короткостроковими цілями відносно податкової політики можуть бути наповнення державного бюджету, досягнення його збалансованості, стимулювання інвестиційної діяльності.

Податкова політика повинна передусім сприяти росту обсягів накопичення, створення умов, які полегшують оновлення капіталів підприємства. При впровадженні податкової політики держава обов’язково враховує інтереси кожного підприємства, кожного члена суспільства. Регулювання нових економічних відносин потребує гнучкої податкової політики, яка б дала змогу оптимально пов’язати інтереси держави з інтересами рядових платників податків. Вся історія податкової політики зводиться до пошуків ідеалів оптимального оподаткування. При цьому держава не може задовольнятися лише загальними пропорціями розподілу ВВП. Іншими словами, податкова політика повинна влаштовувати і державу, і платників податків. Важливою умовою ефективної політики є її стабільність і передбачуваність, завдяки чому у підприємств виникає можливість планувати господарську діяльність та правильно оцінювати ефективність прийнятих рішень.

Україна, як і інші цивілізовані держави, згідно з її Конституцією, є гарантом соціально-економічного розвитку суспільства, забезпечення належного рівня життя громадян і соціального захисту певних груп населення. Для вирішення і фінансування загальнодержавних завдань використовуються засоби державного і місцевого бюджетів, з яких фінансується утримання — державних службових рівнів армії, освіти, охорони здоров'я, культури.

Застосування податків є одним з економічних методів управління і забезпечення взаємозв'язку загальнодержавних інтересів з комерційними інтересами підприємців, підприємств незалежно від форм власності й організаційно-правової форми підприємства. За допомогою податків визначаються взаємини підприємців, підприємств усіх форм власності з державними і місцевими бюджетами, з банками, а також з вищестоящими організаціями. За допомогою податків регулюється зовнішньоекономічна діяльність, включаючи залучення іноземних інвестицій, формується госпрозрахунковий дохід і прибуток підприємства.

10. Сутність, роль та напрями бюджетної політики України.

Однією з найважливіших складових економічної політики держави є бюджетна політика, яка за своїм призначенням має суттєво впливати на визначення курсу розвитку країни, відображати інтереси держави, забезпечувати реалізацію її функцій, що потребує бюджетних коштів.

Основою бюджетної політики є розробка основних напрямків використання бюджету відповідно до засад соціально-економічного розвитку суспільства. У процесі такої розробки держава визначає конкретні форми, методи і види організації бюджетних відносин. Практична реалізація бюджетної політики полягає у сукупності заходів довготермінового (стратегічного) та короткотермінового (тактичного) характеру, які здійснює держава через бюджетну систему. Отже, в узагальненому вигляді бюджетна політика – це діяльність держави щодо використання бюджетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Зміст бюджетної політики полягає у визначенні курсу, завдань і напрямів діяльності держави у сфері формування й використання коштів бюджетного фонду. Відповідно до внутрішнього змісту бюджетної політики вітчизняною фінансовою наукою сформульовані найважливіші завдання:

– розробка науково обґрунтованої концепції розвитку бюджету як важливого інструменту регулювання соціально-економічних процесів;

– визначення основних напрямів мобілізації й використання бюджетних ресурсів на перспективу і поточний період;

– здіснення практичних дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей.

Стратегічною ж метою бюджетної політики є створення державою необхідних економічних, правових та організаційних засад щодо підвищення ролі бюджету як інструменту формування і оптимального розподілу фінансових ресурсів між різними ланками бюджетної системи для ефективного її розвитку, спрямованого на економічне зростання та підвищення життєвого рівня населення. За цих умов активний вплив бюджетної системи на фінансові зв'язки і потоки між різними секторами економіки виступає необхідною умовою для забезпечення економічного росту.

Бюджетну політику можна класифікувати так:

- політика у сфері доходів бюджетів (фіскальна політика, політика мобілізації неподаткових надходжень);

- політика у сфері видатків бюджетів (політика кошторисного фінансування, інвестиційно-бюджетна політика, політика бюджетного кредитування, політика бюджетного дотування і субсидіювання, політика бюджетного резервування);

- політика у сфері бюджетного регулювання і міжбюджетних відносин (політика надання трансфертів, політика отримання трансфертів);

- політика у сфері бюджетного дефіциту і державного боргу.

Бюджетна політика України і країн світу сприяє державній підтримці зростання національної

економіки, створенню умови для залучення інвестицій, проведення протекціоністської політики

відносно вітчизняних товаровиробників, забезпечення фінансової і соціальної стабільності в

суспільстві.

Вона виступає також як ефективний механізм впливу на макроекономічні процеси в цілому.

Реалізація економічних інструментів бюджетної політики забезпечує макроекономічний ефект, а з

позицій бюджетної стратегії – довгострокову динаміку стабільності соціально-економічного розвитку

Крім того, механізм формування обсягу та структури доходів і видатків бюджету є важливою

складовою бюджетного регулювання для забезпечення всебічного розвитку суспільства.

Основними напрямами бюджетної політики держави на сучасному етапі є:

– створення соціально-орієнтованої ринкової економіки;

– стабілізація економічного середовища як передумови розвитку бізнесу;

– досягнення довготривалого економічного зростання;

– підвищення життєвого рівня населення.

Для того щоби бюджетна політика держави була ефективною, потрібно:

– оптимізувати функціонування системи управління державними фінансами;

– чітко регламентувати законодавчо процес акумуляції й руху фінансових потоків, забезпечення їх прозорості для суспільства;

– забезпечити високі темпи зростання національної економіки як основного чинника зниження фінансових ризиків під час розробки показників державного бюджету;

– досягти надійності прогнозу основних макроекономічних показників, на основі яких формуються дохідна й видаткова чистини державного бюджету, – обсягів і темпів зростання ВВП, темпів інфляції, валютного курсу;

– дотримуватися об’єктивності під час формування дохідної частини бюджету;

– мінімізувати фінансові втрати держави під час використання державної власності;

– оптимізувати бюджетні витрати, що сприятиме повноцінному фінансовому забезпеченню реалізації державних функцій;

– забезпечити послідовність розвитку бюджетного процесу, достатність фінансових ресурсів для виконання бюджетних зобов’язань на кожному рівні на основі законодавчо затверджених мінімальних державних соціальних стандартів і обґрунтованих нормативів мінімальної бюджетної забезпеченості;

– створити систему управління державним боргом, яка дала б змогу оптимізувати співвідношення фінансування процентних і непроцентних витрат; освоїти сучасні методи оцінки раціональності бюджетних асигнувань;

– впровадити індикатори результативності витрат державних коштів, що орієнтовані на досягнення позитивного кінцевого результату та стимулюватимуть органи влади різних рівнів і бюджетні організації до економного використання бюджетних коштів.