76. Завдання державної регіональної політики у економічній сфері

Серед економічних цілей визначено:

• досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності та раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва у ринкових умовах;

• створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування та інших ринкових перетворень;

• формування і розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їхнього розміщення, а також облаштування кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

• удосконалення економічного районування країни.

Завдання регіональної політики:

1) структурна перебудова економіки регіонів на основі визначення соціально-економічних, науково-технічних, екологічних та демографічних пріоритетів;

2) забезпечення повного і збалансованого використання всього ресурсного потенціалу регіонів;

3) розвиток найбільш ефективних галузей виробничої й невиробничої сфери регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

4) підвищення рівня добробуту населення та поліпшення демографічної ситуації;

5)прискорений розвиток регіональної і міжрегіональної інфраструктури;

6) істотне поліпшення стану довкілля й збереження генетичного фонду живої природи;

7) забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Отже, особливо важливим є визначити стратегічні цілі, які пов'язані з якістю економічної системи, її збереженням чи перетворенням. Вони у свою чергу трансформуються у тактичні, які фіксують крупні блоки дій з досягнення стратегічних, а тактичні - в оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення перших і других. Необхідно мати чітке і продумане визначення стратегічних цілей, щоб потім сформувати конкретну програму їх перетворення у часі і у просторі в реальність. Неправильне формування цілей може призвести до формування нереальних планів регіонального розвитку

76. Галузева структура апк.

АПК — це поєднання на території взаємопов'язаних підприємств, що беруть участь у виробництві, переробці та збуті сільськогосподарської продукції, а також пов'язані з ними обслуговуючі підприємства.

  АПК має складну галузеву структуру. Вона виражає галузевий поділ праці у процесі агропромислового виробництва, дає певну узагальнену характеристику за складом галузей і виробництв.

До основних сфер АПК належать:

1) сільське господарство;

2) промисловість, що переробляє сільськогосподарську сировину;

3) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та пов'язаних із ним галузей промисловості;

4) заготівля, транспортування та збут сільськогосподарських продуктів;

5) підготовка кадрів, управління, науково-дослідні та проектні роботи і т. ін.

   Кожна зі сфер відіграє певну роль в АПК.

Сільське господарство є основою АПК. Воно є сферою матеріального виробництва, призначення якої — виробництво рослинницької й тваринницької продукції з метою одержання продовольства для населення і сировини для промисловості.

Промисловість із переробки сільськогосподарської сировини об'єднує харчову та галузі легкої, що пов'язані з сільським господарством. Харчова промисловість характеризується складною структурою — понад 20 галузей із численними спеціалізованими виробництвами, загальна ознака яких — призначення продукції. Серед галузей легкої до АПК належать лляна, бавовняна, конопле-джутова, вовняна, шовкова.

Виробництво засобів виробництва в АПК криє в собі виробництво різних сільськогосподарських машин, засобів транспортування, мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин, мікробіологічних препаратів, тари тощо.

Особливості територіального розвитку АПК розкриває територіальна структура (ТС). Вона відображає внутрішню територіальну будову комплексу, характеризує територіальні відношення між процесами виробництва, промислової переробки сільськогосподарської сировини та умовами їх розвитку в межах регіонів різного масштабу.

Низовою формою в управлінні агропромисловими утвореннями є агропромислові об'єднання (АПО). Суть АПО полягає в організаційно-управлінській єдності виробництва і переробки сільськогосподарської продукції, а також певних обслуговуючих виробництв.

Елементи функціональної структури АПК — це агропромислові цикли виробництв. Вони формуються на основі виробництв, що являють собою послідовні стадії одержання і переробки вихідної сировини у готовий продукт. Такою сировиною є продукти рослинництва (зерно, цукрові буряки, овочі, льоноволокно, виноград, насіння соняшника тощо) та тваринництва (молоко, м'ясо, вовна, шкіра тощо).

81. Соціальна ефективність природоохоронної діяльності.

Соціально-економічний рівень природоохоронних програм передбачає підвищення екологічного комфорту проживання населення і збільшення національних багатств. Соціальні результати - це поліпшення фізичного стану і зниження захворюваності людини, збільшення тривалості її життя, покращення умов праці і відпочинку, підтримання екологічної рівноваги, збереження естетичних цінностей природних ландшафтів, пам'яток природи, заповідних зон та інших територій, створення рівних умов для зростання творчого потенціалу особистості і розвитку культури.

Соціально-економічні результати ґрунтуються на економії або запобіганні втратам природних ресурсів, сучасної і минулої праці у всіх сферах економіки, а також у сфері особистого споживання, що досягається завдяки проведенню природоохоронних заходів.

Загальний соціально-економічний результат полягає в підвищенні рівня життя населення, ефективності суспільного виробництва і збільшенні національного багатства країни. Він визначається рядом конкретних соціальних і економічних результатів.

Соціальні результати полягають у.

• поліпшенні фізичного розвитку населення;

• скороченні захворюваності;

• збільшенні тривалості життя і періоду активної діяльності;

• поліпшенні умов праці і відпочинку;

• підтримці екологічної рівноваги, включаючи збереження генетичного фонду;

• збереженні естетичної цінності природних і антропогенних ландшафтів, пам’яток природи, заповідних зон і інших охоронних територій.

82. Основні функції та правове забезпечення регіону.

Особливо важливою із загальних функцій регіону є функція регіонального управління, головним завданням якої є відтворення регіону як соціально-економічної системи. Регіон як система виконує в цьому сенсі чотири під функції: адаптивну, цільову, інтегровану і функцію регулювання прихованих напрямків розвитку системи. Тому їх реалізація механізмами регіонального управління здійснюється опосередковано, через планування, організацію, облік, контроль і регулювання розвитку регіону.

Господарча функція – має забезпечувати досягнення стабільного економічного зростання, ефективного використання виробничого і наукового потенціалу, створення в регіоні необхідної ринкової кон’єктури і конкуренції, а також його інвестиційної привабливості.

Демографічна функція – включає забезпечення повної зайнятості населення в регіоні, активізацію соціальних факторів, що впливають на природний приріст і відтворення населення, формування трудового потенціалу регіону.

До екологічної функції входять вирішення проблем, що пов’язані з утилізацією відходів, зниженням матеріаломісткості виробництва, очищенням води тощо.

До соціально-побутової функції можна віднести вирішення завдань житлового будівництва і комунального господарства.

Нормативно-правовою базою ДРЕП є: Закони України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» (1995 р.), «Про формування місцевих органів влади» (1994 р.), «Про столицю України — місто-герой Київ» (1999 р.), Бюджетний кодекс України (2001 р.); Декрет Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» (1993 р.), інші нормативно-правові акти. Законодавчі акти визначають права та обов'язки регіонів у бюджетній і податковій сферах, їхні повноваження в управлінні майном, що перебуває у загальнодержавній власності, їхню участь у реалізації загальнодержавних і регіональних програм. Нормативні акти регулюють порядок створення і використання регіональних фондів субвенцій, інвестування, соціальної підтримки населення. Для повнішого врахування інтересів регіонів за допомогою нормативних актів вносяться уточнення і доповнення до деяких нормативно-правових актів.

83. Форми і типи територіальної організації продуктивних сил економічних районів.

Усі комплекси становлять територіальні частини народного господарства, що виступають як форми територіального зосередження продуктивних сил. Виробничо-територіальні утворення - це певні форми територіального зосередження виробництва з різним рівнем комплексності. У промисловості вони виступають у двох формах: як промислові групи і як промислові комплекси. Ці форми виробничо-територіальних утворень якісно різні. Відрізняються вони між собою в першу чергу інтенсивністю внутрішніх зв´язків, характер яких можна вважати свого роду критерієм для виявлення різних форм виробничо-територіальних комплексів і промислових груп. Для промислових характерні зв´язки на основі спільності транспортно-територіального положення і територіальної близькості використовуваної інфраструктури. Для виробничо-територіальних комплексів основними є зв´язки комбінування й кооперування виробництва. Вони показують ступінь взаємозумовленості підприємств, виступають важливо структурною ознакою будь-якого складного промислового утворення.

Вивчення територіально-господарських відмінностей у межах країни зумовлює потребу систематизації різних економічних районів. Науково-обґрунтованим є об´єктивне існування двох типів економічних районів: галузевих; багатогалузевих (інтегральних).

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною загальних (інтегральних) економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість визначення території багатогалузевих (загальних) економічних районів.

Загальне (інтегральне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, в основі яких є територіально-виробничі комплекси різного ступеня сформованості або їх складові частини. За цим районуванням вирізняються три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (інтегральні) економічні райони – це поділ території країни на найбільші територіальні частини, які об´єднують кілька адміністративних областей або адміністративні області з автономною республікою.

Середні (інтегральні) економічні райони це територія однієї невеликої країни чи адміністративної області, краю, автономної республіки, тобто це територіальні одиниці економічного районування. У цьому підтипі економічних районів основну районоутворюючу роль відіграють великі багатофункціональні міста, які разом з тим є найбільшими промисловими і транспортними вузлами. Ці міста є тими ядрами районів, які пов´язують їх периферію в єдине ціле.

Ці райони використовуються як для прогнозування рівня розвитку виробництва, невиробничої сфери і розроблення програм галузевого розвитку, так і для управління господарською діяльністю.

Малі райони (мікрорайони) - їх територія відповідає території внутрішньо обласних адміністративних районів. Визначення меж цих районів залежить від об´єктивних і суб´єктивних факторів. Це пов´язане з тим, що сусідні райони такого підтипу часто бувають однорідними, особливо в спеціалізованих сільськогосподарських зонах, і тому їхні межі визначаються виробничими зв´язками підприємств місцевого значення з їхніми сировинними зонами, а також територіальною організацією і управлінням всього господарства, яке здійснюється районними центрами. Стратегічні моделі природокористування та їх оцінка.

84. Стратегічні моделі природокористування та їх оцінка

У узагальненому вигляді можна назвати три типу економічних механізмів природокористування.

Перший тип — компенсуючий (м'який, пасивний) механізм, ліберальний в плані. Він ставить найзагальніші обмежувальні екологічні рамки для економічного розвитку деяких галузей і секторів, мало гальмуючи його. Цей тип економічний механізм спрямований, переважно, на компенсацію негативних екологічних наслідків, і найгірш впливає темпи та масштаби розвитку. Саме такою тип механізму природокористування притаманний техногенному типу розвитку. Він спрямований головним чином боротьбу з негативними екологічними наслідками економічного розвитку, а чи не з причинами виникнення екологічних деформацій. Такий м'який механізм зараз формується у Росії.

Другий тип — що стимулює розвиток еколого-сбалансированних і природоохоронних виробництв і деяких видів діяльності. Чільне місце функціонування такий механізм природокористування грають ринкові інструменти. Він сприяє збільшення виробництва з урахуванням нових технологій, дозволяє поліпшити користування та охорону природних ресурсів. Прикладом такий механізм може бути створення сприятливого економічного середовища у розвиток біологічного (органічного) сільського господарства. У теоретичному плані даний тип притаманний слабкої стійкості.

Третій тип економічний механізм природокористування можна охарактеризувати як жорсткий, «пригнічує». Цей механізм використовує адміністративні і ринкові інструменти, і у вигляді жорсткій правовій, податкової, кредитної, штрафний політики практично придушує,пресингує розвиток певних деяких галузей і комплексів у сфері розширення ЄС їх природного базису, загалом сприяючи економії використання природних ресурсів. Цей тип механізму уражає сильної стійкості.

У реальної буденної дійсності дані механізми природокористування не перебувають у чистому вигляді. Неминуче застосування обох. Багато залежить від конкретних технологій, виробництв, видів діяльності. Наприклад, у майбутньому з позицій екологізації економічного розвитку доцільно поєднання стимулюючого й жорсткого механізмів. Для аграрного сектора це вже згадуване стимулювання розвитку біологічної сільського господарства за поєднані із економічними інструментами, властивими жорсткому механізму природокористування і спрямованими на «придушення» техногенного типу сільського господарства (мінімізація використання пестицидів, важкої техніки, скорочення оброблюваних площ, і

85. Типи територіальної структури.

Територіальна структура - важливий об'єкт дослідження науки "Регіональна економіка". Вона розглядається як стрижнева категорія геопросторової організації господарства країни, що охоплює низку основних економіко-географічних понять і, зокрема, наявність та взаємозв'язаність форм територіальної організації продуктивних сил.

Однією з перших моделей просторових структур, яка намагалась пояснити горизонтальні закономірності освоєння території, була секторна модель залізниць, розроблена І. Колем 1850 р. У межах згаданої структури учений запропонував схему розгалужених залізничних гілок, що відходять від центра і формують сектор у просторі.

Ще однією моделлю структури геопростору, яка пояснювала горизонтальні закономірності території, була структура, обґрунтована теорією центральних місць В. Кристаллєра. її вчений запропонував 1933 р. у праці "Центральні місця в Південній Німеччині". Згідно з цією теорією, існує чітка закономірність розташування населених місць у просторі: навколо поселення, яке вважається головним на його ієрархічному рівні, розташовуються у вершинах шестикутної решітки підпорядковані цьому поселенню населені пункти. Кожен такий шестигранник із магічним числом 7 населених пунктів входить до ієрархічно вищої, обшир-нішої зони - 49 населених пунктів. У такий спосіб В. Кристаллєр виділив 7 рівнів ієрархії. При цьому 1-й рівень концентрує такий набір об'єктів, які забезпечують найвищий рівень обслуговування населення, тобто є найвищим, а 7-й, відповідно, - найнижчим.

Спроби пояснити просторові взаємодії між об'єктами здійснювались за допомогою гравітаційних моделей. Зокрема, в основу закономірностей просторових взаємодій між містами була покладена формула, аналогічна закону всесвітнього тяжіння: два тіла притягаються одне до іншого з силою, прямо пропорційною добутку їх мас (як маси можна розглядати, наприклад, чисельність населення, вартість основних фондів тощо), і обернено пропорційної квадрату віддалі між ними.

Г. Лаппо запропонував типологію територіальних економіко-географічних утворень за конфігурацією опорного каркасу. При цьому він вважав, що опорний каркас територіальної структури загалом і системи розселення зокрема- це сукупність центрів (вузлів) і транспортних магістралей (економічних ліній). Залежно від взаємного розташування центрів і транспортних магістралей учений виділив такі типи територіальних економіко-географічних утворень: радіально-кільцевий, "решітка" центрів і магістралей, територіальне утворення з потужною внутрішньою економічною віссю, приморський тип, моноцентричний тип, поліцентричний тип, басейновий тип.

Без контрольованого розвитку територіальної структури неможлива оптимізація територіальної організації суспільства, а звідси - неможлива і побудова ефективного суспільства як у кожній окремій державі, так і на планеті Земля.