111. Форми господарювання в аграрному секторі Украіни в 20-30 роки хХст. Суцільна колективізація та її наслідки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом ста­лінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті — ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки коле­ктивне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надхо­джень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сиро­вину, шляхом організованого набору селян переміщали на ново-збудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації по­слугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровіль­них засадах підлягало ЗО % селянських господарств.Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективіза­ція сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспіль­нення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов вироб­ництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного гос­подарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгос­пи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулепня, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із ро­динами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія «соціалістичного» очищення села здійс­нювалася й іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у світовій історії назву «голодомор» 1932-— 1933 років.

112. Розкрийте становлення директивної системи планування та соціально-економічний зміст довоєнних п’ятирічних планів. Охарактеризуйте дискусію щодо природи планової системи наприкінці 20-х років ХХ ст.

У квітні 1929 р. XVI конференцією ВКП(б) було ухвалено «оптималь­ний» варіант першої п’ятирічки. Відтоді розвиток економіки визначався за­гальнодержавними планами. Директивне планування в цій системі було в основному покладено на Державну планову комісію (Держплан).

Критично оцінюючи процес планування, варто зауважити, що він був хаотичний і непрозорий. П’ятирічні плани були погано пов’язані з реаль­ністю й не відповідали оперативним планам. Насправді адміністративно- командна економіка управлялася за допомогою складного поєднання всі­ляких попередніх щомісячних, щоквартальних і щорічних планів, які час­то переглядалися. План кожного наступного року був фактично планом попереднього, у який були внесені деякі мінімальні зміни.

Отже, не закони ринку, а плануючі органи держави вирішують, що та яким чином і в яких розмірах виробляти, кому, коли й де споживати. Зі зростанням народногосподарського організму це завдання все більш ускладнюється. Пла­нове господарство стає надзвичайно громіздким і неповоротким. На початку 1980-х років кількість щорічних планових показників становила 2,7—3,6 млрд, зокрема в центрі затверджувалося близько 2,7—3,5 млн.

За директивного планування регулятором виробництва ставав план. Розвиток планування відбувався по лінії дедалі більшого охоплення планом усього народного господарства. Якщо план ГОЕЛРО давав конкретні вироб­ничі завдання по 17 галузях, а перша п’ятирічка — по 50 галузях промисло­вості, то другий п’ятирічний план охоплював уже 120 галузей промисловос­ті. Жорстко регламентувалися не тільки планові завдання, а й ресурси для їх виконання, форми та розміри оплати праці та інші показники.

Досвід директивного планування, накопичений у промисловості, було пе­ренесено в сільське господарство (до кожного району й колгоспу доводили­ся державні посівні плани, у 1932 р. уперше був розроблений план трактор­них робіт МТС, починаючи з 1935 р. затверджувалися державні плани розвитку тваринництва на кожний рік та ін.).

У 30-ті роки було створено економічну систему, засновану на жорсткому централізмі. По суті, держава знову перейшла до своєрідно­го «розверстування» як у сільському господарстві (обов’язкові поставки в розгорненій номенклатурі), так і в промисловості, де встановлювалися жор­сткі директивні завдання з виробництва й розподілу продукції, а прибуток підприємства практично повністю вилучався до бюджету держави. Затвер­дилися командно-бюрократичні методи управління.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви зі складання пер­шого п ’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахо­ваного на 1928/29—1932/33 господарські роки. Держплан УРСР, як і союз­ний, щодо п’ятирічного плану стояв на таких позиціях: «План має бути:

а) науковим прогнозом об’єктивних можливостей; б) формулюванням за­вдань, що визначають умови оптимального їх використання; в) системою за­ходів, спрямованих на практичне здійснення політичних прагнень державної влади» [2, с. 291]. На практиці останнє витіснило й підім’яло під себе науко­вість, об’єктивність, оптимальність.

Проект плану мав два варіанти — «відправний» та «оптимальний». Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискоре­ний розвиток промисловості, розгортання колективізації сільського госпо­дарства на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 30 % селянських господарств) та підвищення народного добробуту. Середньоріч­ний темп приросту промислової продукції згідно з «відправним» варіантом становив 18 %, а «оптимальним» — 20—22 %. У травні 1929 р. «оптималь­ний» варіант плану схвалила XVI партконференція ВКП(б).

Але з моменту прийняття плану розпочалися численні коригування його по­казників у бік їх підвищення, почасти без необхідного обґрунтування. Завищені планові завдання не виконувалися через відсутність у народному господарстві відповідних ресурсів, що призводило до диспропорцій. У результаті перший п’ятирічний план не був виконаний ані на момент проголошення про його за­вершення (1 січня 1933 р.), ані у запланований період.

Відповідно до принципів та основних показників п’ятирічного плану СРСР розроблялися й плани економічного розвитку України. Капіталовкладення в її економіку були визначені центром у сумі 13 млрд крб. (майже 20 % загальної суми). З 35 важливих об’єктів промисловості СРСР у період технічної реконс- трукії 20—30-х років 12 знаходились в Україні (7 новобудов — металургійні заводи: Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ), Харківський тракторний завод (ХТЗ) — і докорінно реконструйованих — Луганський паровозобудівний і металур­гійні заводи у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську.

З 1500 промислових підприємств, що споруджувались у СРСР у роки першої п’ятирічки, 400 будувалося в Україні. Завдяки цьому в промисловому ком­плекс! України з’явилися нові галузі: у харчовій — маргаринова й молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська, у металургії — електромета­лургія (завод Дніпроспецсталь), кольорова металургія (Костянтинівський ци­нковий (1930), Дніпропетровський алюмінієвий (1933) заводи). Планувалося завершення будівництва Дніпровської гідроелектростанції, інших електроста­нцій, запланованих планом ГОЕЛРО.

У січні 1933 р. на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін зробив доповідь про підсумки першого п’ятирічного плану. Було заявлено про безумовне виконання головного завдання п’ятирічки — перетворення СРСР з країни аграрної на країну індустріальну. Підтверджувалося це співвід­ношенням у ВВП частки промисловості — 70 % і частки сільського госпо­дарства — 30 %. Але ці показники були наведені в грошових, цінових оцін­ках, що істотно змінювало картину, бо ціни на промислові товари були дуже високі (вони визначалися не ринком, а державою), а ціни на сільськогоспо­дарські товари (з тієї ж причини) — украй занижені. Тому цінові оцінки ма­скували дійсні підсумки плану, його натуральні показники. За цими показни­ками жодне завдання прийнятого свого часу оптимального варіанта п’яти­річного плану виконане не було. Так, замість передбачуваних виплавок ча­вуну та сталі по 10 млн тонн на рік фактичними підсумками виявилися 6,2 млн тонн чавуну і 5,9 млн тонн сталі; видобуток кам’яного вугілля замість 75 млн тонн становив 64 млн; виробництво електроенергії замість 22 млрд кВт/г лише 13,5 млрд кВт/г. Середньорічний приріст ВВП становив 16 %, як було намічено у відправному варіанті плану, а не 22 %, записані в оптималь­ному варіанті, і вже, звичайно, не проголошені Сталіним 45 % [2, с. 293].

Варто зазначити, що визначивши курс на модернізацію промислового по­тенціалу країни, радянське керівництво одразу зіштовхнулося з проблемою коштів для розвитку індустрії. Внутрішньопромислові накопичення вияви­лися набагато меншими від запланованих, оскільки бурхливий розвиток отримали галузі важкої промисловості, що стали нерентабельними в перший же рік п’ятирічки. Це цілком зрозуміло, оскільки різко (позапланово) збіль­шився фронт робіт, у виробництво були залучені мільйони некваліфікованих селян.