109. Охарактеризуйте основні напрями теоретичних досліджень в українській економічній літературі 20-х років хх ст. (ортодоксальний марксизм та немарксистський напрям).

Аналізуючи шляхи й характер розвитку економічної думки в Україні в 1917—1920-х роках, слід відзначити, що вони були зумовлені як складними політичними подіями, так і рівнем розвитку економічної теорії в добу, що їм передувала. Дві основні течії, які визначили глибокий вододіл в економічній думці на початку століття, — з одного боку, економічна теорія, що формувала­ся науковцями на засадах основних політико-економічних шкіл, які склалися в той час на Заході, з внесенням у них цілої низки принципово нових підходів на рідному ґрунті, з іншого — теорія марксизму в його ортодоксальному варіанті.

Головною принциповою відмінністю підходів представників цих двох те­чій до проблеми соціально-економічних перетворень суспільства були уяв­лення про основну рушійну силу й засади таких перетворень. Науковці, які належали до першої течії, передбачали здійснення їх демократично оновле­ною державою на основі збереження й подальшого розвитку різних форм власності в їх взаємодії, тобто збереження принципу приватної ініціативи, товарно-грошових і ринкових відносин та їх інститутів. Ортодоксальні мар­ксисти зводили ці перетворення до конструювання пролетарською держа­вою нової, спрощеної соціально-економічної структури суспільства та лікві­дації тих відносин й інститутів, що існували.

Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих україн­ських учених-економістів. Серед них були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуцький, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесенко й багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічної думки в Україні, яка склалася в роки радянської влади як офіційна, то вона була представлена пе­реважно державними, партійними та господарськими діячами, які вийшли з лав професіональних революціонерів і тією чи іншою мірою займалися про­пагандою ідей та програм Леніна, розробкою відповідних заходів економіч­ної політики тощо, а також нечисленними професійними економістами- марксистами, лави яких у 20-ті роки інтенсивно поповнювалися науковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігури — В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеряков, X. Раковський, Д. Мануїльський, М. Скрипник, Г. Петровський, Е. Квірінг, П. Любченко, К. Сухомлин та ін­ші, серед других — В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я. Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О. Алек­сандров, О. Адріянов, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білаш та ін..

Основні проблеми, що постали перед українською економічною думкою в роки «воєнного комунізму», передусім були пов’язані безпосередньо з упровадженням політики цієї влади. За тих умов характерною рисою полі­тичної та економічної літератури цих років стали пропаганда з позицій офі­ційної влади необхідності державного централізму та включения господарс­тва України в єдину систему централізованого управління й планування, запропоновану РСФРР, створення відповідних органів обґрунтування прин­ципів головної економічної ланки, ударності, единоначальності, мілітариза­ції праці тощо, характерних для часів «воєнного комунізму».

Офіційна література всіляко пропагувала в Україні ленінські положения щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах, статтях, бро­шурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкла- дки розглядалися не тільки як викликані поточними завданнями (забезпечення армії, виробничих центрів тощо), а й як пов’язані з програмними на­становами радянської влади в галузі соціалістичного будівництва.

Однак ще напередодні жовтневих подій, у серпні 1917 р., М. Туган- Барановський запропонував у закінченій ним у листопаді того ж року праці «Социализм как положительное учение» свій варіант глибокого аналізу централістської системи соціалізму й попереджав про небезпечність її не­гайного запровадження. Він звертав увагу на вади зайвої централізації, що можуть призвести до обмеження особистої свободи та ініціативи, панування примусовості, бюрократизації суспільного механізму і в результаті — до зниження продуктивності соціалістичної системи порівняно з існуючими, господарського регресу замість очікуваного прогресу.

Учений наголошує на величезному ризику заміни ринкового механізму, вільної гри приватних інтересів цілеспрямованою діяльністю суспільної влади, яка бере на себе «виконання всіх функцій задоволення суспільних по­треб», тобто забезпечення відповідності між суспільним виробництвом і су­спільним попитом, пропорційності розподілу суспільної праці тощо.

Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Особливий наголос вони робили на негативних соціальних та економічних нас­лідках, до яких може призвести реалізація аграрної частини цієї програми. Об­стоюючи ідею селянської земельної власності, В. Косинський, Б. Бруцкус, В. Левитський, К. Воблий та інші звертали увагу на необхідність збереження культурних маєтків, які перейшли до інтенсивного землеробства, забезпечуючи цим значно вищу його продуктивність і товарність порівняно із селянським го­сподарством. Ліквідація цих господарств, попереджав М. Туган-Барановський, призведе до нестачі продовольства в містах, унаслідок чого російській револю­ції загрожуватиме грізна небезпека — розпад російського, поки що єдиного, трудового фронту, на два ворожих фронти — міського пролетаріату та селянст­ва. К. Воблий в опублікованій в Києві у 1917 р. праці «Земельный вопрос в про­граммах различных партий» також наголошував, що негайна конфіскація землі селянством (до чого закликали більшовики), «спрощене вирішення земельної проблеми поза законом»... викликало б неабияке потрясіння основ народного господарства».