115. „Горбачовська перебудова” як спроба трансформції радянської сис-ми.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економі­ці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголо­сило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машино­будування, а на цій основі — й усього народного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспро­можний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінан­сах (за деякими даними, збитки сягали 10 млрд крб щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнту­вався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та віль­ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху — прийняття законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) та «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне під­приємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соці­алістичної економіки.Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром). . Створення Держагропрому, який об'єднав практич­но всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гост­роту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостій­ність колгоспів та радгоспів.Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

В 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринко­вих відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіпа («500 днів»). Зреш­тою, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрямки стабі­лізації народного господарства та переходу до ринкової еконо­міки», втім ця програма не мала під собою твердого грунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, без­системна перебудова призвела до невідворотного розвалу ра­дянської економіки та розпаду СРСР.

116. Розкрийте причини кризи ортодоксальної марксистської політичної економії та основні напрями теоретичних досліджень в Україні другої половини 80-х років ХХ ст.

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985р.) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очо­люване М. Горбачовим, проголосило курс на при­скорення соціально-економічного розвитку країни, який мав ґрунтуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на базі найновіших досягнень на­уки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі і всього на­родного господарства, а також активізації «людського фактору». Проголо­шений курс не означав ламки командно-адміністративної системи, а лише її «вдосконалення», виправлення певних «деформацій»; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на затратний шлях, а тому принести кардинальних позитивних змін був неспроможний.

Проте прийняті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали деякий позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збіль­шилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв’язано антиалкогольну кампанію, яка завдала значного удару по державних фінансах (за деякими даними, збитки становили до 10 млрд крб. щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння необхідності се­рйозних перетворень, власне, зміни існуючої в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема мало­помітний у 70-х роках напрям удосконалення господарського механізму, який орієнтувався на перехід до ринкової економіки, з конкуренцією та віль­ним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним утручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 80-х років цей підхід ще не став основою реформування радянської економіки, але вже перші кроки на цьому шляху — ухвалення законів «Про індивідуальну трудову діяльність» (1986 р.) і «Про кооперацію» (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприєм­ництво, означали відступ від традиційного трактування соціалістичної економіки. В Україні на початок 1990 р. у кооперативному секторі було за­йнято майже 700 тис. осіб, щоправда, більш як 30 % їх надавали послуги не населенню, а державним підприємствам. В основному кооперативи охопили сферу послуг, торгово-посередницьку діяльність, а також будівництво та ви­робництво товарів народного споживання.

Питання щодо кардинальної економічної реформи вперше було поруше­но на червневому (1987 р.) Пленумі ЦК КПРС. Спочатку її пов’язували з концепцією «вдосконалення господарського механізму», тобто з наданням підприємствам більшої самостійності в розвитку виробництва, оновленні продукції, матеріальному стимулюванні робітників залежно від фінансових результатів діяльності підприємства, тобто з фактичним поверненням до ідей реформи 1965 р. Власне ж економічна «перебудова» розпочалась у чер­вні 1987 р., коли було прийнято «Закон про державне підприємство», відпо­відно до якого підприємства отримали право самостійно планувати свою ді­яльність, ґрунтуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах з постачальниками та споживачами та на державних замовлен­нях. Відтепер діяльність підприємств повинна була регулюватися не мініс­терствами та відомствами, а довготривалими економічними нормативами. Підприємства отримали право на підписання прямих договорів з іншими підприємствами, а деякі — навіть самостійно виходити на зовнішній ринок.

Загалом механізм цієї реформи не відповідав декларованим цілям. Фак­тично він не допускав плюралізму власності (у середній та великій промис­ловості), не зачіпав основ адміністративно-командної системи управління (зберігалася система міністерств з їх бюрократичною опікою над підприємс­твами, певною мірою залишалося й директивне планування) та не змінював мотивацію до праці. Оскільки реформа не зачепила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищен­ням їх відповідальності за результати господарської та фінансової діяльнос­ті. Істотне підвищення частки прибутку, що залишався в розпорядженні під­приємств, не сприяло зростанню капітальних вкладень, а лише стрімкому зростанню заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам. Щодо українських підприємств, то Закон навіть не створив відпо­відних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони зали­шилися залежними від союзних органів, що й надалі розподіляли матеріаль­ні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання та державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продук­ції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане реформування не дало змоги розв’ язати найгостріші економічні проблеми та сприяло лише швидкому зростанню народногосподарських диспропорцій, розбалансованості економіки як країни в цілому, так і України зокрема.

З метою підвищення якості продукції було запроваджено держприйман­ня, яке виявило серйозні недоліки в забезпеченні необхідного рівня якості продукції. Але й цей крок виявився неефективним, і від держприймання змушені були відмовитися.

Водночас не було зроблено жодних кроків для структурної перебудови української промисловості: збереглися звичні тенденції щодо інвестиційної політики, кошти, які виділялися для республіки, повинні були спрямовува­тися на будівництво нових промислових об’єктів традиційних для України галузей важкої індустрії, украй несприятливих для республіки з екологічно­го та ресурсного погляду (особливо якщо взяти до уваги надзвичайно склад­ну екологічну ситуацію після Чорнобильської аварії та вичерпання сировин­них ресурсів), тоді як існуючий промисловий потенціал вимагав негайного оновлення (зношеність основних фондів підприємств в Україні у другій по­ловині 80-х років досягла 55—60 %). До того ж близько 80 % підприємств України не виробляли кінцевого продукту, а лише сировину або напівфаб­рикати для підприємств інших регіонів.

Певні перетворення відбувались і в аграрному секторі. Вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром), деякого розширення самостійності колгоспів і радгоспів, а також надання прав безпосереднім виробникам брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією. По суті, це була спроба створити «соціалістичне», тобто не запрова­джуючи приватну власність на землю, підконтрольне державі фермерст­во. Проте ці заходи не дали позитивних результатів. Створення Держагропрому, який об’єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв’язанні сільськогосподарських проблем: по­слабити гостроту продовольчої проблеми та забезпечити реальну самостій­ність колгоспів і радгоспів. Що ж до селян-орендарів, то колгоспно- радгоспне керівництво чинило їм всілякі перешкоди, а самі вони зустрілися з величезними труднощами у фінансуванні, придбанні техніки, організації виробництва та збуті продукції. У країні наростали інфляційні явища, під­вищення заробітної плати робітників і колгоспників не супроводжувалося наростанням товарної маси, зростав товарний дефіцит. Набирали сили натуральні (бартерні) обміни між підприємствами, посилилися відцентрові тенденції. Кризові явища в економіці наростали, а реформи не давали жод­них позитивних зрушень.

У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не отримала підтримки Верховної Ради СРСР, так само, як і більш радикальна програма групи Шаталіна («500 днів»). Урешті-решт, Верховна Рада СРСР затвердила «Основні напрями стабі­лізації народного господарства та переходу до ринкової економіки», але ця програма не мала під собою твердого ґрунту й не могла дати позитивних ре­зультатів. Унаслідок цього криза радянської економіки поглибилася. Непослі­довна, безсистемна перебудова призвела до невідворотнього розвалу ра­дянської економіки й розпаду СРСР.