115. Поезія Василя Симоненка.

Він прожив на світі лише 28 років і назавжди ввійшов до історії рідної літератури завдяки неповторному , симоненківському, лірико-драматичному темброві, народно-епічному сприйняттю й світо переживанню, втіленим у широкому діапазоні мистецтва слова – від гострої, непідробно щирої публіцистичності, сарказму до мякого гумору, задушевної сповідальної інтимності. Центральною в його творчості вважається патріотична тема – любові до України, її безталанного народу. Відтак і основним літературним родом виступає лірика, а також – проза, драматургія, критика, мистецтвознавство…

Цикл «Тиша і грім» («Піч» «Баба Онися», «Жорна», «Мій родовід», «Перший», «Дід умер», «Варвари») – інтимна лірика розгортається в органічній єдності з пейзажною, вбирає в себе, олюднює метаморфози і природної, і соціальної дійсності. Основний мотив – світлий юнацький смуток від неподіленого романтичного кохання.

Суто пейзажні замальовки («Вже день здається сивим, безсилим», «Степ», «Зимовий вечір»).

Збірка «Земне тяжіння» (1964) – іронічно-саркастичний струмінь («Люди часто живуть після смерті», «Лев у клітці», «До папуг», «Мандрівка по цвинтарю»).

«Ти знаєш, що ти – людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «О земле з переораним чолом…» - ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення і розквіту.

116. Літературна критика 60-80-их хх ст., основні представники.

Літературна критика – складова частина літературознавства, що має на меті давати ідейно-естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні якості. Літ.критика призначена як для письменників, так і для читачів. Жанри критики: анотація, рецензія, стаття, есе, оглят.

Франко: Критик мусить вкладати в працю свій темперамент і свої погляди на життя, бо ж він своїм розумом описує розум інших. Значить критика є так само особистою і так само цікавою, як і всі інші роди літератури. Погляди критика на твір можуть бути або згідні з поглядами читачів, або протилежні їм. Критика завжди суб*єктивна. Читачеві слід бути розбірливим у критиці і вміти сприймати не все, а проціджуючи. Інколи критика може бути отрутою, а не здоровою справою. Критика мусить бут науковою (тверезим, розумно вмотивованим осудом) Критика портідна для просіювання неякісної літератури. Літ.критика має бути психологічною, досліджувати психологію автора.

1956 р. в Нью-Йорку вийшла «Історія української літератури» Д. Чижевського. У цій роботі укр. літер-ра розглядається з позиції її естетичної вартості й стильової динаміки.

Зародки нових підходів – критичні виступи «шістдесятників» (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Коцюбинський), які вносили в критику й літературознавство нові виміри й критерії. Очевидним було прагнення до більшої об’єктивності, науковості, гостроти порушення естетичних проблем.

Другий том «Історії укр. літер-ри» вийшов 1964 р. – поєднання характеристик творчості окремо взятого письменника і літ. процесу загалом. Тут вперше вміщувалися портрети О. Довженка, М. Стельмаха, Д. Павличка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча і ін.

Критика молодої генерації (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, М. Ільницький, Л. Бойко) актуальне ідейно-змістове спрямування намагалася поєднувати з підтримкою нових рис у творчості шістдесятників, а головне, з художнім аналізом явищ . Такі мотиви породжували щось на зразок дискусії.

У цілому в тогочасній критичній літературі панував погляд, що художня творчість України розвивається по висхідній, а сама критика має великі позитивні успіхи в осмисленні літературного процесу.