70.Поняття, основні принципи і фактори економічного районування.

Економі́чне районува́ння — територіальний поділ народного господарства країни, блоку чи світу на економічно збалансовані частини, які відзначаються фізико-географічним, історичним, технічним, соціально-демографічною і, в першу чергу, економічною вигідною спільністю і сталістю структури головного комплексу внутрішніх і зовнішніх міжгалузевих зв'язків, внутрішньою кооперацією, інтеграцією, зовнішньою спеціалізацією та порівняльним рівнем розвитку.

Спонтанно економічне районування формується головним чином під впливом економічних факторів: максимально вигідної продуктивності при мінімальних коштах виробництва, транспорту, розподілу й споживання, але на нього також мають значний вплив і такі неекономічні фактори, як урядова політика, міжнародні стосунки, адміністративне право, національно-культурні особливості населення тощо. Сучасна наука про економічне районування — регіональна або просторова економія — є на межі політичної економії, економічної географії, теорії й практики зовнішньої торгівлі та математичного та статистичного моделювання рішень; вона аналізує ефективність територіального розміщення і переміщення виробництва і споживання, збалансованість та пропорційність міжгалузевих, міжрайонних зв'язків, ефективність організації управління економічними районами та політики й планування їх розвитку.

До основних принципів належать такі:

загальний економічний район має бути великою економічно цілісною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначення його господарської спеціалізації;

розміри території великих економічних районів мають відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів у межах району до економічно доцільних відстаней.Отже, економічний потенціал району може визначатися кількістю населення, розмірами валового внутрішнього продукту, валової продукції промисловості і сільського господарства, тощо;

економічний район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність;

на території економічного району повинен бути сформований досить потужний господарський комплекс, основу якого становлять територіальний комплекс з такою галузевою структурою:

профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до складу галузей промисловості і сільського господарства;

галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації економічного району;

галузі, які забезпечують потреби населення промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами, інвентарем, особливо в сільській місцевості.

Процес районоутворення відбувається під впливом багатьох факторів: територіального поділу праці, економічних і природних ресурсів, політико-адміністративного поділу країни, розселення різних національностей. Роль і взаємодія факторів районоутворення змінюються залежно від конкретних історичних умов.

Аналіз районоформувальних факторів показує, що, по-перше, їхнє значення змінюється залежно від тієї історичної епохи, в якій вони діють; по-друге, на формування економічних районів істотно впливає уречевлена людська праця.

71. Організаційно-економічні форми державної регіональної економічної політики.

Регіональна політика держави – це сфера діяльності держави щодо управління політичним, економічним та соціальним розвитком окремих територій країни, виходячи із загальнодержавних інтересів.

Економічна політика

Її сутність полягає в наданні регіонам можливостей для самостійного розвитку на умовах самофінансування та самозабезпечення. До складу економічної політики входять бюджетна та податкова політика, планування, прогнозування та програмування розвитку регіону, використання природних ресурсів і власності регіонів на основі активної інвестиційної політики, розміщення продуктивних сил, політика розвитку регіональних комплексів (АПК, транспортний, будівельний), контрольно-аналітична діяльність та інформаційне забезпечення. Регіональна політика держави передбачає поступове вирівнювання наявних відмінностей між економічними й соціальними рівнями розвитку окремих регіонів з огляду на їх історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості і спрямовується на підтримку внутрішньо регіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку і суттєве поліпшення екологічного стану регіонів.

Управлінська політика

Основною її метою є створення єдиної системи регіонального управління, що відповідає завданням регіонального розвитку. Державна регіональна політика постає як база для досягнення соціально-економічного розвитку регіону і має реалізовувати поступове перенесення акценту на керуванні соціально-економічними процесами з державного на регіональний рівень управління, що передбачає надання більш широких компетенцій місцевим представницьким та державним виконавчим органам. У сфері регіональної економіки такими функціями обласних державних адміністрацій гіпотетично мають стати управління державним майном, земельними та окремими стратегічними природними ресурсами, здійснення приватизації, демонополізації тощо. Базовими для формування та реалізації такої політики виступають механізми реалізації державної регіональної політики, що спираються на стратегію соціально-економічного розвитку регіону і включають заходи економічного та фінансового забезпечення: виділення у складі державного бюджету коштів для фінансової підтримки депресивних регіонів, створення дієздатних та економічно самодостатніх територіальних громад способом їх об'єднання, завершення передавання в комунальну власність державного майна та інших об'єктів різних форм власності. Цьому має сприяти реалізація політики соціально-економічного розвитку регіону відповідно до її обґрунтованої мети, із залученням таких механізмів: реалізації державної регіональної політики; інституційних ринкових перетворень; обґрунтування раціонального використання природно-ресурсних та виробничих чинників розвитку; удосконалення управлінських рішень.

72. Природоохоронні заходи і принципи їх економічного обґрунтування.

Основними принципами охорони навколишнього природного середовища, проголошеними в Законі України «Про охорону навколишнього середовища», є:

• пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов'язковість додержання екологічних стандартів, нормативів і лімітів використання природних ресурсів під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності;

• гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей;

• запобіжний характер заходів з охорони навколишнього природного середовища;

• екологізація матеріального виробництва на засаді комплексності рішень з питань охорони навколишнього середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

• безплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

• стягнення плати за забруднення навколишнього природного середовища та псування якості природних ресурсів, компенсація шкоди заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

• поєднання заходів щодо стимулювання охорони й відповідальності за псування навколишнього середовища;

Об'єктами правової охорони навколишнього природного середовища в Україні є:

• навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів;

• природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і не-використовувані в економічному процесі в даний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);

• ландшафти та інші природні комплекси;

• території та об'єкти природно-заповідного фонду;

• здоров'я і життя людей

Загальна ефективність природоохоронних заходів проявляється:

- у сфері матеріального виробництва -- приростом обсягу прибутку або зменшення собівартості продукції;

- у невиробничій сфері -- економією витрат на виконання робіт і надання послуг;

- сфері особистого споживання -- скорочення витрат - особистих коштів населення, спричинених забрудненням. навколишнього середовища.

Чистий економічний ефект природоохоронних заходів складається з таких величин:

- попередження економічних збитків від забруднення навколишнього середовища, тобто попередження витрат у матеріальному виробництві, в невиробничій сфері і у населення в результаті зниження забруднення навколишнього середовища;

- приросту економічної грошової оцінки природних ресурсів, що зберігаються або поліпшуються внаслідок природоохоронних заходів; приросту продукції, що реалізується в результаті більш повної утилізації відходів сировинних, паливно-енергетичних та інших матеріальних ресурсів у результаті природоохоронних заходів.

Чистий економічний ефект визначається як різниця між економічним результатом природоохоронного заходу і витратами на його здійснення. Цей показник використовується для обгрунтування проектних рішень природоохоронних комплексів або об'єктів, коли порівнювані варіанти неоднакові за своїми соціальними та економічними результатами, а засоби (капіталовкладення) обмежені. В цьому випадку вибирають той варіант, який забезпечує максимальний чистий економічний ефект.

73. Державна регіональна політика як складова і невід’ємна частина загальних соціально-економічних перетворень.

У Законі України "Про Концепцію державної регіональної економічної політики" зазначається, що головною метою державної регіональної економічної політики є:

- збільшення національного багатства країни через ефективне використання природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу кожного регіону та тісної співпраці між регіонами;

- послідовне здійснення заходів, спрямованих на поступове підвищення рівня соціально-економічного розвитку регіонів та ефективність територіального поділу праці, раціоналізацію систем розселення;

- врахування економічних, соціальних, історико-культурних й інших особливостей регіонів під час проведення економічних реформ на місцях;

- дотримання внутрішньорегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, екологічного стану, соціально-демографічного та суспільно-політичного процесу:

в економічній сфері:

- досягнення економічно і соціально виправданого рівня комплексності й раціоналізації структури господарства регіонів, підвищення життєзабезпечення галузей виробництва в ринкових умовах;

- створення сприятливих умов для розвитку підприємництва та ринкової інфраструктури, активного проведення приватизації державного майна, земельної реформи, реформи у галузі державного оподаткування й інших ринкових перетворень;

- формування та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон з визначенням насамперед локальних територій для їх розміщення, а також облаштування державних кордонів і налагодження на новій основі системи зв'язків між прикордонними регіонами;

- удосконалення економічного районування країни;

у соціальній сфері:

- підвищення рівня добробуту та забезпечення єдиних мінімальних соціальних стандартів і соціального захисту населення незалежно від економічних можливостей регіонів;

- стабілізація рівня життя населення, створення міцних засад для його підвищення в усіх регіонах;

гарантування продовольчого забезпечення регіонів, створення високопродуктивних галузей в агропромисловому виробництві, вихід на продовольчі ринки світу;

- гарантування соціальних прав громадян, забезпечення зайнятості населення через вдосконалення функціонування ринків праці та регулювання міграційних процесів;

- запобігання погіршенню демографічної ситуації, гострим виявам депопуляції населення;

- здійснення заходів економічного і соціального характеру, спрямованих на збільшення тривалості життя та природного приросту населення у регіонах;

- формування раціональної системи розселення внаслідок збереження існуючих і створення нових населених пунктів, активізації функціонування сіл та малих міських поселень, регулювання розвитку великих міст і сприяння якісним перетворенням у них;

Отже, доходимо висновку, що ефективність регіональної політики залежить від прийнятої на загальнодержавному рівні схеми районування, дієвості механізму реалізації регіональної політики, врахування особливостей сучасних глобалізаційних процесів. Потрібно продовжувати пошуки шляхів постійного вдосконалення регіональної політики, що стане запорукою впевненого поступу до побудови ефективного суспільства.

74. Місце України у світовому територіальному поділі праці.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку Україна має тісні зовнішньоекономічні зв'язки з більш ніж 100 країнами світу. Провідну роль у розвитку зовнішніх економічних зв'язків України відіграють країни близького зарубіжжя. Найважливішими торговельними партнерами України є Росія, Туркменія, Біло-Азербайджан, Литва, Казахстан та інші країни.

Сучасна зовнішньоекономічна політика України спрямована на формування нового торговельного режиму з подальшою інтеграцією до світового економічного простору шляхом поступового і зваженого збільшення ступеня відкритості національної економіки. Перш за все передбачається:

• підтримка національних товаровиробників шляхом використання можливостей міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів на світовому ринку;

• прискорення економічних реформ шляхом гармонізації економічного законодавства відповідно до світової системи торгівлі (ГАТТ/СОТ);

• зняття технічних бар'єрів у торгівлі з провідними країнами — членами COT (США, ЄС), розширення торгівлі з якими забезпечує надходження валюти, стимулює розвиток і технічне оновлення промисловості, сприяє поглибленню виробничої кооперації, забезпечує істотне збільшення іноземних інвестицій.

Одним з головних завдань щодо розвитку зовнішніх економічних зв'язків України є забезпечення просування товарів українського виробництва на нові зарубіжні ринки. Одночасно робитиметься все можливе для збереження традиційних ринків України з державами, які утворилися на теренах колишнього Радянського союзу. Саме ці країни в найближчій перспективі повинні бути найбільш привабливими для українського експорту. Розвиток гідного торговельно-економічного співробітництва з ними є одним з пріоритетів України в зовнішньоекономічних зв'язках.

Розвиток ефективних зовнішньоекономічних зв'язків дасть змогу Україні швидше подолати глибоку економічну кризу, сприятиме стабільному і швидкому розвитку продуктивних сил і зростанню на цій основі життєвого рівня населення. Відомо, що країна, яка не розвиває зовнішню торгівлю, не має господарських зв'язків з іншими країнами світу, змушена збільшити витрати виробництва приблизно в півтора — два рази.

Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з іншими країнами світу. Тому вона робить перші кроки на шляху до входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповідної правової бази і прийняття законів: Закону про зовнішньоекономічну діяльність України, Закону про створення експортно-імпортного банку, Закону про іноземні інвестиції, а також Декретів Кабінету міністрів України.

Аналіз структури і обсягів зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що саме з країнами СНД і Балтії найбільше зріс товарообіг при випереджаючому збільшенні обсягів експорту.

Важливим для розвитку взаємовигідних торговельно-економічні зв'язків з країнами СНД та іншими країнами світу є зміщення акценту з співробітництва на державному рівні до співробітництва на рівні господарюючих суб'єктів шляхом створення спільних підприємств, транснаціональних промислово-фінансових груп, виробничих корпорацій та інших господарських структур

75. Економічний механізм управління природоохоронною діяльністю.

Основними заходами для вирішення проблем є:

— розробка системи стандартів для забруднювачів (найбільш суттєвих з точки зору охорони здоров'я й довкілля та захисту екосистем). Основна увага при цьому має бути зосереджена на забруднювачах, які можна відстежити та для яких стандарти могли б бути реально дотримані, включаючи ті, за якими Україна має міжнародні зобов'язання. Стандарти повинні бути простими, зрозумілими і доступними для контролю;

— розробка спеціального механізму для створення ринку вторинних продуктів. Збільшення плати за видалення відходів може дати підставу для введення статей бюджету про рефінансування переробки та повторного використання відходів;

— вдосконалення системи збору, обробки та представлення статистичних даних про природоохоронні витрати, включаючи джерела фінансування;

— створення цільових національних і регіональних (обласних) екологічних фондів із чіткою й прозорою системою управління. Метою таких фондів має стати поліпшення складної ситуації з фінансування природоохоронної діяльності в перехідний період (акумулювання, цільові використання тощо).

На сьогодні в Україні розроблено і впроваджено основні елементи економічного механізму природокористування та природоохоронної діяльності. Найважливішими з них є:

— збір за забруднення навколишнього природного середовища;

— система зборів за спеціальне використання природних ресурсів (мінеральних, водних, земельних, лісових, біологічних);

— відшкодування збитків, заподіяних унаслідок порушення законодавства про охорону довкілля.

Головною метою економічних механізмів природокористування та природоохоронної діяльності є: стимулювання шляхом впровадження еколого-економічних інструментів природо-користувачів до зменшення шкідливого впливу на довкілля; раціонального та ощадливого використання природних ресурсів та зменшення енергоресурсомісткості одиниці продукції; створення за розрахунок коштів, отриманих від екологічних зборів та платежів, незалежного від державного та місцевих бюджетів джерела фінансування природоохоронних заходів та робіт.

Визначимо негативні риси існуючого механізму природокористування:

— недостатньо високий рівень сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища, що пояснюється важким економічним станом суб'єктів господарювання, а в окремих випадках і порушенням платіжної дисципліни;

— низька ефективність обліку природоохоронних платежів через відсутність єдиної автоматизованої системи контролю за їх надходженням та використанням;

— низькі суми штрафів за природоохоронні порушення порівняно з вартістю діяльності, яка спрямована на ліквідацію наслідків цих порушень.