1.3 Евристичний потенціал соціологічної теорії ризику та теорії девіантної поведінки у вивченні нещасних випадків на виробництві

Процес трансформації українського суспільства супроводжується виникненням безлічі соціальних проблем, які несуть загрозу процесам суспільного відтворення та розвитку. Ситуація перманентної нестабільності та змін принципів організації суспільного життя обумовлює послаблення соціального контролю, розбіжності в діяльності соціальних інститутів, посилює невизначеність суспільного життя, збільшує ймовірність виникнення небажаних соціальних явищ. В таких умовах актуалізується задача соціологічного прогнозування ймовірних небажаних соціальних явищ для того, щоб відвернути їхню появу в майбутньому.

Гносеологічна сторона проблемної ситуації полягає в тому, що теорія соціального ризику практично не розроблена у вітчизняній соціології. Реальна практика соціального управління в СРСР в умовах домінування адміністративних засобів не ставила питання про необхідність прогнозування можливих негативних соціальних наслідків управлінських рішень. Тому цей напрямок дослідження не отримав достатнього розвитку в радянській соціології. Дослідження та розробки, які мали місце, носили здебільшого ідеологічний характер.

Аналіз соціальних наслідків управлінського рішення знайшов своє відображення в 80-90-ті роки в прогнозному соціальному проектуванні. Однак його головна особливість полягає в тому, що відправною точкою дослідження виступають не можливі в майбутньому небажані соціальні явища, а соціальні наслідки, які вже з’явилися та втілені в конкретній проблемній ситуації, яка вимагає вирішення.

Особливості сучасного етапу в розвитку уявлень про соціальний ризик пов'язані з перетворенням останнього в об’єкт уваги багатьох українських та російських соціологів (Ю. Плотинський; Ю. Прівалов, А. Рогожин, Ю. Саєнко, А. Альгін, С. Нікітін, К. Феофанов та ін.).

Разом з тим, незважаючи на зростання інтересу вітчизняних соціологів до проблеми соціального ризику, спеціальна соціологічна теорія ризику в українській та російській соціології досі відстуня. Це можна пояснити як неувагою авторів, які використовують поняття «соціальний ризик», до розробки теоретичних питань його дослідження, їхнім прагненням користуватися зарубіжними теоріями для аналізу соціального ризику в пострадянському суспільстві, а також новизною проблематики для вітчизняної соціології взагалі. Все це веде до термінологічної плутанини та виникнення інших проблем при дослідженні соціального ризику, порівнянні результатів досліджень та ін.

На відміну від вітчизняної соціології в західній соціології концептуальні підходи до аналізу ризику є більш розробленими. Однак поняття «ризик» трактується західними вченими в широкому розумінні як будь-які небажані для сучасного суспільства явища. При цьому до них відносять здебільшого ті явища, які несуть загрозу життю та здоров’ю людини. У цьому зв’язку слід відзначити фундаментальні соціологічні роботи Н. Лумана, У. Бека, А. Гідденса, в яких є спроби конструювання загальної соціологічної теорії ризику. З середини 60-х років значна увага в західній соціології приділяється також вивченню соціального сприйняття екологічного, технологічного ризику, а також розробці соціологічних технологій соціальної участі в управлінні ризиком.

Взагалі зарубіжні соціологічні теорії є не цілком адекватною теоретичною основою для аналізу соціального ризику в пострадянському суспільстві, яке ще не досягнуло стану «пізньої сучасності» та має власні соціальні проблеми, обумовлені особливостями процесу трансформації. Тому розробка нового, відповідного соціальним умовам українського суспільства теоретичного підходу до аналізу соціального ризику здається вкрай актуально[19].

Ризик – атрибут прийняття рішення у ситуації невизначеності. Наявний у більшості господарських операцій, економічній політиці. Про реальність ризику свідчить функціонування потужного ринку його купівлі-продажу — страхування та грального бізнесу. Необхідними передумовами виникнення ризику є: зацікавленість особи, що приймає рішення, в його результатах; наявність невизначеності. Діада «ризик — невизначеність» є важливою для розуміння ризику. Невизначеність — широке поняття, що означає неоднозначність, відсутність повного знання про результати та умови рішення. Поняття невизначеності запроваджене В.Гейзенбергом (1927) через відоме співвідношення невизначеностей для фізики мікрочастинок. Згідно з цим співвідношенням неможливо абсолютно точно визначити пару параметрів (наприклад, координату і швидкість) мікрочастинки. Точніше визначення одного з параметрів позначається на точності іншого. Отже, невизначеність у природничих науках стала фундаментальним фактором. Існує думка, що невизначеність також має фундаментальне значення для розуміння економічних, соціологічних процесів, що передусім пов'язано з природою людини та невизначеністю, непередбачуваністю результатів наукового прогресу, який визначає обличчя суспільства [10].

Увага до тематики ризику останнім часом посилюється як з боку фахівців, так і з боку громадськості.

Якщо спочатку наукові дослідження в галузі ризику були зосереджені головним чином у межах економічних і природно-наукових дисциплін, то в даний час вони ведуться на широкому міждисциплінарному полі, і можна говорити про формування «ризикології». Одним з її напрямків є соціологічні напрямки ризику. Більше того, багато вчених пропонують розглядати «різикологію» як «особливу галузь соціального знання», що має свої методологічні підходи до аналізу ризику [10].

Закордонна «ризикологія» грунтується на концепціях суспільства ризику У.Бек і соціального посилення ризику Р.Касперсона і його колег, соціологічної теорії ризику Н.Луман, культурологічному підході М.Дугласа і А.Вілдавскі.

До представників вітчизняної «ризикології» можна віднести А.Бикова, Ю.Воробьева, Т.Малінецкого, А.Мозговую, Б.Порфірьева, О.Яніцкого та ін, що спробували виділити в рамках «ризикології» особливу дисципліну – «соціологію ризику».

Використання соціологічної аргументації розширює можливості вивчення ризику і дозволяє зробити акцент на таких його специфічних сторонах, які не можуть бути виявлені іншими методами дослідження. Однак результати вивчення сприйняття ризику можуть аналізуватися лише в якості складової частини ризикологічних досліджень. Тут немає жорстких рамок: найчастіше міркування про ризик містять положення, що стосуються механізму та факторів сприйняття ризику, а при інтерпретації його особливостей не можна не звертатися до інших характеристик того чи іншого явища (технічним, економічним, екологічним) [10].

Труднощі аналізу професійних ризиків обумовлені комплексом причин: складною природою професійних ризиків, значним їх різноманіттям, важко передбачуваними і віддаленими за часом наслідками. Фахівці МОП та ВООЗ виділяють більше 150 класів професійних ризиків і приблизно 1 тис. їх видів, які становлять реальну небезпеку для 2 тис. професій [10].

Широке поширення професійних ризиків в Україні пояснюється сьогодні, з одного боку, високим рівнем розвитку індустріальної праці, активним застосуванням техніки і технології, хімічних і біологічних речовин, різних видів енергії і випромінювань, з іншого - відставанням в управлінні сферою умов праці, недоліками інституційного середовища, покликаної здійснювати контроль, не допускати порушень встановлених норм і правил функціонування механізмів обов'язкового соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, сприяти формуванню обов'язкових професійних пенсійних систем, що потребують розробки принципово нових підходів до аналізу професійних ризиків [10].

На жаль, проблема втрат через порушення норм і правил з охорони праці нашим суспільством усвідомлюється не повною мірою. Чому? Можливо, нещасні випадки на виробництві не так видно; лише поодинокі, найбільш трагічні події отримують широкий розголос, а в повсякденному житті ми, схоже, звиклися з тим, що хтось помирає, захворює, отримує травми на роботі. Необхідно усвідомити, що ці випадки являють собою соціальне явище, на яке суспільство має реагувати. Невжиття заходів тягне за собою величезні економічні та моральні втрати. Адже відсутність природної реакції на явну несправедливість - свідчення хворобливого стану суспільства [10].

Вивчення професійних ризиків дозволить отримати об’єктивне уявлення про суб’єктів соціального захисту, визначити пріоритети державної соціальної політики, розподілити фінансовий тягар з організації соціального захисту між основними діючими суб'єктами. Мова йде в кінцевому рахунку про розробку моделі управління професійними ризиками, адекватної ринковим відносинам, що включає в себе набір інститутів і механізмів, призначених для управління виробничим середовищем, безпекою, гігієною праці та здоров’ям працівників [10].

Як приклад наведемо інструкцію Міжнародного бюро праці «Безпека праці при роботі з хімічними речовинами», в якій встановлено порядок оцінки контрольних заходів та оцінки ризику. Зокрема, повинні враховуватися:

• кількість хімічної речовини, що використовується на робочому місці;

• робочі умови і процеси, застосовувані на робочому місці;

• діапазон використання хімічних речовин, за які несе відповідальність роботодавець (у тому числі виробництво, використання, зберігання, транспортування й утилізація);

• різноманітні завдання, пов’язані з робочою діяльністю (зокрема ті, для яких неможливо використовувати технічні засоби контролю, наприклад під час обслуговування, поломки або робіт з прибирання);

• характер хімічної речовини (можливі ризики, пов’язані зі способом та умовами його використання, наприклад при високих температурах, тиску, вологості повітря);

• ймовірність наслідків можливого збою в самому виробництві в наявних контрольних приладах [10].

Передбачається, що кожен роботодавець після консультацій з працівниками та їх представниками повинен розробити і реалізувати програму щодо усунення або мінімізації ідентифікованих ризиків, які можливі при використанні небезпечних хімічних речовин. Програма повинна забезпечувати усунення ризиків або їх мінімізацію найкращими з можливих засобів. Переважно усувати їх за допомогою заміни використовуваних небезпечних хімічних речовин або, якщо це не вдається зробити, забезпечити робочі місця адекватними контрольними засобами. Може виявитися, що ці заходи складно здійснити негайно. Тоді тимчасово можна використовувати засоби особистого захисту. Правда, вони можуть допомогти тільки на час. У будь-якому випадку строки повинні бути встановлені заздалегідь і постійно контролюватися [10]. Засоби індивідуального захисту не повинні розглядатися як альтернатива технічним або іншим засобам контролю, але вони повинні обов'язково використовуватися на тих робочих місцях, де технічні або інші засоби контролю поки не можуть бути забезпечені [10].

Що ж стосується виключно України, то П.В. Мельник зазначає, що: «Ситуацію із загостренням професійних ризиків значно обтяжує також і складна криміногенна ситуація в Україні, що, генеруючи професійні ризики, вийшли на принципово нові, ще більш небезпечні рівні, перетворилася у реальну криміногенну загрозу управлінню економікою країни, національній безпеці, українській державності» [38].

Загострюють ситуацію із професійними ризиками також суперечності перехідного періоду в економіці і суспільстві, подальше поглиблення ринкових реформ, а також завдання повномасштабного вирішення проблеми національної безпеки [38].

Загалом науково-технічний прогрес з його безсумнівними перевагами має суттєві негативні наслідки технічного характеру у вигляді ризиків професій, їх постійного кількісного збільшення, значного ускладнення. Тому «поліпшення умов праці та її змісту – органічна складова соціальної та економічної стратегії» [35].

Проблема забезпечення професійної безпеки як глобальна складова соціального буття, – за словами Е. Гіденса, – це не просто абстрактна інтелектуальна царина, вона має великі практичні перспективи застосування в житті кожної окремої людини  [11].

Стосовно цього фахівці більше уваги приділяють проблематиці моделювання небезпечних процесів у відносинах людини, техніки, природи. Так, П. Г. Белов стосовно взаємин з природним середовищем, наголошує: «Першопричина суперечностей зумовлена еволюційною кризою людства – застарілим ставленням людей до біосфери як до невичерпного запасу ресурсів, невідповідністю нових засобів виробництва і традиційних способів їх використання»  [4].

У спеціальній літературі фактично стали стереотипними роздуми стосовно того, що одним із центральних завдань науки є вивчення особливостей професійної діяльності з обов’язковим урахуванням того, що вона найчастіше відбувається під впливом поточно складних, а нерідко – й екстремальних умов. Загалом такі умови викликають зростаючі стресові стани, коли надмірні вимоги до психічних можливостей людей мають явно травмуючий характер [38]. «На сучасному етапі технічного розвитку суспільства, пише стосовно цього A. M. Большакова, – представники багатьох професій змушені виконувати свої обов’язки за наявності загрози життю або фізичному чи психологічному здоров’ю» [6]. Тобто йдеться про те, що навіть дуже мала небезпека може за певних обставин призвести до смертельного наслідку  [38].

Тому важливо наголосити, що врахування значення кожного професійного ризику спрямоване на підвищення реального рівня його нейтралізації (усунення). Тобто необхідно виходити з того, що «минуле не можна змінити, а майбутнє – можна» [47]. Головне полягає в тому, щоб своєчасно встановити той чи інший професійний ризик, а потім оперативно на нього впливати, докорінно знешкоджуючи його [38].

Отже, професійне життя сповнене факторами передбачених і, нерідко, непередбачених ризиків, багато з яких мають тенденцію до криміналізації, особливо в умовах певної криміналізації економіки взагалі [37].

Головна попереджувальна ідея стосовно боротьби з професійними ризиками полягає в тому, щоб психологічна адаптація, що виникла, являла собою єдність адаптації індивіда до фізичних і психічних умов виробничого середовища. Особливо до засобів праці – джерел підвищеної небезпеки, тих чи інших складних технологічних процесів. Загальними показниками адаптованості є задоволення змістом та умовами праці, якщо ці умови спроможні зводити ризики до прийнятного мінімуму [8].

Адаптованість працівника до соціальних і технічних компонентів професійного середовища є соціально-психологічним аспектом щодо почуття необхідної захищеності від «агресії» техніки, технологій [38].

Компонентом методологічних розробок щодо боротьби з професійними ризиками є інформаційні підходи. Проте практика свідчить, що методи, здебільшого, кількісного та якісного аналізу статики і динаміки професійних ризиків нерідко страждають на формалізм. Найчастіше такий формалізм пов’язаний з певним відривом практики і теорії, коли домінує занадто теоретизований ухил [38].

З урахуванням виробничого сьогодення з його кризовими елементами досить вдало сприймаються запропоновані Науково-дослідним інститутом соціально-трудових відносин Міністерства соціальної політики України чотири методичні критерії (напрями) нейтралізації професійних ризиків. Ідеться про врахування таких критеріїв [38].

Перший ступінь діяльності з нейтралізації професійних ризиків – це системна можлива оцінка професійних ризиків на основі даних про кількість травм (захворювань) щодо чисельності працюючих з відповідним аналізом якісного стану внутрішньовиробничого середовища. При цьому кількісна оцінка складається з трьох структурних компонентів:

а) техніко-технологічної сутності і рівня професійних ризиків, які призвели до травмувань або захворювань;

б) характеристики професійних ризиків, які стали причиною професійних захворювань;

в) характеристики професійних ризиків, що сприяли хронічним, виробничо-зумовленим захворюванням (виділяється шість розрядів ступеня професіональних ризиків – прийнятний, підвищений, високий, дуже високий, надзвичайно високий, абсолютний) [38].

Другий ступінь діяльності з нейтралізації професійних ризиків – це така характеристика умов праці, яка враховує одночасно три величини:

а) середні строки настання шкоди здоров’ю;

б) мінімальні строки;

в) максимальні строки [38].

Під час цих розрахунків використовуються всі значення фактичних строків настання шкоди здоров’ю за кожним з трьох його видів, а також враховуються форми шкоди, заподіяної здоров’ю.

Третій ступінь діяльності з нейтралізації професійних ризиків полягає у вивченні і врахуванні експозиційних зон діючих ризиків. Маються на увазі три таких зони:

а) безпечна – стаж не досягає мінімального строку настання пошкодження здоров’я;

б) гранична – стаж, що дорівнює мінімальному строку або перевищує його, але не досягає середнього строку настання шкоди здоров’ю;

в) небезпечна зона – стаж, що дорівнює середньому строку або перевищує його.

Четвертий ступінь діяльності з нейтралізації професійних ризиків – це урахування такого критерію професійного ризику, як ранг небезпечного фактора. Він відображає наслідки травмуючого впливу на організм людини (людей). Тут враховується шість рангів небезпечного і шкідливого виробничого фактора відповідно до розрядів ступеня професійного ризику [38].

Говорячи про методичні підходи до оцінки професійних ризиків як потенційної небезпеки здоров’ю (травмування, захворювання) в результаті професійної діяльності, спеціалісти загалом визнають, що чітке формулювання поняття професійного ризику пов’язане з методичними труднощами, й сьогодні це завдання повністю ще не вирішене, тому що запропоновані методи його кількісного встановлення є найчастіше теоретизуваннями [18].

Наведені вище методологічні і методичні рекомендації практичного сприймання професійних ризиків значною мірою усувають існуючі прогалини [38].

Стосовно цього науковці справедливо наголошували: «Результати оцінки професійного ризику відкривають можливості диференційовано здійснювати профілактичні заходи, обґрунтовувати оптимальний стаж робіт у небезпечних і шкідливих умовах праці, встановлювати тривалість трудового контракту, строків його перегляду, склад груп диспансерного нагляду, термінів періодичних медоглядів, адекватного надання пільг та компенсацій, диференціації тарифів внесків підприємств на страхування від нещасних випадків на виробництві» [18].

На практиці професійні ризики можуть трансформуватися (на краще або на гірше) в трьох основних напрямах:

а) перший – позитивний варіант трансформації, коли професійні ризики вивчаються з метою організації надійного техніко-організаційного контролю і вживання відповідних заходів достатньо ранньої профілактики;

б) другий – негативний варіант трансформації, коли професійні ризики можуть розростатися, через недбалість окремих працівників, до реальних загроз, зокрема з настанням тяжких наслідків; така еволюція професійних ризиків набуває кримінально-правового значення;

в) третій варіант трансформації, коли професійний ризик у поєднанні з фактором випадковості або ж позасвідомих дій тих чи інших працівників (як правило, посадових осіб) переростає в екстремальну загрозу тяжких аварій чи іншої шкоди, які можна зупинити тільки вживаючи термінові (неординарні) заходи, розцінювані на рівні ситуативних техніко-технологічних ризиків, подолання небезпечності яких можливе лише із застосуванням заходів виправданого виробничого ризику чи крайньої необхідності [38].

Отже, в Україні першочерговим завданням необхідно визначити запобігання ризику виникнення нещасного випадку або аварії на виробництві, а не їх ліквідацію. Головною метою профілактичних заходів, які вживаються, повинно бути привернення уваги кожного роботодавця і працівника до повного усунення або досягнення мінімально можливого (допустимого) рівня виробничих ризиків, до профілактики виробничого травматизму і професійної захворюваності, формування загальної культури охорони праці та свідомого ставлення до цих питань. Необхідно подбати про належну мотивацію страхувальників і працівників до безпечної праці, посилити відповідальність керівних працівників, спеціалістів та інших осіб за порушення, що створюють підвищений ризик для життя і здоров’я людей.

Тому саме зараз потрібно збільшити тристоронні зусилля державних установ і соціальних партнерів, спрямовані на покращання стану охорони праці на виробництві і забезпечення дотримання норм безпеки праці. Як правило, повністю усунути професійні ризики під час трудової діяльності, особливо на виробництві, не можна, проте зменшити їх за рахунок проведення профілактичних заходів реально і необхідно [38].

Нещасний випадок на виробництві не можна трактувати як норму, а отже з соціологічної точки зору, нещасний випадок – це форма девіацій.

Термін «соціальне відхилення» означає поведінку індивіда чи групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, у результаті чого ці норми порушуються. Соціальні відхилення можуть приймати самі різні форми: злочинці, відлюдники, аскети, святі, генії і т.д. [52].

У всі часи суспільство намагалося придушувати, усувати небажані форми людської життєдіяльності та їх носіїв. Методи і засоби визначалися соціально-економічними відносинами, суспільною свідомістю, інтересами правлячої еліти. Проблеми соціального «зла» завжди привертали інтерес вчених [58].

Один індивід може мати відхилення в соціальній поведінці, інший в особистісній організації, третій і в соціальній сфері, і в особистісній організації [50].

Конституюванню в якості самостійного наукового напрямку теорія девіантної поведінки зобов'язана перш за все Р. Мертону і А. Коену. Мертон проаналізував, яким чином соціальна структура спонукає деяких членів суспільства до невідповідної приписами поведінки. Американський соціолог А. Коен називає поведінкою, що відхиляється таку, яка «йде врозріз з інституалізованими очікуваннями» [30], а англієць Д. Уолш, представник феноменологічної соціології, стверджує, що «соціальне відхилення - це в значній мірі приписуваний статус» [42], тобто тільки суб’єктивне позначення, «ярлик», а не об’єктивне явище. На його думку, відхилення - це не внутрішня, притаманна певній дії якість, а результат соціальної оцінки та застосування санкцій [42].

Очевидно, що подібні характеристики відхиляються повністю не розкривають його природу і об'єктивні анти нормативні властивості. Більш широке трактування визначення девіації дає Г.А.Аванесов: «Під поведінкою, що відхиляється слід розуміти дії, що не відповідають заданим суспільством нормам і типам» [3], тобто мова йде про порушення будь-яких соціальних норм.

Соціальні відхилення можуть відбуватися в сфері індивідуальної поведінки, вони являють собою вчинки конкретних людей, які забороняються громадськими нормами. Разом з тим у кожному суспільстві багато субкультур, норми яких засуджуються загальноприйнятою, домінуючою мораллю суспільства. Такі відхилення визначаються як групові [57].

Як пише професор соціології Каліфорнійського університету в Берклі (США) Нейл Джозеф Смелзер, девіація насилу піддається визначенню, що пов'язано з невизначеністю і різноманіттям поведінкових очікувань. Девіація веде за собою ізоляцію, лікування, виправлення або інше покарання. Смелзер виділяє три основних компоненти девіації:

а) людину, якій властива певна поведінка;

б) норму або очікування, що є критерієм оцінки поведінки як девіантної;

в) іншу групу або організацію, що реагує на дану поведінку [24].

Таким чином, девіантність визначається в соціології як відхилення поведінки, діяльність людини (групи людей), яка не відповідає сформованим у даному суспільстві нормам (зразкам) поведінки, соціальним очікуванням [27].

Девіантна поведінка набула в останні роки масовий характер і поставила проблеми девіації та її походження в центр уваги соціологів, соціальних психологів, медиків, кримінологів. Поряд із зростанням позитивних (культурно схвалюваних) девіацій посилюються девіації негативні – насильницька і корислива злочинність, алкоголізація і наркотизація населення, аморальність [57].

Пояснити причини, умови і фактори, які породжують ці соціальні явища стало нагальним завданням. Їх розгляд припускає пошук відповідей на ряд фундаментальних питань, серед яких питання про сутність категорії «соціальна норма» і про відхилення від неї. У стабільно функціонуючому і розвиненому суспільстві відповідь на це питання більш-менш ясне [57].

«Соціальна норма,- зазначає Я. І. Гилинський, - визначає історично сформовану в конкретному суспільстві межу, міру, інтервал припустимого (дозволеного чи обов’язкового) поводження, діяльності людей, соціальних груп, соціальних організацій» [12].

Соціальна норма знаходить свою підтримку і втілення в законах, традиціях, звичаях, тобто у всьому тому, що стало звичкою, увійшло в побут, у спосіб життя більшості, підтримується суспільною думкою, відіграє роль «природного регулятора суспільних і міжособистісних відносин [58].

Відхилення не існує без норми. Поняття норми відносять до числа самих важких і невизначених наукових уявлень. Насправді не існує ніякої норми як реальності, з чітко визначеними межами, за якими починається ненорма, тобто відхилення від норми. Відхилення має безліч варіацій з різним ступенем віддаленості від норми [58].

Значне відхилення від норми визначається легко, важче визначити незначні відхилення. Але в реформованому суспільстві, де зруйновані одні норми і не створені інші, проблема формування, тлумачення і застосування норми стає надзвичайно складною справою. Зруйнувавши норми, сформовані в радянський час ми поспішно намагаємося створити норми для нинішнього етапу свого розвитку, звертаючи свої погляди або на Захід чи в дореволюційне минуле [58].

На рівні індивідуальної поведінки найбільш загальною причиною девіації служить «соціальна невпорядкованість» як результат невідповідності об’єктивних властивостей індивіда, включаючи його задатки, здібності, а також властивості, придбані в процесі соціалізації вимогам позицій, що дотримуються в системі суспільних відносин [25].

Отже, виходячи зі всього сказаного, можна зрозуміти, що девіантна поведінка є небезпечним фактором. Особливо це проявляється на підприємствах, де незаперечне дотримання правил гарантує безпеку життя людей.

Девіантною поведінкою, яка може спричинити ризик для життя людини, може слугувати стан алкогольного сп’яніння. Під дією якого людина втрачає здатність тверезо оцінювати ситуацію і швидко реагувати на небезпеку. Також девіантною поведінкою можна назвати і крадіжку на підприємстві та невиконання обов’язків.

Для уникнення таких факторів необхідно проводити профілактику соціальних відхилень. Але вона може бути ефективною, якщо в центрі застосованих заходів буде стояти конкретна людина з її турботами, сподіваннями, прагненнями, сильними і слабкими сторонами.

В цілому, методологічною основою у вивченні проблем, які виникають на підприємстві, може бути і така галузь соціології, як заводська соціологія. Саме ця галузь соціологічного знання робила певні кроки в реалізації соціологічної освіти на підприємствах. Спочатку заводська соціологія затвердила свій статус в службах соціального розвитку на великих підприємствах, де пліч-о-пліч трудилися соціологи, психологи і економісти. Пізніше подібні служби (бюро, сектора, відділи та лабораторії) виникли при галузях, в регіонах, містах, місцевих адміністративних органах. Соціальна служба розвивалася як складова частина промислової соціології і психології праці. Створення науково-дослідних підрозділів в системі Академії наук, соціолого-психологічних лабораторій на підприємствах і у вузах, розширення підготовки студентів і аспірантів, фахівців - прикладників, соціологічну освіту керівників, видання навчальних посібників, методичних розробок та наукових монографій, нарешті, організація та проведення семінарів, конференцій, симпозіумів - склали основу процесу інституціоналізації заводської соціології [45].

РОЗДІЛ 2 СОЦІАЛЬНІ ЧИННИКИ НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ НА ВИРОБНИЦТВІ: СПЕЦИФІКА ТА ПРОФІЛАКТИЧНІ ЗАХОДИ