94 . Порівняйте нові типи та форми корпоративних організацій та визначте їх роль у процесі глобалізації світового господарства (друга половина хх ст.).

У другій половині ХХ ст. триває етап видозміни і структуризації різних типів корпоративних об’єднань. Найпоширенішими з них залишаються ак­ціонерні товариства, що мобілізують капітал випуском цінних паперів: ак­цій і облігацій. Разом із цим виникають так звані S-корпорації, для яких ха­рактерним є поєднання рис корпорації та партнерства.

Надпотужнішими утвореннями стають холдинги — власники акцій ін­ших корпорацій, форма регулювання всього корпоративного співтоварист­ва. Своєю чергою, холдингові компанії створювалися в різних формах. Так, у Німеччині холдинги виступають переважно у формі акціонерного товарис­тва (AG), але нерідко трапляється форма товариства з обмеженою відпові­дальністю (GMBH).

До кінця ХХ ст. утворилося три найпоширеніші типи холдингових струк­тур: інтегровані промислові компанії, конгломерати і банківські холдинги. Особливість їх полягає в участі державного капіталу.

Функціонування холдингових систем на ринку має низку переваг порів­няно з іншими компаніями:

^ можливість утворення замкнених технологічних ланцюжків від видобу­вання сировини до випуску готової продукції та доведення її до споживача;

^ економія на торгових, маркетингових та інших послугах;

^ використання переваг диверсифікації виробництва;

^ єдина податкова і кредитно-фінансова політика.

Від середини ХХ ст. подальшого розвитку набули консорціуми. Якщо наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. така форма об’єднання являла собою угоду між банками для здійснення фінансових операцій переважно на націо­нальному та міжнародному ринках, то вже у середині ХХ ст. вони поширю­ються у сфері промисловості й слугують цілям реалізації великих промисло­вих, науково-технічних, будівельних та інших проектів. Так, консорціуми створювалися об’єднаннями промисловців для будівництва атомних елект­ростанцій, при цьому учасниками консорціуму ставали як державні, так і приватні структури. На сучасному етапі розвитку науково-технічного про­гресу консорціуми практикуються в галузях, пов’язаних з новими техноло­гіями, на стику різних сфер діяльності і галузей.

У 1960-х роках новою формою монополістичних об’єднань стає конгло­мерат.

Конгломерат — організаційна форма об ’єднання підприємств, що вини­кає в результаті злиття різних фірм незалежно від їхніх горизонтальних або вертикальних зв ’язків. Поширення така організаційна форма набуває у вигляді інтеграції підприємств різних галузей, які не мають виробничої спіль­ної основи. Виникнення конгломератів зумовлене періодом посилення зага­льноекономічних тенденцій щодо диверсифікації виробництва, зростання концентрації й централізації капіталу найбільших фірм.

Конгломератам властива значна децентралізація управління. За децент­ралізації основними важелями управління конгломератами виступають фі­нансово-економічні методи, непряме регулювання діяльності підрозділів з боку холдингової компанії, яка очолює конгломерат. Специфіка діяльності конгломерату на ринку внеобхіднює формування в його структурі особливо­го фінансового ядра, куди, окрім холдингової компанії, входять великі фі­нансові інвестиційні компанії. Подібні структури конгломератів надають їм більшої стабільності у конкурентній боротьбі та зменшують ризик збитків від кон’юнктурних, структурних і циклічних коливань.

Такі організаційні форми об’єднань, як синдикат і трест у другій поло­вині ХХ ст. втрачають своє значення, поступаючись місцем складнішим та гнучкішим конгломератам, корпораціям та іншим формам.

95. Велику роль у формуванні неокейнсіанства та у створенні теорій макроекономічної динаміки і зростання відіграли англ Рой Харрод (20ст) та американець О. Домар. Вони незалежно один від одного створили моделі екон динаміки і зростання, які в силу своєї методологічної спорідненості і однакових висновків прийнято об’єднувати в єдину модель –Харрода-Домара. Методологія Х-Д була близькою до методології Дж. М. Кейнса. Вона передбачала:

- дослідження макроекон показників (сукупний попит, сукупн доход, сукупні заощадження, сукуп-ні інвестиції);

- розуміння пріоритетності проблеми забезпе-чення ефективного сукупного попиту;

- визнання нездатності зрілої ринкової економіки до саморегулювання та обґрунтування необхіднос-ті держ регулювання.

Із критикою неокейнсіанської моделі Харрода—Домара розроблення яких розпочалося у 50—60 р XX ст. виступили неокласики Р. Солоу та Дж. Міда. Основи моделі зростання Солоу було викладено в праці «Внесок у теорію економічного зростання» (1956). Згідно зі Солоу, головною вадою моделі Харрода—Домара є те, що в ній проігноровано можливі зміни співвідношення капітальних благ і праці, тобто основною причиною несталості економіки є фіксована величина капіталомісткості, що відображає жорстке піввідношення між працею та капіталом. Головний висновок, до якого схиляється Солоу зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання виробництва від зростання пропо- зиції праці. Саме тому вирішальним фактором економічного зростання у довготривалий період є зростання як втілення технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.

Дослідження представника неоінституц-іональної С. Кузнеця розглядають у руслі інституціональної теорії економічного зростання. Серед факторів, які справляють основний вплив на динаміку національного доходу, С. Кузнець називав: рух і чисельність населення, зміни його розподілу за віком, родом занять, професійним рівнем; структурні зрушення у промисловості; технічний прогрес; зміни структури та якості капіталу; зміни у соціальній сфері; інституціональні та політичні зміни, які безпосередньо стосуються ринкових відносин; розвиток міжнародної торгівлі; процеси міграції капіталів.

Завдяки використанню емпіричних статист даних було виявлено, що внесок капіталу в зро- стання національного виробництва є відносно незначним.

96. Темпи збільшення світового промислового виробництва стає безпрецедентним явищем у світовій історії. Вочевиднився перелом основних тен­денцій економічної динаміки, що мали місце впродовж поперед­ніх двох десятиліть. «Старі» промислові країни досягли апогею тривалого повоєнного періоду — швидкого економічного зрос­тання. Що стосується пояснення феномена економічного зростання у повоєнний період, то за гіпотезою вчених економістів пе­редбачалося, що тривала стагнація, зумовлена депресією та сві­товою війною, відкрила нові можливості зростання з боку як пропозиції, так і попиту.

І справді, рівень споживання у Західній Європі та Японії три­валий період був нижчим, ніж у США, і лише після 1950 року можна було казати про досягнення американського рівня спожи­вання.

Резерв робочої сили стає тим чинником, що підтримує економічне зро­стання цього періоду.

Особливого значення у розвитку світової системи господар­ства в середині 1950-х років набуває науково-технічний про­грес і його активізація.

Однією з найуспішніших економік повоєнного періоду, еко­номічне зростання в якій набуло вражаючих темпів, стала еконо­міка Німеччини. Прискорений економічний розвиток цієї країни та вихід її на 2-ге місце в світі у 1950-х роках назвали «еко­номічним дивом». Основними чинниками реформування економіки слід вважати такі:

1)відбувається поновлення основного капіталу за участі держави та мінімальних видатків на ВПК. Держава використала кошти від прибутків великих корпорацій, податок па прибуток яких у перші повоєнні роки становив 90—94 %, а на військові потреби витрачалося всього 5—6 % державного бюджету;

2)виникає можл розвитку невоєнних галузей

Німеччина отримувала гуманітарну допомогу від США, насамперед у вигляді споживчих товарів на суму 2,5 млрд дол.

Основою «економічного дива» послугувала реформа Людвіга Ерхарда і дістали назву реформ Л. Ерхарда.

Сутність реформи зводилася до перетворення Західної Німеч­чини з країни із жорстко регулятивною економікою на країну розвиненого ринкового господарства.

Завдання реформи — створення умов для розвитку вільної, конкурентоспроможної економіки та підвищення життєвого рів­ня населення. Сам процес модернізації було розпочато з грошової реформи 1948 року, основним завданням у руслі якої стало вилучення з ринку знеціненої грошової маси. Починаючи від 1949 року в Німеччині було проведено рефор­ми щодо сприяння розвитку виробничої сфери.

Успішний приклад економічного поступу та зростання демон­струвала у повоєнний період і Японія, стрімко перетворюючись на екон лідера Південно-Східної Азії.

Ця країна, подібно до країн Західної Європи, переживала не­втішні наслідки Другої світової війни: скорочення випуску про­мислової продукції у 3 рази; руйнування міст і більшості промислових об'єктів, моральне и фізичне зношування обладнання; загострення продовольчої кризи; дефіцит бюджету та інфляційні явища. Крім того, в Япо­нії гостро постала проблема браку природних ресурсів для від­новлення економіки та неможливості придбання їх.

Найважливішими аспектами повоєнного відновлення еконо­міки Японії було проведення реформ, успіх яких зумовив ще од­не (поряд із німецьким) економічне диво.

Першою реформою була декартелізація методом реорганізації дзайбацу (форма монополії )— закон про ліквідацію дзайбацу ухвалили 1945 року.

Екон зростанню Яп сприяли й такі чинники:

низькі (за умовами капітуляції) воєнні видатки (вони не мали перевищувати 1 % націон доходу);

низький рівень (порівняно зі США та Зах Євр) зароб плати у промисловості (у 5,6 раза нижче, ніж у США). Отже, японському «економічному диву» передовсім сприяла модернізація інституці-онального середовища. Визначаючи особливості «японського дива», слід звернути увагу на особливі форми відносин праці та високий рівень капі­таловкладень у націон доході. Японія інвестувала в гос­подарство близько третини валового національного продукту