59Сутність природно-ресурсного потенціалу та його класифікації

Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови.У науковій літературі виділяють різні підходи до класифікації природних ресурсів, вони різняться між собою і не відповідають принципам комплексності, системності. комплексний підхід до класифікації природних ресурсів (табл.1)

За технічним та технологічним удосконаленням і переробкою природних ресурсів, економічною рентабельністю:Доступні (реальні) (бсяги природних ресурсів, що виявлені сучасними методами розвідки, технічно доступні та економічно рентабельні для освоєння)Потенційні (загальні) (ресурси майбутнього)(есурси встановлені на основі теоретичних розрахунків, враховуючи ті, які на даний момент не можливо освоїти по технічним чи економічним причинам)

За вичерпністю:

Вичерпні (поновлювані, непоновлювані) Поновлювані – чисте повітря, прісна вода, родючий грунт; непоновлювані – викопне паливо, металева і неметалева сировина

Невичерпні(Сонячна енергія, вітер, вода)

За формою власності:Приватні(власністю приватних осіб)

Державні( власністю держави)

Суспільні( суспільною власністю)

За походженням і природними властивостями Мінеральні Корисні копалини Кліматичні (онячне тепло і світло, опади)Водні(тмосферна волога, океанічні і морські води, озера, водосховища і ставки)Земельні багаторічні насадження, пасовища)Біологічні (рослинні та тваринні) Генетико-видовий склад рослинності, генетико-видовий склад тваринного світуГрунтові Грунти і підґрунтя)

За видами господарського використання

Промислові Включають всі види сировини, що використовуються промисловістю: енергетичні та неенергетичні

Сільськогосподарські :Грунти, вода для зрошення, кормові рослини, промислові тварини та ін.

Невиробничі (прямого і непрямого споживання)

Прямого – питна вода, дикоростучі рослини і промислові тварини; непрямого – використання для відпочинку зелених насаджень, водоймищ і т. Ін.

За економічною доцільністю :

Замінні Метали заміняються керамікою

Незамінні Оптимальний для дихання склад атмосферного повітря

За темпами економічного заповнення

Поправні (відшкодовані) За рахунок пошуку нових джерел або нових технологій можуть бути відшкодовані для економічних потреб

Непоправні (невідшкодовані) Не можуть бути відшкодовані для економічних потреб

60 Економічна і технологічна оцінка природних ресурсів.

Вирізняють дві основні виду оцінки: технологічна (виробнича) і економічна. При технологічної оцінці виявляється ступінь придатності ресурсів у тому чи іншого провадження з урахуванням сучасної, перспективної технології їх використання. Технологічна оцінка може бути у вигляді балів, категорій.

Економічну оцінку ресурсів - визначення грошової чи товарної цінності ресурсу, має вартісне чи бальне вираз і включає облік безлічі чинників (економічних, соціальних, технічних,еколого-географических), що зумовлюють просторові розбіжності й значимість природних ресурсів для життя й зовнішньоекономічної діяльності людини. Наприклад,При економічної оцінці мінеральних ресурсів використовують такі параметри: розмір родовища, визначається його суммарними запасами; якість сировини, його склад парламенту й властивості, умови експлуатації; потужність пластів й умови залягання; господарське значення; річне видобування.

При економічної оцінці відновлюваних ресурсів (лісів, земель, грунтів, тваринного світу) використовується - якісна оцінка природних ресурсів у балах). Так, оцінка земельних ресурсів встановлює порівняльну продуктивну здатність земель по найважливішим агрономическим чинникам (механічний склад, наявність гумусу,увлажненность), які забезпечують їх родючість.якість лісів має своєю метою визначення їх продуктивності і враховує середню висоту дерев пануючій породи, їх вік, товщину стовбурів.

Економічна оцінка природних ресурсів — необхідний етап для забезпечення їх ефективного використання. Визначилися дві групи економічних оцінок: перша — характеризує економічні результати використання природних ресурсів, друга — економічні наслідки дії на навколишнє природне середовище (переважно це економічні втрати від забруднення чи порушення природного середовища). Для економічної оцінки природних ресурсів застосовують передусім методичні підходи, засновані на категоріях ренти та ефективності.

При рентному підході природний ресурс може оцінюватися двома способами: за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві; за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забрудненню й витрати на компенсацію збитків. Перші здійснюються задля зменшення шкідливих викидів (наприклад, будівництво очисних споруд, нейтралізація викидів тощо). Другі оцінюються через недотримання національного доходу, додаткові витрати з соціальних фондів тощо.

61. Теорія «центральних місць» В. Крісталлера і А. Льоша.

Німецький економіст і соціолог А. Вебер (1868—1958) сформулював першу цілісну теорію розміщення промислового виробництва у монографії "Теорія розміщення промисловості", 1909). Він увів поняття "фактор розміщення” ("штандортний фактор") як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розміщення. Переважно оптимальним є таке розташування об'єкта, за якого витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. На його думку, розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактора агломерації — зосередження промисловості у певному місці. Вигода агломерації залежить не від близькості до географічного пункту, а від технічної і просторової концентрації виробництва, можливості використання спеціалізованої ремонтної бази, іншої інфраструктури (тепер це називається "агломераційним ефектом").

За А. Вебером, геометрично підприємства слід розміщувати між родовищами сировини і місцями її споживання. Основний критерій оптимального розміщення — мінімізація сумарних витрат на виробництво і збут продукції. Така модель мала низку сумнівних припущень, а також не враховувала вартість сировини, палива і заробітну плату.

Теорія Вебера поступово ускладнювалась. Зараз вона доповнена такими категоріями, як фактор інерції розміщення (впливу старих виробничих потужностей на розміщення нових); величина ринкових (збутових) зон; вплив держави на регулювання виробництва; вплив НТП; проблеми екологічного характеру. Поняття агломераційного фактора замінено поняттям інфраструктури.

Модель Вебера й досі залишається основною теорією розміщення промисловості. Більш досконала теорія ще не розроблена. Класифікація факторів розміщення виробництва Вебера також залишається найважливішою.

У своїй головній праці "Просторова організація господарства" (1940) цей економіст модифікував ідеї В. Кристаллера і дійшов висновку, що виробничі підприємства й організації сфери послуг для обслуговування покупців своєї зони (правильного шестикутника) мають бути розміщені у вершинах (кутах) кристаллерової (гексагональної) решітки. Єдиним критерієм оптимального розміщення він вважав отримання максимального чистого прибутку. Концепція А. Льоша передбачала необхідність урахування особливостей податкової системи, конкуренції, державних кордонів, впливу технічного прогресу та ін. Головним, на його думку, є не оптимальність розміщення підприємств, а ринок і прибуток. За цією теорією, "під динамічним кутом зору найвигіднішого розміщення зовсім не буває, оскільки передбачити майбутнє неможливо".

Великого значення А. Льош надавав ринкам збуту продукції, реальній конкуренції, використовуючи геометричну модель "конуса попиту" і низку рівнянь для визначення залежності кількості спожитого товару від відстані перевезення його до центрального місця.

Значення теорії А. Льоша в тому, що в його працях розглядається як основна теорія просторової економіки, в якій вчення про "штандорт" пов'язане з економічним районуванням, зовнішньою торгівлею та іншими факторами, а розвиток промисловості — з проблемами розвитку інших галузей господарства. Найбільшим його досягненням вважається розроблення принципових основ концепції просторової рівноваги.

62. Динаміка чисельності населення України.

В Украні як і в більшості держав світу, існує дві основні форми обліку населення - поточний облік та переписи населення. Поточний облік населення в Україні проводять місцеві органи влади, які реєструють народження, смерть, укладання й розірвання шлюбу, в'їзд громадян на територію села чи міста чи виїзд з неї. Відомості передають у районні управління і Державний комітет статистики України, де їх опрацьовують і узагальнюють станом на 1 січня кожного року. Так, на початку 2009 року в Україні проживало 46 144 000 осіб.

Демографічної характеристики народонаселення є чисельність, регіональне розміщення, його динаміка, статевовікова структура. Чисельність населення як країни, так і її регіонів постійно змінюється. Ці зміни відбуваються внаслідок природного руху: його народжуваності і смертності, а також завдяки його міграційним процесам - переміщенню людей з одних регіонів у інші та за межі країни.

Найбільш важливим фактором динаміки загальної чисельності населення України є його природний рух. Різниця між кількістю народжених та кількістю померлих називається природним приростом, а різниця між кількістю прибулих та вибулих - сальдо міграції. Закономірності розвитку економіки значною мірою визначають характер демографічних процесів. Одночасно тенденції демографічного розвитку є неодмінним фактором, який зумовлює економічну і соціальну політику держави. Знання чисельності населення та прогнозування на певний період дозволяє оптимально збалансувати плани розвитку народного господарства і напрями демографічної політики.

Україна є однією з великих за чисельністю населення держав Європи. За кількістю жителів посідає сьоме місце. Демографічна статистика розрізняє поняття "наявне населення" та "постійне населення". Перший термін охоплює осіб, що перебувають на території країни (регіону) незалежно від місця їх постійного проживання. Постійне населення - це сукупність людей, які постійно проживають в країні (регіоні) незалежно від того, де вони перебувають у момент спостереження. Тобто чисельність постійного населення дорівнює чисельності наявного мінус тимчасово проживаючі плюс тимчасово відсутні.В останні роки кількість населення держави щорічно зменшується майже на 400 тис. осіб.

Така динаміка чисельності населення загострює низку демографічних, економічних і політичних проблем з Україні. Це, в першу чергу, стосується погіршення статево-вікової структури населення (йде процес старіння), режиму відтворення, забезпеченості народного господарства трудовими ресурсами відповідної якості, планування підготовки кваліфікованих кадрів тощо.

Процес старіння - це наростання питомої ваги старшого покоління у віці більше 60 років, якщо вона перевищує 10 % — ця нація належить до старіючої Сьогодні в Україні з віком 60 і більше років проживає близько 20 % населення, а якщо взяти і сільську місцевість, то цей відсоток коливається у межах 27 %. Безперечно, на процес старіння впливає не зростання вікового цензу, а зниження питомої ваги молодших вікових груп до 16 років, тобто зниження народжуваності безпосередньо впливає на процес старіння нації. Адже середній строк життя не зростає. Перевищення смертності над народжуваністю - процес від'ємного природного приросту, або його називають депопуляцією населення. У 1993-1994 рр. депопуляція охопила практично всі регіони України. Збільшення чисельності населення тривало тільки на Рівненщині, Івано-Франківщині та в Закарпатті. Тут депопуляція розпочалася відповідно з 1995, 1996 та 1997 рр.

63. Проблеми іноземного інвестування в Україну.

Іноземні інвестиції — це всі види цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти підприємництва чи інші види діяльності для одержання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Інвестування може здійснюватись іноземними інвесторами у вигляді іноземної валюти, будь-якого рухомого чи нерухомого майна, цінних паперів, прав інтелектуальної власності та майнових прав, прав на господарську діяльність, платних послуг, в іншому вигляді, що не суперечить українському законодавству.

Фактори, що визначають динаміку іноземних інвестицій:

— внутрішня політична стабільність;

— характер та темпи здійснення ринкових реформ;

— стабільність економічного законодавства;

- гарантії недоторканості приватної власності та закордонних вкладень;

— сприятливі зовнішньоекономічні умови.

Портфельні інвестиції у таких формах, як:

— часткова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

— створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам;

— придбання діючих підприємств;

— придбання рухомого та нерухомого майна;

— участь у приватизації державного майна України.

Гарантії захисту іноземних інвестицій в Україні:

— у випадку зміни українського законодавства щодо іноземних інвестицій протягом 10 років для інвестора зберігаються умови, що діяли на момент його реєстрації;

- іноземні інвестиції не підлягають націоналізації і не можуть бути реквізовані державними органами;

— інвестори мають право на компенсацію збитків зі сторони держави;

— інвестори мають право на вивіз своїх інвестицій в грошовій чи товарній формі в разі припинення інвестиційної діяльності;

— держава гарантує реінвестування прибутку;

— для збереення прибутків іноземні інвестори можуть мати поточні рахунки в банках України, вільно ними користуватись для придбання іноземних валют чи закупівлі товарів та їх вивозу.

В Україні багатьох з цих вимог не дотримується. Спеціалісти вважають, що основними перешкодами на шляху вкладення інвестицій в Україну є:

— нестабільність законодавства;

— значна зв'язаність економіки на колишніх республіках СРСР,

переважно Росії;

— нерозвиненість Інфраструктури, особливо транспортної та те­

лекомунікаційної мереж;

— незбалансованість економіки;

— неспроможність влади дотримуватись взятих на себе зобов'язань;

— невідповідність організаційних управлінських форм світовим;

— економічна і політична нестабільність;

— корупція.

Переважно саме ці причини, що значною мірою залежать від держави, стримують ширший доступ інвестицій в Україну. Тому в Україні, де більшу частину економіки контролює держава, іноземне інвестування є одночасно і економічною і політичною проблемою

64. Проблеми розвитку науково-технічного потенціалу України.

Головною проблемою сучасного етапу функціонування національної наукової системи є невідповідність наявного науково-технічного потенціалу цілям суспільно-економічного розвитку України. Для усунення цього нагальним є проведення реформування національної наукової системи як наслідок стратегічного планування розвитку досліджень і розробок (ДіР) в Україні. Розв’язання цієї проблеми має здійснюватись через одночасне вжиття заходів щодо подолання наявних внутрішніх та зовнішніх проблем науково-технічної сфери України.

До внутрішніх проблем науково-технологічного розвитку відносяться проблеми розвитку інтелектуального потенціалу та системи кадрового забезпечення, що є також складовими освітянської сфери. До зовнішніх – розвитку системи управління та інфраструктурного забезпечення (фінансового, законодавчо-нормативного, інституційного, матеріально-технічного, інформаційного) науково-технічної сфери.

Так. якщо на початку 90-х років, за даними ООН, реальна забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 осіб на І тис. населення (у США — 3.8. у Швеції — 3,0, у Нідерландах — 2,6. у Франції — 2.2 особи), то нині вона скоротилася втроє. Технологічні дослідження виконують не більш як 100.0 тис. осіб (у 1990 р. — 313.0 тис). Вітчизняна наука "старіє": кожний п'ятий фахівець — пенсіонер, частка вчених віком до 40 років не перевищує 15 %.

Загострюється структурний перекіс в інновації — більш ніж половина докторів і кандидатів наук зайнята в позаринковому, переважно вузівському секторі науки, в той час як у сфері заводського впровадження новацій їх лише 0,3 %. Значна частка елітних учених працює на закордонний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджають за межі країни для участі в наукових дослідженнях, роботи за контрактами, стажування. Переважна більшість їх спеціалізується в наукомістких галузях: технічних, фізико-математичних. біологічних, медичних. Гіпергрофоване "рекрутування" до аспірантури в галузях суспільних наук (економічних, юридичних, політичних) не відповідає нагальним потребам країни в кадрах кваліфікованих технологів-інноваторів.

Обсяг науково-технічних робіт в Україні за десятиріччя зменшився в 4 рази. Позитивним при цьому можна було б вважати оптимізацію за "світовими стандартами" співвідношення фундаментальних, прикладних досліджень і розробок (15 % : 25 % : 60 %). Однак цей процес, по-перше, відбувався за рахунок деструкції галузевого сектора науки — основного впроваджувана технологічних інновацій, по-друге, він не привів, як це мас місце в західній університетській моделі, до концентрації фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах, де зосереджена основна маса наукових кадрів вищої кваліфікації, і. по-третє, не супроводжувався необхідним фінансуванням, особливо на стадії освоєння.

Ефективне поєднання систем вищої школи, науки та інноваційного бізнесу, як показує досвід розвинутих країн, сприятиме нарощуванню науково-технічного потенціалу України, прискоренню її інтеграції у світовий ринок технологій.

65. Структура сільського господарства та його регіональні особливості.

Сільське́ господа́рство (с/г) — галузь народного господарства, направлена на забезпечення населення продовольством і отримання сировини для цілого ряду галузей промисловості. Галузь є однією з найважливіших, представлена практично у всіх країнах. У світовому сільському господарстві зайнято близько 1,1 млрд. економічно активного населення (ЕАН).

Сільське господарство, - обробка землі (для отримання\підвищення врожаїв) і вирощування свійських тварин. Сільськогосподарські культури потрібні людині для харчування, годівлі тварин і одержання волокна (бавовни і сизалю). Тварин вирощують заради вовни, молока, м'яса чи органічних відходів (як палива). Сільське господарство варіюється від маленьких підсобних господарств і ферм до великих с/г артілей і колективних господарств.

Сільське господарство входить до складу агропромислового комплексу і включає такі основні галузі:Рослинництво. Тваринництво Рибальство.

В даний час обробляється близько 11 % всієї суші, ще 24 % використовується під пасовища. Особливості агроресурсної ситуації і спеціалізації сільського господарства значно відрізняється за регіонами. Виділяють кілька термічних поясів, кожен з яких характеризується своєрідним набором галузей рослинництва і тваринництва:

Холодний пояс: займає обширні простори на півночі Євразії і Північної Америки. Розвиток землеробства тут обмежений недостатністю тепла і багаторічною мерзлотою. Рослинництво тут можливе тільки в умовах закритого ґрунту. На цих малопродуктивних пасовищах в основному розвивається оленярство.

Прохолодний пояс: охоплює обширні території Євразії і Північної Америки, а також вузьку смугу на півдні Анд в Південній Америці. Незначні ресурси тепла накладають серйозні обмеження на набір культур, які тут можна вирощувати (скоростиглі культури — сірі хліби, овочі, деякі коренеплоди, рання картопля). Землеробство носить осередковий характер.

Помірний пояс: в південній півкулі представлений в Патагонії, на узбережжі Чилі, островах Тасманія і Нова Зеландія, а в північній займає майже всю Європу (окрім південних півостровів), південь Сибіру і Далекого Сходу, Монголію, Тибет, північний схід Китаю, південь Канади, північно-східні штати США. Це пояс масового землеробства. Ріллею зайняті практично всі придатні за рельєфом території, її питома площа доходить до 60-70 %. Тут можливий широкий набір вирощуваних культур: пшениця, ячмінь, жито, овес, льон, картопля, овочі, коренеплоди, кормові трави. У південній частині поясу домінує кукурудза, соняшник, рис, виноград, фруктові і плодові дерева. Площа пасовищ обмежена, вони домінують в горах і аридних зонах, де розвинене відгонне тваринництво і верблюдівництво.

Теплий пояс: відповідає субтропічному географічному поясу він охоплює всі материки, окрім Антарктиди, зокрема: Середземномор'я, велику частину території США, Мексики, Аргентини, Чилі, південь Африки і Австралії, південний Китай. Тут вирощують по два урожаї на рік: взимку — культури помірного поясу (зернові, овочі), влітку — тропічні однорічники (бавовник) або багаторічники (оливкове дерево, цитрусові, чай, волоський горіх, інжир та ін.). Тут домінують низькопродуктивні, деградуючі від неконтрольованого випасу пасовища.

Жаркий пояс: займає обширні простори Африки, Південної Америки, північну і центральну Австралію, Малайський архіпелаг, Аравійський півострів, Південну Азію. Вирощується кавове дерево, фінікова пальма, батат, маніок тощо. У субаридних зонах знаходяться величезні за площею пасовища з бідною рослинністю

66. Передумови, етапи і принципи переходу України до стійкого розвитку.

Сталим є такий розвиток, "що задовольняє потреби сьогодення і не перешкоджає можливості прийдешніх поколінь задовольняти свої власні потреби". Він передбачає забезпечення високого рівня життя для нинішнього та наступних поколінь.

До найважливіших передумов переходу України на модель сталого розвитку на національному та регіональному рівнях належать:

— ефективне та екологобезпечне функціонування економіки, що дасть можливість досягти вищих показників життєвого рівня населення, цілеспрямовано розв'язувати соціальні та ресурсо-екологічні проблеми розвитку суспільства;

— раціональне використання, збереження і відтворення природних ресурсів, всебічна охорона навколишнього природного середовища — як найголовніших передумов забезпечення ресурсо-екологічної безпеки нинішнього та майбутніх поколінь, підтримання у біосфері екологічної рівноваги, а отже, чистого і здорового довкілля;

— стабілізація демографічної ситуації та чисельності населення і встановлення у суспільстві принципів соціальної справедливості, тобто створення системи правових гарантій та ефективної демографічної політики для досягнення економічного, соціального та екологічного благополуччя кожної сім'ї;

— розширення масштабів міжнародного співробітництва у сфері ефективного розв'язання ресурсо-екологічних проблем і завдань сталого розвитку, підвищення його результативності та ефективності, застосування в національній економіці найновіших світових досягнень науково-технологічного і соціально-екологічного прогресу.

Розроблення стратегії сталого розвитку має базуватися на таких основних

загальних принципах:

— природні ресурси, потрібно використовувати заощадливо, з урахуванням потреб нинішнього та майбутнього поколінь;

— екологічно орієнтоване виробництво має бути економічно ефективним;

— будь-яка антропогенна діяльність має узгоджуватися із законами природи та обмеженнями, які з цих законів випливають;

— одержаний від господарської діяльності результат не може бути меншим від шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу;

— усі соціально-економічні перетворення повинні спрямовуватися на утвердження засад гуманізму, демократії і цінностей громадянського суспільства.

Реалізація принципів сталого розвитку має здійснюватися за етапами:

 Стабілізаційний етап. На цьому етапі необхідно створити передумови переходу до сталого розвитку. Слід зупинити процеси деградації у суспільстві і природі, створити умови для комплексного оздоровлення природного середовища і відтворення природних ресурсів.

 Підготовчий етап. Потрібно здійснити перехід від економіки зростання до економіки розвитку, забезпечити комплексне оздоровлення природного середовища і надати пріоритетне значення відтворенню природних ресурсів, забезпечити умови для створення внутрішнього ринку, домогтися реальної єдності влади і суспільства. Необхідно розробити і застосувати нову політику в галузі освіти і виховання, науки і технологій відповідно до принципів і завдань сталого розвитку.

 Перехідний етап. Потрібно здійснювати системні перетворення в економіці, екологізація суспільно-економічних відносин, технологічне оновлення виробництва. Слід остаточно подолати бідність як соціальне явище.

 Сформований етап. Україна має існувати як повноправний член спільноти розвинених країн світу, що перейшли на засади сталого розвитку.

67. Економічні закони і закономірності суспільного виробництва.

Економі́чний зако́н — об'єктивний закон розвитку суспільства, що відображає виробничі відносини людей в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ або послуг. Цей закон виражається в тому, що людські потреби є необмежені, а блага є обмеженими. Економічні закони завжди відображають необхідні, причинно-зумовлені зв'язки і взаємозалежність економічних явищ і процесів. Економічні закони виражають найбільш суттєві, типові риси функціонування і розвитку тієї чи іншої економічної системи. Кожен із них є виразом якісних і кількісних сторін економічних явищ та процесів у їх єдності і служить їх внутрішньою мірою.

Розрізняють:

1.всезагальні економічні закони, тобто закони, які властиві всім суспільним способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню й характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу, закон зростання потреб тощо);

2.закони, що діють у декількох суспільно-економічних формаціях: закон вартості, закон попиту і пропозиції, грошового обігу тощо;

3.до третього типу належать специфічні економічні закони, тобто закони, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Найважливішу роль серед них відіграє основний економічний закон, що виражає найглибинніші зв'язки між продуктивними силами і виробничими відносинами, відносинами власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил;

4.четвертий тип економічних законів — це особливі закони, що діють лише на одній із стадій (висхідній чи низхідній) або ступенів суспільного способу виробництва — закон породження монополії концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму, закон одержавлення економіки.На вищому ступені державно-кооперативного капіталізму діє закон планомірного розвитку економіки.

Закономірність – об’єктивно існуючий суттєвий зв’язок явищ природи і суспільного життя.

Економічний закон і закономірності тісно пов’язані і між ними не існує виразної межі, тому в літературі ці поняття ототожнюють.

Закономірність раціонального розміщення виробництва – випливає із спеціального економічного закону економії праці, яка регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між регіонами видобутку, виробництва і споживання продукції.

Ця закономірність пов’язана зі значною територіальною диференціацією в розміщенні природно-сировинних ресурсів і населення. Це спонукає на додаткові витрати транспортування сировини, палива, готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. В той же час раціональна територіальна організація виробництва повинна забезпечити найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок земельних затрат праці на подолання територіального розриву між виробництвом і споживача.

68. Інвестиційна політика у регіональному розвитку продуктивних сил.

Інвестиційна діяльність відіграє важливу роль у регіональному розвитку продуктивних сил. Вихід української економіки з кризи пов'язаний передусім з відтворенням інвестиційного процесу. Державне регулювання інвестиційного процесу спрямоване на стимулювання джерел нагромадження всередині країни, широке залучення зарубіжного підприємницького капіталу.

Інвестиції в цілому — це витрати на розширення й оновлення виробництва, що пов'язані з запровадженням нових технологій, матеріалів та інших знарядь і предметів праці. Вони реалізуються у формі довгострокових вкладень капіталу в окремі підприємства і галузі. При цьому під капіталом у фінансовому значенні розуміють активи (кошти) фірми, підприємства. В економічному значенні він втілений у засобах виробництва, тобто основних і оборотних виробничих фондах.

До інвестицій належать усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що спрямовуються в об'єкти підприємницької та іншої діяльності, в результаті чого утворюється прибуток або досягається соціальний ефект. Такими цінностями є: грошові засоби, рухоме і нерухоме майно (матеріальні цінності); права на користування землею та іншими природними ресурсами, а також майнові права, що витікають з авторського права, ноу-хау, інтелектуальних цінностей тощо.

Інвестиційна політика України включає:

1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і ре­конструкцію.

2. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного господарства з метою реалізації структурної перебудови економіки. Пріоритетними галузями, в які першочергово спрямовуватимуться цен­тралізовані інвестиції, є: технічне переозброєння і модернізація підприємств галузей АПК (харчової, м'ясно-молочної, рибної, мукомельної, комбікормової промисловості), лісової і деревообробної, легкої, медичної; структурна перебудова у машинобудівному і оборонному комплексі, їх конверсія у напрямі зростання виробництва товарів народного споживання, складно-побутової техніки, запасних частин для авто­мобілів, мотоциклів, механізмів для сільського господарства і садово-городнього інструменту; розвиток паливно-енергетичного комплексу України; підтримка охорони навколишнього природного середовища, спорудження природоохоронних об'єктів.

3. Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього передбачається дозволити комерційним банкам проводити усі зовнішньоекономічні операції, створити пільгові умови для інвестиційних компаній та фондів.

Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері передбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигнувань; б) державного кредиту.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо. Для активізації або стримування інвестиційного попиту держава може використовувати традиційні, відпрацьовані світовою практикою методи:фіскальну політику,стимулювання інвестицій,втручання в ринок цінних паперів.

69. Стан навколишнього середовища в Україні.

Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду.

Економіці України притаманна висока питома вага ресурсомістких та енергоємних технологій. Низький рівень екологічної свідомості суспільства призвели до значної деградації довкілля України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, повітря і земель, зменшення народжуваності та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і біологічно-генетичною деградацією народу України.

Головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля є:

- застаріла технологія виробництва та обладнання; - високий рівень концентрації промислових об'єктів; - несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв; - відсутність належного контролю за охороною довкілля.

Серед промислових об'єктів одним з основних забруднювачів атмосферного повітря є підприємства теплоенергетики. У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві найважливіші проблеми: забруднення атмосфери повітря і забруднення земель. Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням джерел іонізуючого випромінювання.

Сільське господарство України - найбільш трудомістка галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал. У сільськогосподарському виробництві щороку використовуються багато води.Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в Україні є безгосподарське ставлення до землі, недосконалі техніка і технологія обробітку землі, повсюдне недотримання сівозмін і ін. Якісний стан земельного фонду погіршується. Використання у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів ускладнює екологічну ситуацію в Україні.

Значним забруднювачем довкілля є транспортна галузь, значної шкоди довкіллю завдають відпрацьовані гази автомобілів, паливно-мастильні матеріали, пари шкідливих речовин.

В Україні інтенсивно відбуваються процеси урбанізації. Їх негативними наслідками є:

1) концентрація і навантаження промислових об'єктів на обмеженій території;

2) несприятлива територіально-планувальна структура міст;

Існує проблема поганого водо-забеспечення.

Багаторічна енергетично-сировинна спеціалізація поклала Україну в число країн з найбільшими високими абсолютними обсягами утворення відходів.

Недостатні норми адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення правил збирання, зберігання, транспортування промислових відходів.

Існуючи рівень утилізації відходів вторинних ресурсів не впливає на поліпшення стану довкілля.

Основні джерела прісної води на території України - стоки річок Дніпра, Дністра, Пд. Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю. З метою забезпечення населення та народного господарства необхідною кількістю води в Україні з збудовано 1087 водосховищ. До основних забруднюючих речовин належать нафтопродукти, феноли, важкі метали. Значної шкоди екосистемі Дніпра поряд з щорічним забрудненням басейну органічними речовинами, завдає забруднення біогенними речовинами.

Значної екологічної шкоди земельні ресурси зазнають через забруднення ґрунтів викидами промисловості та використання засобів хімізації. Ситуація з забрудненням території ускладнилася після аварії на Чорнобильській АЕС.