123. “Химерна проза” 70-х років хх ст.

Назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. “Химерна проза” стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській “радянській” літературі. Її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. “Химерна проза” емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий. За цими ознаками можна говорити про близькість “химерної прози” до явища магічного реалізму, поширеного в літературі Латинської Америки. Представники: В.Земляк (романи “Лебедина зграя”, “Зелені млини”), В.Дрозд (“Ирій”, “Самотній вовк”), О.Ільченко (“Козацькому роду нема переводу або Козак Мамай і Чужа Молодиця”) та ін. Химерна проза — письмо, насичене міфологічністю, філософськими роздумами, художньою умовністю. Ознаки химерної прози: 1). Використання міфів. 2). Міф не має хронотопу. 3). Присутність химерних образів. 4). Межа між світом реальним та ірреальним стерта. Яскравими представниками химерної прози є: Володимир Дрозд ("Ирій", "Білий кінь Шептало"), Валерій Шевчук "Дім на горі".Визначення „химерний” походить від підзаголовку („химерний роман із народних уст”) до роману О. Ільченка „Козацькому роду нема переводу...” з 1958 р. Багатьом романам української химерної прози (хоча не всім) притаманне активне звернення до фольклору,міфологізму, притчевості. І тут, аналогічно, одні письменники тяжіють до фольклорної стилізації, як Є. Гуцало в романі „Позичений чоловік”, інші прагнуть сягнути змістових глибин народнопоетичного світобачення („синтезування” фольклорних мотивів). Саме на цій лінії помітні найбільші успіхи химерного роману (твори В. Земляка, В. Дрозда,В. Шевчука та ін.). Маємо, отже, справу не з простим використанням фольклору, не зі звичайним запозиченням окремих прийомів чи образів.Сприйняття методу мислення, властивого усній народній творчості(фольклорне напівіронічне-напівсерйозне „ігрове” в „Лебединій зграї”В. Земляка, піднесення небилиці до фольклорного образу в „Ирії” В. Дрозда, трансформація народного фантастичного оповідання в „Домі на горі” В. Шевчука) виступає тут суттєвою гранню тих принципів романного мислення, що визначє їхню типологічну спорідненість.

Представники українського химерного роману також демонструють різні форми перетворення народного гумору(хоча не всі – у творах Р. Іваничука чи В. Шевчука гумор не є визначальним). Так, у „Лебединій зграї” В. Земляка, подібно як в „Позиченому чоловіку” Є. Гуцала, гумор становить одне із головних джерел „химерності”. Для українського  химерного роману притаманна орієнтація на фольклорну основу, що оживає в давньому українському бурлескові, в деяких оповіданнях О. Стороженка, небилицях С. Руданського, в нестримній фантазії народних казок, у літературній спадщині мандрованих дяків, творах, П. Гулака-Артемовського,Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського і, врешті, „М. Гоголя. Культура „бароко” або „необароко” відіграла тут роль „стійкого загального центру” („національного образу світу”).

Химерний роман (прикметно, що саме слово бароко італійською мовою означає химерне, примхливе; корениться також у принципах українського бароко. Це передусім віддзеркалюється в його синкретичній формі, конкретніше в так званій „бароковій манері”(„барочному письмі”). У стилі роману О. Ільченка про козака Мамая риси героїчного епосу еклектично поєднуються з відвертою публіцистичністю, лірика – з гротеском, фантастика – із суворо реалістичною оповіддю. Щось подібне можна сказати і про „Левине серце” П. Загребельного. Риси стилістичної еклектики помітні в „Лебединій зграї” В. Земляка,прозі В. Міняйла. Яскравим прикладом такої творчої манери є „роман-небилиця” „Позичений чоловік” Є. Гуцала, а також твори В. Шевчука, які демонструють вигадливу, багату на різні стилістичні пласти барокову оповідь. „Химерність „химерних” романів,передусім у несподіваному переплетінні різних стилістичних пластів, максимально зближених між собою, – лірики, гротеску, патетики,іронії”. Вигадане, фантастичне, до побутової достовірності реальне – все це взаємопереплітається і не викливає враження штучно створеного конгломерату. Як зазначає В. Шевчук до химерної прози звернулося покоління шістдесятників, намагаючись утекти від фальшивої кабінетної літератури соцреалізму, на чільне місце ставлячи справу відродження держави. М. Ільницький зазначає, що химерна проза була своєрідним „відвоюванням права на умовність у літературі: химерна проза була реакцією на т. зв. Виробничий роман з його мовним усередненням і зведенням людини до стандарту; вона насміхалася з офіційно узаконених догм, видобувала з надр народної пам’яті незатерте слово і дотеп, трансформувала заборонені владою форми фольклорного дійства і т. д. Отже, для письменників, які творять у манері магічного реалізму чи пишуть романи химерного жанру, відновлення ідентичності та її реконструкція є своєрідним викликом, що його робить художній творчості сама дійсність і в Латинській Америці, і в пострадянській Україні. Письменники дають реальному й надприродному однаковий статус, підсилюючи своє бажання ідентифікуватися з „магічним” світом минулого, якого більше нема, і водночас роблять спробу відновити ідентичність. Дослідники згідні,що і роман Ґ. Ґарсіа Маркеса, і ціла латиноамериканська проза послужили скоріше імпульсом для розвитку українського лірико-химерного роману ніж вплинули на нього безпосередньо,оскільки український химерний роман, як і нова латиноамериканська проза, багато в чому виникли на основі національного бароко, можна з певним допуском говорити про умовно паралельний розвиток, більш чи менш одночасовий, але опертий на національну традицію, а тому в кожному випадку самобутній напрям розвитку літератури.Можна окреслити умовно певні "крайні точки" цього явища: від роману О. Ільченка "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця" 1958р., до творів В. Шевчука "Дім на горі", та "На полі смиренному" (1983р.), включаючи широкий простір справді неординарних спалахів – В. Земляка "Лебедину зграю", "Левине серце" П. Загребельного, Є. Гуцала "Позичений чоловік...", "Оглянься з осені" В. Яворівського. Суть найпоказовіших рис, які дозволяють об’єднувати окремі твори у химерні полягає в особливостях оповідної манери, де завжди присутній всюдисущий, іронічний, всезнаючий оповідач, тобто бачимо тяжіння до особливостей усного мовлення, простежуємо перехрещення різних планів бачення, що зумовлює складні стилістичні ефекти – хронологічну непослідовність у викладі матеріалу, зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, а то й трагізму, загальну романтичну піднесеність, композиційну розкутість, вільні комбінації з часом, власне часові маніпуляції. Витоки химерного роману сягають іще "Енеїди" І.П. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Близькими є також "Конотопська відьма" Г. Квітки-Основ’яненка, "Марко у пеклі" О. Стороженка, "Співомовки" С. Руданського, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського, "Вечори на хуторі біля Диканьки" М. Гоголя.

 

 

 

124. Нью-Йоркська школа поетів. Естетичні засади й основні представники.

“Нью-Йоркська група” являє собою групу українських еміграційних поетів, що виникла в середині 50-х років ХХ століття як співдружність митців, об’єднаних спільними поглядами на творчість, як можливість якомога повнішого самовияву творчої індивідуальності митця. Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в інших країнах. До неї відносять Б. Бойчука, Женю Васильківську, Патріцію Килина, Б. Рубчака, Емму Андієвську, Ю. Тарнавського, Віру Вовк. Датою народження групи її засновники вважають 21 грудня 1958 року, коли під час дружньої бесіди в кав’ярні виникла назва групи й були намічені плани періодичного видання “Нові поезії” та видавництва. Поети “Нью-Йоркської групи” в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм та засвоєння нових течій у світовій літературі. Склад групи змінювався. Женя Васильківська та Патріція Килина з часом відійшли від літературної творчості, натомість до групи “примкнули” поети молодшого покоління: Ю. Коломієць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. Нині про “Нью-йоркську групу” можна говорити як про історико-літературне явище, які деякі дослідники, зокрема Я. Розумний, співвідносять з творчістю українських поетів-шістдесятників.