89. Розкрийте суть впливу плану Маршалла, Бреттон-Вудської та Ямайської систем на трансформацію фінансово-торговельної системи у повоєнний період (50-80-ті роки хх ст.).

ПЛАН МАРШАЛЛА. Стабілізувати фінансово-грошову сферу національних економік Європейської цивілізації, її інвестиційну складову був покликаний план Маршалла, ініційований США. Ця країна прагнула брати активну участь в перебудові міжнародних економічних відносин і реалізувати мрію: ліберальний устрій світу під американським захистом. За умов «холодної війни» (гонка озброєнь між США та СРСР) американці прийшли до розуміння того, що перед загрозою радянського експансіонізму сильна в економічному плані Європа має стати бар’єром на шляху поширення соціалізму радянського зразка. Відтак 5 червня 1947 р. держсекретар США генерал Джордж Маршалл (призначений президентом Труменом) у своєму виступі в Гарвардському універ­ситеті запропонував допомогу від адміністрації США країнам Європи.

План Маршала – широкомасштабний план надання допомоги європейським країнам, що постраждали у ІІ світовій війні:

1) розробити програми відбудови економічних потенціалів(інфраструктури)та відродження економіки для кожної з країн, що отримували допомогу;

2) більш раціонально розміщувати галузі важкої індустрії в Європі;

3) відбудова аграрного сектору;

4) фінансова допомога виділялась за керівництва США

16 країн прийняли план Маршала. Конгрес підтвердив план і виділив 20 млрд. доларів з яких 3 млрд – короткотермінові кредити. Найбільше отримала Німеччина і Англія.

План передбачав виділення позик і кредитів 16 країнам: Австрії, Бельгії, Ве­ликій Британії, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландам, Норвегії, Португалії, Туреччині, Франції, Швейцарії, Швеції, які 12 липня 1947 р. на зустрічі в Парижі уклали конвенцію про створення спеціальної Організації єв­ропейського економічного співробітництва (ОЄЕС, від 1961 р. — ОЕСР). Німе­ччина на той час ще перебувала під режимом окупації країн-переможниць у Дру­гій світовій війні й не могла сформувати уряду для ведення переговорів про участь. Утім, в 1948 р. новостворена ФРН приєдналася до країн—членів ОЄЕС.

Крім виділення позик і кредитів Конгресом США було ухвалено Закон про зарубіжну допомогу, який затверджував Програму відновлення Єв­ропи. У цій програмі йшлося про розподіл американської допомоги та виді­лення членами ОЄЕС коштів у своїх національних валютах.

Загалом до початку 1952 р. США виділили близько 13 млрд дол. економі­чної допомоги у формі позик та безкоштовних трансфертів. Допомога витрачалася на закупівлю товарів у країнах доларової зони, а також на віднов­лення там промисловості.

Назагал план Маршалла виправдав сподівання американського уряду. Серед найвагоміших наслідків його реалізації слід назвати такі:

• відновлення економік країн Західної Європи та погашення ними боргів;

• оптимізація внутрішньоєвропейських розрахунків;

• відкриття європейського ринку збуту для США і Канади та розширен­ня меж світової торгівлі;

• відновлення і зміцнення європейського середнього класу — гаранту політичної стабільності й сталого розвитку;

• усунення загрози соціалізму-комунізму для Західної Європи.

БРЕТТОН-ВУДСЬКА І ЯМАЙСЬКА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ.

Вико­нання другого завдання, тобто побудови нової світової фінансової системи на засадах нових принципів системи валютних курсів, стало продовженням процесів довоєнного періоду.

Одразу після закінчення Другої світової війни урядами більшості країн було взято на озброєння принцип Кейнса, за яким суспільні фінанси мали використовуватися на реальні потреби економіки, і вже потім — на по­треби грошової системи і ринку капіталів. Реальні потреби економіки по­лягали у відновленні платоспроможного попиту населення, забезпеченні його продовольством, робочими місцями, а також у відновленні ринкової інфраструктури, економічних інституцій, сфери матеріального виробниц­тва. Фінансові відносини між союзниками підлягали державному контро­лю за посередництва домовленостей за ленд-лізом. Ленд-ліз – забезпечував державними замовленнями підприємства США. Американський долар перетворюється на головну світову резервну валюту. Всі європейські держави залишили зону англійського фунта стерлінгів, тож перед ними постало завдання побудови нових регламентних рамок взаємодії валют­них секторів.

Ініціаторами створення нової міжнародної грошової системи стали Велика Британія і США (розробником англійського плану був Дж. М. Кейнс, амери­канського — Г. Д. Вайт). В основних положеннях англійський і американський плани мали точки дотику, але були й відмінності (див. табл. 12.2).

Тривалі обговорення обох позицій привели до розроблення Загального комюніке експертів, яким проголошувалося створення Міжнародного ва­лютного фонду 4 квітня 1944 р. Ця організація почала функціонувати у бе­резні 1947 р., причому центр правління було розміщено у Вашингтоні, а єв­ропейське відділення — у Парижі.

Метою діяльності МВФ стає сприяння розвитку міжнародної торгівлі і валютної співпраці через управління структурою обмінних курсів різних світових валют, а також фінансування короткотермінових дисбалансів у міжнародних платіжних відносинах. Тим самим при підписанні Бреттон- Вудської угоди було затверджено створення стабілізаційного фонду в межах МВФ, головним завданням якого стає кредитування країн із дефіцитним балансом.

Тоді ж було ухвалено рішення щодо заснування міжнародної інвестиційної орга­нізації, яка дістала назву «Міжнародний банк реконструкції і розвитку» (МБРР), або Світовий банк, метою діяльності якого стало надання довготермінових позик для реконструкції зруйнованих війною економік, а в подальшому — сприяння розвит­ку найбідніших країн світу. Він отримав фактичний доступ до значних сум, формую­чи свій капітал за рахунок позик, створюючи засоби обігу. Банк міг збільшити обсяг світової ліквідності з метою поліпшення умов життя у світі.

Таким чином втілювалося в життя створення системи планування і контролю над економікою — контроль за внутрішньою грошовою політикою країн-членів, особливо щодо коригування обмінних курсів і світових потоків капіталів.

Що являла собою нова світова система валютних курсів?

Це була регульовано-фіксована форма системи валютних курсів, яка ба­зувалася на таких правилах:

Кожна країна (член МВФ):

o установлювала номінальний золотий вміст власних грошей, тобто ва­лютний курс;

o зобов’язувалася дотримуватися незмінного курсу своєї валюти щодо валют інших країн-членів.

Країни-члени втрачали:

o право необмежених девальвацій (мета: уникнути конкурентних деваль- вацій валют між країнами);

o право самостійного прийняття рішень (використовувати інструмент девальвації для подолання дефіциту платіжного балансу можна було тільки

з дозволу МВФ).

- Американський долар стає основною резервною валютою світу (США взяли на себе зобов’язання обмінювати долари, якими володіли країни — члени МВФ, на американське золото).

- Встановлювалася ціна золота в доларах — 35 дол. за тройську унцію (1 тройська унція містить 31,1035 г).

Бреттон-Вудська система передбачала кілька джерел, з яких країни мо­гли черпати іноземну валюту. Одне з них утворювали валютні резерви окре­мих країн, що виникали внаслідок активного сальдо платіжного балансу. Крім цього, уряд тієї чи іншої країни міг продати частину свого золотого за­пасу, щоб отримати потрібну валюту. Грошовий виторг надходив на валют­ний ринок для збільшення пропозиції певної валюти. Країни — учасниці Бреттон-Вудської системи були зобов’язані робити внески своєї валюти у МВФ залежно від розмірів їхнього національного доходу, кількості населен­ня та обсягу торгівлі.

Із часом з різних причин золотий запас США зменшувався, і зрештою 15 серпня 1971 р. президенту США Ніксону довелося припинити конверто- ваність доларів у золото. Ця політика розірвала зв ’язок між золотом і між­народною вартістю долара. Країни перейшли до вільного плавання валют, що означало кінець Бреттон-Вудської валютної системи.

Вагомим проявом нестабільності фінансової сфери стає всесвітнє поши­рення інфляції у 1970-х роках. Продуцентом економічної нестабільності стала мінливість валют.

У січні 1976 р. в місті Кінгстон (Ямайка) на нараді представників країн — членів МВФ підписано угоду, якою започатковано нову систему валютних курсів — «ямайську». У новій системі курси валют більшості країн вільно коливаються, або «плавають», на світових валютних ринках відповідно до зміни попиту і пропозиції. За необхідності центральні банки країн здійсню­ють грошові інтервенції, щоб стабілізувати або змінити курси валют. Порів­нюючи нову систему із попередньою, слід зазначити, що фіксовані валютні курси були покликані стримувати інфляцію, змушуючи країни зі слабкою валютою проводити інтервенції і, тим самим, уповільнювати темпи зростання їхньої грошової маси. Плаваючі курси залишали уряди країн наодинці з інфляційними механізмами. Однак послабшання інфляції у провідних про­мислових країнах спостерігається вже із початком 1980-х років.